1. Перші Палеологи: Михаїл vііі та Андронік іі Старший

Михайло VIII Палеолог (бл. 1224 - 1282, імп. з 1259 в Нікеї, з 1261 – в Константинополі). Засновник останньої візантійської династії Михайло VIII походив з роду Палеологів (Палеолог — перекладається як «древньомовний»), відомого з середини XI сторіччя. За два століття Палеологи зуміли поріднитися майже зі всіма імператорськими сім'ями Візантії, і повним ім'ям новий василевс гордо величался як Михайло Дука Ангел Комнін Палеолог. Син намісника Фессалоникі, він з юних років обертався у сфері нікейської аристократії, і, будучи людиною украй хитрим, вивертким, таким, що умів вселяти – дивлячись по потребі – і страх, і любов, Михайло придбав значний вплив ще при Іоанні III. У 1252 р. під час походу Ватаца у Фракію промайнув слух, що Палеолог затіває заколот. Імператор, що повернувся з півдороги, наказав провести дізнання. Митрополит філадельфійський Фока, відомий недруг обвинуваченого, запропонував випробування вогнем. Проте останній з властивою йому дотепністю знайшов оригінальний вихід. «Це повинно бути щось святе, – заявив він обвинувачам, – а я людина грішна і не можу творити дива». Втім, додав Палеолог, якщо святий митрополит сам вкладе йому розжарене залізо в руку, то він, Михайло, зважиться його прийняти. Фока поспішив відмовитися від такої пропозиції, а василевс незабаром зняв звинувачення, удовлетворясь чесним словом Михайла. [51,с.224]

Вмираючи, Феодор II зажадав від вищих сановників, у тому числі і від Михаїла, присягу на вірність малолітньому Іоанну IV і його опікунам. Підступний Палеолог не додержав слова. Осінню 1258 р. він вже деспот, а на початку січня 1259 р. патріарх Арсеній вінчав Михаїла Палеолога на Нікейський престол.

Вступивши на трон, узурпатор почав «смітити грошима і землями», підлабузнюючись перед простим народом і підкуповуючи знать. Всі ці заходи дещо зміцнили становище Палеолога, але для остаточного затвердження на троні була потрібна звитяжна війна. Зовнішньополітична ситуація у той час явно склалася на користь Нікеї. Константинопольський імператор Болдуїн II, що в рівній мірі побоювався і нікейського, і епірского війська, тримав нейтралітет. З турками Палеолог спершу уклав договір про дружбу, а потім і взагалі дав притулок в Нікеї іконийскому султану, що втік разом із казною, гаремом і слугами від заколотів підданих і монгольської окупації. Не упустив василевс і випадку заручитися підтримкою впливових греків Константинополя, з розрахунку на швидке його захоплення, роздаючи їм гроші і хрисовули з різними обіцянками.

Весною 1259 р. севастократор Іоан Палеолог, брат імператора, завдав могутнього удару по північно-східних володіннях епірського деспота. Розправившись зі своїм головним зовнішнім ворогом, Михаїл VIII серйозно почав подумувати про захоплення Константинополя. Прагнучи забезпечити собі панування на морі, Михаїл VIII уклав угоду з основним конкурентом Венеції (саме венеціанці володіли в пам'ять своїх заслуг в IV хрестовому поході трьома восьмими Константинополя, і їх подеста займав положення небагато чим нижче за латинського імператора.) – Генуєю. Італійський флот так і не знадобився, але генуезька колонія в Галаті була-таки згодом заснована і два століття отруювала існування Візантії, що реставрувалася, всіляко втручаючись в її політику, а деколи і воюючи проти імперії.

Літом 1261 р. василевс греків послав свого воєначальника кесаря Олексія Стратігопула з восемьюстами| половецьких кінних стрільців зробити військову демонстрацію поблизу константинопольських стін. «У місцевих жителів Стратігопул з’ясував, що недавно прибулий в місто новий венеціанський подеста умовив латинян зробити набіг на острів Дафнусій - одне з володінь нікейського імператора і що військ в Константинополі немає. У ніч на 25 липня патріоти-городяни потайки провели через проходи в застарілих міських стінах декількох сміливців Олексія. Удосвіта варта біля воріт Піги була блискавично ними перебита, і весь загін нікейцев увірвався до Константинополя. Отримавши звістку про події в столиці, Болдуїн II і венеціанці поспішили назад. Стратігопул, усвідомлюючи нікчемність своїх сил і прагнучи уникнути бою, підпалив будинки католиків. Латинське військо кинулося рятувати добро зі своїх палаючих жител, не подумуючи про який-небудь організований опір. Напіводягнені жінки і діти в жаху побігли в гавань, під захист прибулих кораблів. Никейци безперешкодно пропустили їх до судів, щоб ті сідали на них і пливли куди завгодно… одним з перших місто покинув сам імператор Балдуїн.» [42,с.171]

Михаїл Палеолог був в цей час в своєму замку Метеорії. Імператор спав, коли його сестра Євлогия вбігла до нього, кричучи: «Царю! Ти взяв Константинополь! Христос дарував тобі Константинополь!» [15, с.217].

