Тема 1. Сутність і види податків
Соціально-економічна сутність податків та їх подвійний характер.
Функції податків та їх характеристика.
Елементи податків та їх характеристика
Принципи оподаткування.
Способи стягнення податків.
Класифікація податків та їх характеристика.
Поняття та передісторія розвитку податків
Податки дуже складна й надзвичайно впливова на всі економічні явища та процеси фінансова категорія. Це – обов’язків елемент економічної системи держави незалежно від того, яку модель економічного розвитку вона вибирає, які політичні сили перебувають при владі. Відсутність податків паралізує фінансову систему держави в цілому, робить її недієздатною і в кінцевому підсумку – позбавленою будь-якого сенсу.
Податок – це фіксований, обов’язків, безоплатний платіж юридичних та фізичних осіб до бюджету держави на основі чинного законодавства.
Податки – це плата громадян як членів суспільства за виконання державою її функцій, що має форму відрахування частини вартості валового національного продукту на загальносуспільні потреби. Тобто податки виправдані необхідністю забезпечення виконання державних функцій в інтересах суспільства. За відомим афоризмом: „Платити податки і померти повинен кожен”.
Історія податків налічує не одну тисячу років. Залишаючи поза увагою давні цивілізації Шумеру, Вавилона, Єгипту, Китаю, зупинимося на фіскальній історії Греції та Риму, звідки безпосередньо походять християнська цивілізація та європейська державність.
Основними доходами держав-міст (полісів) на території стародавньої Греції (VІ –І ст. до н.е.) були казенні промисли і монополії; доходи від оренди; повинності, накладені на іноземців; доходи від праці рабів, які були в державній власності; виручка від конфіскованого майна; мито; добровільні внески і пожертви. Податки та позики вважалися надзвичайними доходами. У перші віки існування подібна система державних доходів була характерна і для стародавнього Риму. Пізніше в Римі формується податкова система, в основу якої було покладено майнове та поголовне (подушне) оподаткування, що здійснювалося на підставі оцінки майна та перепису населення (цензу). Перший такий податок одержав назву трибутум.
У країнах Західної Європи до середини ХVІІІ ст.. податки вважалися необхідним злом, до якого вдавалися тимчасово, у вигляді виключення, у крайньому випадку, за наявності особливих умов, при структурному становищі держави, за відсутності інших способів фінансування державних видатків. Доходи в основному поступали від державних маєтностей (доменів – державне майно, землі, ліси), різних видів мита, казенних підприємств (регалій – дохідні прерогативи казни, певні галузі виробництва, види діяльності, що приймалися виключне користування казни і виключалися з суспільного обороту, із сфери діяльності населення). Теоретики податків того часу до звичайних доходів держави відносили не податки, а доходи від домен і лісів, від конфіскації майна, виручки від реалізації заблудлих тварин та майна, що залишилося після загибелі кораблів та ін.
Лише поступово починає складатися система так званих екстраординарних доходів – різних податків та мита. Ще на початку ХІХ ст. у Німеччині податки зазвичай стягувалися лише у випадку, коли доходів від домен і регалій не вистачало на покриття видатків. Наприклад, у Вюртемберзі (німецьке князівство) бюджет складався з трьох частин: видатки; надходження від домен; податки для збалансування суми видатків і доходів. До кінця ХІХ ст.. німецькі держави надавали права міським та сільським общинам вдаватися до оподаткування лише у випадку дефіциту надходжень від майна, мита, зборів, фінансової допомоги з казни.
Король у часи, коли державні фінанси мали приватно-правовий характер, тобто не відділялися від фінансів короля, мав доходи за рахунок повинностей від своїх земель (доменів), а також васалів, конфіскацій, зборів за проїзд і охорону купців, чеканки монети, реалізації безхазяйного майна. Крім того, державні ресурси поповнювалися за рахунок натуральних і особистих повинностей населення: внесків натурою, участі у воєнних походах, будівництва укріплень, утримання короля та його свити під час перебування на певній території; не виключалася і допомога грішми. Всі ці ресурси надходили періодично, за формою мали необов’язковий характер, стягувалися в силу звичаю.
