З м і с т

Вступ 3

Тема 1. Політологія як наука і навчальна дисципліна 6

Тема 2. Історія політичних вчень 23

Тема 3. Держава і влада 61

Тема 4. Політичні системи суспільства. Основні політичні

режими 76

Тема 5. Політична ідеологія 94

Тема 6. Людина і політика 117

Тема 7. Роль політичних партій у сучасному політичному житті

суспільства 137

Тема 8. Політика і міжнародні відносини 153

Тема 9. Політична традиція і сучасна політична ситуація

в Україні 174

Післямова 196

Література 198

Словник політологічних понять 209

Навчально-наукове видання

Жадько Віталій Андрійович

доктор філософських наук, професор

Войтов Володимир Вікторович

кандидат філософських наук

навчальний посібник

Видавництво Запорізького державного медичного університету

Запоріжжя – 2010

Отже, політологія – вчення про людину як істоту, діяльність якої спрямована на вдосконалення форм організації суспільного способу існування.

В органічній природі, особливо у тваринному світі, діє закон боротьби за виживання. Виживає та біологічна структура, функціональні дії якої здатні захистити її цілісність.

Звичайно, людське суспільство не може діяти виключно об’єктивно, тобто інстинктивно, оскільки об’єктивний розум у тваринному світі проявляється як інстинкт. Але варто відзначити, що біологічне стадо приматів, вищих ссавців здатне, згідно еволюційної теорії Ч.Дарвіна, до пристосування, отже, до змін безумовних інстинктів/рефлексів на умовні. Що вкрай важливо для людини, яка має об’єктивне підґрунтя для еволюції власної свідомості у напрямку динамічному, пошуково-пізнавальному, дослідницькому – зі збереженням пам’яті про природний і набутий досвід життя. Тому не можна, визначаючи сутність політології як науки, оминути: а) фактор мови як чинник формування суспільного організму із організму біологічного, б) фактор трансформації засвоєного життєвого пристосувально-мінливого досвіду виживання у свідомо впроваджуваний досвід суспільно-політичного життя, в) фактор формування людини як політичної істоти.

Справа в тому, що мова органічно з’єднує людей у первинні спільноти змістом, загальним, спільним і єдиним для всіх її членів без того, щоб його якимось чином пояснювати кожному з них. Тому вона виконує державотворчу функцію без будь-якого владно-інституціонального примусу.

Політологію слід розглядати як науку життя, яка вчить нащадків вивчати досвід попередніх поколінь, брати з нього уроки. Тобто, це не наука на зразок природознавства, а саме наука життя, вчення про життєві процеси, які здійснює людина, людство в цілому в ході свого розвитку. Природознавча наука тяжіє до знаходження однозначних і лінійних за напрямком законів існування природних об’єктів, які можна визначити кількісно – математично. Політологія – це система вчень, які не тільки і не стільки відображають історичний досвід організації суспільного буття людей як буття політичного, скільки сферу пошуку можливих варіантів розвитку суспільства в напрямку, йдучи яким, людство вже розвивається не за рахунок принесення в жертву окремих індивідів.

Об’єктом політології є людина як суспільно-громадська істота; оскільки ж людина є суспільною істотою, об’єктом політології є також суспільство як об’єктивно сформований спосіб її існування.

Предметом політології є пошук основних тенденцій і закономірностей, дія яких формує людину як суспільно-громадську, отже – політичну істоту, здатну до інституціонально-управлінського й самоуправлінського способу організації життя суспільства.

Перш за все слід відмітити погляди на сутність політичного життя і держави видатного мислителя Конфуція (551-479 рр. до н.е.). Він вважав, що людина від природи егоцентрична істота, тому для мирного існування суспільства її потрібно соціалізувати засобами освітньо-виховного морально-етичного навчання. Так, власну поведінку слід підпорядковувати любові й повазі до інших людей, тоді буде взаємна повага. Вчитись потрібно так, ніби боїшся втратити знання. На першому плані має бути вдосконалення в моралі, для чого постійно повторювати вивчене й дотримуватись обов’язку. Шкідливо вивчати неправильні погляди і, навпаки, корисно виправляти природну вдачу. Шлях виправлення – душевна щирість, яка йде від закону дао як закону Неба. Без істинних/щирих знань не можна стати на правильний і праведний шлях. Але корисне не є корисливе – останнє породжує нездатність людини до вдосконалення в моральних вчинках.

Особлива роль у становленні політичного стану суспільства належить правителю. Він має показувати народу приклад моральної поведінки. Звідси велике значення ритуалу, церемонії. Правитель має два варіанта правління державою і народом. Можна правити за допомогою законів і покарань, але в такому разі народ буде ухилятись від них і не мати почуття сорому. Можна правити засобами доброчесності і утверджувати порядок дотриманням ритуалу, – в цьому випадку у народу формується почуття сорому і він здатний до виправлення егоцентричної вдачі.

Головним в управлінні державою Конфуцій вважав довіру народу до правителів. Вона важливіша від наявності їжі та зброї. Для того, щоб правитель був прикладом для народу, при прийнятті управлінських рішень він зобов’язаний опиратись на думку досконаломудрих. Важливо також не перейматись особистою славою, а знати вдачу народу. Народ можна об’єднати в політичну державну цілісність попри суттєві відмінності між ними у звичках. Головне – природа людей споріднена.

а) Вчення Платона (428-348 рр. до н.е.) про державу

Стверджував, що поліс як держава народжується з відчуття людиною своєї індивідуальної неповноти. Полісом як державою в духовному плані є те об’єднання, в якому людина відчуває себе найкращим чином, тобто спорідненою з іншими. Кожен поліс містить в собі ніби два ворогуючих між собою поліси: один для бідних, інший для багатих.

Поліси також розрізняються поміж собою за формами правління. Це: а) тимократія або тимархія – влада небагатьох найкращих, сильних розумом і розумною волею; б) олігархія як влада небагатьох колишніх тимократів, які розбагатіли, але при цьому втратили інтерес до розумного управління полісом; в) демократія – влада народу як влада більшості над меншістю, влада бідних над багатими; г) тиранія – влада одного над всіма, заснована на жорстокому примусі до певного способу життя.

Як у самій людині вище має управляти нижчим, так і в суспільстві носії вищої свідомості (так звані „кращі” люди) повинні управляти тими, хто нижче їх за розумінням (так звані профанні).

Якщо саме так підходити до вчення Платона про державу та форми управління в ній, то це держава не як владний інститут, що послуговується примусом як основним засобом до утвердження порядку й порядності у відносинах між людьми. Це держава як сама людина, здатна віднайти в собі вищі мотиваційні спонукання до життя, ніж ті, до яких її схиляє афективна свавільна воля, що робить її свідомість рабською у певних проявах примхливої вдачі, отже, тваринною, одноманітною.

Так, мудреці мають право визначати, чим краще людині зайнятись у полісі. Але це в тому випадку, коли сама людина не йде шляхом самопізнання та формування себе в якості політичної істоти. „Робити своє і не хапатись за багато чого іншого – саме це і є справедливість”. Всі види діяльності людини корисні для суспільства і держави тоді, коли вони підпорядковані головним чеснотам – розсудливій розважливості, мужності й мудрості. Без них здійснення людьми різних видів робіт „приносить полісу найбільшу шкоду і цілком вірно можуть бути названі злодіянням”.

б) Вчення про політику Аристотеля (384-322 рр. до н.е.)