15 серпня 1261 р. василевс урочисто вступив в стародавню столицю через її Золоті Ворота, а незабаром коронувався як автократор ромеїв в храмі св.Софии. Палеологи знову витягували на світ Божий универсалістські ідеї, що перебували в справедливому забутті. Щоправда, відновлена Візантія часів палеологів була лише примарною тінню сласетного минулого.

Константинополь був у плачевному видовищі. «Ніщо інше, як рівнина руйнування, наповнена уламками і розвалинами», – писав пізніше Никифор Григора [52, с.183]. Разом з тим, за масштабами тодішньої Європи, Константинополь залишався одним з найбільших її міст. Але від Михаїла VIII відновлення столиці, куди потягнулися разом з нікейським двором нащадки вигнаних латинянами, потребувало колосальних витрат. Номісма першого Палеолога більш ніж на третину складалася з лігатури. Податки з сільського населення зросли, і вже в 1262 р. у відповідь спалахнув селянський бунт у Віфінії. Внутрішня політика Палеологів (що швидко зруйнували багато що з того позитивного, що було зроблене їх попередниками – Ласкарями), починаючи з першого представника цієї династії, невблаганно ослабляла грецьку державу.

Немало сил почали віднімати у імперії і її зовнішні вороги. Після узяття Константинополя антивізантійські коаліції почали виникати як гриби після дощу не тільки на Балканах, але і по всій католицькій Європі.

Скориставшись плодами політики своїх попередників, спрямованої на зміцнення внутрішнього потенціалу Нікейської імперії, Михаїл VIII Палеолог (1261–1282), посівши імператорський престіл здобув Константинополь і, провівши ряд успішних походів, розширив європейські володіння і відновив імперію. У боротьбі з Латинською імперією він привернув на свою сторону генуезців, споконвічних суперників Венеції. Проте обидві сторони – латиняни і греки змагаючись за перемогу, програли обоє. Перші тим, що не отримавши допомоги були змушені капітулювати і втікати в Європу, де їх агітація звела нанівець всі можливі провізантійські тенденції в тогочасному суспільстві, другі програли тим, що зазнавши великих втрат в цій війні не змогли відстояти завойоване від ще більш небезпечного ворога турок-османів. Саме тому політика першого представника останньої династії Візантії Михаїла VIII Палеолога була доволі обережною і настільки виваженою, що іноді здавалося нерішучою.

Імператор Михаїл VIII розуміючи загрозливу для держави тогочасну політичну ситуацію, яка утворилася в результаті захоплення їм Константинополя, був змушений вдатися до цілого ряду цікавих дипломатичних кроків, спрямованих на пошуки шляхів примирення. Відновити Візантійську імперію в її цілості і в минулій пишності можна було тільки дивом. Михайло VIII (1261-1282) спробував здійснити це диво; і хоча йому не вдалося повністю утілити в життя свої грандіозні плани, проте поставлена їм перед собою мета, його практичні дарування і гнучкий розум роблять його останнім значним імператором Візантії. [12, с.188]

З моменту свого вступу на престол Михайло VIII виявив намір відвоювати як у греків, так і у латинян всі провінції, захоплені ними в імперії. Він вступив у франкськую Морею (кінець 1261 р.); відняв Яніну в эпірців (1265 р.), частину Македонії у болгар (1264 р.), велику кількість островів Архіпелагу у венеціанців; він відбивав зухвалі зазіхання Генуї; нарешті, він відновив в Сербській і Болгарській Церкві владу візантійського патріарха. Але дуже швидко він зіткнувся з ворожістю Заходу. Дійсно, ні папа, ні Венеція зовсім не відмовлялися від наміру відновити Латинську імперію; Карл Анжуйський, новий обидві Сицилій, спадкоємець прав імператора Болдуїна II згідно з угодою, ув'язненим у Вітербо (1267р.), сюзерен князівства Ахейського внаслідок одруження свого сина на спадкоємиці Віллардуена, мав ще честолюбніші плани відносно Сходу. Він завоював Корфу (1267р.), Діррахий і побережжя Епіра (1272р.), прийняв титул короля Албанії і уклав союз зі всіма ворогами імперії – болгарами, сербами, князем Великої Валахії.

