|
Каравела Віри Вовк |
|
Автор: Леся БЕРНАКЕВИЧ Джерело: Україна і час Коментарі (0)
Tweet
|
|
Відома українська письменниця із Бразилії вважає, що Шевченківська премія прийшла до неї пізно... В Україні побувала всесвітньо відома поетеса, прозаїк, літературознавець і перекладач, професор німецької літератури в Державному університеті Ріо-де-Жанейро Віра Вовк, яка нещодавно стала лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка. У Львівській організації Національної спілки письменників України славна землячка зустрілася з місцевими літераторами. Тернистий шлях емігрантський "Якби я отримала премію десять або двадцять літ тому, то могла б використати її для цікавого проекту. Мені грошей не треба, я можу видавати свої книжки без допомоги Шевченківського комітету", - зізналася лауреатка. Утім, вона до останньої хвилини не вірила, що здобула найвищу в Україні мистецьку нагороду. Причина в тому, що не так аж багато творців із заходу удостоїлися Національної премії імені Тараса Шевченка (Юрій Шевельов, Ігор Качуровський, Клапський). Бо до діаспори ставляться підозріло, вважають, що тамтешні українці - багаті, тому їм премії не потрібні, або ж вони її не заслуговують, бо не пережили того, що їхні співвітчизники в Україні. Проте, на думку Віри Вовк, це не зовсім так. "Ми на Заході пройшли тернистий шлях, - сказала письменниця, - втратили батьківщину, а боротися за своє виживання у чужій країні нелегко, особливо в чужому середовищі, на іншому континенті, у тодішніх обставинах. Я відразу тяжко захворіла. Так, що у перші чотири роки була між життям і смертю, але Бог якось допоміг. Ті лікарі, які запевняли, що я більше трьох місяців не проживу, давно вже повмирали, а я залишилася. Крім того, в Бразилії не всі такі заможні, як дехто у Канаді чи у Північній Америці. Ми не бачимо аж таких гараздів і надалі перебуваємо у третьому світі. Тож доводиться зводити кінці з кінцями, аби чогось досягнути. Я мала щастя потрапити до університету, в якому плата за навчання спершу була незначною, але згодом стала більшою, а тепер - дуже висока. Проте не всім пощастило здобути освіту. Не можна всіх міряти однією міркою, бо у кожного - своя доля". Паперові витинанки За переклади Віра Вовк взялася, бо більше не було кому заповнити цю велику прогалину і поінформувати світ у Південній Америці про ту невідому й незнану країну, яка називається Україна. "Якби у Бразилії був добрий перекладач, я б ніколи не взялася до цього діла, - зізналася Віра Вовк. - Мені вистачало моєї творчості". Щоправда, сьогодні письменниця вже нічого не витинає. А колись робила виставки. Почалося з того, що вона прокинулася вночі, і їй дуже закортіло вирізати паперові фігурки. На кухні знайшла папір блакитного кольору для загортання хліба. Вранці пішла до міста і придбала різнокольорові матеріали, виготовила 200 витинанок великого розміру і влаштувала виставку в університеті. Глядачам це сподобалася, роботи мали попит. "Нападала така конечність вирізати, - каже Віра Вовк. - Вважаю це атавістичною рисою, адже витинання - давня українська форма мистецтва. Спершу вона у мені прокинулася, але згодом завмерла. Тепер зрідка беруся за ножиці, та й то лише в тому випадку, коли потрібно гарно оформити обкладинку. Мені вже важко прикріплювати деталь до деталі, це потребує значних зусиль". І для німців Бразилія - не вітчизна Письменниця любить подорожувати. З України виїхала у тринадцять років. Першою країною була Німеччина, згодом - Франція, тоді - Бразилія, з якої вона вирушила на навчання до Північної Америки, тоді повернулася до Європи. "Мене цікавив світ, я їздила по всіх країнах Америки Південної і Північної, побувала у деяких африканських і майже в усіх європейських державах, крім прибалтійських. Це розширює горизонти і налаштовує на творчість. Але приходить час, коли повертаєшся до рідного гнізда, і тобі більше нічого не треба", - визнає Віра Вовк. Вона знає українську, португальську, німецьку і польську мови. Може порозумітися і на різних європейських мовах. "Але то не означає, що я їх знаю, - вважає