1.2. Система прав обвинувачених на досудовому слідстві та гарантії їх забезпечення

У рамках даного дослідження більш детально зупинимося на характеристиці процесуального статусу обвинувачених, які мають право на відстоювання своїх інтересів у кримінальному процесі. Так, з точки зору науки, процесуальний статус обвинуваченого – це система закріплених у кримінально – процесуальному законі сукупність прав, обов’язків та гарантій, якими наділений обвинувачений на стадії досудового слідства.

Згідно зі cт. 43 КПК обвинувачений – це особа, щодо якої в установленому законом порядку винесено постанову про притягнення її як обвинуваченого. Притягнення особи як обвинуваченого відбувається у стадії досудового розслідування, коли зібрані достатні докази, що вказують на вчинення злочину даною особою. Після віддання до суду статус обвинуваченого змінюється і він стає підсудним. Обвинувачений не вважається винним у вчиненні злочину, доки його вина не буде доведена у встановленому законом порядку та не буде винесено вироку суду, що набрав законної сили [16, c. 112].

Однією із важливих гарантій забезпечення прав обвинувачених є їхнє право на захист, що включає в себе як право захищатися від підозри та обвинувачення, так і право захищати свої особисті і майнові інтереси. Таке право забезпечується тим, що закон

1) наділяє обвинуваченого цілим комплексом процесуальних прав, використання яких дозволяє йому особисто захищатися від підозри і обвинувачення у вчиненні злочину;

2) надає йому право скористатися допомогою захисника, а в окремих випадках визнає участь захисника в справі обов`язковою;

3) покладає на слідчі органи, прокурора і суд обов`язок роз’яснити обвинуваченому його процесуальні права (статті 53, 142, 294 КПК) і забезпечити можливість здійснення цих прав і захисту від підозри й обвинувачення [38, c. 97].

У результаті того, що в нас діє принцип презумпції невинуватості, то в жодному випадку не можна перекладати обов`язок доведення винуватості або невинуватості на громадянина. Це мають робити посадові особи, тобто слідчі, прокурори, судді тощо. Порушення права на захист завжди означає істотне порушення вимог кримінально – процесуального закону і є однією з найбільш поширених підстав для скасування вироку та інших рішень у справі [23, c. 173].

Відстоюючи свої інтереси, обвинувачений має право знати, в чому його обвинувачують, давати показання за пред’явленим йому обвинуваченням або відмовитися давати показання та відповідати на запитання, мати захисника та побачення з ним до першого допиту, подавати докази, заявляти клопотання, заявляти відводи, подавати скарги на дії та рішення особи, яка провадить дізнання (слідчого, прокурора, судді та суду), ознайомлюватися після закінчення досудового слідства або дізнання з усіма матеріалами справи, брати участь у судовому розгляді в суді першої інстанції, а за наявності відповідних підстав - на забезпечення безпеки [25, c. 186].

Також обвинувачуваний має право на повагу до його честі і гідності, захисту його життя і здоров’я, на поводження з ним як невинним до набрання обвинувальним вироком законної сили, давати показання рідною мовою і безкоштовно користуватися допомогою перекладача.

Реалізація прав обвинуваченого пов’язана зі вступом його у правовідносини із слідчим та іншими учасниками процесу, що здійснюється в передбаченому законом порядку. Обвинувачений не несе ніякої відповідальності за відмову від дачі показань. Слід зазначити, що дача показань – його право, а не обов’язок [26 c.102].

Але, аналізуючи норми КПК, можна дійти висновку, що обвинувачений має не тільки процесуальні права, а й несе процесуальні обов`язки. Зокрема зобов`язаний з’являтися за викликом особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, суду (у разі нез’явлення – щодо нього можуть бути застосовані встановлені законом примусові заходи – привід, запобіжний захід), не перешкоджати встановленню істини незаконними засобами. Обвинувачений повинен виконувати вимоги слідчого щодо проведення огляду, надання зразків для порівняльного дослідження, участі в огляді та відтворенні обстановки й обставин події; дотримуватися порядку в судовому засіданні.

Як уже зазначалося нами вище, одним з основних прав людини і громадянина є право підозрюваного, обвинуваченого та підсудного на захист (ч. 2 ст. 63 Конституції України). На відміну від інших конституційних прав, воно специфічне тим, що надається тільки в одній сфері діяльності – кримінальному судочинстві, і його носієм є лише підозрюваний, обвинувачений та підсудний. Тому це конституційне право за своєю суттю є кримінально – процесуальним.