Це мислитель, що вперше чітко визначив людину як істоту політичну, яка знаходить своє завершення в державі. „Поняття справедливості пов’язане з уявою про державу, тому що право, яке служить мірилом справедливості, є регулюючою нормою політичної спільноти”. Йдеться про справедливість як категорію, що споріднює етику і право, тому етико-правове є органічною частиною політики. Не можна вступати в громадське, суспільне життя, не будучи людиною достойною, не маючи необхідних для цього чеснот. Благо завжди пов’язано з метою: „І якщо благо – мета всіх умінь, то очевидно, що метою найвищого уміння буде найвище благо. А найвище уміння – це, безперечно, політичне мистецтво, так що саме метою політики буде найвище благо”.

Держава виникає в напрямку від сім’ї до декількох поселень, об’єднаних спільними чеснотами, які й „держать” їх як певну політичну цілісність. Сім’я є мікро-моделлю держави як того суспільно-сумісного соціуму, в просторі якого вона оформляється, розвивається й функціонує в якості макросвіту загальнолюдського суспільного буття. Проте ефективність держави залежить від правильного управління всіма її членами. Політика і є мистецтво управління, уміння управляти державою.

Держава як політична спільнота залишається тотожною собі доти, доки тотожним своїй сутності залишається її політичний устрій, з яким громадяни ідентифікують свою індивідуальну свідомість і власний спосіб життя. „Трьома якостями повинні володіти ті, хто має намір обіймати найвищі посади: по-перше, співчувати існуючому державному устрою; потім, мати значні здібності до виконання обов’язків, пов’язаних із посадою; по-третє, відзначатись доброчесністю і справедливістю, відповідними кожному виду державного устрою”. Люди мають бути подібними між собою за розумінням сутності держави, інакше вона не буде міцною, сильною, не створить для них того рівня життя, яке б вони сприймали як найвище благо. Адже вона створюється заради цього.

Держава – це люди, які населяють певну територію і є політичними, а не біологічними істотами. Тобто, є громадянами. Ними є ті, „хто бере участь в судді і народних зборах”. Власне кажучи, вони і є державою. Оскільки „доброчесність в усьому різна”, то „хороший громадянин зобов’язаний уміти і бути здатним і підпорядковуватись, і керувати, а доброчесність громадянина полягає в умінні володарювати над вільними людьми і бути підвладним”. Громадянин той, хто може брати участь в управлінні, маючи на меті загальну суспільну користь, усвідомлену не від посади, а саме від уміння управляти.

Типи державного устрою визначаються як „розпорядок у сфері організації державних посад взагалі і верховної влади в першу чергу: верховна влада всюди пов’язана з порядком державного управління, а останній і є державний устрій. Я маю на увазі, наприклад, те, що в демократичних державах верховна влада – в руках народу; в олігархіях, навпаки, – в руках небагатьох, тому й державний устрій в них ми називаємо різним”. Аристотель вважає ці два типи устрою головними: аристократія примикає до олігархії, а політія до демократії. Якщо управління здійснюється в інтересах загальної користі, то це правильні види устрою держави, якщо інакше – то це відхилення від них. При правильних видах управління люди – громадяни, а при неправильних – просто населення.

Монархічне управління є царською владою; влада небагатьох – аристократія; „а коли заради загальної користі править більшість, тоді ми вживаємо позначення, спільне для всіх видів державного устрою – політія”. Проте остання можлива тільки тоді, коли більшість складає воїнство, адже чеснота, якою може реально володіти більшість – це мужність. Тому у правильних видах державного устрою управляє доброчесна меншість. „Відхилення від зазначених устроїв такі: від царської влади – тиранія, від аристократії – олігархія, від політії – демократія. Тиранія – монархічна влада, що переслідує користь одного правителя; олігархія опікує вигоди заможних громадян; демократія – вигоди малоімущих; загальної ж користі жодна з них не переслідує”.

Типи державного устрою відрізняються не тим, править більшість чи меншість, а співвідношенням бідних і багатих. Перша ознака випадкова, друга – основна. Тому держава започатковується заради загального благополуччя, адже лише в такому випадку може бути управління у вигляді політії. Якщо воно досягнуте, в державі утвердиться справедливість, адже переважна більшість буде рівна і на рівні майнового благополуччя, і на рівні права. В такому випадку населення набуде якості громадян.

Найбільшою мірою від правильних форм державного устрою відхиляється демократія, за якої загальної користі майже ніхто не переслідує, адже відсутні політичні чесноти. Тому демократичне правління може призвести і часто призводить до зникнення держави взагалі. Або ж вона радикально змінюється: правити знову починає монарх як володар розумної складової душі, в якій народжується чеснота розважливості, що продукує розумні ідеї, закони і втілює їх у суспільне життя.

Варто зазначити, що монархія в контексті політичного вчення Аристотеля означає не тільки і навіть не стільки владу однієї людини, скільки одного начала, яким є розум і його видові ознаки – морально-етичні та правові чесноти. „Бажано, щоб володарював закон, а не хто-небудь з числа громадян. ...Отже, хто вимагає, щоб володарював закон, вимагає, очевидно, щоб володарювало тільки божество і розум, а хто вимагає, щоб володарювала людина, привносить у це і тваринне начало. Тому що пристрасть є щось тваринне і гнів збиває з істинного шляху правителів, хоча б вони й були найкращими людьми; навпаки, закон – це вільний від безконтрольних порухів розум”.

Ось чому чим більша кількість людей складає верховну владу, тим більша вірогідність відхилення від монархічного принципу управління, презентованого законом, тим більше свавілля в організації державного устрою, особливо в одному політичному організмі різних типів держав, що постійно суперничають між собою, включно до „війни всіх проти всіх”.

а) Вчення про державну владу Н.Макіавеллі (1469-1527 рр.)

Всі держави є або республіки, або князівства. Звідси метод дослідження: погляд з точки зору народу на природу князя і князя на природу народу. Що потрібно знати сильному володареві?

1. По можливості держава має бути однорідною за культурою, звичаями, мовою народів, які її населяють. Людей слід або приласкати, або ж знищити, щоб вони не мали можливості помсти.

2. Завоювавши інші держави, треба зважати на те, чи жили в них за своїми законами. Якщо так, потрібно їх зруйнувати, щоб у народів не залишилось спогадів про власний політичний порядок, інакше неминучі визвольні повстання. Руйнувати потрібно відразу ж і нещадно, адже поступовість запам’ятовується. Благодіяння слід робити потроху, щоб вони пам’ятались і народ бачив у завойовнику благодійника.

3. Головна мета князя, що має стати його ремеслом, це війна. Якщо мирний час, то мають бути постійні підготування до неї засобами військових навчань і думок про її неминучість.

4. Володар постійно має думати про поводження з народом і друзями. Потрібно вчитись бути недобродійним, адже у більшості людей панують недобрі егоїстичні наміри. Пороки, якщо вони спасають державу, не слід приховувати від народу – він може оцінити їх як чесноти. Дрібних пороків слід остерігатись – вони зближують з простими людьми.

5. Розум князя значною мірою виявляється колом його радників. Обирати їх слід з поміж „мудрих людей”, яким він повинен „надати свободу говорити правду про справи, які його цікавлять..; запитувати ж володар повинен про кожну справу, вислухати думку радників, а потім вирішити самому і на свій розсуд”.

Засновник і законодавець республіки має виходити із визнання злої природи людини, схильної за найменшої нагоди до порушення закону. Протилежності, що складають республіку, пов’язані з наявністю знаті, яка хоче благ собі й народу, який бажає того ж. Із цих суперечностей інтересів і виникають закони, які забезпечують свободи громадянам, а не примхи свавільної волі.

