Лекція№ 1 «історія української культури» як навчальна дисципліна план

1. «Історія української культури» як навчальна дисципліна, її предмет, мета і завдання.

2. Методи культурологічних досліджень.

3. Функції культури.

4. Типологія культур.

1. «Історія української культури» як навчальна дисципліна, її предмет, мета і завдання.

Культурологія – це цілісна система знань, яка розкриває сутність, структуру і функції культури як складного суспільного феномена. У культурології поєднуються гуманітарні, природничі і соціальні науки. Навчальний курс інтегрує знання з таких дисциплін, як філософія, етика, естетика, історія, антропологія, етнографія, археологія, літературознавство, мовознавство, релігієзнавство, музикознавство, які спрямовані на вивчення процесів діяльності людини і функціонування суспільства.

Як наукова дисципліна «Культурологія» своїми витоками сягає античності. Але сам термін «культурологія» ввів у науковий обіг при аналізі проблем культури американський антрополог Леслі Уайт (1900-1975), який розробив теорію культури та обґрунтував її об’єктивність.

Культура як термін походить від латинських слів «colo», «cultio», що означає обробіток. До середини І ст. до н.е. ці слова пов’язувалися із землеробською працею. Поступово поняття «культура» поширюється на такі сфери людської діяльності, як виховання, освіта, духовне життя людини, тобто вже йдеться про обробіток людини, її вдосконалення. У цьому значенні даний термін вперше вжив Цицерон у 45 р. до н.е. У добу Середньовіччя слово «культура» продовжує функціонувати у сфері сільського господарства, але в інших сферах людського життя воно набуває значення «культу». Починаючи з XVII ст. термін «культура» вживається як самостійна категорія, що позначає духовний світ людини, яка спроможна протистояти природі.

Американські культурологи Крейєр А. і Клаксон А. у 1952 році нарахували 164 визначення терміна «культура», через 20 років француз А.Моль репрезентував 250 варіантів визначення, сьогодні їх нараховується близько 500.

У широкому розумінні – це все, що створене людиною, людським суспільством, фізичною і розумовою працею на благо людини, у більш вузькому значенні – ідейний і моральний стан суспільства, що визначається матеріальними умовами його життя (хоч і не завжди) і виявляється в побуті, ідеології, освіті, свідомості, життєвій активності, досягненнях науки, мистецтва, літератури, у фізичному та моральному вихованні.

Поняття «культура» – це стиль і рівень досконалості, що досягається в опануванні тією чи іншою галуззю знання чи діяльності, вміння (культура праці, культура мови, культура поведінки тощо), сам процес створення і розподілу матеріальних і духовних цінностей, їх використання.

2. Методи культурологічних досліджень.

Як же вивчити таке складне й багатопланове явище, як культура?

Для цього необхідно розглянути методи культурологічних досліджень. Поняття «метод» означає спосіб, шлях, підхід дослідника, що виявляються в сукупності прийомів, операцій, процедур пізнавальної діяльності, які забезпечують її відповідність природі досліджуваного об’єкта, і як наслідок – істинність пізнання.

У культурології як науковій дисципліні акценти зміщені з розуміння культури в цілому на вивчення її в певних просторово-часових меж, на опис і пояснення її конкретних форм з опертям на певний матеріал, що вимагає й особливих, а не лише загальних методів.

При вивченні культурології широко застосовуються такі методи:

Загальні:

• діалектичний – розглядає культуру як різнобічне, внутрішньо-суперечливе явище, що розвивається й вимагає конкретного вивчення;

• системний – розглядає культуру як систему, елементи якої знаходяться в єдності й формують своєю взаємодією цілісність, у світлі якої має смисл кожен елемент;

• структурно-функціональний – застосовується, якщо необхідно виділити й розглянути елементи, що складають культуру, виявити роль кожного такого елемента в її функціонуванні;

• аналітичний – дозволяє розглядати явища культури, так би мовити в «чистому вигляді»;

• діахронний – вивчає виклад явищ, фактів і подій як світової, так і вітчизняної культури у хронологічній послідовності;

• синхронний – порівняльний аналіз культурного процесу в певний хронологічний проміжок;

• компаративний – виявлення загальних та особливих закономірностей культури в ході її діалогу з іншими культурами за якоюсь ознакою, виявляє тенденцій розвитку, сфери взаємовпливу культур, визначає їх спорідненість і своєрідність;

• типологічний – під час порівняння різних культур здійснюється узагальнення характеристик культурних «організмів»; виявляється типологічна близькість історико-культурних процесів;

• історичний – аналіз передумов, процесу виникнення.