Безумовно, загальновизнана велика значимість даного права обвинуваченого для побудови і направленості всього кримінального процесу. Безспірно і те, що головним є не проголошення самого права, а його зміст та правовий механізм забезпечення і здійснення. Питання стосовно права обвинуваченого на захист дуже важливе, оскільки обвинувачений, як ніхто інший, з тих чи інших причин, незвичності ситуації, в яку потрапив, недостатньої юридичної обізнаності, часто у зв'язку з перебуванням під вартою здебільшого обмежений у здійсненні наданих йому прав особисто.

Проте і зміст права обвинуваченого на захист, і правовий механізм його забезпечення та реалізації трактуються далеко неоднозначно. Іноді це право розглядається в одному ряду з засобами його забезпечення та здійснення, ототожнюється з ними, що не сприяє належному утвердженню даного права як у кримінально – процесуальній теорії, так і на практиці, більше того, у правотворчості [70, с. 129 – 131].

Так, існує думка, що зміст права обвинуваченого на захист розкривається в конституційних нормах щодо презумпції невинуватості, свободи від самовикриття, забезпечення права на правову допомогу та права на захист (ст. 59, 62, 63, 129 Конституції України). Також зміст права обвинуваченого на захист закріплено у діючому законодавстві, зокрема в КПК, він описаний у нормах про правовий статус підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, конкретизований щодо тих чи інших процесуальних дій і рішень (ст. 43, 43', 106, 163 КПК та ін), у ч. 2 ст. 21 КПК.

Саме в нормах КПК говорться про те, що особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор, суддя і суд зобов'язані до першого допиту підозрюваного, обвинуваченого і підсудного роз'яснити їм право мати захисника і скласти про це протокол, а також надати підозрюваному, обвинуваченому та підсудному можливість захищатися встановленими законом засобами від пред'явленого обвинувачення та забезпечити охорону їх особистих і майнових прав [68, с. 260].

Тому прихильники даного погляду дійшли висновку про триелементну структуру захисту: 1) самозахист встановленими законом засобами від пред'явленого обвинувачення; 2) захист за допомогою захисника; 3) офіційний, посадовий захист, здійснюваний органом дізнання, слідчим, прокурором, суддею та судом [70, c. 137].

На нашу думку, погодитись з такою трактовкою змісту права обвинуваченого на захист та самого захисту можна лише частково, оскільки право на захист — це суб'єктивне право обвинуваченого. Воно трансформується із об'єктивного, передбаченого в законі права і набувається особою здебільшого одночасно з висуненням проти неї підозри у вчиненні злочину та притягненням її як обвинуваченої для того, щоб здійснювати захист. Це перший крок, перша стадія реалізації об'єктивного права на захист — вступ у правові відносини, набуття комплексу суб'єктивних прав з метою їх здійснення. Із цього моменту бере свій початок функція захисту.

Наступна стадія — стадія здійснення обвинуваченим наданих йому прав на захист. Тобто право обвинуваченого на захист і його правове забезпечення та реалізація поняття не тотожні, вони не збігаються: перше є елементом статусу обвинуваченого, друге відображає умови, процесуально – правові засоби, що впливають на здійснення права на захист.

На відміну від власне права обвинуваченого на захист, правовий механізм його забезпечення полягає в покладенні на слідчого і суд процесуальних обов'язків, виконання яких дає обвинуваченому реальну можливість захищатися встановленими законом засобами, сприяє здійсненню захисту, а правовий механізм його реалізації полягає в здійсненні самим обвинуваченим у встановленому законом порядку і передбаченими законом засобами наданих йому прав.

Якщо обвинувачений використовує своє право, залучивши захисника, то правовий механізм реалізації його права на захист включає також захисну діяльність захисника. Як зазначає в даному відношенні О.Р. Михайленко, “реалізація прав обвинуваченого йде спільно з процесуальною діяльністю захисника” [31, c. 281].

Тому реалізація суб'єктивного права обвинуваченого на захист у дійсності двоелементна і полягає у 1) самозахисті встановленими законом засобами; 2) захисній діяльності захисника (законного представника).

