§5. Порядок роботи парламентів (парламентська процедура) у зарубіжних країнах

Для оцінки діяльності парламенту велике значення мають характеристики, віднесені до парламентської процедури. Г.Роберт визначав парламентську процедуру як сукупність правил і звичаїв, на підставі яких чиняться справи в англійському парламенті¹. Парламент здійснює свою діяльність у різних формах: на роздільних і спільних засіданнях палат, шляхом організації роботи постійних комітетів (комісій), діяльності депутатів у виборчих округах, через органи, що існують при парламенті тощо.

Історично так склалось, що у світі діють два різновиди порядку роботи парламенту. Перший – сесійний – виник ще за часів установлення конституційних монархій. Виконавча влада, яка очолювалась монархами, намагалась обмежити час роботи парламентів, щоб хоч на певний період позбавитись від парламентського контролю, а також набути можливості законодавствування без парламенту. Тоді й було встановлено, що парламент працює в сесійному порядку. Під терміном сесія найчастіше розуміється період року, протягом якого парламент має право проводити засідання. Протягом року може скликатися більше однієї сесії. Початок і закінчення засідань, за загальним правилом, установлені за принципом осінь - весна. Такий – сесійний – порядок існує в Австрії, Великобританії, Італії, Франції, Японії та деяких інших країнах.

Другий тип порядку діяльності парламенту – постійний. Його називають системою “постійно діючих зборів”, оскільки з’являється можливість засідати протягом необмеженого періоду часу. В такому разі не існує юридичного поняття сесії, а використовується тільки термін легіслатура , тобто строк (термін), на який обирається даний парламент. Така система організації парламенту характерна для Македонії, Словаччини, ФРН.

В окремих державах система постійно діючого зібрання поєднується з практикою проведення річних сесій (Португалія, Фінляндія).

Конституції, конституційні акти і регламенти палат регулюють організацію сесій, порядок проведення засідань, голосування і прийняття рішень, порядок підтримання порядку під час засідань, процедури здійснення окремих парламентських функцій і повноважень.

Пріоритетне значення при цьому надається регулюванню порядку скликання сесій (їх початку, закінчення і тривалості), а також розпуску парламенту.

Розрізняються чергові і надзвичайні сесії. Скликання чергових сесій парламентів має три основних форми. Перша: для їх скликання не потрібен окремий акт глави держави чи уряду і парламент може засідати у будь-який час (ФРН, Італія та ін.). Друга форма скликання сесій полягає в тому, що для цього необхідний акт глави держави (Австрія, Великобританія, Індія, Японія). Набуває поширення й така форма скликання сесій, як нормативно-правова: початок і закінчення сесій визначається конституцією (Бразилія та ін.). Кількість парламентських сесій протягом року в різних країнах різна: один раз (США, Японія); два рази (Іспанія, Франція) і навіть три або чотири рази (Індія). Але сесії не можуть тривати протягом усього року. Вони перериваються на парламентські канікули (літні) й офіційні свята.

Позачергові (надзвичайні) сесії можуть скликатися у разі необхідності главою держави на вимогу частини депутатів (в одних країнах – 1/3, в інших – 2/3, а в окремих – 2/3). На позачерговій сесії можуть обговорюватися тільки ті питання, для яких вони скликані.

Конституціями і регламентами багатьох держав передбачається процедура розпуску парламентів і палат. Цей інститут існує в більшості монархічних і республіканських держав, за винятком президентських. Прерогатива розпуску палат (парламенту) належить главі держави, який здійснює цей акт після консультацій з прем’єр-міністром і головою палати. Основними правовими підставами для розпуску парламентів є: 1) неможливість сформування уряду; 2) повторне, або багаторазове висловлювання вотуму недовіри урядові протягом певного періоду часу (Росія, Угорщина); 3) несхвалення програми уряду (Литва); 4) неприйняття у встановлений термін запропонованого урядом бюджету (Естонія, Польща) та ін. В Австрії існує інститут не тільки розпуску парламенту, але і його саморозпуску.

Законодавство зарубіжних країн чи не найбільшу увагу приділяє питанням, пов’язаним із процедурою пленарних засідань палат. У літературі пленарні засідання визначають як збори членів палат, скликані і проведені в установленому порядку, що дозволяє їм прийняти ухвали. Засідання парламентів, як правило, відкриті і широко висвітлюються пресою, радіо, телебаченням. У кожному парламенті відведені спеціальні місця для публіки – гостеві балкони і ложі, куди може прийти будь-який громадянин за перепусткою. Для проведення закритих засідань необхідно прийняти особливу ухвалу палати, а в деяких державах – спікера палати.

Важливе значення при проведенні пленарних засідань надається питанню про присутність депутатів – питанню кворуму. Кворумом зветься та кількість членів зібрання, яка робить його повноважним вести справи і приймати рішення. Апріорі вважається, що якщо ніяких спеціальних постанов не прийнято з цього приводу, то кворумом будь-якого зібрання є проста більшість усіх його членів (50 % плюс один депутат). Таке застереження робиться навіть на конституційному рівні в США, Іспанії, Італії. Але іноді кворум для засідань встановлюється значно менший: в Індії – 1/10 частина Народної палати; в Японії – 1/3, у Великобританії – 40 членів Палати громад (зі 651). Для прийняття найбільш важливих ухвал (конституційних, органічних і фінансових законів, ратифікації міждержавних договорів, при позбавленні депутатських мандатів тощо) вимагається застосування принципу кваліфікованої більшості.