Найперше імп. Михаїл розпочав переговори із папою, як ідейним натхненником європейської політики. Наслідком цих переговорів була умова унії між Західною і Східною Церквами за рахунок чого він сподівався нейтралізувати норманського короля Карла Анжуйського від нападу на імперію, так як останній латинський імператор Балдуїн II приходився йому родичем [11,с.102]. З іншого боку імператор вирішив примиритись з генуезцями, які одержали дозвіл повернутись в Константинополь, де їм було відведено квартал для проживання на околиці міста біля затоки Золотого Рогу, чим нейтралізувалися споконвічні вороги і суперники греків венеціанці.

Французький король Людовік IX Святий був третьою особою за допомогою до якої вдався імп. Михаїл. Він повинен був зіграти роль посередника між своїм братом Карлом та Візантією. Ідея об’єднання Церков мала зацікавити цього побожного короля зробивши його сторонником греків.

Несподівана смерть короля Людовіка в Тунісі ( 1220 р.) розвіяла сподівання Михаїла Палеолога на його допомогу. Візантійські посли які незадовго прибули саме в Туніс для переговорів, були змушені повернутися з порожніми руками. Таким чином папа Григорій X залишився єдиною кандидатурою здатною зробити щось для імп. Михаїла. Тому вдалось переконати короля Карла відкласти похід на Візантію на рік і за цнй час спробувати дасягнути примирення і з’єднання обох церков.

Посольство Михаїла Палеолога прибуло на собор, який повинен був зібратися у французькому місті Ліоні під покровительством папи, який запевнив імператора в своїй допомозі в разі успішного завершення переговорів.

Так, в 1274 році в Ліоні була оформлена унія між папою і представниками імператора Михаїла VIII. Згідно недавно проаналізованих документів з ватиканських архівів заключення унії призвело до утворення нового антитурецького союзу папи Григорія X та імп. Михаїла VIII [15,с.163-167].

Однак угода не вступила в силу, так як 6 січня 1274 року папа несподівано помер, і цей проект залишився нереалізованим. Поки Європа обирала нового папу, Михаїл Палеолог розпочав наступ на норманів і їх союзників і встиг одержати декілька перемог. Він зумів відвоювати частину Фракії та Македонії. Однак, Карл зумів через деякий час посадити на папський престол Мартина IV, одного із своїх друзів який ставши на сторону сицілійського короля розірвав унію з Константинополем. Союз між Карлом Анжуйським та Венецією укладений в 1281 році вирішував кінцево долю Візантії. Проте спасіння прийшло для Візантії несподівано, 31 березня 1282 року в Палермо проти французів спалахнуло повстання під назвою Сицілійська Вечірня, яке охопило весь острів.

Населення Сіцилії, яке було обтяжене великими податками на користь французів, повстало проти своїх пригноблювачів вигнавши їх із острова. Велику допомогу Візантії надав король Петро Арагонський, який, спираючись на родинні права, заявив про свої претензії на володіння Сіцилією. Ця обставина була помічена імператором Михаїлом, який вирішив вдатися до нового союзу. Обіцяна ним фінансова підтримка іспанському королю незабарилася і той будучи заохочений можливим успіхом розпочав війну з Карлом Анжуйським. В Італії на сторону Петра Арагонського стала проімператорська партія гібелінів і значна частина населення острова.

Сіцилійська вечірня 1282 року завдала сильного удару позиції папи Мартина IV і його намаганням в союзі із королем Карлом захопити контроль над Візантією. Вдало роздробивши сили своїх західних недругів імп. Михаїл Палеолог бачучи внутрішнє незадоволення в державі скасував статті Ліонської унії 1274 року зробивши вигляд ніби це було його давнім рішенням.

В цей критичний момент тільки дивовижна спритність Михаїла Палеолога перешкодила створенню коаліції всього Заходу проти Візантії. Використовуючи неспокій папи, могутності Карла, що не бажала допустити надмірного зростання, Анжуйського, подаючи надію на здійснення постійної мрії римських первосвящеників про відновлення влади Риму над Грецькою Церквою, він уклав з Григорієм X на Ліонському соборі (1274р.) угода, яка знову підпорядкувала Східну Церкву папі. За це Михаїл VIII добився зобов'язання, що у нього не почнуть полонити Константинополь, що на Сході у нього руки будуть абсолютно вільними і що йому навіть дозволять битися там з латинянами. І дійсно, з 1274 р. він почав наступ в Епіре проти військ династії Анжуйськой, вторгся у Фессалію, де оточив Неопатрас (1275р.), розбив венеціанців на Евбеї і почав вдалі дії в Ахайї, де смерть Вільгельма Віллардуена (1278р.) значно послабила франкськое князівство.[24,с.150]

До нещастя, ворожнеча візантійців, що не припинялася, з Римом присікла ці успішні дії. Михайло VIII силою нав'язав візантійському духовенству союз з Римом; разом з патріархом Іоанном Векком (1275р.), він хотів насильницьким шляхом здійснити його. В результаті він тільки викликав розкол в Православній Церкві, а антагонізм між двома світами, який він сподівався знищити, став ще гострішим і грізнішим.