З часом більшість неподаткових і натуральних доходів замінюються податками в грошовій формі. Доходи, що збиралися від випадку до випадку в екстреному порядку, поступово переходять у розряд постійних зборів, хоча деякий час зберігають цільовий характер. Формально вони вважаються добровільними, бо встановлюються за згодою станів.
Детальна хронологія запровадження різних податків у країнах Західної Європи, починаючи з античної епохи, наведена в монографії В.Л. Андрущенка „Фінансова думка Заходу в ХХ столітті”. Зупинимося лише на окремих, найбільш помітних епізодах історії податків. Перший постійний податок, що мав назву талья, ввів у 1439 р. французький король Карл VІІ під час так званої Столітньої війни. Загалом у середні віки „прибутки королівства (окрім тих, що надходили безпосередньо з королівських володінь) мали складатися меншою мірою із загального оподаткування і більшою мірою – з платежів та інших стягнень і повинні були надходити від орендарів в установлених випадках до королівської казни”.
В Англії з 1689 р. королі остаточно втрачають право запроваджувати податки без згоди парламенту. Нагадаємо, що так званий корабельний податок (ship money), самочинно введений королем, став прологом Англійської буржуазної революції ХVІІ ст. Але парламент довго не визнавав постійних податків на загальні цілі.
Однією з подій, що посприяла відокремленню англійських колоній у Північній Америці від метрополії та створенню нової „самопроголошеної” незалежної держави – Сполучених Штатів Америки, був інцидент, що увійшов у американську історію під назвою Бостонського чаювання (Boston Tea Party). Події розвивалися таким чином: у 1773 р. англійський уряд запровадив мито на чай, завезений у Америку з Індії. Обурені колоністи напали на кораблі, завантажені чаєм, що стояли в гавані міста Бостон, і викинули вантаж у воду. З цього моменту розгорівся збройний конфлікт, що переріс у війну за незалежність (1775-1783) та проголошення США 4 липня 1776 р.
У кінцевому підсумку поява постійних податків пов’язана з необхідністю утримання регулярної армії. На кінець ХVІІІ ст.. податки остаточно займають домінуюче місце в системах державних доходів у країнах Західної Європи та Північної Америки.
Така передісторія оподаткування на Заході в його найбільш архаїчних, оригінальних формах. У кінці ХІХ – на початку ХХ ст. входять у вжиток поширені на сьогодні податки – прибутковий податок та універсальний акциз, розвиток яких триває донині.
Наведені вище, яскраві події та помітні процеси в розвитку оподаткування показують, що податки, особливо враховуючи величину, різноманітність та винахідливість, з якою їх запроваджували, - один із центральних факторів за своїм впливом на економіку і соціальну сферу, на політичні настрої та хід історії. У цьому сенсі роль, не менш важливу, ніж на Заході, відіграли податки і на Сході Європи, зокрема в історії українського і російського народів. У ХVІІ-ХVІІІ ст. кріпосне право, зростаючий тягар поземельного й подушного оподаткування, спонукало населення шукати порятунку від несвободи на південних окраїнах, у незайманих степах. Так створилося запорізьке і донське козацтво, діяльність якого стала могутнім доленосним чинником в історії обох народів.
У східних слов’янських племен на початку виникнення державності основним аспектом формування доходів були добровільні за формою підношення „дари”, „поклони” князям як носіям влади, а також данина з підкорених племен. З часом подібні підношення перетворюються в обов’язкові, періодично сплачувані. Данина і дари зливаються в одну подать.
Татаро-монголи запроваджують данину на користь Орди, так зване ординське срібло. З 1504 р. збір данини від монгольських чиновників переходить у розпорядження московського князя, вона справляється у формі цільового податку з усіх уділів, підпорядкованих великому князю. У 1550 р. виникає інший цільовий податок – „пищальні гроші”, призначений для утримання стрілецького війська, якому за службу платили грошима, хлібом і сіллю. Крім того, для утримання армії призначались „ямчужні” (від назви селітри для виробництва пороху), „полонян очні гроші” (на викуп полонених). Стягнення названих платежів здійснювалося як у натуральній, так і в грошовій формах.