Найбільш наглядно зміст та правовий механізм реалізації права обвинуваченого на захист проявляються при аналізі правових відносин, які при цьому виникають, та їх здійсненні.

Можна говорити, що при використанні обвинуваченим права на захист виникає безліч складних, багатогранних, тісно переплетених між собою кримінально – процесуальних відносин, оскільки обвинувачений і його захисник (законний представник), як кожен окремо, так і водночас у тій чи іншій правовій ситуації вступають у правові відносини не тільки між собою, а й з іншими учасниками процесу, в першу чергу з посадовими особами держави та органами, які провадять процес.

Але, незважаючи на це, відносини між власне обвинуваченим і його захисником носять здебільшого чітко виражений двосторонній, двосуб'єктний характер. У даному випадку способом реалізації обвинуваченим своїх прав здебільшого є їх використання, а способом здійснення прав захисником — виконання [8, с. 124].

Таким чином, змістом права обвинуваченого на захист є сукупність (система) передбачених нормами кримінально – процесуального права суб'єктивних прав, якими обвинувачений може розпоряджатися на свій розсуд (мати захисника чи відмовитися від нього, давати показання чи відмовитися від дачі показань, заявляти клопотання чи ні і т.п.).

Слід також розрізняти правовий механізм забезпечення права обвинуваченого на захист, який полягає головним чином у діяльності слідчого і суду по дотриманню та виконанню норм права, що дають реальну можливість обвинуваченому на здійснення його суб'єктивних прав на захист (обов'язок, умови та порядок роз'яснення обвинуваченому його прав, вручення постанови про притягнення як обвинуваченого, надання побачення з захисником тощо) та правовий механізм реалізації цього права, який полягає у здійсненні обвинуваченим своїх суб'єктивних прав особисто та з допомогою захисника (дача показань, заявлення клопотань, ознайомлення з матеріалами справи і т. д.).

При реалізації обвинуваченим права на захист з допомогою захисника правові відносини між ними носять, як уже зазначалося раніше, двосторонній, двосуб'єктний і, як правило, однонаправлений характер у сторону задоволення саме прав обвинуваченого. У силу цього в правові відносини між ними не вправі втручатись ніхто, в тому числі ні слідчий, ні суд [70, с. 157].

Суб'єктивне право обвинуваченого на захист визначається соціальною цінністю, благом людини і громадянина, благом, вищим від публічних інтересів у вигляді завдань кримінального судочинства (ст. 2 КПК), а тим більше професійних інтересів захисника – адвоката (ст. 7 Правил адвокатської етики). Правові ж інструменти його забезпечення та реалізації цілком підпорядковані утвердженню цього права при провадженні в кожній кримінальній справі [8, c. 143 – 145].

Інколи відбувається недооцінка значущості права обвинуваченого на захист, ототожнення цього права з правовим механізмом його забезпечення та реалізації. Наприклад, обвинувачені і захисники – адвокати іноді використовують протиправні засоби захисту, чим перешкоджають установленню істини в справі. Так, була висунута пропозиція законодавчого надання права слідчому та суду на усунення таких захисників та запровадження норми, яка б дозволяла адвокату самому відмовитися від прийнятого на себе зобов`язання захисту у разі, коли підзахисний намагається захищатися незаконними засобами і схиляє до цього захисника.

Безперечно, ні обвинувачений, ні тим більше захисник не в праві використовувати незаконні засоби захисту і таким чином перешкоджати встановленню істини у справі, хоча в дійсності це іноді буває. Трапляється й таке, що захисник іноді недостатньо володіє знаннями з тих чи інших питань, а тому проявляє недостатню компетентність. Не зважаючи на це, розширення можливостей захисту обвинувачених не є перешкодою до розкриття злочинів і це не шлях для уникнення злочинців від кримінальної відповідальності.

Далі вважаємо за доцільне більш детально зупинитися та проаналізувати зміст процесуальних прав обвинувачених, що закріпленні в кримінально – процесуальному законодавстві, а також визначити правові механізми їх реалізації.

Так, керуючись положенням КПК, обвинувачений, погодившись на дачу показань, має бути повідомлений, що його показання можуть бути використані проти нього. Допит обвинуваченого провадиться негайно і в усякому разі не пізніше доби після пред’явлення обвинувачення. На початку допиту слідчий повинен запитати обвинуваченого, чи визнає він себе винним у пред’явленому обвинуваченні, після чого запропонувати йому дати показання по суті обвинувачення. У свою чергу обвинувачений має право викласти свої показання власноручно, а також скористатися послугами перекладача. Доводи обвинуваченого мають бути ретельно та всебічно перевірені [5, c. 46].

