- •Віталій жадько
- •Міністерство охорони здоров’я україни
- •Тема 1. Політологія як наука і навчальна дисципліна
- •1. Політологія як наука
- •2. Політологія в структурі соціально-гуманітарних дисциплін
- •3. Основні функції політології
- •Висновки
- •В в е д е н и е
- •Тема 1. История политических учений
- •1. Политическая мысль Древнего Китая
- •2. Политическое устройство Древней Индии
- •2. Политические учения Античности
- •Тема 2. Історія політичних вчень
- •1. Політична думка Давнього Китаю
- •2. Політичні вчення Античності
- •3. Політичні вчення Нового часу
- •4. Політичні вчення представників німецької класичної філософії хуііі-хіх ст.
- •Тема 3. Держава і влада
- •Поняття держави; теорії її виникнення
- •2. Ознаки та атрибути держави
- •Форми державного правління. Функції держави
- •Висновки
- •Тема 4. Політичні системи суспільства. Основні політичні режими
- •1. Поняття політичної системи
- •2. Основні політичні режими
- •3. Шляхи і механізми демократизації політичних режимів
- •Висновки
- •Тема 5. Політична ідеологія
- •Поняття і функції політичної ідеології
- •Види політичних ідеологій
- •Висновки
- •Тема 6. Людина і політика
- •1. Людина як суб’єкт і об’єкт політики
- •2. Особливості політичної соціалізації особи
- •3. Політична еліта
- •Висновки
- •Тема 7. Роль політичних партій у сучасному політичному житті суспільства
- •1. Політичні партії, їх класифікація
- •2. Партійні та виборчі системи
- •Висновки
- •Тема 8. Політика і міжнародні відносини
- •1. Міжнародна політика, її цілі й завдання
- •2. Етнополітика та її завдання
- •Поняття геополітики. Геополітичні інтереси країн в сучасному світі
- •Політичні конфлікти та шляхи їх розв’язання
- •Глобальні проблеми людства і шляхи їх вирішення
- •Висновки
- •Тема 9. Політична традиція і сучасна політична ситуація в україні
- •Становлення політичної думки в Україні
- •Сучасна політична думка і ситуація в Україні
- •Висновки
- •Словник політологічних понять
- •П і с л я м о в а
- •Література
- •З м і с т
- •Жадько Віталій Андрійович
Висновки
Зміст української суспільно-політичної думки в її історичному становленні можна виразити наступними пунктами.
Становлення української суспільно-політичної думки відбувалось досить суперечливо. Головна причина – специфічні особливості народного менталітету, що тяжіє до космізму, антеїзму й кордоцентризму. Внаслідок цього маємо складну світоглядно-мотиваційну форму народної самоідентичності. А саме: індивідуальна вдача, сила власного характеру переважає над суспільними інтересами. Це означає, що любов до матінки-землі, зоряного й місячного неба та своїх душевних переживань як загальних основ світобудови й людського буття заважає утвердженню суспільства на основі держави як необхідного інституту скріплення індивідів у політичний організм. Це яскраво проявляється у наведених нами вченнях.
Розвиток народу в політичну націю залежить від енергії, яку має його творча провідна верства. Якщо вона втрачена, або ж її не вистачає на певні творчі звершення, народ не об’єднається і, отже, не реалізує себе як політико-культурна одиниця. Народ має свою ментальність, відповідну місію і роль, яку виконує добре тому, що діє традиція в якості об’єктивного закону його існування. Але коли ментально-психічні прикмети підвладної верстви домінують або ж стають прикметами правлячої – в суспільстві настає катастрофа, оскільки народ в статусі нації вже не може жити згідно вимог традиції як прояву „преданья старины глубокой”.
Просвітити народну свідомість системою об’єктивного знання, підняти її на рівень визнання пріоритету загальнолюдських цінностей, як і авторитету просвітителів, досить складно. По-перше, етнічний поділ на „своїх” і „чужих” існує на біологічному й індивідуальному рівнях і погасити його освітою протиприродно. По-друге, освічені й просвітлені розумом люди також не стають від цього носіями суб’єктивності й суб’єктивізму, в тому числі зумовленого етнічно. По-третє, освічених людей складно об’єднати у громади – в цьому вони схильні вбачати обмеження власної свободи значно більшою мірою, ніж звичайні люди. Тому громади у вигляді етнокультурних груп і народів мають законне право на створення власної держави. Те, що форми правління не завжди ефективні в приборканні вдачі людей і правителів, не означає, що бездержавність краща. Вільний розвиток людської індивідуальності в умовах розвитку родини, громади, нації має бути визначальним напрямком суспільного процесу. Отже, потрібно гарантувати державно-правовий статус суспільства, який би сприяв такому розвитку.