Неповторну, проникнуту національним колоритом податкову систему, що будь-коли існувала на території України, мало Військо Запорізьке Низове в ХVІ-ХVІІІ ст. Серед податків, які справляв Кіш (уряд Запорізької Січі), були: мито, що накладалося на купців за провіз краму; податок із шинків; мостове (плата за провіз краму через річки), плата за охорону та конвоювання, подимний податок (на так званих сиднів або гніздюків – на сімейних козаків, а також посполитих (селян-некозаків), які селилися на території Вільностей запорізьких козаків, а тому вважалися підданими Коша), військовий оклад (грошовий податок з посполитих); деякі інші податки та обов’язкові платежі. За висновком В.Л. Андрущенка і В.М. Федосова, історія Січі припадає на перехідний період від доменів і регалій до податкового фіскального господарства, а самих податків – від натуральних до грошових. Подібні процеси відбувалися по всій Європі. „Старовинна українська фінансова система досить яскраво несе в собі колорит епохи, передає характер життєдіяльного народу – землероба, індивідуаліста, промисловця, воїна-колонізатора степової окраїни”.
Січові податки витрачалися більшою мірою на військові потреби. І запорізька історія підтверджує закономірність, помічену, зокрема, відомим ученим-фінансистом початку ХХ ст. Кулішером, що війна „породила на світ” податки, спочатку тимчасові, потім, з появою постійного війська, і постійні.
Небезпідставне твердження, що армія і податкова система – „сіамські близнюки”, вплинуло і на формування теоретичних уявлень про податки. Автори ХV-ХVІ ст. тлумачили податки на основі патріотичних міркувань як плату за захист країни. Проте вже в середньовічні часи прийшло розуміння, що податки – одна з форм посягання держави на принцип недоторканості приватної власності. Подібних поглядів дотримувалися ранні італійські автори, а також представники школи меркантилістів (наприклад, Жан Боден 1530-1596).
Поступово населення змирилося з податками, останні перетворилися на неминучу, але звичну повинність для платників і на звичайний та необхідний дохід для держави. У зв’язку з цим виникають теорії, що отримали назву індивідуалістських і засновані на ідеях невтручання держави в економіку. Найбільш розповсюдженою серед них була теорія вигоди, відома також під назвами теорії обміну еквівалентами і атомістичної теорії. Вона тісно пов’язана із вченням про державу. За своїм походженням ця теорія в науковій формі відображала договірні відносини сюзеренітету, властиві епосі феодалізму. В ті часи державне господарство не було відокремленим від особистого господарства короля і коштом податків населення ніби купувало військовий та юридичний захист.
Особливого розвитку атомістична теорія набула в епоху Просвіти у Франції. Такі її представники, як Севастіан Волан (1633-1707) і Шарль Монтеск’є )1689-1755) розглядали податок як плату кожного громадянина за охорону його особистої та майнової безпеки, за захист країни. До захисту від зовнішнього ворога пізніше приєднується підтримання внутрішнього прядку і спокою в країні, для чого потрібні суд, поліція та інші державні органи. На їхнє утримання знову необхідно платити податки. У результаті утворюється своєрідний обмін одних цінностей на інші.
Теорія обміну поступово переростає в концепцію фіскального договору, що опирається на теорію суспільного договору. Остання пояснює сутність держави як об’єднання людей задля охорони життя, свободи, майна. Всі учасники такого союзу за цю охорону віддають частину свого майна, щоб бути спокійними за іншу частину і користуватися нею. Цієї думки дотримувалися Томас Гоббс (1588-1697), Франсуа Вольтер (1694-1778), Віктор Мірабо (1715-1789). Саме Гоббс наголошував, що тільки силою державної влади можливо припинити війну всіх проти всіх, а податки – та ціна, якою купується мир.