Слід зауважити, що відповідно до КПК обвинувачений має право на побачення із захисником наодинці до першого допиту, а після першого допиту – без обмеження кількості та тривалості. Замінити одного захисника іншим можна тільки за клопотанням або за згодою обвинуваченого.

Щодо участі захисника, то він у свою чергу допускається до участі на будь – яких стадіях процесу. У деяких випадках участь захисника в справі є обов’язковою, незважаючи на наявність клопотання особи про відмову від захисника. У цих випадках, а також у разі заяви клопотань затриманим, арештованим чи обвинуваченим щонайменше захисник має бути допущений до справи з моменту пред’явлення обвинувачення, а в разі затримання особи, яка підозрюється у вчиненні злочину або застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту – з моменту оголошення їй протоколу про затримання або постанови про застосування запобіжного заходу, але не пізніше двадцяти чотирьох годин з моменту затримання.

У якості захисників допускаються фахівці у галузі права, тобто особи з вищою юридичною освітою, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням, а також особи, які мають свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю в Україні. Із моменту пред’явлення обвинуваченому для ознайомлення матеріалів досудового слідства та при розгляді справи в суді як захисники допускаються близькі родичі обвинуваченого, підсудного, засудженого, виправданого, його опікуни або піклувальники.

Про допуск захисника до участі в справі особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор, суддя виносять постанову, а суд – ухвалу. Пропозиція про необхідність надання можливості виконувати функцію захисту не тільки особам, що мають посвідчення про право на заняття адвокатською діяльністю, а й іншим особам з юридичною освітою, стосовно яких немає підстав для відводу, якщо про це заявлено клопотання обвинуваченим [50, c. 184].

Відповідно до приписів ст. 47 КПК України, захисника запрошує сам обвинувачений чи підозрюваний, його законні представники, родичі або інші особи за дорученням або на прохання обвинуваченого чи підозрюваного. У тих випадках, коли з’явлення обраного обвинуваченим захисника, неможливе протягом 72 годин, особа, яка провадить дізнання, або слідчий відповідно мають право запропонувати обвинуваченому запросити іншого захисника або забезпечують йому захисника.

Очевидно, що займатися запрошеннями захисника у слідчого просто немає часу, оскільки на підставі ст. 133 КПК України він зобов’язаний вже протягом 48 годин пред’явити обвинувачення, а згідно зі ст. 140 КПК України, присутність захисника при пред’явленні обвинувачення обов’язкова. У зв’язку з цим необхідно суворо дотримуватися строків пред’явлення обвинувачення та забезпечувати присутність захисника при пред’явленні обвинувачення, який виконуватиме свої повноваження до прибуття захисника, обраного обвинуваченим [34, c.102].

Проте і тут не без проблем: держава покладає на адвокатуру завдання забезпечення обвинувачуваному права на захист. Але адвокатура є добровільним професійним об’єднанням, яке не підпорядковане державним органам влади, об’єднанням, яким держава фактично не керує. Адже закон відносить адвокатуру до громадських об’єднань, що працюють на принципах самоврядування.

У цьому випадку слідчому пропонується розв’язати дуже складне завдання – забезпечити участь захисника в справі за призначенням, тобто при небажанні обвинуваченим мати захисника або відсутності зацікавленості в здійсненні захисту через малозабезпеченість. У такому випадку слідчому досить важко самостійно вирішити це питання, оскільки на сьогодні практично відсутня будь – яка можливість вплинути на адвокатські об’єднання, які працюють на засадах самоврядування, і є по суті “некеровані” [62, c. 78].

Це дає підстави для внесення пропозиції про необхідність створення державної служби захисту, створення так званої муніципальної адвокатури, яка б фінансувалася з місцевих бюджетів і виконувала б функцію надання юридичної допомоги малозабезпеченим громадянам.

Обвинувачений має право в будь – який момент провадження у справі відмовитися від захисника. Така відмова допускається тільки за ініціативою самого обвинуваченого і не може бути перешкодою для продовження участі у справі прокурора або громадського обвинувача, а також захисників інших підозрюваних, обвинувачених або підсудних.

