Методи податкового обліку

«Касовий» метод – окремі складові податкових зобов’язань змінюються в тому податковому періоді, коли кошти в оплату товарів (робіт, послуг) списані з рахунка платника (зараховані на рахунок), або видані з каси підприємства (надійшли до каси)

«За нарахуванням – окремі складові податкових зобов’язань змінюються в тому податковому періоді, в якому був відвантажений (оприбуткований) товар, надані (отримані) послуги або результати робіт незалежно від їх оплати

За першою з подій – окремі складові податкових зобов’язань змінюються в тому податковому періоді, в якому сталася перша з подій: відвантаження (оприбуткування) товарів або отримання (оплата) коштів

За останньою з подій (за двома подіями) – окремі складові податкових зобов’язань змінюються в тому податковому періоді, в якому сталася заключна операція

4. Принципи оподаткування.

Принципи оподаткування - розроблене на наукових засадах зведення догматичних, раціоналістичних, етичних і нормативних положень стосовно функціонування податкової системи, це неформальний кодекс поведінки всіх учасників податкового процесу, однаково рекомендаційний як для податкової служби, так і платників податків.

Призначення принципів полягає в узгодженні двох основних вимог до податкової системи: задоволення фіскальних потреб держави при врахуванні інтересів платників податків.

Тому наукове обґрунтування принципів оподаткування виходить із задач виконання державних функцій і впливу податків на економічну діяльність.

Найвідомішими в історії фінансової науки є принципи, сформульовані Адамом Смітом і Адольфом Вагнером. Вони мають ранг класичних.

Відомий англійський економіст Адам Сміт ще у 1776 році у знаменитій книзі «Добробут націй» сформулював чотири основних принципи раціональної організації податків (принципи оподаткування), а саме принцип рівності, визначеності, зручності, дешевизни оподаткування. У скороченому вигляді вони трактуються таким чином:

1. громадяни зобов’язані оплачувати податками державні видатки залежно від своїх можливостей, головним чином відповідно до доходів, одержаних під захистом держави;

2. податок повинен бути точно визначеним щодо часу, способу справляння та розміру, зрозумілим і відомим як самому платнику, так і будь-якому іншому;

3. податок повинен стягуватися в момент і способом, найбільш зручними для платника;

4. видатки фінансового відомства зі справляння податків повинні бути якомога меншими порівняно із сумою податкових надходжень.

Що заслуговує на увагу, - навіть, здавалося б, у бездоганних принципах Сміта виявилися вади. Так, у роботі англійського економіста Б. Сабіне «Історія прибуткового податку», яку цитує український дослідник В.Л. Андрущенко, наводяться докази, що в критичний момент своєї історії – від наполеонівських війн – Велика Британія була поставлена на грань фінансового банкрутства і самого існування через «неуцьке ставлення до податків» відповідно до вчень Сміта. Додамо, що річ у тому, що Сміт керувався ліберальною догмою laissez faire, а тому його принципи відображали виключно індивідуальні інтереси платників податків, а не національно-державні інтереси. Перевага індивідуалістичних засад в оподаткуванні над державницькими під час війни спричинила смертельну небезпеку, що і відмітив Сабіне.

У ХІХ ст., коли Британія зійшла на вершину своєї могутності, Рікардо і Мілль розвинули ліберальні принципи оподаткування ще далі за Сміта, цілком підпорядкувавши їх цілям економічного зростання. Для Рікарда ці принципи (він називає їх основами оподаткування) полягали в наступному:

• зростання виробництва, національного багатства і національного доходу повинне випереджати підвищення податків і державних витрат;

• оскільки податки в кінцевому підсумку виплачуються за рахунок капіталу або доходу, уряд повинен заохочувати нагромадження та всіляко обмежувати оподаткування капіталу;

• в інтересах суспільного добробуту оподаткування майна повинне бути мінімальним, щоб не перешкоджати переходу капіталу в руки тих, хто вміє найбільш ефективно використовувати його у виробництві;

• простота збирання деяких податків не компенсує їх шкідливого впливу;

• велике зло оподаткування полягає в його дії, взятій у цілому.