Наступний етап – визначення порядку денного, покликаного розв’язати одну з основних проблем у роботі палат (парламенту) – нестачі часу. Сучасній конституційно-правовій практиці відомі декілька способів установлення порядку денного: а) урядом (Гвінея, Єгипет, Камерун, Франція); б) керівництвом парламенту за погодженням із лідерами партійних фракцій (Скандинавські країни); в) органом палати (парламенту). Такий спосіб характерний для більшості держав світу.

З-поміж комплексу питань організації діяльності палат (парламентів) суттєве значення мають ті, що пов’язані з парламентськими дебатами. Труднощі в їх вирішенні пояснюються тим, що дебати привертають до себе найбільшу увагу публіки, тому вимагають від керівництва палат (парламенту) подвоєння зусиль щодо недопущення інцидентів і порушень встановленого регламенту. Водночас дебати служать важливим засобом формування змісту парламентського акту, який являє собою компромісне рішення, що примирює різні точки зору. В силу цього розв’язання проблеми правильної організації дебатів безпосередньо впливає на ефективність роботи парламенту, в цілому – на його імідж.

У залежності від форм регламентації дебатів парламенти можна поділити на дві категорії. До першої відносяться ті, де тривалість виступів депутатів не обмежується (Фінляндії, Швеції, Сенат США). Другу групу утворюють ті парламенти, де дебати обмежуються у “розумних межах”. Звичайно, це більшість парламентів світу. Оскільки найсуттєвішою проблемою є проблема економії часу, то в парламентській практиці зарубіжжя вдаються до двох основних методів. Перший – це обмеження кількості і тривалості виступів кожного члена парламенту. Другий – факультативний – встановлення регламенту обговорення окремих питань або контроль за ходом дебатів.

У нижній палаті парламенту Австрії – Національній Раді, наприклад, час виступів ораторів обмежується, але не менш, ніж 20 хвилинами. Час для внесення поправок і заперечень проти них не повинен перевищувати 5 хвилин. Депутати, члени федерального уряду, а також голова і віце-голова Лічильної палати можуть двічі виступати з питання, що обговорюється. Доповідачі мають право на прикінцеве слово.

Другий метод економії часу, пов’язаний зі зменшенням тривалості дебатів шляхом застосування спрощеної або скороченої процедури. Так, у Франції при організації дебатів на пленарних засіданнях палат суворо дотримуються неписаного правила “трьох третин”: одна третина часу у виступах призначена для уряду, друга – для урядової більшості, і остання - для опозиції. Виступи у дебатах обмежуються часом, який надається не окремому депутату, а його групі (якщо виступає лідер партії – на парламентському жаргоні його називають “тенором” – то група віддає йому весь свій час). Для забезпечення оперативного вирішення питань у Палаті громад Великобританії використовується певний набір процесуальних засобів: “закриття дебатів”, “кенгуру”, “гільйотина”. Закриття дебатів полягає в тому, що на будь-якій стадії обговорення депутат може внести пропозицію про припинення дебатів. Вона ставиться на голосування і вважається прийнятою, якщо її підтримують не менше 100 депутатів. Кенгуру зводиться до того, що спікер на стадії доповіді законопроекту визначає, які поправки з числа запропонованих до білля необхідно винести на обговорення, а які – ні. Гільйотина ж згортає дебати як за часом, так і за змістом білля (на це відводиться не більше трьох годин). Іноді усі ці засоби можуть комбінуватися. Спочатку вноситься пропозиція про гільйотину, а після - про кенгуру і закриття дебатів¹.

У конституційному праві зарубіжних країн важливе місце посідає інститут голосування. Саме шляхом голосування виявляється думка більшості з обговорюваного питання, а відповідно до демократичних принципів думка більшості має переважаюче значення перед думкою меншості і стає обов’язковою для всіх. У конституціях і регламентах палат парламентів деяких держав (наприклад, ФРН) ця більшість визначається від кількості обраних членів палати; в інших (Росія) – від конституційного складу; в Естонії, Македонії, Словенії – від кількості присутніх на засіданні; а в Ірландії – кваліфікована більшість. З юридичної точки зору ці вимоги не мають під собою ніякого теоретичного обгрунтування, адже сила дії закону не залежить від того, небагато чи ж більше членів зібрання брали участь у його прийнятті. Скоріше це має політичний підтекст. Установлення таких “жорстких” умов для прийняття ухвал з певних питань треба розглядати як своєрідні “конституційні пастки”. Звернемо увагу і на те, що в конституціях, а здебільшого в законодавстві, так чи інакше наголос робиться на особистій та обов’язковій участі депутатів у голосуванні (ст. 79 іспанської, ст. 27 французької конституцій).