Отже, простим, але переконливим аргументом для пояснення природи оподаткування давно служать апеляції до політичних мотивацій запровадження податків (захист особистої безпеки та власності завдяки утриманню армії та поліції). Знаменитий англійський теоретик політичної економії Адам Сміт (1723-1790) продовжив і надав новий авторитетний імпульс науковій традиції ототожнення податків із платою за послуги держави.
Дуже цікава позиція П’єра Прудона (1809-1865), автора знаменитого афоризму: „Власність – це крадіжка”. На його думку, оподаткування виражає обмінну операцію за схемою „податки – блага”. Існує ряд благ суспільного характеру, виробництво яких не можуть взяти на себе приватні особи. Їх виробництво складає спеціальність держави в обмін на сплату податків споживачами. За концепцією Прудона, держава – вже не тільки суд, поліція, дипломатія чи армія. Держава – ще й орган, який своєю діяльністю задовольняє колективні потреби суспільства як згуртованого національного і державного цілого.
Значний вклад у податкову теорію внесли вчені-фінансисти німецького та австрійського походження, для яких властиве державницьке спрямування поглядів. Першим виділимо серед них Карла фон Гока (1808-1860), відомого вітчизняному читачу за перекладом на російську мову його роботи „Государственное хозяйство. Налоги и государственные долги” (1865 р.), виконаним українським економістом М.Х. Бунге (1823-1895). За Гоком, держава необхідна, це – та атмосфера, яка завжди оточує людей і діє на них благодатним чином, коли вони навіть не усвідомлюють її присутності. Гок вважав податки чимось більшим, вищим від вульгарної плати за послуги. Люди сплачують податки, виконуючи необхідний і почесний обов’язок перед суспільством, нацією, державою – тими вищими формами людської організації, великим цілим, до якого належить сам платник і в збереженні якого він найбільше зацікавлений. Патріотичні переконання не заважали Гоку реалістично оцінювати ставлення до податків. Він писав, що для уряду той податок найкращий, який краще всіх приховує свою мету, що на податки існує мода, яка час від часу змінюється. „Може і з державами буває так, як із хворими, які повертаються з боку на бік не тому, що біль на іншому боці менш відчутна, а тому, що вони надіються в такий спосіб легше переносити страждання”.
Не менш відомими в науці є німецькі автори Лоренц Штейн (1815-1890), Альберт Шеффле (1831-1903), Адольф Вагнер (1835-1917). Загальна особливість їхніх поглядів – увага до етичних аспектів податків, морального зв’язку між державою і особистістю, пріоритет ідеї державності, а тим самим і оподаткування, над приватними інтересами. Крім матеріальних факторів існування, для них важливі і духовні засади людської особистості. Так, положення, внесені в науку Штейном, і сьогодні звучать актуально для українського читача. У своїх роботах, особливо в монографії „Система державного господарства” (1856 р.) і „Підручнику науки фінансового господарства” (1860 р.), Штейн розглядає теоретичні категорії та проблеми державних фінансів у контексті вчення про державу, суспільство і державне управління. Держава для Штейна – вища форма суспільного співжиття, колективний індивід, що має характер наділеної самосвідомістю особистості. Завдання держави – сприяти матеріальному і духовному розвитку людей.
З початку ХХ ст. утверджується думка, подана Вагнером, згідно з якою фіскальна мета податку змінюється соціальною. Це було викликано початком нової епохи, появою нових соціальних ідеалів. До останніх належать прагнення до більшого зрівняння доходів засобами соціально диференційованого розподільчого оподаткування з метою зменшення прірви між багатством і бідністю. Тобто, з погляду фіскального договору, уявлення про податок як суто бюджетний засіб змінює концепція соціального оподаткування.