Республіку має творити одна особа, але доброчесна. Нею не може бути виходець з царської/королівської родини, адже буде спадкоємець, не завжди талановитий в управлінні й доброчесний. Проте „державний порядок хороший тільки тоді, коли відданий під опіку більшості”. Остання через відмінність суб’єктивних думок самостійно нездатна створити республіку, але, маючи досвід доброчесного правління, сприймає хороший порядок. Найбільше благо, яке може дати людству одна особа, це заснування релігії, а вже потім республіки і держав. Але мова йде саме про релігію, а не церкву, яка підмінила її собою, відійшовши від основних засад християнства. І князі, й республіки повинні оберігати підвалини національної релігії та сприяти всьому, що розвиває й утверджує богослужіння як служіння загальносуспільному благу.

Видатну особу має захищати її поведінка і прихильність народу, а не армія і залежні письменники. Але народ, що звик жити в монархії, дуже важко звикає до свободи в умовах республіки. Монархія культивує в ньому тваринну жорстоку вдачу, вирощену в тюрмі й рабстві. Лише поодинокі правителі республіки здатні, вживши радикальних заходів, виправити тваринну вдачу народу. Серед головних причин його розбещеності – невідповідність обраних на державні посади вимогам до виконання необхідних функцій. Коли громадяни чесні й порядні, вони можуть обрати достойних; в іншому випадку вони обирають „свою власну погибель”.

Народ здатний змінити свої переконання, якщо мудрість йде від знаної ним розумної й порядної людини. Причина: народ складніше розбестити, ніж окрему людину, особливо ж правителя. Народ постійний у своїх звичках та уподобаннях – це його релігія, яку й слід свято оберігати як гарант збереження спокою в суспільстві.

Договірні зобов’язання можуть виконуватись тільки тоді, коли вони взяті добровільно, а не з примусу: від страху не можна очікувати вірності. Порушити договір заради збереження може насамперед володар, князь. Проте в основі як держави, так і республіки має бути свобода. Велич іде від почуття свободи, яка, не маючи суб’єктивно-індивідуальних меж і кордонів, спрямовує людський інтерес на суспільне, а не приватне благо. Найбільшою мірою це може проявитись у республіці. З іншого боку, її небезпеки йдуть від того, що народний уряд в мирні часи не надає належної уваги достойним людям, а має прихильність до багатих або ж людей зі зв’язками. Це обурює достойних і вони вимушені постійно провокувати смути. Адже в тяжкі й неспокійні часи їх помічають і віддають належне.

Небезпека втрати спокою в державі (республіці) найбільшою мірою йде від наявності непримиренних партій. Їх складно схилити до злагоди: держава не може витримати подвійного натиску внутрішніх і зовнішніх ворогів. Природа людини схильна до того, аби приставати до тієї чи іншої думки. Причини помилок у розвитку держав і республік повною мірою грунтуються на особливостях свідомості правителів, а не народу. Найкраще для управління нею, якщо достойники подолають у собі заздрість, оскільки вона є найбільшим злом, яке деморалізує людину. Коли і народ, і правителі просякнуті заздрістю, то гине держава, вірніше, вона просто не може існувати. Виховання має вирішальне значення в долі держав і республік, тому що завжди доводиться або обирати, або призначати на високі державні посади людей. які були б гідні їх. Народ оцінює претендентів за такими ознаками: відомі пращури, які зобов’язують спадкоємців дотримуватись їх слави; коло спілкування: якщо воно доброчесне, таким же є і виходець із нього; найефективніший засіб – наявність суспільно вагомого і відомого позитивного вчинку.

б) Концепція держави у вченні Т.Гоббса (1588-1679 рр.)

Виходив з того, що у відносинах між людьми панує природне право на життя. Закон, обмежуючи їх природні схильності, прагнення й устремління, є фактичним запереченням свободи. Отже, для них він є протиприродним обов’язком, оскільки забороняє і заперечує властиву їм свободу. Виходячи з цього, природним станом сумісного життя людей є стан війни всіх проти всіх. «Там, де немає влади, здатної утримувати всіх у своїй волі, люди не мають жодного задоволення... від життя в суспільстві... Таким чином, ми знаходимо в природі людини три основні причини війни: по-перше, суперництво, по-друге, недовіру, по-третє, жагу слави».

Держава, таким чином, позбавляє людину постійного страху за власне життя і зобов’язує до чіткого виконання встановлених заради неї обмежень на прояви самих лише природних бажань і дотримання природних законів. Такі з них, як справедливість, безпристрасність, милосердя, ставлення до інших, як до себе самих, суперечать природним порухам, серед яких погордливість, заздрість, жага помсти за приниження тощо.

Загальна і спільна для всіх влада «може бути поставлена тільки одним шляхом, а саме: зосередженням всієї влади і сили в одній людині або в зібранні людей, яке більшістю голосів могло б звести всі волі громадян в єдину волю». Для цього необхідно: а) призначити одну людину або декілька представників від певної народної спільноти; б) щоб ці особи були відповідальними за належне виконання вимог єдиної і загальної волі; в) мали сильну волю для того, щоб примушувати інших реалізувати вимоги єдиної волі в цілях збереження загального миру.

Суспільство як цілісний організм ефективно функціонує в тому випадку, коли його надійно скріплює державна форма управління як результат своєрідного договору між людьми про виконання ними необхідних умов її існування. «Це реальна єдність, втілена в одній особі через договір, скріплений кожною людиною з кожною іншою таким чином, немовби кожен сказав кожному: я уповноважую цю людину або це зібрання осіб і передаю йому моє право управляти собою за тієї умови, що ти подібним чином також передаєш йому своє право і санкціонуєш усі його дії. Якщо це здійснилось, то людська спільнота, з’єднана таким чином в одній особі, називається державою, латиною – civitas».

Останню Т.Гоббс визначає таким чином: «Держава – це єдина особа, відповідальною за дії якої зробила себе шляхом взаємного договору між собою людська громада для того, щоб ця особа могла використати її силу і засоби так, як вона вважає необхідним задля їх миру і спільного захисту. Той, хто є носієм цієї особи, називається сувереном, і про нього говорять, що він володіє верховною владою, а будь-хто інший є його підданим».

Наведений зміст не означає, що йдеться про монархічну форму правління в державі. Вона – це в першу чергу моністичний принцип організації суспільного життя як політичного за своєю суттю. Кожен, хто делегує свої права чи то одній особі, чи то одній представницькій установі, бере на себе, натомість, обов’язок бути свідомим того, заради якого блага він трансформував природне право на свободу волі (свавільної, афективної, примхливої) на обов’язок дотримуватись громадянських (суспільних) законів, обов’язок бути громадянином, суб’єктом (творцем) державної форми організації і управління суспільними процесами та відносинами.

Договірні зобов’язання можуть пов’язувати і з’єднувати лише людей, тобто щось єдиносутнісне й однорідне. Верховна влада і є монархічна влада як влада єдиної народної волі, влада волі народу до створення політичного типу суспільства. Єдина воля народу і є те, що називається державою. Що не означає, ніби емпіричні люди уособлюють собою як народ, так і державу. Державний народ той, для якого вона асоціюється з принципом верховенства/суверенності його волі. Ті представники населення, для яких це само собою зрозуміло, і є народом як носієм державної свідомості й самосвідомості.

Звідси його розрізнення народу-натовпу, який може протестувати проти держави як політичного інституту, і народу-суверена, який і є самою державою. Тобто – може виступати як договірна сторона у своїх відносинах з інституальними структурами держави. Поспішати з проголошенням для народу-натовпу політичних свобод, коли засобами, якими він їх домагається, є продуктом властивої йому стихії природної свавільної вдачі, необачно. Ось чому держави хворіють на нестабільність і суверен як суб’єкт створення держави має право обрати будь-які засоби для її збереження в якості необхідного інституту політичної влади. «Відношення між природним і громадянським станом, тобто свободою і підлеглістю, те ж саме, що й між схильністю і розумом, тваринністю й людяністю». Людина в натовпі, а революційні (стихійно-афективні) вимоги висуває натовп, не може бути суб’єктом цивільного й цивілізованого права як основи ефективного існування держави.

