Робити щасливими інших - найпевніший спосіб стати щасливим?

Що в тебе в руці?

- Щастя.

- Чому таке маленьке?

- Воно тільки моє. Зате яке яскраве й гарне!

- Так... Чудове!

- Хочеш шматочок?

- Напевно...

- Давай долоньку. Я поділюся.

- Ой... Воно таке тепле...

- Подобається?

- Дуже... дякую!

- Близьким людям ніколи не дякують.

- Чому?

- Вони завжди все розуміють без слів. По очах.

- А чужі?

- Чужі дякують так само чужим. Прийде час, і ти зрозумієш.

- Знаєш... Мені набагато краще, коли щастя в руці...

- Так завжди буває.

- А якщо я з кимось поділюся?

- У тебе додасться твого.

- Чому?

- Сама не знаю. Тільки потім воно стане ще теплішим.

- А руки о нього обпекти можна?

- Руки обпікають об заздрість.Об щастя їх обпекти неможливо.

- Знаєш... я знаю, з ким поділитися цим дивом.

- Я рада.

- Тоді...

- Отож би, побачимося ще. Ділися ним. Адже його скільком бракує

Ідеал - це вершина, до якої ідеш все життя

Коли людина народжується, від першого скрику і всі перші роки життя єдиними людьми, до яких вона тягнеться, єдиним ідеалом стають власні батьки. Але дитина росте, розвивається, навчається, постійно змінюється. А разом із нею змінюється й ідеал. І чим більш досконалою стає людина, тим досконалішим стає її ідеал. Чим більш освіченою, мудрішою і досвідченою стає особистість, тим більше зростають її запити, вимоги до самої себе і навколишнього світу, тим складнішими і серйознішими стають цілі на життєвому шляху. Таким чином, ідеал завжди на крок попереду від розвитку людини, ось чому вона ніколи не може дістатись його вершини, хоч і прагне до заповідної височини все життя. Але в цьому немає нічого поганого чи осудливого, бо саме існування ідеалу в житті людини, до якого вона постійно тягнеться, стимулює її розвиток. І не важливо, що саме буде ідеалом — гроші, сім'я, мистецтво чи щось інше. Доки людині е до чого йти, вона вдосконалюється. Якщо ж в якийсь момент починає вважати, що досягла в повній мірі свого ідеалу, то зупиняється у своєму подальшому розвитку.

Отже, ідеал — це і справді недосяжна вершина, до якої ідеш усе життя і яка з кожним кроком людини до неї стає дедалі вищою. Але якби не було тієї заповітної височини, то неможливим стало б і простування людини сходами життя.

Корінь навчання гіркий, а плід його солодкий

Кожна людина знає, як важко даються науки, як багато зусиль треба для цього витрачати, І чим дорослішими ми стаємо, тим більше зусиль потребує навчання. Але як радісно, коли раптом розумієш, що знання, здобуті своєю працею в минулому, знадобились тобі тепер (нехай то науки чи життєвий досвід) і допомагають упевнено йти по життю й бути розумною, успішною, освіченою людиною.

Але все це ще гілки на дереві знань. Ще гіркішим є його коріння, бо ще більших зусиль потребує створення того чи іншого вчення. Так, наприклад, не одне покоління накопичувало знання з математики, фізики, часто втрачаючи кращих представників людства. Тобто, будь-яка наука потребує жертв.

Та яким солодким є плід учення, коли ми в змозі вирішити задачу, яку ставить перед нами життя, спираючись на досвід поколінь, використовуючи надбані знання. Тому що нам уже не потрібно приносити в жертву будь-що або будь-кого задля вирішення проблеми. Розв'язавши те чи інше завдання, ми святкуємо перемогу людства над силами природи або життєвими труднощами.

Отже, яким би гірким не було навчання, як би складно не було його здобувати, плід його завжди буде солодким, бо приносить радість від його використання.

ЧИСТА СОВІСТЬ Є ПРАВДИВОЮ ТА ЄДИНОЮ РАДІСТЮ. (Ф. ПРОКОПОВИЧ)

Я дуже хочу відчувати себе дорослим, прагну визнання моєї самостійності з боку рідних і знайомих, тому намагаюся віднайти гідні шляхи здійснення своїх бажань. На шляху змужніння дуже вчасно трапився мені вислів Феофана Прокоповича про основний критерій справжньої радості. Дійсно, запорукою радісного щасливого життя є саме совість, чисте сумління.

Хіба можуть які-небудь радощі життя дарувати втіху, коли вони здобуті нечесно? Якщо й так, то, я впевнений, лише ненадовго. Недарма ж Григорій Савич Сковорода зазначав, що не боїться смерті лише «той, в кого совість, як чистий кришталь».

Чи принесли гроші, нажиті нечесно, щастя і статки героям комедій Карпенка-Карого — Пузиреві й Калитці? А чи наважиться хто-небудь із нас бодай трішки відчути той жах, який переживав майор Медвин із роману Івана Багряного, коли утіхи владою обернулися для нього страшним неспокоєм, видіннями приходу жертв його тортур?..

Своє майбутнє професійне життя я волію пов'язати ,І музикою. Можливо, через це уособлення громадянської совісності я бачу в постаті Назарія Яремчука. Він так багато встиг зробити за свої неповні сорок чотири роки. Разом і:І Володимиром Івасюком та Василем Зінкевичем надихнув на оновлене життя нашу пісенну творчість, позбавивши її сірої радянської однаковості. Поет Вадим Крищенко, на чиї слова неодноразово виконував пісні Яремчук, слушно наголошує на тому, що співак ніколи не втрачав гідності українця, не міняв її на гроші, звання та привілеї, що їм(вдавалися упокореним прислужникам. Проспівана ним надовго до проголошення незалежності пісня «Запорозькі козаки» (а для цього треба було виявити і чесноти душі, і надзвичайну мужність!) не втратила й сьогодні актуальності заклику научити нащадків «так любити волю». Назарій Яремчук, як і багато інших совісних дітей нашої Вітчизни, і своєю творчістю, і своїм життям доводить, що поняття совісті тісно пов'язане з поняттям відповідальності. І ми, його родина, сучасна «вся Україна, з глибоким корінням, з високим гіллям», мусимо цю відповідальність перебирати на себе.