Такий короткий виклад перебігу історії податків і теорії оподаткування в країнах Заходу, де податкова теорія і практика сягають найвищого розвитку, якому наслідують в інших частинах світу. Та увага, яка була відведена подіям фіскальної практики і науковим поглядам, що викладені вище, має своє пояснення. Розглянуті положення західних учених-фінансистів минулих століть насправді не відійшли в минуле, бо їхні наукові досягнення і помилки так чи інакше вплинули на формування теорії та пізнавально-аналітичного апарату сучасного фінансового знання. Названі вчені заклали ті підвалини наукових уявлень про податки, державні фінанси взагалі, які розвивали або спростовували пізніші покоління мислителів і дослідників. Серед згаданих імен визначних науковців є і такі, хто має репутацію класиків фінансової науки (А. Вагнер, Л. Штейн, П. Леруа-Больє, К. Вікселль, Е. Ліндаль), які запропонували ті стартові ідеї для розвитку науки, що перебувають у науковому вжитку донині. Адже класика не старіє, вона завжди сучасна.
Підсумовуючи сказане, потрібно наголосити про наявність сенсу в твердженнях, що будь-яка дефініція не здатна вичерпно розкрити сутність податків, дати повне розуміння їх функціонального призначення, суспільної необхідності в них. Тією чи іншою мірою визначення мають поверхневий характер, вони тільки наближають розуміння фінансово-економічних явищ.
Податки – найбільш пізня і зріла форма державних доходів, що стала продуктом суспільного і економічного розвитку, перетворившись із тимчасової форми в постійну. Ряд дослідників звертають увагу на те, що поява податків і податкових систем обумовлена розвитком товарного виробництва, переходом від натурального господарства до грошового, утворенням і функціонуванням державного механізму та його складових (армія, адміністрація, судочинство), на утримання яких потрібні були кошти. Податки виникли одночасно з розподілом суспільства на класи і появою держави. Адже держава не може існувати за рахунок лише добровільних благодійних надходжень.
Сучасні види податків склалися відносно недавно, хоч основні елементи механізму оподаткування зародилися ще у давнину. Податки – необхідна ланка економічних відносин у суспільстві з моменту виникнення держави. Розвиток і зміна форми державного устрою завжди супроводжуються перетворенням податкової системи. Суть податків, їхня мета і функції визначаються економічним і політичним ладом суспільства, природою і завданням держави.
Соціально-економічна сутність податків та їх подвійний характер.
Оподаткування - складова частина фінансової науки, що вивчає виробничі відносини людей у їх єдинстві та взаємодії з виробничими силами та надстройкою. З усіх форм виробничих відносин, що охоплюють виробництво, розподіл, обмін, споживання, розподільчі (перерозподільчі) відносини визначають фінансові, з яких виділяють податкові. Саме на етапі розподілу совокупного суспільного продукту та національного доходу, особливо при розподілі останнього, формуються та функціонують фінансові відносини між державою та членами суспільства.
Процес перерозподілу вартості національного доходу у грошовій формі представляє собою сукупність фінансових відносин; податкові відносини є лише їх частиною. Тому податки виступають не тільки особливою економічною категорією, але водночас і фінансовою категорією.
Приймаючи участь у процесі перерозподілу нової вартості, податки виступають специфічною формою виробничих відносин, яка формує їх суспільний зміст.
Суспільний зміст податків дає можливість проникнути до їх глибинної сутності, дозволяє розкрити внутрішній смисл та еволюцію, важливі ознаки та особливості.
Варто підкреслити, що податки є тільки частиною розподільчих, а точніше перерозподільчих відносин. Приймаючи участь у перерозподілу національного доходу, податкові відносини підпорядковані первісним відносинам матеріального виробництва, змінюються в залежності від вимог виробничих сил та обміну. В цілому вони мають вторинний характер. При перерозподілу національного доходу податки забезпечують присвоєння державою частини нової вартості у грошовій формі. Ця частина національного доходу, яка мобілізована у формі податків з населення країни, формується у централізований фонд фінансових ресурсів держави, тобто основу його життєдіяльності.
Податки крім суспільного змісту, мають матеріальну основу. Вони – частина грошових доходів членів суспільства, присвоєна державою. Це і визначає їх матеріальний зміст.