З іншого боку, Карл Анжуйський, надзвичайно незадоволений всім, що відбувається, не склав зброї. Він перетворив форму свого панування в Епірі (1278р.), знов привернув на свою сторону папу (1281р.) і разом з Римом і Венецією організував з метою відновлення Латинської імперії лігу, до якої з ненависті до Михаїла VIII прилучилися серби, болгари і навіть греки з Фессалії та Епіру. Візантійський імператор був з усіх боків оточений ворогами. При Бераті він розбив війська Карла Анжуйського; щоб скрушити анжуйців, він спрпичинив велику кроваву різанину –"сіцилійську вечерню|" (березень 1282 р.). Таким чином Михаїло VIII завдав поразки Заходу; але, можливо, приділяючи надмірну увагу латинянам, він неприпустимо знехтував турецькою небезпекою, яка зростала в Малій Азії, і сербською небезпекою, що підіймалася в Європі. Релігійне збудження, колись допущене в імперії, було іншою причиною її слабкості. Здавалося, що правління Михаїла VIII знаменувало для імперії початок відродження; за ним, проте, послідував швидкий і неминучий занепад.

Андронік II Палеолог Старший (бл. 1260 - 1332, співпр. з 1272, імп. у 1282 - 1328). Синові Михайла VIII Андроніку не тільки не вдалося стримати розвал імперії, але навпаки пришвидшити його – сучасникам здавалося, що при цьому доброму і чуйному, але слабкому государі повернулися часи Ангелів.

У перші роки царювання Андроніка II натиск ворогів на Візантію послабшав. У цей відносно спокійний час василевс зайнявся церковними справами. Він урочисто проголосив відмову від унії, патріаршу кафедру замість позбавленого влади Іоанна XI Векку знову зайняв Йосиф I. Але боротьба церковних партій «йосифлян» – прихильників патріарха і «арсенітів|» – тих, хто не міг забути позбавлення влади Арсенія і звинувачував Йосифа в узурпації влади, продовжувала лихоманити суспільство. Для примирення невгомонних кліриків довелося скликати спеціальний собор в Адраміттії.

Андронік II знаходив значно більше краси в заняттях літературою і музикою, ніж в гуркоті битв, а вищі державні пости при нім займали люди суто цивільні, світські – наприклад, астроном і фізик Никифор Хумн і філософ Феодор Метохит. Справами армії завідував войовничий син і співправитель автократора Михайло IX Палеолог.

Слабка і погано забезпечена (необачно вважаючи, що краще буде зберегти казну, Андронік II зменшив склад морських і сухопутних озброєних сил до мінімуму), візантійська армія опинилася не в змозі справитися з набігами турок і сербів. Імператор вирішив найняти великий військовий| контингент за кордоном, порахувавши, що найманці обійдуться дешевше ніж організація своїх військ. По всій Європі тоді гриміла слава про каталонську важку піхоту. «У 1303 р. рать каталонців на чолі з кондотьєром Роджером де Флор прибула до Константинополя. Переправившись до Малої Азії, каталонці в декількох битвах знищили величезні сили турок, і знекровлені полчища мусульман відринули на схід. «Проте скупий платить двіччі» – щосили громити «османів», Роджер де Флор почав буквально тероризувати імператора вимогами грошей і земель. Каталонці ж фактично організували свою самостійну державу на малоазіатських землях імперії, не проявляли ані найменшого наміру підкорятися її властям і творили усілякі насильства над греками.» [12, с.144]

Свій внесок в розграбування країни вносили й імператорські чиновники. Збір і без того високих податків був обтяжений численними зловживаннями, і царські практори, відвізши з пограбованих сіл і міст гроші, залишали там людей, що ненавиділи Андроніка І.

Спалахнула між ним і його внуком громадянська війна привела до ще більшого занепаду держави. У 1328 р., після остаточної перемоги Андроніка Молодшого, позбавлений влади Андронік II був залишений в столиці з мізерним змістом від казни. Помер він 13 лютого 1332 р., в крайній бідності, оскільки те небагато що, що мав, встиг роздати своїм сподвижникам, що зубожіли, перетворилися при Андроніку III з багачів в таких же непотрібних опальних людей похилого віку, як і він сам. У царювання Андроника II в 1291 р. впала остання цитадель хрестоносців в Палестині, фортеця Акра (Сен-жан д'Акр).