Джон Ст. Мілль, майстер «політичної економії компромісів», комбінує адресний податковий фаворитизм підприємницькому сектору із соціальними уступками народній масі. За змістом «Основ політичної економії» принципи оподаткування Мілля можна узагальнити в таких положеннях:

• рівність податків за ознакою рівновеликих тягот, тобто критерієм, що допускає оподаткування за прогресивною шкалою;

• не оподатковувати мінімальні доходи, рівень яких достатній для придбання предметів першої необхідності;

• не оподатковувати суми заощаджень та інвестицій;

• доцільно оподатковувати не пропорційно вартості власності платника, а відповідно до коштів, призначених для витрат на споживання;

• шкоду національному капіталу завдає не стільки податкова система сама по собі, скільки надмірний сумарний тягар податків;

• жодну податкову систему неможливо обмежити лише податками на доходи, не зачіпаючи капіталу;

• податкові надходження, витрачені на обслуговування державного боргу, залишаються капіталом, що перейшов від платників податків у розпорядження власників капіталу.

Нову сторінку в осмисленні принципів оподаткування відкрив видатний німецький учений, класик фінансової науки Адольф Вагнер. Він відійшов від центрального постулату класичної англійської політичної економії, що індивідуум є найкращим виразником власних інтересів. Натомість Вагнер стверджував, що компетентна влада й ефективна держава можуть бути не гіршими уособленнями вигід усіх і кожного. Справа в тому, що Вагнер розділяв погляди так званої німецької (прусської) школи політекономії, представники якої заперечували наявність спільних для всіх країн законів економічного розвитку, акцентували національний характер фінансово-економічної політики. Вагнер сформулював вісім принципів оподаткування, розділених на чотири групи, що набули такого вигляду:

1. Фінансові принципи:

- достатня дохідність;

- еластичність оподаткування.

2. Економічні принципи:

- продуманий вибір джерел оподаткування, особливо між податками на доходи і національне багатство (капітал), а також відносно допустимої різниці між індивідуальним і національним інтересом;

- вибір видів податків із позицій впливу оподаткування в цілому ще й окремих податків на платників, врахування проблеми перекладання податків.

3. Принципи справедливості (зрівняльного розподілу податків):

- універсальність (загальність);

- рівність оподаткування.

4. Принципи адміністрування податків (принципи адміністративної ефективності податкової системи):

- визначеність оподаткування;

- зручність сплати податків;

- забезпечення найнижчих по можливості затрат по збиранню податків.

Головне, що вніс Вагнер у вчення про принципи, - поєднання індивідуалістичних (в інтересах платників) і державницьких (в інтересах бюджету) засад в оподаткуванні як балансу індивідуальних і державно-національних інтересів, відображених через функціонування податкової системи. Він розглядав принципи оподаткування у контексті не стільки абсолютних істин, придатних для всіх часів і народів, скільки залежно від конкретних соціально-економічних умов, властивих даній державі: стану економіки, рівня культури, активності громадської думки та інших факторів. За Вагнером, принципи оподаткування мають характер як продиктованої здоровим глуздом логічної, так і залежної від обставин національно-історичної категорії. У Вагнера вже не зустрінеш тверджень, що податки – «необхідно зло» (Сміт), або «велике зло» (Рікардо).

З погляду на вищесказане, напрошується висновок, що впродовж трьох з половиною століть зміст і набір принципів оподаткування істотно не змінилися, що свідчить про сталість раз відкритих істин і науково узагальнених ідеалів фіскального досвіду, які більше потребують модернізації та корекції, ніж кардинального перегляду.

Сучасні принципи оподаткування – на самостійне опрацювання (ст. 63 Ярошенко Ф.О. Трансформація державної податкової служби України).

Сучасні принципи оподаткування:

1. Простота адміністрування.

2. Фіскальна ефективність.

3. Захист від ухилення від податків.

4. Універсальність.