Таким чином, податки мають подвійний характер: виступають специфічною формою виробничих відносин (суспільний їх зміст) та є частиною вартості національного доходу у грошовій формі (матеріальний зміст).
Ґрунтовні дослідження функціонального призначення податків, прояву їх впливу на всі сфери економічного та соціального життя тісно пов’язані з іменами видатних економістів-фінансистів минулих століть і сучасності: найперше представників італійської (Пантелемоні, Мадзолію, Монтемартіні, Бароне, Нітті) та шведської (Віксель, Ліндаль) шкіл фінансової науки, а також видатних теоретиків оподаткування Адольфа Вагнера (Німеччина), Озерова, Тургенєва, Кулішера (Росія), Джона Кейнса (Велика Британія), Артура Лаффера (США), лауреатів Нобелівської премії Поля Самуельсона і Джеймса Б’юкенена (США).
Джерелом податків виступає нова вартість – національний дохід.
Податки мобілізують значну частину вартості додаткового продукту і частину вартості необхідного продукту, яка призначена на відтворення робочої сили. Державна частка національного доходу перетворюється у фонд грошових коштів держави, який використовується не тільки для досягнення загальнодержавної мети, а й для підтримки приватного сектору. Ця мобілізація національного доходу через податки здійснюється у сфері перерозподілу і обміну. Присвоєння державою частки нової вартості здійснюється не на основі об’єктивно діючих економічних законів, а на основі юридичних законів, шляхом примусу. Держава стає власником частки національного доходу не як учасник процесу виробництва, а як орган, який володіє політичною владою. Суспільний зміст податків дає політичній владі можливість впливу на сферу економічних відносин суспільства.
Таким чином, виходячи із сутності категорійного поняття, за економічним змістом податки – це фінансові відносини між державою і платниками податків з приводу примусового відчуження частини знову створеної вартості з метою формування централізованих фондів грошових ресурсів, необхідних для виконання державою своїх функцій.
Необхідно зазначити, що податки не єдина форма акумуляції грошових коштів бюджетом та іншими державними фондами.
Отже, в структурі доходів бюджету, крім податків, існують інші обов’язкові платежі, яким притаманні риси податків, а саме:
- збори – обов’язкові платежі, які мають разовий фіскальний характер і їх сплата пов’язана із компенсацією певних витрат організації діяльності;
- податкові платежі (плати) - плата за воду, плата за спеціальне використання лісових ресурсів, плата за використання радіочастот, рентні платежі тощо, які стягуються з платників за умови конкретного еквівалентного обміну між державою та платником;
- відрахування, внески – обов’язкові платежі з юридичних та фізичних осіб, яким притаманні ознаки цільового призначення (збір на розвиток виноградарства, садівництва та хмелярства, збір на обов’язкове державне соціальне страхування тощо). Ще однією ознакою податків є відсутність їх цільового призначення, що принципово відрізняє їх від зборів до різноманітних державних фондів. Податки сплачуються до бюджету і витрачаються на визначені державою потреби. Про часткове цільове призначення податків можна говорити тільки в тому випадку, коли обумовлено спрямування певного залишку коштів внаслідок перевищення фактичних надходжень від певного виду податку до бюджету над витратами на фінансування чітко визначених виду й обсягу робіт.
Як економічна категорія податки мають характерні ознаки, які виділяють їх з-поміж інших складових доходів бюджету.
Основні характерні особливості податку в порівнянні з обов’язковими платежами:
Справляється на умовах безповоротності. Повернення податку можливе тільки в разі його переплати або тоді, коли законодавством передбачені пільги щодо даного податку.
Має односторонній характер встановлення. Оскільки податок сплачується з метою покриття суспільних потреб, які в основному відокремлені від індивідуальних потреб конкретного платника, то він є індивідуально безповоротний. Сплата податку не породжує зустрічного зобов’язання держави вчиняти будь-які дії на користь конкретного платника;
Може бути сплачений лише до бюджету, а не до іншого грошового централізованого або децентралізованого фонду;
Не має цільового призначення.