в) Політична філософія Д.Локка (1632-1704 рр.)

Серед трьох гілок влади головною вважав законодавчу, оскільки вона визначає існуючу в державі форму правління. Під державою розумів «не демократію або якусь іншу форму правління, а будь-яке незалежне співтовариство, яке латиняни визначили словом civitas». Як бачимо, йдеться не стільки про владний інститут, скільки про громадянський стан суспільства, суб’єктами якого є властиві йому соціальні структури, об’єднані на правовій основі.

Суспільство як політичний організм створюється заради можливості мирно і безпечно користуватися своєю власністю на основі певного законодавства. Тому «першим і основним позитивним законом всіх держав є встановлення законодавчої влади; відповідно, першим і основним природним законом, якому має підпорядковуватись сама законодавча влада, є збереження суспільства і кожного члена суспільства. Ця законодавча влада і є не тільки верховною владою в державі, але й священною й незмінною в руках тих, кому співтовариство одного разу її довірило».

У той же час Д.Локк наводить декілька застережень до верховної законодавчої влади. Основні з них такі.

1. Влада не повинна бути абсолютно деспотичною відносно народу, який делегував власні управлінські повноваження чи то одній особі, чи законодавчому зібранню. Вона повинна забезпечити його благополуччя і діяти відповідно до законів природи, в основі яких – Божа воля.

2. Влада не повинна діяти на основі свавільної волі і деспотичних указів. Її обов’язок – вершити правосуддя і незмінність законів.

3. Оскільки держава й саме суспільство створюються заради збереження власності її членів, влада і законодавство не можуть суперечити і деспотично втручатись у майнові стосунки чи конфіскувати якусь частку власності. Для цього склад законодавчого органу має мінятись, а колишні законодавці не повинні мати жодних пільг перед законом.

4. Законодавчий орган як орган представницький не може передоручати функцію створення законів будь-кому іншому, хто не отримав від народу відповідних повноважень. Законодавці зобов’язані творити закони, а не законодавців за спадкоємністю.

Забезпечувати дієвість законодавства має виконавча влада, тому й потрібно у переважній більшості випадків відділити її від законодавчої, розподіливши повноваження. Але для цього керівники виконавчої влади повинні мати філософський рівень свідомості, щоб використовувати закони на суспільну користь. Розум завжди попереду будь-яких законів, для яких він є родовим началом; тому і верховною владою є він, йому й належить прерогатива, хоча здійснює її, звичайно, емпірична особа, що має власне розуміння, застережене від суб’єктивності метою і цілеспрямуванням на суспільне благо.

Виходячи з «економічної основи держави», Д.Локк дає й відповідні до неї визначення права. «Право полягає в тому, що ми маємо можливість вільно розпоряджатися будь-якою річчю, тоді як закон є те, що повеліває або ж забороняє нам щось робити». Тобто, право є прояв свободи волі людини, прояв органічної для неї схильності, життєвого прагнення. Ось чому невідчужуваною від людини власністю є її власна особистість. Щоб бути нею, слід стати на шлях самопізнання, перебувати в процесі постійного пошуку самоідентичності. Тільки вона формує в людині почуття власності, яким ніхто інший заволодіти не може. Звідси спрямування права на світ майнової власності. Її обгрунтування філософ вбачає в тому, що до загальної природної власності кожен долучає свою специфічну форму праці, що і дає можливість вважати створену річ своєю власністю, а не власністю і правом когось іншого.

Зважаючи на ці природні права, якраз і має розвиватись держава в єдності й розподіленості своїх владних інституцій: законодавчої як верховної, виконавчої та судової.

г) Вчення про розподіл влад Ш.Монтеск’є (1689-1755 рр.)

Як і англійські просвітителі, Монтеск’є пов’язує суспільне благо в державі з рівнем освіченості народу, вважаючи невігластво причиною багатьох негараздів. Людина дуже суперечлива істота. Від природи вона отримала справедливий устрій у вигляді колективного способу життя. Звідси й можливість створювати закони, покликані увіковічнити справедливість. Проте виявляється, що жити за створеними ними законами вони не можуть, оскільки схильні до порушень законності як прояву природної об’єктивності. Суспільство додає людям впевненості у своїх силах і можливостях, але вони починають використовувати їх для порушення рівності та провокування війни, задля припинення якої воно якраз і створювалось.

У природному стані люди ворогують між собою. Але, створюючи суспільство і державу для убезпечення їх від війни як способу взаємовідносин, вони, навпаки, піднімають війну на якісно новий рівень, незрівнянний за наслідками з природними сутичками. Воюють не тільки народи й держави, але й окремі люди між собою. «Поява цих двох видів війни спонукає встановити закони між людьми. Як мешканці планети, розміри якої роблять можливим існування в ній багатьох різних народів, люди мають закони, що визначають стосунки між цими народами: це міжнародне право. Як істоти, що живуть у суспільстві, існування якого потребує охорони, вони мають закони, що визначають відносини між правителями і підлеглими: це право політичне. Ще в них є закони, якими визначаються відносини всіх громадян між собою: це право громадянське».

Закон управляє суспільством через свою дію у вигляді об’єктивних тенденцій розвитку людства як органічної складової природного Універсуму, тому що закони, якими управляються окремі країни, народи, держави, не можуть не відображати їх специфічні особливості. Навпаки, вони зобов’язані відображати їх, інакше управління не буде розумним. Саме тому «лише в надзвичайно рідкісних випадках закони одного народу можуть виявитись придатними і для іншого народу». Історія свідчить про те, що цього, на жаль, не дотримуються правителі, створюючи імперії. Тільки репресіями їм вдається на певний час утримувати різні народи в покорі. Але дія специфічного розуму кожного народу виявляється сильнішою, через що імперії неминуче розпадаються.

Монтеск’є виділяє три способи управління як головні. Це: «Республіканське правління – за ним верховна влада знаходиться в руках або всього народу, або його частини; монархічне – за яким управляє одна людина, але засобами встановлених незмінних законів; у деспотичному все поза будь-яких законів і правил рухається волею і свавіллям однієї особи. ...як для республіки потрібна доброчесність, а для монархії честь, так для деспотичного уряду потрібен страх. Доброчесності він не потребує, а честь була б для нього небезпечна».

Через складність для всього народу бути доброчесним, республіканська форма устрою держави не є тривалою та ефективною. В дійсності чистого типу правління не буває – завжди є складові усіх трьох зазначених. Люди, обираючи суспільний і державний спосіб життя, поступаються певною мірою свободи, яка йде від притаманних їм бажань. Тому політична «свобода є право робити все, що дозволено законами».

д) Теорія суспільного договору Ж.Ж.Руссо (1712-1778 рр.)

Мислитель виходить із того, що суспільство з розвитком наук не прогресує, а деградує. У природному стані більше рівності, свободи і справедливості, ніж у суспільному. «Люди зіпсовані, але вони були б ще гіршими, коли б мали нещастя народжуватись вченими. ...Людина народжується вільною, а між тим вона всюди в ланцюгах». Ці два положення визначають його підхід до пояснення сутності держави як політичного організму суспільства. Основною причиною моральної деградації людини від природного стану до сучасної цивілізації є зародження та утвердження ідеї приватної власності як абсолютно протиприродної.

Багатство і бідність непримиренні, а породжені вони цивілізацією, а не природним станом. «Конкуренція і суперництво, з одного боку, з другого – протилежність інтересів і приховане бажання збагатитись за рахунок іншого – такі найближчі наслідки виникнення власності, такі невід’ємні супутники народжуваної нерівності».