письменниця. - Можу розмовляти по-французьки, але це вже своєрідний суржик". На запитання колег по перу, яка держава найкраще дбає про своїх емігрантів, Віра Вовк назвала Німеччину. Німці Бразилії мають кращі школи, ніж українці, у них прекрасно розбудований навчальний матеріал, багато з них навіть не знають португальської, бо проживають у своєму середовищі й ця мова не дуже їм потрібна. Тож німецьку еміграцію не можна порівнювати з українською. Бо німці туди приїжджали в інший час, маючи технічну освіту - їх там потребували, а тому з ними рахувалися. Вони отримували кращі умови для проживання, ніж українці, які мусили корчувати ліси. Антологія і досі в продажу Найпродуктивнішим періодом у своїй творчості письменниця вважає нинішній. У неї тепер багато часу, якого раніше не мала, бо працювала у трьох різних університетах, викладаючи німецьку літературу, порівняльне літературознавство, поетику, а доїжджати до них було далеко. Це все відволікало від творчості. А тепер письменниця не працює і може присвятити себе тому, що найбільше любить - поезії та музиці, фортепіано. Віра Вовк у своїй країні працює як цілий філіал великого інституту українознавства. Ріо-де-Жанейро дуже віддалене від української спільноти, у ньому мало українців. До найближчої української колонії - година лету літаком. "Наше осілля в Бразилії, на жаль, не є інтелектуальним - це здебільшого селяни, дрібні міщани (правда, дехто з них вибився в люди), є навіть політики, але вони переважно змішані з бразилійцями, і їхні діти перейшли на португальську мову. Хоча вони дуже гордяться своїм українським походженням, але їхні культурні зацікавлення бажають кращого. Їх інтересують українські пісня, танець, вишивка, писанка, релігійні святкування. Але вони не мають ні українського театру, ні симфонічного оркестру, ні зацікавлення вищою літературою". У Віри Вовк 1979 року вийшла антологія української літератури португальською мовою (у цупкій палітурці, з кольоровими ілюстраціями, тираж - тисяча примірників), яка може замінити паспорт кожному українцю. Проте вона досі не розпродана, хоча в Бразилії проживає біля 400 тисяч етнічних українців. А бувають ще й такі випадки: "Покійна сьогодні бразилійська поетеса Олена Колодій (визнана авторка в Парані) походила з українського роду, проте під час нашого знайомства про це навіть не здогадувалася, - згадувала Віра Вовк. - Вона сказала: "Я слов'янка, але не знаю, яка саме. Мої батьки мали книжку, яка називалася "Кобзар". "Я тобі скажу, хто ти є", - відповіла я їй. Вона ніколи добре не розмовляла українською, але була гордою за своє коріння". Для Богородиці коралів Письменниця вірить, що колись українці Бразилії почнуть глибше цікавитися духовністю з благословення Матері Божої коралів. У маленьке село Антоніо Олінто, в дерев'яну церковку, у перші десятиліття минулого століття український священик привіз ікону Богоматері двометрової висоти й попросив селянок подарувати свої намиста на ризи та шати. Цими справжніми коралами сестри й оздобили образ. Після цього ікона отримала назву "Мати Божа коралів". Якось це диво спробували вкрасти: мабуть, хтось хотів використати намистини. Проте українці зчинили тривогу, бразилійське керівництво перекрило кордони, образ знайшли у якомусь готелі й повернули на місце. Ця ікона є фактично патронесою українських емігрантів. Віра Вовк як емігрантка подарувала їй намисто своєї покійної матері. Також про цю ікону письменниця написала книжку поезій, яка так і називається "Маївка для Богородиці коралів". Леся БЕРНАКЕВИЧ Довідкa Віра Вовк (Селянська) народилася в Бориславі 1926 року. Студіювала германістику, музикологію і порівняльне літературознавство в Тюбінгені, Ріо-де-Жанейро, Нью-Йорку і Мюнхені. Лауреат премій імені Івана Франка в Чикаґо, "Благовісті" у Києві та "Тріумфу" в Чернівцях. Авторка поетичних книг "Чорні акації", "Любовні листи княжни Вероніки", "Жіночі маски", "Писані кахлі", "Маївка для Богородиці коралів"; прози "Духи й дервіші", "Оповідання для дітей", "Карнавал", "Старі панянки", "Вікно навстіж", "Каравела". |