При відмові від захисника особа, яка провадить дізнання, або слідчий складає протокол, суд виносить ухвалу, а суддя – постанову. Слідчий може звільнити обвинуваченого від оплати послуг захисника, якщо останній брав участь у справі за призначенням та в разі малозабезпеченості обвинуваченого [23, c. 234].

Участь захисника в судовому розгляді обов’язкова також у справах, в яких бере участь державний або громадський обвинувач, а також у справах осіб, між інтересами яких є протиріччя та якщо хоч одна з них має захисника. Ці положення логічно випливають зі ст. 261 КПК України, що проголошує рівність прав та можливостей учасників судового розгляду щодо надання та дослідження доказів [49, c. 103].

Зауважимо, що порушення права обвинуваченого на захист не тільки може мати процесуальні наслідки – повернення справи на додаткове розслідування, а й тягти більш негативні наслідки, навіть притягнення винних до кримінальної відповідальності.

Згідно зі ст. 374 КК України, “недопущення чи ненадання своєчасно захисника, а також інше грубе порушення права підозрюваного, обвинуваченого, підсудного на захист, вчинене особою, яка провадить дізнання, слідчим, прокурором або суддею, карається штрафом від трьохсот до п’ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, арештом на строк до шести місяців з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

Ті самі дії, які призвели до засудження невинної у вчиненні злочину особи, або вчинені за попередньою змовою групою осіб, або такі, що потягли інші тяжкі наслідки, караються позбавленням волі на строк від трьох до семи років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

Усні клопотання підлягають занесенню до протоколів відповідних слідчих, судових або інших процесуальних дій. Клопотання задовільняються або відхиляються. У разі відмови у задоволенні клопотання слідчий виносить про це мотивовану постанову, з якою ознайомлює обвинуваченого [27, c. 180].

Обвинувачений має право заявити відвід слідчому, особі, яка провадить дізнання, прокурору, судді, присяжному засідателю, захиснику та секретарю судового засідання, якщо за будь – якими обставинами вони будуть зацікавленими в результатах справи, а заявлений відвід розглядається та вирішується в порядку ст. 54-62 КПК України.

Також обвинувачений має право на подачу скарг на дії слідчого, що оскаржуватимуться прокурору, а в окремих випадках – судом. Постанова про закриття справи оскаржується прокуророві протягом семи днів з дня отримання письмового повідомлення або копії постанови про закриття справи. Поряд з цим рішення як слідчого, так і прокурора може бути оскаржене обвинуваченим до суду.

Згідно зі ст. 110 КПК України, дії та постанови органів дізнання оскаржуються прокурору та розглядаються ним протягом десяти днів. Скарга, що подана на слідчого, розглядається прокурором протягом трьох днів (ст. 235 КПК України).

Вирок суду оскаржується в апеляційному порядку протягом п’ятнадцяти діб з моменту проголошення вироку, а якщо засуджений знаходиться під вартою, протягом п’ятнадцяти діб з моменту вручення йому копії вироку.

Право обвинуваченого на ознайомлення з матеріалами справи полягає у тому, що слідчий зобов’язаний пояснити обвинуваченому його право знайомитися з усіма матеріалами справи як особисто, так і з допомогою захисника. Слід зауважити, що обмеження часу для ознайомлення із матеріалами справи не допускається, за винятком випадків, коли обвинувачений явно намагається цим шляхом затягувати закінчення розслідування [51, c. 210].

Ознайомлення з усіма матеріалами справи є правом обвинуваченого, а відмова його скористатися цим правом не означає, що у справі допущено порушення процесуального закону, і не тягне за собою затримки подальшого провадження у справі. Непред’явлення обвинуваченому всіх матеріалів справи повинно розглядатися як суттєве порушення прав обвинуваченого на захист.

Після закінчення досудового слідства обвинуваченому вручається копія обвинувального висновку не пізніше як за три доби до дня розгляду справи в суді. Розгляд справи в суді першої інстанції проходить за участю підсудного, за відсутності підсудного – розгляд справи допускається лише в тому разі, якщо він перебуває за межами держави і ухиляється від з’явлення до суду або просить розглянути справу, за якою не передбачається покарання у вигляді позбавлення волі за його відсутності (ст. 262 КПК України).