5. Податкове заохочення корисних видів діяльності і дестимулювання шкідливих.

6. Загальний вплив на стан економіки.

7. Соціальна справедливість.

5. Способи стягнення податків .

У податковій практиці існує наступні способи стягнення податків:

Кадастровий спосіб (на основі платіжного повідомлення). Кадастр - це реєстр, в який входить типовий перелік об’єктів (землі, доходів), і які класифікуються за зовнішніми ознаками – це розмір земельної ділянки, кількість худоби, віддаленість від транспортних шляхів та ринку (стосується земельного податку). При стягненні податків таким способом практично неможливо ухилитися від сплати податків. Але цей спосіб має й суттєві недоліки:

1) складання такого кадастру (паспорту) вимагає багато затрат часу;

2) встановлення норми дохідності проводить до регресивного оподаткування;

3) дані кадастрових оцінок швидко старіють внаслідок диференціації майна та доходу платника.

Утримання податків на основі платіжного повідомлення, як вище зазначалось, застосовується в тих випадках, коли платник повинен сплатити суми нарахованих йому відповідними органами податків. В окремих випадках для цього платник подає цим органам декларацію про фактичні чи прогнозні розміри об’єкта оподаткування.

Вилучення податку до того, як платник отримає дохід (біля джерела).

Утримання податків біля джерела одержання доходів – найбільш надійний спосіб. За таким способом податок стягується посередником до отримання доходу, що виключає можливість ухилення. Він є поширеним при справлянні податків із зарплати та інших доходів громадян від виконання трудових обов’язків. Цей спосіб прискорює надходження податків і зводить до мінімуму можливості ухилення від оподаткування. однак не тільки прибуткові податки сплачуються у джерела отримання доходу. За таким способом стягується також ПДВ.

Вилучення податку після отримання доходу платником податку (за декларацією).

Утримання податків на підставі декларації передбачає подання платником даних про фактичні розміри об’єкта оподаткування. при цьому способі існує значна можливість ухилення від сплати податків. Для впровадження такого способу необхідні певні передумови. По-перше, висока свідомість і достатній рівень фінансових знань платників. По-друге, повний доступ податкових органів до всієї інформації, що характеризує розміри об’єкта оподаткування, високий рівень розвитку податкової служби і податкової роботи. По-третє, значні і невідворотні фінансові санкції за ухилення від оподаткування. якщо таких передумов не створено, то й застосовувати розрахунки за декларацією недоцільно.

Декларація – це офіційна заява платника податку про суму своїх доходів. Податкові органи, виходячи із вказаної у декларації суми сукупного доходу та діючих ставок податку, встановлюють податковий оклад. Це більш висока форма організації стягнення податкових платежів, але цей спосіб сприяє ухиленню від сплати податку.

6. Класифікація податків та їх характеристика.

Система оподаткування використовує на практиці багато форм податків, які відрізняються за об’єктом, джерелом, формами стягнення тощо. В основу класифікації закладені різні ознаки.

Так, податки можна класифікувати за такими ознаками:

1. За формою, в якій стягується податок:

- грошові;

-натуральні.

На даний час оподаткування здійснюється переважно у грошовій формі.

2. За правовою ознакою (в залежності від рівня державних структур, які їх встановлюють):

Загальнодержавні встановлюються найвищими органами влади в державі і є обов’язковими до сплати на всій території України. Ці податки можуть формувати дохідну частину як державного, так і місцевого бюджетів.

Місцеві податки і збори встановлюються місцевими органами влади і є обов’язковими до сплати тільки на певній території. Місцеві податки надходять виключно до місцевих бюджетів.

У фіскальній практиці існує три варіанти запровадження місцевих податків:

1. Місцеві органи влади запроваджують на своїх територіях місцеві податки згідно з переліком та в межах граничних розмірів, які затверджуються найвищим органом влади в державі (наприклад, в Україні);

2. Встановлення місцевих податків як надбавок до загальнодержавних (наприклад, у США);

3. Повна автономія запровадження місцевих податків (наприклад, в Японії, Італії).