Висновки

Інтерсеміотика як наука про взаємозв’язки вторинних моделюючих систем бере початок у семіотиці, а отже, будь-який вид мистецтва є знаковою системою. У мистецтві використовуються тільки два види знаків – іконічні та символи. Останні як елемент спільної культурної пам’яті колективу частіше використовуються в зображальних мистецтвах (образотворчому й акторському мистецтві, літературі). Дешифрування знаків незображальних видів мистецтва відбувається за іншою схемою: оскільки денотат асоціюється зі знаком (а не навпаки) і через це не існує автономно, то він має суб’єктивний характер.

Усі вторинні моделюючі системи (види мистецтва) є різними за своєю природою і поділяються на зображальні та незображальні. До першої групи належать образотворче мистецтво (живопис, графіка, скульптура), література, мистецтво актора (пантоміма); до другої – архітектонічні мистецтва (архітектура, орнамент, прикладні мистецтва тощо), музика і танець. Звідси і два типи взаємозв’язків між вторинними моделюючими системами, які за своєю природою суттєво відрізняються: перекодування між вторинними моделюючими системами з одним типом знаків і з різними.

Для перекладу між двома зображальними видами мистецтва ми звертаємось до носіїв колективної підсвідомості – архетипів, тому в даному випадку перекодування має відносно об’єктивний характер; а переклад незображальних знаків складніший, оскільки в його основі – уже не об’єктивні архетипічні образи з тисячолітньою історією, а суто суб’єктивні асоціації та переживання реципієнта, що залежать від його життєвого досвіду. При перекодуванні між вторинними моделюючими системами з різним типом знаків принципи побудови образних знаків, специфічні для кожного типу, виявляються досить гнучкими і здатними модифікуватися, об’єднуючи свої зусилля для створення складних, синтетичних художніх структур.

Синтез мистецтв – це також інтерсеміотичний переклад, тобто за основу береться текст однієї вторинної моделюючої системи, який перекладається на образи інших знакових систем. Художня інформація оригіналу при цьому не повторюється, а доповнюється.

Досконале знання інших видів мистецтв суттєво впливає на творчість певного автора. Оскільки Емма Андієвська чудово володіє технічними навиками живопису, у більшості її творів здійснюється переклад саме з цієї вторинної моделюючої системи на мову літератури. Як зазначає авторка, вона спочатку “бачить” свої твори в уяві, а потім перекодовує їх на символи словесного мистецтва. Свідченням цього є зображення нею картин у віршових творах циклів “Краєвиди”, “Натюрморти” та “Портретна ґалерія”. У кожному з них Емма Андієвська послуговується певним набором живописних прийомів: у краєвидах вона широко використовує як символи предмети та явища природи для передачі абстрактних образів та понять. Вона не обмежується якоюсь однією сферою для запозичення символів, а звертається і до давньої української міфології, і до християнської символіки, часто творить навіть свої образи-символи на основі сучасних реалій. Її натюрморти часто являють собою набір певних предметів, на перший погляд абсолютно не пов’язаних між собою. Тому глибокий філософський підтекст (проблеми екології, терору тощо) можна прочитати тільки через їх символіку. У циклі “Портретна ґалерія” авторка через образи-символи тварин зображує душу людини: її вади та чесноти. У збірці-альбомі “Сегменти сну” Емма Андієвська через символіку кольорів розкриває зміст своїх поезокартин, поєднуючи при цьому традиції лубка та дитячої книги з практикою “потоку свідомості”.

Архітектура та музика з їх незображальним характером знаків для Емми Андієвської є не такими близькими, хоча і тут вона через розкриття символіки архітектурних форм (в “Архітектурних ансамблях”) та музичних інструментів, відтворення звуків через асонанси та алітерації у поетичних творах і власні асоціації (у “Музичних вправах”) здійснює переклад аніконічних знаків на іконічні.

Незображальні вторинні моделюючі системи набагато органічніші у Віри Вовк, оскільки вона сама є музикантом (грає на фортепіано і скрипці, а раніше співала у професійному хорі) і композитором (особисто складала мелодії до всіх своїх драм-ораторій). Вона перекодовує музичні знаки в літературу завдяки символіці музичних інструментів, асоціаціям, а також таким поняттям, як темп і ритм, що знаходять втілення у метриці, ритмі та римі віршованого твору. Її містерія “Іконостас України” є своєрідним посібником з проблем поєднання різних видів вторинних моделюючих систем: двоскладовим розмірам у драмі відповідають жвавий, грайливий, веселий темп у музиці та синій і золотий кольори в живописі. Трискладові розміри асоціюються з повільним, помірним, урочистим темпом у музиці та спокійними кольорами (зелений, фіолетовий) у живописі.

