2. Політологія в структурі соціально-гуманітарних дисциплін

Усвідомити зміст і структурні складові політології неможливо, якщо розглядати її ізольовано від інших дисциплін гуманітарного циклу. Адже людина як об’єкт вивчення є предметом дослідження всієї сукупності наук про суспільство.

Політологія як органічна складова філософського знання. Філософія, закликаючи людину до самопізнання, свою основну дослідницько-пізнавальну увагу звертає на формування в неї навичок розумно-вольової діяльності. Це вкрай важливо для того, щоб допомогти емпіричній людині підняти рівень її мотиваційної свідомості від стихійно й афективно вмотивованої до розумно осмисленої волі. Розуміючи філософію як єдність онтології та гносеології, політологія в її контексті виступає як вчення про суспільно-політичне буття людини та її пізнання саме в такому модусі буття. Це чітко проявляється в тому, що фактично всі класичні політичні вчення розроблялись в лоні філософії.

Категорії розуму й волі як категорії філософії в політичних вченнях набувають, з одного боку, статусу категорій політичної свідомості, політичної культури, політичної ідеології, з іншого – політичної влади, політичного режиму. Від їх співвідношення залежить тип політичного устрою країни. Загалом же саме філософія визначила людину як політичну істоту, що знаходить своє завершення в державі. Тобто, розглядаючи нібито абстрактні поняття розуму й волі, філософія поєднала їх не просто в свідомості людини, а в категорії суспільного буття, підпорядкованого інституту держави. Остання, будучи ядром політичної системи суспільства, складає основний зміст політичних вчень, зміст політології загалом.

Політологія і морально-етична свідомість. Спочатку зазначимо, що морально-етична свідомість і різноманітні етичні вчення також складають зміст філософського знання. Тому їх вплив на політичну свідомість багато в чому продовжує загально-філософський. Проте існують певні особливості, що їх відрізняють.

Щоб зафіксувати ці відмінності, слід розрізняти моральну й етичну свідомість. Будучи спорідненими за внутрішнім сутнісним змістом, вони складають єдність протилежностей. Обидві вони є вченнями про норми і правила взаємовідносин між людьми. Відмінності зумовлені тим, що моральні норми фактично абстрагуються від специфічних особливостей людини як в першу чергу представника певної етнокультурної та етнопсихологічної спільноти. Так, ethos грецькою мовою означає місцезнаходження, спільне помешкання, звичай, темперамент, характер, стиль мислення, постійність поведінки. Між тим moralis латиною означає звичай і порядок, вдача і характер.

Оскільки фактор мови є, як вже відмічалось, фактором державотворчим і первинним, етику можна визначити як вчення, що грунтується на етосі, тобто сукупній життєвій енергії первинної спільноти, яка суттєво впливає на спосіб суспільної/політичної поведінки індивідів, які її формують. Це означає, що людина політична тотожна людині етичній. Саме через це Аристотель вважав етику органічною складовою політичної свідомості. Що стосується моралі, то вона є вченням, змістом якого є намагання побудувати загальнолюдські норми поведінки, здатні подолати відчуження поміж людьми й народами, зумовлені відмінностями між ними.

Мовні відмінності мають першорядне значення. Давньогрецька (еллінська) цивілізація будувалась на специфічних етосах, властивих грекам від факту їх проживання в різних місцевостях. Тому їх державність була полісною, обмеженою містом-полісом. Як наслідок: ми не маємо єдиного давньогрецького політично організованого суспільства. Поліси постійно воювали поміж собою, тому були нездатні захиститись від римлян, які підкорили міста-держави, створивши державу як інститут міжнародної цілісності та єдності, в якій вже не заохочувалась ворожнеча. Навпаки, становлення політичного пов’язувалось з утвердженням загальносуспільного порядку, спільних звичаїв і норм поведінки, відхилення від яких засуджувалось і каралось.

Отже, моральне в статусі політичного, чи політичне в статусі морального – це вчення про належний спосіб взаємовідносин між людьми й тими формами суспільного життя, які властиві їм від природи, об’єктивно, але які стоять на заваді взаємній міжсуспільній політичній злагоді. Такий вимір політичної свідомості ріднить її з філософською свідомістю. Цим зумовлені постійні заклики філософів мати в суспільстві правителів з філософським стилем мислення. Цим також можна пояснити те, що в Римській імперії багато імператорів як політичних правителів були філософами, або ж у якості радників мали філософів.