Для збереження миру і спокою між людьми в їх суспільно-сумісній життєдіяльності потрібно якимось чином улагоджувати суперечності й конфлікти. Так з’являються закони, що підтримують приватну власність, магістрати як форми управління, нарешті – створюється політичний інститут, що замінює природно-звичаєві права на фактичне свавілля. Отже, цивілізацію Руссо розглядає як узаконення відмінностей між багатими й бідними, сильними і слабкими, власниками і рабами.

Законність влади лише тоді правомірна, коли закони є наслідком угод між людьми, а не проявом сили і свавілля. В основі законів права має бути свобода волі людини. Суспільна угода про створення політичного організму має бути такою: «Кожен із нас віддає свою особистість і всю свою енергію під верховне керівництво загальної волі і ми разом сприймаємо кожного члена як невід’ємну частину цілого».

Суспільство, з’єднане суспільним договором (угодою), це вже не просто громадянська община, а республіка як політичне тіло, що отримує назву держава. Якщо це тіло активне, тоді це суверен, а не формальна держава. Активність йде від того, що люди на референдумі своєю загальною волею утворюють цей політико-правовий договірний суспільний організм. «Відносно учасників вони колективно беруть ім’я народу, а в окремішності називаються громадянами – як учасники суверенної влади, і підданими – як підпорядковані законам держави».

Суверенітет народу не може бути відчуженим від нього. «Він полягає виключно у спільній волі, а воля не може бути представлена: це – або та ж сама воля, або інша; середини тут немає. Народні депутати не сутнісне начало і не можуть бути представниками народу, вони тільки його комісари; вони нічого не можуть постановляти остаточно; всякий закон, який народ не ратифікував особисто, недійсний; це навіть не закон». Навпаки, закон, який не примушує, – не репресивний, а благодійний. Статус такого закону – проголошення загальної волі, або ж проголошена загальна воля. Саме через це «у своїй законодавчій владі народ не може бути представленим, але він може і повинен бути представленим у своїй виконавчій владі, яка є лише силою, застосованою згідно закону».

Зазначене означає, що сам народ зобов’язує себе до виконання закону – загальної, спільної, колективної волі. Такою для нього є воля первинного колективу, від якої не можна абстрагуватись ані в теорії, ані в суспільній практиці. Державу для народу презентують не представницькі законодавчі органи, не виконавча влада у вигляді магістратів та їх службовців, а, насамперед, спільний інтерес, який, власне, і єднає, тримає, держить, скріплює індивідів у родову народну, а отже, й політико-правову державну цілісність. Важливу роль у формуванні спільної волі відіграє релігія, але не як сукупність церковних догматів, а як освячення морального обов’язку любити свого ближнього.

Якщо є спільна воля, тоді є право і правове громадянське суспільство, є держава як реальність спільної волі, яка діє як виконавча влада, що її здійснює суверен. Якщо ж цього немає, влада діє у вигляді певних виконавчих структур і законодавчих органів. Щоб не було зловживань, люди повинні любити громадський обов’язок, любити суспільство, оскільки без цього людям гірше, ніж за природного стану. А щоб любити щось метафізичне, потрібно бути мислячою істотою, любити знання більше, ніж об’єкти чуттєвого сприйняття. Неймовірно, але факт...

І.Кант (1724-1804 рр.), як і попередні філософи, виходив із безумовної первинності людини як центру, навколо якого має обертатись політичне життя суспільства.

Природа людини суперечлива: в ній є потяг до спілкування і створення певної спільноти, але й до усамітнення також. Тому розвиток здібностей людини і можливостей суспільства відбувається через антагонізм. З одного боку, людина є самодостатньою істотою, з іншого – самодостатність є продуктом постійного суперництва між людьми, яке, врешті-решт, стимулює розвиток суспільства. «Найбільша проблема для людського роду, вирішити яку його змушує природа, – досягнення всезагального правового громадянського суспільства. Тільки в суспільстві, й саме в такому, в якому його членам надається найбільша свобода, а тому існує певний антагонізм і тим не менше найточніше визначення і забезпечення свободи заради її сумісності зі свободою інших, – тільки в такому суспільстві може бути досягнута найвища ціль природи: розвиток усіх її задатків, закладених у людстві».

Яким чином людство може вирішити передбачену їй самою природою ціль? Тільки наближенням до неї як до ідеалу, а не утвердженням ідеалів у суспільне життя. Адже, зазначає Кант, "із такої кривої деревини, як та, з якої зроблена людина, не можна зробити нічого прямого", а тому, щоб реалізувати ідею мирного співіснування, людям "потрібні правильне розуміння про природу можливого державного устрою, великий, протягом багатьох віків набутий досвід і, крім цього, добра воля, готова сприйняти такий устрій. А поєднання цих трьох елементів – справа надзвичайно складна, і якщо вона буде мати місце, то лише дуже пізно, після багатьох марних спроб".

Кант вважав найкращою формою державного устрою республіканський. Засобами до його утвердження мають бути як теоретичний, так і практичний розум. Перший здатний виробити ідеал найкращої форми суспільного устрою; другий має грунтуватись на емпіричних засадах людської природи, які можуть дати "твердий грунт для споруди державної політики". Метод критики здатен зняти суперечки догматизму теоретичного розуму і, водночас, облагородити суб'єктивізм емпіричного досвіду. Таким чином, можна створити "спокій правового стану, за якого належить вести наші суперечки не інакше, як у вигляді процесу. В природному стані кінець суперечці встановлює перемога, якою похваляються обидві сторони і за якою переважно йде нетривкий мир, встановлений начальством, яке втрутилось у справу; у правовому стані справа закінчується вироком, який, проникаючи тут у самі витоки суперечок, повинен забезпечити вічний мир".

Отже, державою є спільнота людей, підлеглих правовим законам, які мають статус апріорних, тобто об’єктивно необхідних, а не створених за чиїмось суб’єктивним бажанням норм і вимог. Ідея державної єдності є визначальною для будь-якого справжнього об’єднання у спільноту, підпорядковану дії трьох видів влади: верховної в особі законодавця, виконавчої в особі правителя згідно законів і судової в особі судді. «Законодавча влада може належати лише об’єднаній волі народу. Справді, оскільки всяке право повинно виходити від неї, вона неодмінно не повинна мати змогу вчинити з кимось не за правом». Причому, загальна воля має бути емпірично достовірною, публічно проявленою, а не умоглядною. В такому разі це дає підстави говорити про вихід народу (-ів) з природного стану, в якому переважає війна і лише тимчасово встановлюється стан відносного миру. Засобом до вічного (більш тривалого) миру є об’єднання різних держав. Тривалість миру залежить також і від кількісного фактору: числа об’єднаних в одну державу народів і величини території. Загалом же ідея вічного миру мало здійсненна через неможливість ефективного управління різнорідним конгломератом народів.

Георг Гегель (1770-1831 рр.). Його обгрунтування суті громадянського суспільства включає два загальні принципи. Перший. Конкретна особистість, яка є для себе самої ціллю як така особливість, що містить у собі: а) цілокупність власних потреб; б) невпорядковану суміш природної необхідності і свавілля індивідуальності волі; в) визнання наявності іншої особливої особистості. Другий. Всі взаємини в суспільстві, будучи особливими, опосередковуються виключно формою всезагальності. Зі сказаного випливає те, що "громадянське суспільство є роз'єднання, що з'являється посередині між сім'єю і державою, хоча розвиток громадянського суспільства наступає пізніше, ніж розвиток держави, оскільки в якості роз'єднання воно передбачає наявність держави, яку воно, щоб існувати, повинно мати перед собою як щось самостійне. В громадянському суспільстві кожен для себе – мета, всі інші для нього суть ніщо. Проте без співвідношення з іншими він не може досягти обширу своїх цілей; ці інші, отже, суть засоби для цілей особливого. Але особлива мета через співвідношення з іншими надає собі форму всезагальності і задовольняє себе, задовольняючи разом із тим благо інших".