Беручи участь у розгляді справи в суді, обвинувачений використовує всі свої права, що передбачаються ст. 43 КПК України, крім того, він має право заявляти клопотання про оголошення доказів, що є у справі, а суд зобов’язаний задовольнити клопотання; ставити запитання іншим підсудним, свідкам, потерпілому, експерту, спеціалісту, перекладачу, цивільному позивачу та цивільному відповідачу; брати участь у судових дебатах сторін; звертатися до суду з останнім словом (ст. 263 КПК України).

На нашу думку, доцільно було б запровадити у чинному КПК механізм реалізації положень ст.56 Конституції України, яка передбачає право кожного громадянина на відшкодування державою матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними діями (бездіяльністю) органів державної влади.

Що стосується права на забезпечення безпеки, то воно реалізується за наявності відповідних підстав відповідно до ст. 52-1 КПК України шляхом переведення арештованого в іншу камеру, тимчасове переведення із слідчого ізолятора в ізолятор тимчасового утримання і навпаки, зміни місця роботи і проживання та інших заходів, передбачених Законом України “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві” [20, c. 52].

Отже, з урахуванням вищевикладеного можна дійти висновку, що статус обвинуваченого особа набуває з моменту винесення слідчим постанови про притягнення особи як обвинуваченого. У зв’язку з цим обвинувачений має не тільки процесуальні права, а й несе процесуальні обов`язки. Також слід зазначити, що одним із важливих конституційних прав є право обвинуваченого на захист своїх законних інтересів у кримінальному процесі. Право на захист це, насамперед, сукупність процесуальних прав, наданих йому для захисту від обвинувачення як особисто, так і за допомогою захисника.

А розширення можливостей захисту не є перешкодою для розкриття злочинів і це не шлях уникнення злочинців від кримінальної відповідальності, а навпаки, дієвий засіб попередження слідчих та судових помилок, сприяння виконанню завдань кримінального судочинства і в кінцевому результаті – додержання прав обвинувачених.

1.3. Об’єкт, предмет та межі прокурорського нагляду за забезпеченням прав обвинувачених на досудовому слідстві

Керуючись положенням Закону України “Про прокуратуру”, а саме ст.29, предметом нагляду є додержання законів органами, які проводять оперативно – розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство.

Здійснюючи нагляд, прокурор вживає заходів щодо узгодження дій правоохорних органів у боротьбі зі злочинністю. Відповідно до цього, прокурор вживає заходи, щоб органи дізнання і попереднього слідства

1) додержувалися передбаченого законом порядку порушення кримінальних справ, розслідування діянь, що містять ознаки злочину, проведення оперативно – розшукових заходів, застосування технічних засобів, припинення та закриття справ, а також дотримувалися строків провадження слідства та тримання під вартою;

2) при розслідуванні злочинів неухильно виконували вимоги закону про всебічне, повне і об'єктивне дослідження всіх обставин справи, з'ясовували обставини, які викривають чи виправдовують обвинуваченого, а також пом'якшують і обтяжують його відповідальність;

3) виявляли причини вчинення злочинів і умови, що сприяють цьому, вживали заходів до їх усунення.

Повноваженя прокурора при здійсненні нагляду за додержанням законів органами досудового слідства і дізнання визначається кримінально – процесуальним законодавством [13, c. 78 – 79].

Прокурор має право в необхідних випадках доручати керівникам органів досудового слідства, дізнання, внутрішніх справ, національної безпеки проведення у підвідомчих їм підрозділах перевірок з метою усунення порушень закону та забезпечення повного розкриття діянь, що містять ознаки злочину.

Повноваження прокурора при здійсненні нагляду за виконанням законів органами дізнання і досудового слідства визначенні у главі 21 КПК України.