Є виключно атрибутом держави і базується на актах вищої юридичної сили.
Узагальнення властивих податкам ознак дає можливість підійти до формулювання їх визначення. Можна погодитись з авторами, на думку яких податки являють собою частину вартості внутрішнього продукту, що вилучається державою у формі загальнообов’язкових, без еквівалентних, односторонньо встановлених нею платежів юридичних і фізичних осіб до бюджету з метою фінансового забезпечення виконання державою своїх функцій та вирішення соціально-економічних завдань. Отже, суспільно-економічний зміст податків зводиться до встановлення фінансових відносин маж державою і платниками податків з приводу перерозподілу частини вартості валового внутрішнього продукту.
Таким чином, податки – це обов’язкові платежі, які законодавчо встановлюються державою, сплачуються юридичними та фізичними особами в процесі перерозподілу частини вартості валового внутрішнього продукту й акумулюються в централізованих грошових фондах для фінансового забезпечення виконання державою покладених на неї функцій.
Наведене у такому вигляді визначення податків загалом поєднує в собі дві важливі їх характеристики – фіскальну і стимулюючу спрямованість, ступінь поєднання яких між собою є підставою для дискусій з приводу функцій податків.
Функції податків
Визначення суті функцій, на думку багатьох науковців, найбільш повно дав В. Дьяченко. Він вважає, що у „функції тієї чи іншої економічної категорії – це виявлення її сутності в дії, тобто вираження суспільного призначення даної економічної категорії”. Зрештою можна погодитись, що в економічній науці, виходячи саме з такого визначення, формуються підходи до встановлення властивих податкам функцій. Сьогодні фактично сформувалося два основних підходи щодо кількості функцій, які виконують податки. Перший підхід ґрунтується на виділенні двох, другий – трьох і більше функцій податків.
За своєю природою фінансова категорія податків має об’єктивний характер, відображає дійсні фінансові відносини, які існують в суспільстві. Ця категорія висловлює загальні закономірності, що характерні всім фінансовим відносинам, тобто податки знаходяться у тісній взаємодії з іншими фінансовими категоріями. У той же час, податки мають свої ознаки, риси, власну форму руху, тобто свої функції, які відокремлюють їх з усієї сукупності фінансових категорій.
Функції податків виявляють їх соціально-економічну сутність, внутрішній зміст, тобто суспільне призначення даної фінансової категорії. Функції – це конкретна форма внутрішнього змісту.
Отже, функції податків – це проявлення їх сутності в дії, спосіб вираження їх властивостей.
Оскільки податки – фінансова категорія, то функції податків випливають із функцій фінансів. Серед вітчизняних учених-фінансистів склалися уявлення, що податки виконують розподільчу, фіскальну, регулюючу, стимулюючу і контрольну функції.
Найбільш безпосередньо податки пов’язані з розподільчою і фіскальною функціями. За допомогою податкового механізму провадиться перерозподіл вартості створеного валового національного продукту між державою, юридичними і фізичними особами. Одночасно з розподільчою функцією податки виконують фіскальну функцію, виступаючи методом централізації валового національного продукту у бюджеті. Дія регулюючої, стимулюючої і контрольної функцій, по суті, обумовлена дією перших двох функцій.
Фіскальна функція – основна та характерна для всіх держав. Суть її полягає в тому, що за допомогою податків формуються державні грошові фонди та створюються матеріальні умови для функціонування держави.
Податки виступають основним та найважливішим джерелом доходів бюджетів усіх рівнів.
Об’єктивне існування податків як основного джерела доходів передбачає:
Надходження їх рівномірно в календарному розрізі (рівнонапруженість).
Стабільність надходження.
Податки повинні рівномірно надходити по всіх територіальних (регіональних) рівнях.
Варто підкреслити, що фіскальна функція створює об’єктивні передмови для втручання держави в економіку. Обумовлює економічну (розподільчо-регулюючу) функцію.