Особа, зростаючи духовно, не може зраджувати тому суспільному осередку, в межах якого зросла її душа, сформувалось її духовне серце. Етнос як природна суспільна одиниця має піднятись до нації, що є „суцільним культурним організмом”. На цьому шляху вона якраз і усвідомлює себе як вільну особистість у вигляді наявності в неї ідеалу національної і загальнолюдської єдності та віри, яка робить ідеал сердечним покликанням. В історії людства важливими є не матеріальні стосунки в процесі виробництва матеріальних благ, а суб’єктивний чинник, який привносять у неї різні народи. Особлива місія в такому поступі належить „будителям” мас, їх свідомому служінню народу, включно до страждальницько-героїчного.
Держава має примусову функцію, яка, на жаль, в окремі історичні періоди життя різних народів домінує. Проте мета, яку вона переслідує, зовсім інша, а саме: забезпечення солідарного інтересу громадян, досягнення спільного блага. Це можливо, якщо держава буде правовою, а не монархічно-деспотичною. Основний принцип такої держави полягає в тому, що державна влада в ній обмежена визнанням за кожною особистістю невід’ємних, непорушних і недоторканних прав. Особа має право на власне самовизначення без того, щоб його зміст визначала держава. На першому місці має стояти свобода совісті, все інше є похідними від неї.
Реалізуючи такі невід’ємні права, люди, звичайно, вступають у суперечливі суспільні відносини, які можуть викликати певні правопорушення саме з їх боку, включно до карних. Щоб цього не допустити, державна влада повинна мати визначені законом повноваження, з виконанням яких кожна особистість зі своїми непорушними правами могла б цілком свідомо погоджуватись. Закон і є гарантом правової захищеності та визначеності громадян. Але не стільки державою, скільки правовою свідомістю громадян, як і державою, органи якої мають основну функцію – дотримуватись у своїх виконавчих діях вимог закону, підпорядкованого праву.
Основою правової держави є органи народного представництва як політичного інституту, в якому виробляється спільна солідарна воля. Суспільство, просякнуте політичними, партійними, професійними, громадськими об’єднаннями, здатне репрезентувати як інтереси окремих осіб, так і зміст загальнонародної правосвідомості. Для цього потрібно, щоб народ мав загальне, рівне, пряме і таємне виборче право, а його свідомість була правовою, а неморально-релігійною в її церковно-конфесійному вигляді.
Відповідальна місія лежить на народові для того, щоб він існував як політична нація – суб’єкт правового типу держави і творець громадянського суспільства. Це досить складно здійснити, адже завжди з боку народу є спокуса віддати управління собою сильній владі, а з боку інтелектуалів – очолити прискорений рух народу до нових суспільних умов життя, які наблизять його свідомість до розуміння необхідності бути носіями правосвідомості в її суспільно-практичному функціонуванні. Коли ж цього не робити, а дати народу волю до самодіяльності, буде анархія. Оскільки народ надає безумовну перевагу владі над собою з боку, як він вважає, сильної влади, а не влади розумних людей, утворюється поліцейська держава.
Свідома, а не партійно ангажована, політична думка в Україні постійно наголошує на необхідності розбудови держави на основі національної ідеї як інтегрально-об’єднавчої в своєму історичному бутті. Але виявилось, що історія України не відома (й невідома) сучасному українському громадянину. Спроби ж подати її як історію єдиного народу у більшості випадків виявляються невдалими з різних причин. Об’єктивними є ті з них, що звертають увагу на субетнічну й, отже, соціокультурну різнорідність народу, який, до того ж, формував свою ідентичність в різних державах, різних релігійно-церковних конфесіях, не маючи можливості усвідомлювати себе як єдиний етнос чи навіть суперетнос. До суб’єктивних причин слід віднести політику свідомого роз’єднання об’єктивного духу народної цілісності, яку проводять всі імперії, в тому числі і колишній СРСР.
Потрібна розважлива еволюційна політика не запозичень, а розвитку власної внутрішньої основи, яка вже у своїй історії є міжнародною. Народи Європи, починаючи з Нового часу, фактично сповідували народно-демократичну ідеологію, перестаючи бути підданими королів та імператорів на основі ліберально-демократичної та консервативної ідеологій, піднятих з часом до соціал-демократичної. Лише в цей період вони стали французами, італійцями, іспанцями, німцями і т.п., а нам належить стати українцями. Джерелом політичної державотворчої життєдайності є історична книга буття власного народу, втілена в ньому через мову, культуру усних переказів, звичаї, традиції, обряди, релігійні вірування тощо. На жаль, політична думка в сучасній Україні, надто ж у її партійному виконанні, не працює на формування рідного українського дому. Навпаки, домінує огульна критика, суб’єкти якої ніби змагаються в національно-політичному мазохізмі та самоприниженні. Це означає, що як політичне керівництво, так і народ в цілому, ще не виробили в собі свідомість політичної суб’єктності, все ще перебуваючи в стані суб’єктивного обурення відносно того, що зачіпає їх особистий інтерес.