Прокурор у межах своєї компетенції:

1) вимагає від органів дізнання і досудового слідства для перевірки кримінальні справи, документи, матеріали та інші відомості про вчинені злочини, хід дізнання, досудового слідства і встановлення осіб, які вчиняли злочини; перевіряє не менш як один раз на місяць виконання вимог закону про приймання, реєстрацію і вирішення заяв та повідомлень про вчинені або ті, що готуються, злочини;

2) скасовує незаконні і необгрунтовані постанови слідчих та осіб, які провадять дізнання;

3) дає письмові вказівки про розслідування злочинів, про обрання, зміну або скасування запобіжного заходу, кваліфікацію злочину, проведення окремих слідчих дій та розшук осіб, які вчинили злочини;

4) доручає органам дізнання виконання постанов про затримання, привід, взяття під варту, проведення обшуку, виїмки, розшук осіб, які вчинили злочини, виконання інших слідчих дій, а також дає вказівки про вжиття необхідних заходів для розкриття злочинів і виявлення осіб, які їх вчинили, по справах, що перебувають у провадженні прокурора або слідчого прокуратури;

5) бере участь у провадженні дізнання і досудового слідства і в необхідних випадках особисто провадить окремі слідчі дії або розслідування в повному обсязі по будь – якій справі;

6) санкціонує проведення обшуку, відсторонення обвинуваченого від посади та інші дії слідчого і органу дізнання у випадках, передбачених КПК України;

7) продовжує строк розслідування у випадках і порядку, встановлених цим Кодексом;

7-1) дає згоду або подає до суду подання про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, а також про продовження строку утримання під вартою в порядку, встановленому КПК України;

8) повертає кримінальні справи органам досудового слідства зі своїми вказівками щодо провадження додаткового розслідування;

9) вилучає від органу дізнання і передає слідчому будь – яку справу, передає справу від одного органу досудового слідства іншому, а також від одного слідчого іншому з метою забезпечення найбільш повного й об'єктивного розслідування;

10) усуває особу, яка провадить дізнання, або слідчого від подальшого ведення дізнання або досудового слідства, якщо вони допустили порушення закону при розслідуванні справи;

11) порушує кримінальні справи або відмовляє в їх порушенні; закриває або зупиняє провадження в кримінальних справах; дає згоду на закриття кримінальної справи слідчим у тих випадках, коли це передбачено КПК України; затверджує обвинувальні висновки (постанови); направляє кримінальні справи до суду;

12) вирішує питання про допущення захисника до участі в справі.

Прокурор здійснює також інші повноваження, надані йому КПК України. [13, c. 79 – 81].

Вказівки прокурора органам дізнання і досудового слідства у зв'язку з порушенням і розслідуванням ними кримінальних справ дані в порядку, передбаченому КПК України, є для цих органів обов'язковими. Оскарження одержаних вказівок вищому прокуророві не зупиняє їх виконання, за винятком випадків, передбачених частиною 2 статті 114 КПК України.

Прокурор — суб'єкт кримінального процесу, на якого згідно зі ст. 121 Конституції України покладаються такі функції: нагляд за додержанням законів органами, які провадять досудове слідство, дізнання та оперативно-розшукову діяльність; підтримання державного обвинувачення в суді; представництво інтересів громадян або держави в суді у визначених законом випадках; нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні примусових заходів.

Провадження в стадії порушення кримінальної справи, дізнання і попереднє слідство здійснюється під наглядом прокурора, що є суттєвим гарантом від можливих помилок і зловживань. Характерною рисою прокурорського нагляду за діяльністю органів дізнання і досудового слідства є широке коло повноважень прокурора, які дозволяють йому скасовувати незаконні рішення та відновлювати законність [7, c. 48].

Згідно зі ст. 25 КПК України, нагляд за додержанням законів при провадженні дізнання і попереднього слідства здійснюється Генеральним прокурором України і підпорядкованими йому прокурорами. Свої повноваження в кримінальному судочинстві прокурор здійснює незалежно від будь – яких органів і посадових осіб, підкоряючись тільки законові і керуючись вказівками Генерального прокурора України.

Постанови прокурора винесені відповідно до закону обов'язковими для виконання всіма підприємствами, установами, організаціями, посадовими особами і громадянами.

Прокурор зобов'язаний в усіх стадіях кримінального судочинства своєчасно вживати передбачених законом заходів до усунення всяких порушень закону, від кого б ці порушення не виходили.