Виходячи з таких міркувань, Гегель і визначає сутність держави. По-перше. "Держава є дійсність моральної ідеї, моральний дух як явна, собі самій ясна субстанціональна воля, яка мислить і знає себе, і виконує те, що вона знає і оскільки вона це знає". По-друге. "Держава як дійсність субстанціальної волі, якою (дійсністю) вона володіє у піднятій до своєї всезагальності особливій самосвідомості, є в собі і для себе розумне". По-третє. Завдяки тому, що держава "є об'єктивний дух, то індивідуум лише настільки об'єктивний, істинний і моральний, наскільки він є членом держави". По-четверте. "Держава є божественна ідея, як вона існує на землі".

Чи можуть люди піднятись на подібний рівень буття? Це залежить від спрямованості індивідуальної волі: першою є тваринна воля, другою – розумна. "Людина сама по собі розумна, в цьому полягає можливість рівноправності всіх людей. ..Народ, оскільки це слово позначає особливу частину членів держави, являє собою ту частину, яка не знає, чого вона хоче. Знання того, чого хочеш, а тим більше того, чого хоче в собі і для себе суща воля, розум, є плід глибокого пізнання і проникнення, яке якраз і не є справа народу".

Чому ж, все-таки, держава як форма політико-правової організації суспільного життя існує? Лише тому, що народ існує як реальність в якості об'єктивного історичного духу, цілісність і всезагальність якого для сучасників само собою зрозуміла, аксіоматична, а не пізнавально-рефлексивна. Звідси зрозуміло, чому громадянське суспільство побудувати народові дуже складно. Тому він визнає державу, хоча й не знає, що її сила і слабкість похідні від рівня властивої йому правосвідомості, основу якої складає індивідуальна розумно-пізнавальна, а не просто об'єктивна, воля. "Право – це відношення людей один до одного, оскільки вони є абстрактними особами". Але абстрагуватись від себе (фактично – забути про себе, про свій інтерес, стати чужим собі самому) настільки обтяжливо, що пересічна людина і не обтяжує себе подібною операцією, звичною та обов’язковою для пізнання і мислення.

Отже, щоб народ утверджував у суспільстві ідею держави, йому потрібно стати на шлях самопізнання як шлях відкриття в самому собі об’єктивного розуму. Адже держава «не механізм, а розумне життя самоусвідомленої свободи, система морального світу, той умонастрій, а також усвідомлення його в принципах, що становить собою суттєвий момент в істинній державі». Без такого умонастрою в суспільстві будуть існувати установи, ототожнені з державними, а духу та ідеї державності не буде.

Держава, таким чином, це суспільно-практична форма розуму, який намагається реалізувати себе в житті людей; йому тут складніше, ніж у фізичному світі, де він адекватно втілений у вигляді законів природи. У суспільстві він реалізує себе через політичний устрій, через форми, в яких він здійснює свою владу. Це законодавча влада, що утверджує загальне; урядова, що реалізує особливі сфери й окремі випадки під кутом зору загального; влада правителя, що йде в річищі становлення конституційної монархії, яку Гегель вважав надбанням Нової історії. Їх розрізнення умовне, а не абсолютне: умовою розподілу влади має бути те, що вони різною мірою реалізують ідею розуму, яку несе в собі ідея і дух держави. «Адже державний устрій не є щось створене: він являє собою роботу багатьох віків, ідею і свідомість розумного тією мірою, якою воно розвинене в даному народі».

Л.Фейєрбах (1804-1872 рр.) підходив до сутності політичного права з тих позицій, що всі ідеї досягають дійсності в тому випадку, коли вони втілюються, так би мовити, в тіло самої людини, в її чуттєвість.

Народна об’єднана воля – це не абстракція науково-теоретичного пізнання, а дійсність самої людини, яка спонукає її до цілком достовірних дій. Принцип волі: «я можу те, чого хочу», до чого у мене є чуттєва прихильність, чуттєве притяжіння. «Для чого не вистачає смислу і плану, для того не вистачає і волі». Якщо змінюється предмет волі, змінюється і сама воля. Що стосується свободи, то вона «полягає не у можливості почати, а в здатності закінчити. Але можливістю й умовою цієї свободи є час». Воля потрібна людині для реалізації її прагнення до щастя. Воля стає законом у взаємному прагненні людей до щастя.

Позиція Л.Фейєрбаха відносно сутності політичної свідомості і політичної практики суспільства полягає в тому, що по відношенню до окремої людини як цілі держави не можна діяти, беручи за основу абстраговані від її чуттєвої природи понятійні сутності. Первинним проявом права, яке, проте, не є його змістом, є життя. Право на нього існує тому, що є саме життя, а не тому, що є право, яке дозволяє людині жити. Основа права в існуванні почуттів, яким належить достовірність людського буття. Право з’являється раніше, ніж закони. «Закон закріплює тільки те, що є правом і по праву, тільки перетворює право в обов’язок для інших». Це досить важливе спостереження, адже воно обґрунтовує принцип верховенства права в політичному житті суспільства і держави відносно закону, пов’язуючи його з обов’язком.

Політика, держава розчиняються в людині, в суспільних зв’язках між людьми, тому залежні від їх волі, а не навпаки. «Якщо держава виставляється як об’єктивно істинне, то людина деградує до рівня машини, приноситься в жертву державі як абстрактна кількість. Те, чим людина є в думці, те, чим вона уявляє себе, ставиться вище від того, чим вона є в дійсності». Тому дійсність державного буття має утверджуватись на людській суб’єктивності, на можливості її предметно-практичного розвитку. «Так звана суб’єктивна людина – ось істинна людина, істинний дух», який в політичному житті держави має стати практичною суб’єктністю, тобто сформувати людину як громадянина – суб’єкта правових зобов’язань. В іншому випадку держава стає над людиною, стримує її свободу як всебічний і цілісний розвиток її сил і здібностей.

З іншого боку, не є сущою сама по собі і свобода. «Вона – мета; не фізична, вроджена здібність – людина не народжена вільною – вона є результат освіти, звичайно, на основі відповідних вроджених обдарувань». Без них, на основі лише метафізичних вчень про свободу, людина не стає суб’єктом/володарем свободи. Але ці вчення видають свою непослідовність тим, що борються за реалізацію конкретних проявів свободи в політичному сенсі. Адже їм цілком вистачило б духовної, внутрішньої, мисленнєвої свободи.

Зважаючи на наведені попередні міркування, можемо визначити державу як політичний інститут, покликаний забезпечити мир і злагоду в суспільстві засобом максимально можливого задоволення потреб та інтересів усіх його членів.

Для того, щоб реалізувати зазначене об’єктивне покликання, держава функціонує як політичний інститут врахування, управління й регулювання всією сукупністю інтересів і потреб людини на тому рівні, який забезпечує мир і злагоду між людьми, адже саме для цього вона і виникає.

Держава — форма організації суспільства, носій публічної влади, су­купність взаємопов'язаних установ і організацій, які здійснюють управ­ління суспільством від імені народу. Будучи головним інститутом організації політичної влади в суспі­льстві, вона виникає як найбільш ефективний механізм стримування природ­ної агресивності людей і народностей та спрямування властивої їм життєвої енергії в річище мирного і злагодженого співіснування.

До головних ознак держави слід віднести: наявність органів публічної влади і певної території, на якій мешкає населення як об’єкт і при певних формах державного устрою суб’єкт її владної діяльності. Це також певна господарсько-правова ознака, необхідна для утримання її апарату, найбільшою мірою виражена в наявності державної власності на суб’єкти економічної діяльності та збір податків з громадян і всіх без виключення суб’єктів господарсько-економічної сфери життя суспільства.