Особливі методи:

• культуроантропологічний – культура розглядається як сукупність конкретних цінностей, форм, соціальних зв’язків, опредмечених форм культурної діяльності, механізмів передачі культурних навиків від людини до людини;

• семіотичний – ґрунтується на вченні про знаки, що дає змогу вивчити знакову систему, структуру або текст будь-якого артефакту;

• біографічний – тлумачення явищ культури через відображення біографії та особливостей творців культурних цінностей»;

• логічний – виявлення законів руху цілого з урахуванням логіки самого дослідника.

3. Функції культури.

Функції культури:

• Людинотворення. Соціалізації. Діти-мауглі не можуть стати людьми саме тому, що споконвічно позбавлені соціального спілкування й культурного оточення.

• Інформаційна. Передавання соціального досвіду. Історична наступність культури.

• Пізнавальна. З допомогою культури людина пізнає світ і себе в ньому, розширює свої межі.

• Нормативна. Усвідомлення того, що людина перебуває у межах культури, сприяє розумінню існування певних культурних заборон, табу, норм. Культура як система моральних обмежень і положень.

• Комунікативна. Спілкування людей у часі і просторі, у конкретності й загальності.

• Аксіологічна. Саме культура визначає цінність для людини тих або інших феноменів.

• Адаптаційна. Пристосування до середовища проживання. На початку розвитку культури ця функція була найбільш важливою. У цей час вона поступово опускається все нижче за ступенем важливості. Проте у сучасних умовах дана функція трансформується й можна говорити про пристосування до соціального середовища, про виживання у цьому середовищі. Якщо виходити з цього, то адаптаційна функція є найбільш важливою для людини як члена суспільства.

• Інтеграція й диференціація людських спільнот. Культура розділяє різні народи або об’єднує один народ. Культура роз’єднує людей різних субкультурних спільнот або поєднує їх в одну таку спільність.

4. Типологія культур.

Культуру поділяють на матеріальну і духовну, проте чіткої межі між ними не існує.

Матеріальна культура – це сукупність засобів виробництва і матеріальних благ, що створюються людською працею на кожному етапі суспільного розвитку, їх розподіл та споживання чи використання – це рівень розв’язання екологічних проблем і виживання людства на землі.

Духовна культура – пов’язана зі словом «дух» – філософським поняттям, що означає нематеріальне начало світоіснування і його уявлення. Питання про співвідношення духу і матерії – основне питання філософії.

Матеріальна культура покликана задовольняти наші фізіологічні потреби, дати людям насамперед їжу, одяг, житло, полегшити їх зв'язок і спілкування, тоді як духовна культура через органи чуттів впливає на наші почуття, думки, свідомість, волю, інтуїцію, настрій, психіку тощо.

Водночас між ними існує тісний зв'язок і взаємозумовленість. Буття визначає свідомість, а висока свідомість спонукає людину зробити кращим буття, викликає прагнення до ідеалу в усьому: організації харчування, відпочинку, будівництві житла, одязі, людських взаєминах тощо.

Разом з тим, духовна культура доволі часто піднімається вище свого економічного і політичного становища за змістом і покликанням.

Світова культура – це вікова сукупність культур цілого світу, що визначається власною системою загальнолюдських цінностей і залежно від умов розвитку конкретизується і розгалужується на певні рівні.

Крім загальної, виділяють культуру певного регіону, наприклад, європейсько-північно-американська, далекосхідна, індійська, арабо-мусульманська, тропічно-африканська та латиноамериканська.

Виділяються, хоча й не чітко розмежовуються, культурні епохи Стародавнього світу, Середньовіччя, Відродження, Нового часу і сучасності, хронологічні рамки яких розпливчасті.

Національна культура тісно пов’язана з поняттям «етнос» і становить сукупність економічних, політичних, побутових, мовних, обрядових, моральних та інших чинників.

Українська культура бере свій початок з часів Трипілля, охоплює всю сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених українським народом на терені України та за її межами протягом усієї його історії.