Здійснюючи в межах своїх повноважень нагляд за виконанням законів органами дізнання та попереднього слідства, прокурор зобов'язаний:

1) застосовувати наглядові повноваження для забезпечення повної реєстрації і належного розгляду органами дізнання та досудового слідства всіх заяв і повідомлень про злочини, не допускаючи залишення прав заінтересованих осіб без належного захисту;

2) вживати заходів до того, щоб жодний злочин не залишився нерозкритим та жоден злочинець не ухилився від відповідальності;

3) стежити за додержанням прав і свобод людини при провадженні дізнання і попереднього слідства;

4) застосовувати наглядові повноваження для того, щоб органи дізнання і слідчі дотримувалися встановленої процесуальної форми при провадженні слідчих та інших процесуальних дій, неухильно додержувалися встановленого кримінальним законодавством порядку та строку провадження дізнання та попереднього слідства;

5) суворо наглядати за тим, щоб жоден громадянин не зазнав незаконного та безпідставного притягнення до кримінальної відповідальності або іншого незаконного обмеження в правах;

6) суворо стежити за тим, щоб ніхто не був затриманий або заарештований інакше, як на законних підставах;

7) у разі незаконного затримання чи притягнення до відповідальності вживати заходів до скасування незаконних рішень і забезпечення реабілітації невинуватих осіб, відшкодування завданої їм незаконними діями матеріальної і моральної шкоди [50, c. 164].

Необхідно розмежовувати такі поняття, як “прокурорський нагляд” і ”відомчий контроль” за діяльністю слідчого та особи, що провадить дізнання. Прокурор здійснює нагляд за всіма органами, що здійснюють кримінальне переслідування. У свою чергу, діяльність начальника органу дізнання, слідчого відділу є виключно відомчим процесуальним контролем. Дуже важливо, щоб прокурор і начальник слідчого відділу не підміняли один одного, а кожен виконував покладені на нього функції.

Начальник слідчого відділу здійснює контроль за своєчасністю дій слідчого щодо розкриття злочинів і запобігання їм, вживає заходів до найбільш повного, всебічного та об’єктивного провадження слідства в кримінальних справах (ст.114 – 1 КПК України). Із цією метою він має право перевіряти кримінальні справи, давати вказівки слідчому про провадження досудового слідства, притягнення як обвинуваченого, кваліфікацію злочину та обсяг обвинувачення, направлення справи, провадження окремих слідчих дій, передавати справу від одного слідчого іншому, а також брати участь у провадженні досудового слідства та особисто провадити досудове слідство, користуючись при цьому повноваженням слідчого.

Прокурор, у свою чергу, здійснює саме наглядові повноваження. Він має право відмінити будь – яке незаконне або необґрунтоване рішення слідчого або начальника слідчого відділу, але він не має права піддати слідчого дисциплінарному стягненню, застосовувати заходи заохочення, не займається розподілом навантаження між слідчими [13, c. 81].

На досудових стадіях кримінального процесу прокурор може безпосередньо здійснювати кримінальне переслідування, приймати справу до свого провадження і розслідувати його у формі слідства або дізнання (у справах спеціальних суб’єктів), користуючись при цьому повноваженням слідчого, проте не має права здійснювати оперативно – розшукову діяльність. Прокурор відповідає за результати кримінального переслідування на стадії досудового розслідування, а потім підтримує державне обвинувачення в суді.

До об’єктів прокурорського нагляду належать органи, що здійснюють слідство, дізнання. Так, до органів слідства відносять слідчі апарати, створені у чотирьох відомствах: у прокуратурі, в органах внутрішніх справ, у податковій міліції, в органах служби безпеки.

Органами, що здійснюють дізнання, є:

• міліція;

• податкова міліція;

• органи безпеки;

• начальники органів управління Військової служби правопорядку у збройних силах України та їх заступники з питань провадження дізнання;

• командири кораблів;

• митні органи;

• начальники установ виконання покарань, слідчих ізоляторів, лікувально – трудових профілакторіїв;

• органи державного пожежного нагляду;

• органи прикордонної служби;

• капітани морських суден, що перебувають у далекому плаванні [13, c. 82].

Отже, так чи інакше органи прокуратури вживають заходів щодо узгодження дій правоохоронних органів у боротьбі зі злочинністю. У даному випадку також необхідно розмежовувати такі поняття, як “прокурорський нагляд” і ”відомчий контроль” за діяльністю слідчого та особи, що провадить дізнання. Оскільки прокурор і начальник слідчого відділу не повинні підміняти один одного, дублюючи функції, а повинні виконувати лише ті функції, які покладені на кожного з них. Щодо визначеності об’єкта прокурорського нагляду у даній сфері, то об’єктом є органи, що здійснюють слідство та дізання.