Публічна влада як ознака існування держави проявляється в тому, що на зміну народному самоуправлінню, заснованому на багатовікових традиціях, на так званому звичаєвому праві, властивому первинним спільнотам від самої природи, приходять представницькі органи влади. Тобто, публічна влада є продовженням диференціації суспільства за розподілом видів діяльності.

До органів публічної (від publica – народ, суспільство) влади належать три гілки влади – законодавча, виконавча й судова. Законодавча влада опікується прийняттям законів, які регулюють відносини між людьми, між людьми й державними органами, між людьми та громадськими, політичними, релігійними, соціокультурними організаціями тощо. Крім того, існуюче законодавство є обов’язковим для здійснення органами виконавчої влади своїх владних повноважень. Що стосується судової влади, то вона виступає своєрідним арбітром щодо того, чи дотримуються законодавча й особливо виконавча влада прийнятих законів. Для цього при певних типах державного устрою й формах державного правління створюються Конституційний чи Верховний суди, до повноважень яких входить прийняття остаточного рішення щодо право чинності дій суб’єктів державної влади, включно з діями окремих громадян як носіїв суверенної волі.

Серед трьох гілок державної влади виконавча влада має статус легітимно-примусової, оскільки до неї належать державні чиновники, контроль над діяльністю яких з боку громадян досить слабкий. Це в першу чергу стосується армії, поліції, органів внутрішньої та зовнішньої безпеки. З одного боку, вони виконують роль атрибутивних символів держави, з іншого, вони можуть бути використані проти власного народу. В демократичних державах для зменшення примусової функції влади розробляються відповідні механізми контролю над її діяльністю, про що буде мова у подальших пунктах теми.

Держава як суб’єкт управлінської діяльності не може обійтись без певних атрибутів і символів, які визначають її в правовому статусі. Так, вона має назву, столицю, офіційну державну мову, прапор, герб, гімн. Їх наявність не просто символічна, а має свої засадничі підстави у глибинних пластах людської свідомості. Символи держави – це певні тотеми, які відіграють магічну й фетишистську функції, без яких людина не може вважатись природно-соціальною істотою. Більше того, вона втрачає орієнтири в тому випадку, коли втрачає їх або фізично, або ж перестає вважати їх необхідними атрибутами свого власного індивідуального й суспільного буття.

Основними формами правління в державі є монархія і республіка, як і певні модифікації кожної з них та у їх взаємодії.

Монархія (гр. тоnаrсhіа — єдиновладдя) — форма правління, за якої верховна влада формально (повністю або частково) зосереджена в руках однієї особи — глави держави — спадкоємного монарха. Корені монархії слід шукати в первинності біологічної сутності людини, адже в тваринному стадному світі править лише найсильніший представник чоловічої статі, але який виборює собі право в чесній боротьбі, чого немає у спадковій монархії в людському суспільстві. Отже, як в суспільстві, як і в природі має діяти принцип монізму, якого вкрай складно дотримуватись людині з нерозвиненим розумом, до того ж зі свавільним характером. Тому монархія як форма розумного правління залишається ідеалом.

Республіка (лат. rеsриbІiка, від rеs — справа, риbІiс — громадський) — форма державного правління, за якої вища влада належить виборним представницьким органам, а глава держави обирається населенням або представницьким органом. Республіка являє собою форму державного устрою, яку, як правило, народ обирає за результатами референдуму, коли він проявляє свою суверенну волю у виборі форми правління і державного устрою, або ж внаслідок так званих буржуазно-демократичних революцій, як це мало місце майже у всіх європейських країнах впродовж 17-19 століть.

Республіка передбачає високий рівень розвитку громадянської свідомості у всіх членів суспільства, інакше його поглинуть органи представницької влади і вона перетвориться в бюрократичну й корумповану владу, для якої інтереси громадян відійдуть на другий план. Ефективність республіки залежить від того, настільки в ній продовжують свою активну політичну (в сенсі громадську й партійну) діяльність широкі верстви населення, особливо в напрямку здійснення контрольних функцій над органами виконавчої влади, наскільки потужно розвиваються органи місцевого самоврядування.

Потрібно зауважити, що існує також змішана форма державного правління у вигляді, наприклад, конституційної монархії. Республіка також може вважатись модусом монархії, якщо в законодавчий орган обрані найкращі. Від співвідношення наділених владними повноваженнями основних гілок влади значною мірою залежить тип державного устрою та ефективність управління всією сукупністю суспільних відносин, здійснюваного державою. Так, за абсолютної монархії всі три гілки влади, хоча й мають чітке інституційне вираження у вигляді органів публічної влади, все ж визначають свою діяльність виключно волею монарха, якій надається легітимно-правовий характер. Що стосується конституційної монархії, то в ній воля монарха чітко визначена законом і, як правило, носить символічний характер. Як, до речі, і воля президентів у тих країнах, де їх обирає найвищий законодавчий орган.

Якщо брати республіки, то їх демократичність залежить від того, настільки чітко й виразно розподілені повноваження основних гілок влади, а також від форм державного устрою – унітарного, федеративного чи конфедеративного та форм політичного режиму – парламентарного, президентського, напівпрезидентського, авторитарного чи тоталітарного.

Більшість країн світу є унітарними республіками, демократичність яких визначається тим, настільки форми політичного режиму дозволяють дотримуватись розмежування повноважень гілок влади. Тут особливу роль відіграє незалежність судової гілки влади від виконавчої, яка найбільшою мірою здатна деформувати законодавчо-правову основу існування суспільства. У зв’язку з цим найбільш ефективною державна влада буде за умови парламентарного політичного режиму в країні і, навпаки, найменш ефективною за умови тоталітарного режиму.

Проте незалежно від домінуючої форми державного правління функції всіх типів держав збігаються. Їх можна розділити на дві основні – внутрішні й зовнішні. Внутрішні можна класифікувати за трьома сферами суспільного життя – політичною, економічною та духовно-культурною. Загалом це функція інтегративно-об’єднувальна, адже суспільство знаходить своє завершення й довершеність саме в наявності інституту держави як головного засобу для формування свого громадянського стану. Держава – це сама людина, здатна до державного способу життя, за якого вона держить себе в стані самоврядування й самопідпорядкування. Якщо не здатна, тоді на неї чинить примус інституалізована держава.

Оскільки даний посібник має своїм адресатом студентську молодь, важливо підкреслити значимість просвітницької функції держави. Саме вона через усі свої владні гілки зобов’язана сприяти максимальному просвітленню свідомості всього населення країни, починаючи з раннього дитинства, змістом політичних знань та виробленню навичок їх трансформації в бажання й уміння діяти відповідним чином. Адже всі претензії до неї як органу примусу йдуть від того, що більшості людей властива інертність і пасивність у справах суспільних. Не випадково, що першими формами правління були ті, які відчужували волю людини від необхідності розвивати її в напрямку розумно-впорядкувальних дій. Це тиск на людину звичаєво-традиційним правом, що потім перейшов до монарха як суверена. Повернення людині її суверенної волі неможливе без усвідомлення нею себе як самодостатньої республіканської істоти – носія свободи в її розумній формі.

Що стосується зовнішніх функцій, то всі вони підпорядковані головному завданню – утвердженню рівноправних міждержавних зв’язків, що започатковуються заради забезпечення корінних інтересів громадян своєї країни. Крім цього, важливою функцією є захист прав і свобод своїх громадян поза межами їх держави. Ця функція в сучасному світі виходить на перший план, оскільки міграція людей набула досить широкого розмаху і дозволена системою міжнародних міждержавних договорів. Як і статутом ООН, до якої входять близько двохсот країн.