Держава, будучи учасником розподільних процесів, примусово відчужує у вигляді податкових вилучень частину вартості створених у суспільстві благ (продукту) для формування своєї казни, що доводить тісний взаємозв’язок між податковими функціями.
Розподільчо-регулююча (економічна) функція полягає в тому, що за допомогою податків відбувається перерозподіл вартості валового внутрішнього продукту між державою та її суб’єктами. Через елементи податку (об’єкт, суб’єкт оподаткування, ставка податку, податкові пільги тощо) держава в змозі регулювати вартісні пропорції перерозподілу валового внутрішнього продукту. Податки як активний учасник перерозподільчих процесів спричиняє серйозний вплив на виробництво, стимулює або стримує його темпи, посилює або послаблює накопичення капіталу, процес інвестування, розширяє або зменшує платоспроможний попит населення. Крім того, завдяки податкам держава отримує можливість регулювати різні аспекти соціально-економічного життя на макрорівні, а на мікрорівні – впливати на конкретну поведінку платника податків.
В окремих літературних джерелах виділяють також стимулюючу функцію податків. Однак, на нашу думку, податкове стимулювання – один із наслідкових ефектів розподільчо-регулюючого впливу податків на економічну діяльність, а тому стимулюючу дію оподаткування слід розглядати як підфункцію регулюючої функції. Регулювання поєднує в собі і стимулювання, заохочення, прискорення, посилення, спонукання до дії чи до певних змін процесів, явищ, і реверсний вплив – стримування, послаблення, обмеження тощо.
Із з’ясування сутності податків та єдності їх функцій випливає важливий висновок про те, що специфічне суспільне призначення податків знаходить своє вираження не в існуванні кожної функції окремо, а лише в їх єдності. Розподільчо-регулююча функція нероздільна від фіскальної, знаходиться з нею у тісному взаємозв’язку.
Функції податків – це єдність протилежностей. Вони знаходяться у внутрішньому єдинстві. Фіскальна функція, що виникає водночас з податками, обумовлює дію та розвиток економічної (розподільчо-регулюючої).
Підвищення фіскального значення податкових доходів створює об’єктивні умови для більш широкого та поглибленого впливу на процес виробництва. В той же час регулювання виробництва, спрямоване на прискорення темпів економічного росту, збільшує доходність певних груп населення та може розширити базу для фіскальної функції. Таким чином, функції податків взаємопов’язані та взаємообумовлені.
Внутрішня єдність функцій не виключає і протиріччя між ними, яке закладено в сутності податків як специфічної форми виробничих відносин. Кожна функція виражає певну сторону податкових відносин, яка протистоїть один одному. У фіскальній функції відображаються відносини платника податків до держави, в економічній (регулюючо-розподільчій) – держави до платника податків.
У фіскальній функції закладено протиріччя між необхідністю постійного та все більшого розширення дохідної бази держави та можливо обмеженими подібностями членів суспільства забезпечити таке збільшення.
Протиріччя економічної (розподільчо-регулюючої) функції полягає в тому, що реальна потреба державного втручання до процесу виробництва може натхнутися на вузьку економічну базу, яка визначається існуючими виробничими відносинами та формою власності та орудія і засоби праці.
Податки та їх функції відображають реальні базисні відносини, тобто об’єктивні закономірності руху податкових відносин.
Справляння податків пов’язано з вартісними пропорціями розподілу ВВП та національного продукту. Причому держава через конкретні ставки та пільги може регулювати ці вартісні пропорції розподілу. Іншими словами, податки – це інструмент державного втручання в економічні процеси, що проходять у суспільстві. Використовуючи такий інструмент, держава повинна оптимально враховувати інтереси трьох сторін оподаткування:
держава;
платники податків;
конкретні громадяни – виборці, які отримують суспільні блага.
Соціально-економічний характер податку проявляється в одночасному існуванні податку як фіскального інструменту формування дохідної частини бюджету, а також інструменту економічного регулювання вартісних пропорцій розподілу ВВП та національного продукту. В цьому і проявляється природа податку.