Політологія і право. Також відзначимо, що право є органічною складовою філософії. Крім того, воно тісно пов’язане з етичними вченнями. Тобто, воно не абстрагується від тих змістовних і сутнісних складових, які характеризують людину як суб’єкта певного етосу. Навпаки, воно націлює політичну свідомість на необхідність пошуку таких варіантів політичного устрою суспільства, таких форм державного управління, які б, реалізуючи загальні морально-філософські політичні норми взаємин між людьми, не ігнорували властиві їм специфічні особливості.

Можна стверджувати, що політологія є нічим іншим, як вченням про практично-прикладне застосування права, здійснюване в процесі становлення суспільства. Вірним в такому разі буде й зворотне судження: право є системою норм і правил, засобами яких формується суспільство як політичний організм. Додамо, що не варто вести мову про єдність політики і етики, політики й моралі, політики й права. Вірними будуть судження, згідно з якими людина як суспільно-політична істота розвивається на шляху формування морально-філософської як етико-правової політичної свідомості. На користь такого умовиводу знов-таки історичний факт: всі видатні розробники політичних вчень, політичних ідеологій, політичної філософії були носіями всіх зазначених складових свідомості.

Політологія і релігія. З самого початку відзначимо, що йдеться про суто філософське розуміння релігії. А саме: релігія (religio) – це святість, благочестя, набожність, зв’язок. Якщо від значень слова перейти до визначення поняття релігії, то виявиться, що релігія – це святість і обожнення благочестивих зв’язків між людьми попри всі можливі відмінності між ними. Таке розуміння релігійної свідомості робить її спорідненою з визначенням політичної сутності людини як суспільної істоти. Для релігії як форми світоглядної свідомості розум і воля є не просто атрибутами Бога, а тими категоріями духовності, які людина зобов’язана віднайти в собі і ними визначати свою поведінку.

Ми вже відзначали, що розум і воля в політологічному сенсі трансформуються в певні категорії політичного життя суспільства. Релігія, освячуючи їх, фактично робить велику послугу державі як владно-управлінському інституту, адже без розумно-вольової дії всіх її суб’єктів людство в його суспільній історії супроводжують досить негативні події, жертвами яких стають сотні мільйонів людей. Бажанням позбутись такого драматично-трагічного розвитку можна пояснити інституалізацію релігійного світогляду, тобто її одержавлення. На жаль, це не принесло очікуваного блага людству, оскільки розумно-вольова дія виступає своєрідним ідеалом, тому не може бути втілена адекватно в життя суспільства. Проте важливо, що державна форма влади була освячена як необхідний спосіб його впорядкувальної організації. Тому справедливим є розгляд держави як основи політичного життя суспільства в релігійному, але не церковно-конфесійному, контексті.

Якщо брати зв’язок політології з ранніми формами релігії, складовими якої є структурні елементи міфологічного світогляду, то вона значною мірою надає їм цивілізованого етико-правового спрямування. Це в першу чергу стосується надання сакрально-харизматичного статусу основним суб’єктам політичного життя, починаючи від народу як героїчної цілісності й закінчуючи лідерами держави, політичних партій і громадських організацій. Адже міф, за визначенням О.Лосєва, це магічна героїзація власного імені, це простір для проголошення суб’єктивних рис характеру людини, реалізація яких стає головним завданням держави як політичного інституту суспільства. Звичайно, в облагородженому філософією, мораллю, етикою, правом та монотеїстичною релігією, що виросла на цих формах свідомості.

Політологія і наука. Проблеми, які супроводжують життя людини в суспільстві, вкорінені в її суб’єктивності, яка досить часто переходить в суб’єктивізм. Звідси драматизм і трагізм взаємин між людьми, народами, країнами, державами, цивілізаціями. Звідси також нагальна проблема лікування людства від суб’єктивізму утвердженням таких форм політичного життя, об’єктивний сутнісний зміст яких був би максимально можливою мірою спрямований на його подолання.

Зазначимо, що наука – це система об’єктивного знання. Для того, щоб знання про людину та форми її політичного життя були сприйняті нею, суб’єктам державотворчості потрібно бути носіями об’єктивного не лише в природознавчому, але ще більшою мірою в антропологічному значенні. Тому до спеціальних політичних наук, які обслуговують політологію як науку в її об’єктивній системній цілісності, відносять, як зазначає „Політичний енциклопедичний словник”, політичну історію, географію, психологію, антропологію, теорію, соціологію, семантику, етнографію та ін.

Звичайно, що всі ці складові політології як науки не можуть бути включені до її змісту в якості навчальної дисципліни. Але студент повинен знати, що оволодіння змістом останньої не є останньою інстанцією в його політичній свідомості. З іншого боку, його достатньо, щоб сформувати себе в якості носія політичної свідомості і політичної істоти – автономно-самодіяльного суб’єкта громадянського суспільства.