Суспільство – це політичний організм, системоутворюючими складовими якого є такі головні структури: а) держава в сукупності всіх її владних інституцій; б) її головні суб’єкти, серед яких політичні партії та громадські організації з відповідними їм інститутами; в) сформований на їх основі інтегральний тип владних відносин, що проявляються як певний рівень політичної свідомості та політичної культури, властивий всім членам суспільства.

Відповідно до цих визначальних структурних складових функціонує політична система суспільства, забезпечуючи певний рівень громадянського миру і спокою в ньому. Адже вона створюється саме задля цих цілей.

Держава, будучи ядром політичної системи суспільства, складає основу політичної влади. Інакше кажучи, держава виникає як орган управління, підпорядкований у своїх діях цілі задоволення основних життєвих потреб людини. Звичайно, що різні типи держав формують різні форми державного устрою, різною мірою реалізуючи її цільове призначення.

Держава демократична – тип політичної системи суспільства, в якого народ є джерелом влади, де державні соціально-політичні інститути та тип політичної культури забезпечують органічне поєднання участі народу у вирішенні загальнодержавних справ із широкими грома­дянськими правами і свободами. Це найвищий тип політичного устрою суспільства в тому випадку, коли народ свідомий своєї сутності. Оскільки це досить складно, то демократична держава являє собою так званий ідеальний тип, якому в самій політичній дійсності відповідає чітко вироблена процедура, виконання й дотримання якої контролюється як державними органами (прокуратура, суди), так і основними суб’єктами суспільно-політичного життя, насамперед політичними партіями й громадськими організаціями. Для утвердження такого типу держави важливо, щоб державні керманичі, які входять до основних гілок влади, як і державні службовці всіх рівнів, мали високий рівень політичної культури, який би максимально стримував їх антидержавні схильності, в першу чергу корупційні діяння.

Держава правова – тип політичної системи суспільства, основними ознаками якого є вер­ховенство закону, чіткий розподіл повноважень між основними гілками влади, правовий захист особи, юридична рівність громадянина й держави. Правова держава можлива в тому випадку, коли сформоване громадянське суспільство – за таких умов органи влади функціонують як його органічне продовження. Як правило, такий тип держави формується в умовах республіканського суспільно-політичного устрою, тобто є справою самого народу, який здійснює свою владу як свідомий того, що суверенна воля належить саме йому. В такому разі, ставши представником державної форми влади, громадянин принципово не змінює свій, як зазначав Гегель, державницький умонастрій. Правову державу можна визначити за тим, наскільки широко розповсюджена в ній практика юридичного захисту населення, настільки регулярно, перш ніж здійснити будь-який юридичний крок, громадянин звертається за консультацією до органів правової консультації та контролю.

Отже, правова держава – це такий спосіб організації сумісного життя людей, який забезпечує їм мир, спокій і злагоду як у відносинах між собою у межах певного суспільства, так і відносинах між людьми, які є громадянами інших країн. Це випливає з визначення права як міри справедливості, яку здатна забезпечити держава як владно-управлінський інститут, створений самими людьми для досягнення життєво необхідних потреб та інтересів.

Правова держава та, в якій діє принцип суверенної волі історичного духу народу, внормованого як категорії звичаєвого права, з часом трансформовані в систему позитивного права.

Держава соціальна виникає як наслідок ефективного функціонування політичної системи суспільства в усіх наведених нами складових, коли всі вони спрямовані у своїх цілях на забезпечення кожно­му громадянину гідних умов існування, соціальної захищеності, участі в управлінні виробництвом, а в ідеалі — приблизно однакових життєвих шансів і можливостей для самореалізації. Вона також наслідок того, що в так званих антагоністичних суспільствах, відверто розділених на бідних і багатих, суспільно-політичне життя супроводжувалось постійними потрясіннями, включно до повстань і революцій, органи державної влади виявляли свою лояльність не до знедолених, а до багатіїв. Тому держава сприймалась народом як орган насилля, а не орган управління чи захисту прав кожного громадянина.

Державний устрій – спосіб організації адміністративно-територіаль­ної, національно-територіальної єдності держави й суспільства, особливості відносин між її складовими. Державний устрій створюється заради пошуку найбільш оптимальної форми побудови політичної системи, в межах якої держава здатна ефективно здійснювати свої основні функції, насамперед управлінську. Сама держава може бути конфедерацією своїх структурних складових, федерацією або ж унітарною країною. Так, Швейцарія є конфедерацією 25-ти кантонів, серед яких німецько-, франко- та італомовні. Центрального уряду, як обраного всією країною, фактично не існує – країною керує представницький орган від кантонів. США є класичною федерацією 50-ти штатів, які мають відносну законодавчу, виконавчу й судову незалежність від центральної влади. Унітарні країни мають адміністративно-територіальний поділ, але структурні складові не мають будь-якої автономії, яка б визначала їх як хоча б мінімальних суб’єктів автономного політичного процесу.

Держава як складова політичної системи суспільства структурована, як ми бачили в попередньому розділі, на три гілки влади – законодавчу, виконавчу й судову. Кожна з них, у свою чергу, носить системний інституціональний характер. Тобто, фактично являє собою систему в системі. Тому досить часто вона підміняє собою саме суспільство. Щоб цього не відбувалось, адже за будь-яких типів держави і форм державного устрою можливі зловживання з боку людей, які представляють її як владний інститут, суб’єкти політичної влади повинні проявляти себе як державні люди в суспільному сенсі, тобто як носії політичної свідомості в її підпорядкованості та визначеності державницьким умонастроєм, а не як державні службовці, що отримують заробітну плату від держави як водночас фінансового інституту.

Політичні партії та громадські організації якраз і мають діяти таким чином, щоб держава як владно-примусова структура суспільства еволюціонувала в напрямку того, що вона всього лише допоміжний управлінський інститут суспільства як політичного організму. Це залежить від того, якою за якістю є політична свідомість і політична культура всіх суб’єктів політичного життя, включно з тими, які представляють як державні органи, так і всіх громадян. Адже кожна людина, будучи політичною істотою, має бути свідомою того, що суспільство є нічим іншим, як проекцією її власної об’єктивної сутності в суспільне середовище як середовище політичне.

Виходячи з наведеного змісту, можна дати таке визначення політичної влади. Це – спосіб організації сумісного життя людей (територія входить до атрибутивних ознак держави), який засобами застосування державно-інституціональних і громадсько-самодіяльних форм впливу на їх свідомість перетворює сумісно-просторовий спосіб їх взаємодії на суспільний, в основі якого пізнавально-духовні за змістом відносини.

Звичайно, що вплив може бути різний. Включно до примусового, до яких відносять як засоби фізичного, так і духовного порядку. В першому випадку йдеться про практику диктаторських і тиранічних форм правління, коли, наприклад, система освіти цілком серйозно обговорювала й доводила правомірність тілесних покарань за тугодумство, від чого недалеко до правомірності фізичного знищення не лише окремих людей, але й цілих народів за прояви політичної та релігійної нелояльності (див. Н.Макіавеллі); в другому про засоби впливу на свідомість, які застосовують демократичні держави, допускаючи право на свободи і водночас культивуючи цензурні обмеження.

Важливо, щоб людина, живучи в суспільстві як політична істота, сама примушувала себе самопізнавальним шляхом до розуміння сутності політичного та уміння у відносинах з іншими людьми діяти адекватно до її змісту. Оскільки, на жаль, і ми це бачили в розділі про історію політичних вчень, людина рідко свідомо стає на шлях самопізнання, емпірична історія людства свідчить про трагізм і драматизм людських доль. Причина одна і єдина: без самопізнавальної політичної волі людина йде шляхом тварин, тобто шляхом постійної боротьби за виживання, а не шляхом утвердження системно впорядкованого політичного життя суспільства, адже воно є способом її самореалізації.