У збірці “Мандаля” та книзі “Казка про вершника” Віра Вовк здійснює переклад аніконічних знаків декоративно-прикладного мистецтва витинанки на образи літератури трьома способами: через символіку назви витинанки-мандали, а також її кольорів та окремих елементів, що творять візерунок орнаменту. Складні й ажурні витинанки Віри Вовк доповнюють її тексти, перегукуються з ними, вносять свої акценти й проводять у свідомості читача асоціативні паралелі.

Оскільки фактично всі картини Юрія Соловія, образи яких Віра Вовк перекодовує на образи літератури, досить абстрактні, то тут основним “знаряддям” перекладу є символіка кольору. Як допоміжні виступають форми предметів, силуети, їх розміщення на картині та рамки творів живопису. У збірці “Святий гай” авторка “запозичує” з мистецтва скульптури її лаконічність, яка проявляється у сконцентрованості ідей і водночас багатозначності смислу та втілюється в жанрі новели (хоча Віра Вовк свої твори тут називає оповіданнями, їм притаманне загострення сюжету). Тому, як і в мистецтві скульптури, у цих творах Віри Вовк читач з першого погляду вловлює найголовніше і одночасно поступово розкриває глибини змісту, виявляє складне під зовнішньою простотою.

Спільним в обох представників Нью-Йоркської групи є недомовленість як один із аспектів багатозначності образу, яка бере початок ще з танської поезії. Примушуючи читача додумувати, домальовувати, розшифровувати образи-символи, вони перетворюють сам процес сприйняття твору на співтворчість. Тому не може бути єдино правильного потрактування їхніх творів, адже кожна людина може дешифрувати їх по-своєму. Саме з цією метою Емма Андієвська так часто використовує еліпси: хтось на місці тире подумки доставить одне слово, хтось – інше, і вже від цього сприйняття твору суттєво змінюється.

Більшість символів за своєю природою амбівалентні, тому від того, який із варіантів читач вибере для розшифровування коду, залежить потрактування твору. Наприклад, витинанка-мандала Віри Вовк “Гриби й лілеї” має два рівні розуміння. З одного боку, лотос (лілія) є символом творчої сили, чистоти, духовного просвітлення, а гриби наділяються демонічними властивостями, співвідносяться з потойбічним світом; з іншого – їм обом притаманна еротична символіка: гриб виступає як фалічний символ, а лотос співвідноситься з йоні – жіночим дітородним органом. Отже, один твір може мати два і навіть більше однаково правильних потрактувань.

Для творчості Віри Вовк та Емми Андієвської характерний синтез традицій різних культур світу і суто українського способу художнього бачення. Так, у вищезгаданій мандалі авторка, в основному дотримуючись традиційної східної символіки, поєднує її з українською (лілія – лотос, гриб – скіпетр). Та й саме поєднання українського мистецтва витинанки із формою буддійської мандали привносить в обидва жанри щось нове. Зокрема, через технологічні особливості виготовлення витинанки авторка відмовляється від Т-подібних воріт у класичній мандалі, але доповнює її символіку: крім традиційного восьмипелюсткового лотоса, Віра Вовк зображує національне тло – восьмипелюстковий вітряк, будяк, мак, соняшне колесо, шипшину, що дає можливість розширити символіку мандали і збільшити кількість варіацій.

Для Віри Вовк характерним є поєднання української язичницької символіки (боги в “Іконостасі України”) з християнською (оповідання “Родина”) та східною (образи Шіви, мандали, лотоса, священної корови), а Емма Андієвська більше зорієнтована на західноєвропейську (звернення до картин С. Далі, І. Босха, гравюр Ж. Калло, М. Шонгауера у збірці “Спокуси святого Антонія”, символіка музичних інструментів у циклі “Музичні вправи”), античну (цикл “Античні ремінісценції”, численні образи греко-римської міфології у всій творчості) та українську (в основному в ранніх творах – збірка “Народження ідола”) традиції.