§ 3. Предмет і метод конституційного права в зарубіжних країнах

Автономність і самостійність конституційного права у правовій системі будь-якої країни зумовлюється передусім його особливим предметом регулювання. Ще у дореволюційні часи у вітчизняній літературі, яка базувалась на вивченні конституційного права західних країн, сфера регулювання галузі обмежувалась традиціями, що склалися. Провідні державознавці визначали предмет конституційного права через поняття свободи, порядку (впорядкування), правової держави, парламентаризму. Зокрема, М.І.Свєшников писав, що основний зміст конституційного права (він вживав термін державне право) – це “юридичні відносини, які визначають основні засади, на яких грунтується порядок і свобода у даному політичному союзі”.¹ І далі він указував, що предмет державного права – це держава, а право розглядає її з юридичної точки зору, хоча не виключаються економічні, політичні і моральні аспекти. Пізніше у наукових працях, підготовлених російськими вченими, до предмета регулювання державного права віднесли питання прав особи.²

У зарубіжних країнах окреслились два підходи до визначення предмета конституційного права: традиційний і новий. У першій половині ХХ ст. у розвинутих країнах Заходу домінував традиційний підхід. Так, у Великобританії зміст навчальних курсів із конституційного права зводився до аналізу систем державних органів, їх взаємовідносин, правового становища особи.³ У США предмет конституційного права складали гарантії “забезпечення в суспільстві” фундаментальної свободи”, яка передбачає розмежування сфер індивіда і меж дії державної влади.⁴ Для французьких учених предмет конституційного права – це, насамперед, політична влада. Зокрема, М.Прело писав: “Діючі в нашій країні норми, що стосуються встановлення, передавання та здійснення політичної влади, складають предмет нашого національного конституційного права”.⁵

Але останнім часом окреслився новий і більш широкий підхід щодо визначення предмета конституційного права. Англійські вчені Д. Дальтон, Р.Декстєр та інші відносять до нього вивчення головних функцій держави (законодавства, управління та захисту держави від зовнішніх і внутрішніх ворогів). А у виданому в США “Букварі з конституційного права” закріплена теза про те, що конституційне право має справу з “цінностями… суспільства”. Такі відомі французькі вчені, як Б.Шантебу, К.Леклєрк, Б.Жанно, Ф.Ардан роблять ставку на політичний режим, причому вони відносять до цього поняття багатьох інститутів суспільства, зокрема політичні партії, громадську думку, пропаганду, пресу, групи тиску тощо.¹ Аналогічних поглядів дотримуються іспанські та італійські вчені-конституціоналісти. Натомість для мусульманських юристів предмет конституційного права пов’язаний, зокрема, з відносинами Аллаха й окремих мусульман, з відносинами у мусульманській громаді (“умми”).

Повертаючись до питання про визначення предмета конституційного права у вітчизняній літературі, нам видається найбільш сприйнятною позиція проф. В.М.Шаповала, який вказує, що предметом конституційного права мають бути тільки ті відносини безпосередньо політичного характеру, які виникають у процесі організації та здійснення влади у структурі зв’язків між людиною, суспільством і державою (їх ще інколи називають державно-політичними відносинами владарювання). Ці відносини поділяються на три групи: 1) відносини, безпосередньо пов’язані з економічною і політичною організацією суспільства; 2) ті, що виникають у процесі встановлення і функціонування публічних, державних інститутів; 3) ті, що характеризують основи взаємозв’язків держави та особи.²

Із аналізу текстів конституцій зарубіжних країн можна зробити висновок, що національне конституційне право будь-якої держави орієнтується на ці зв’язки і все повніше і точніше відображає їх. Підкреслимо у цьому контексті, що для конституційного права головним у цих відносинах є не економічні питання (це предмет політичної економії і конкретних економік), не духовні відносини (зокрема, сфера релігієзнавства), не політичні комбінації партій, їх союзів (це справа політології), а визначення способів і меж участі різних колективів (соціальних, національних, громадських об’єднань та ін.), а також осіб у державній владі, тиску на неї різних зацікавлених груп, боротьба за державну владу мирними, конституційними методами. “У цьому суть, вважає В.Є.Чиркін, - владних відносин, які регулюються конституційним правом”.¹

Отже, конституційне право має свій особливий предмет, яким виступають насамперед і переважно суспільно-політичні відносини, які складаються в ході взаємодії індивіда, колективу або суспільства у цілому з державою, з публічною владою.

Конституційне право відрізняється від інших галузей права і методом впливу на своїх суб’єктів. Ідеться про сукупність способів впливу норм галузі на поведінку людей, на регульовані суспільні відносини. Завдяки їх застосуванню конституційно-правові відносини впорядковуються, розвиваються.

На відміну від галузей приватного права, де використовується, як правило, диспозитивний метод регулювання (сторонам надається можливість вибору того чи іншого варіанту поведінки), у конституційному праві домінує імперативний (владний, наказовий) метод. Переважна більшість норм конституційного права, будучи пов’язаними з владними відносинами, мають характер приписів, побудованих на заборонах, зобов’язаннях і дозволеннях.

Передусім у конституційно-правовому регулюванні суспільних відносин чи не найчастіше застосовується метод зобов’язання. Наприклад, Основний закон ФРН у ч. 3 ст. 39 покладає на голову Бундестагу обов’язок скликати його “на вимогу третини членів Бундестагу, Федерального президента або Федерального канцлера”. А ст. 85 Конституції Куби 1978р. містить припис: “Усі органи і державні підприємства зобов'язані сприяти депутатам у виконанні ними своїх обов'язків”.

Конституційному праву притаманний і метод дозволення, який застосовується у першу чергу при регулюванні статусу людини та громадянина, що само собою зрозуміло, але також іноді при визначенні повноважень державних органів. Наприклад, ч.1 ст. 44 Конституції Болгарії проголошує: “Громадяни можуть вільно утворювати об’єднання”, “Кабінет може прийняти рішення про скликання надзвичайної сесії Парламенту” (ст. 53 Конституції Японії).

У конституційно-правовому регулюванні нерідко застосовується і метод заборони. Так, у ч. 5 ст. 13 Конституції Російської Федерації сказано: “Забороняється створення і діяльність громадських об’єднань, цілі та дії яких спрямовані на насильницьку зміну основ конституційного ладу і порушення цілісності Російської Федерації, підрив безпеки держави, створення збройних формувань, розпалювання соціального, расового, національного та релігійного розбрату”, “Цензуру заборонено” (ст. 38 Конституції Хорватії). Приписи у даному випадку забороняють суб’єктам конституційного права здійснювати названі дії.

Водночас у конституційному праві, хоча і рідко, застосовується і диспозитивний метод регулювання суспільних відносин. Наприклад, ст. 94 Конституції Італії 1947 р. установлює, що кожна палата парламенту може висловити довіру урядові або відмовити в ній шляхом поіменного голосування. В останньому випадку президент республіки може відправити уряд у відставку або розпустити парламент із призначенням дати нових виборів, тобто вирішення питання про колізії парламенту та уряду віддається на розсуд виборців. Застосовуючи названі методи регулювання, конституційне право забезпечує здійснення народовладдя, нормальне функціонування інститутів державної влади, а також гарантує основні права і свободи людини та громадянина.