Основні заходи аграрної політики держави

Розглядаючи історичну еволюцію державного втручання в агропродовольчі ринки, можна зауважити величезну розмаїтість заходів, застосовуваних національними урядами. Але для економічного аналізу цих заходів, згрупуємо їх у декілька класів. Насамперед необхідно виділити заходи, що спрямовані на збільшення рентабельності власне сільського господарства, і ті, що переслідують інші цілі, наприклад, сільський розвиток і т.п. При цьому потрібно розуміти, що підтримка прибутків фермерів також може вирішувати й інші задачі, наприклад, підвищуючи прибутки сільського населення в цілому.

Ріст рентабельності сільського господарства може досягатися двома способами: за рахунок росту надходжень від продажу продукції і зниження витрат виробництва.

Заходи підвищення надходжень від продажів у сільському господарстві

Один із способів збільшити прибутковість сільського господарства полягає в підвищенні надходжень від продажів сільськогосподарської продукції, що також може бути досягнуто двома шляхами: збільшенням попиту і скороченням пропозиції сільськогосподарської продукції. Попит зростає, якщо держава починає закуповувати сільськогосподарську продукцію, а також при введенні, наприклад, програм безкоштовного харчування в школах, продовольчих талонів, по котрим продовольство розподіляється бідним, або при рекламній підтримці вітчизняної продукції. Попит на вітчизняну продукцію також буде більшим при обмеженнях імпорту і при підтримці тим або іншим способом експорту.

Пропозицію можна скоротити шляхом квотування аграрного виробництва, обмежень на використання сільськогосподарських земель, податками на вироблену продукцію.

Для проведення таких програм важливим є умова, що внутрішній виробник має на внутрішньому ринку явні конкурентні переваги перед імпортерами – природні або створені спеціальною державною політикою. У протилежному випадку обмеження на пропозицію вітчизняної продукції будуть легко компенсовані ввозом цієї продукції з-за кордону, і програма не буде мати ефекту. Наприклад, результатом програми обмеження виробництва буде зростання цін, якщо в кінцевій продажній ціні продукту значну частку становлять транспортні витрати. Так, молоко являє собою найменш транспортабельний у світовій продовольчій торгівлі продукт. Проте розвиток холодильної техніки, розширення торгівлі переробленим молоком обмежують можливості контролю за пропозицією і цього продуктом.

Інший приклад виникнення конкурентних переваг вітчизняної продукції – створення їй особливого іміджу, наприклад: “українське, яготинське масло не знає рівних і світі по своїх смакових якостях і екологічній чистоті”. І, безумовно, такі переваги можуть бути створені обмеженнями на імпорт.

Якщо дана умова дотримана, то тоді для підвищення попиту і відповідно ціни на продукцію сільськогосподарського виробника можуть застосовуватися декілька механізмів.

Виробничі квоти

Обмеження пропозиції може здійснюватися шляхом видачі кожному фермеру права робити лімітовану кількість продукції – виробничої квоти.

Виробничі квоти звичайно приймають вид максимальної кількості продукції, котру кожний виробник може поставити визначеному ринковому агентові, або повної заборони на продаж продукції будь-кому, крім уповноважених ринкових агентів. Зрозуміло, що чим більше фермерів, що виробляють даний продукт, і чим більше каналів його реалізації, тим складніше контролювати виконання квот.

Квотування має дві фундаментальних хиби. По-перше, воно дозволяє зберігати виробництво фермерам із високими виробничими витратами. Для запобігання цього ефекту квоти іноді продають фермерам, а не розподіляють на паритетних засадах. Таким чином, найбільш ефективний виробник може купити велику квоту, тоді як менш ефективний змушений буде задовольнятися незначною і, можливо, навіть припинити виробництво зовсім. Але в цьому випадку значна частина доходу від підвищення ціни у результаті квотування буде йти на оплату придбаної квоти, і тим самим ефективність квотування для фермерів буде знижуватися.

Можливою поступкою між цілями квотування й ефективністю фермерського сектора є дво- або багаторівневе квотування. При дворівневому квотуванні держава встановлює базову квоту, за яку виробники одержують найбільшу ціну. При цьому держава вимагає продажу продукції винятково уповноваженому заготівельному агентству, що розподіляє квоти між виробниками. За більш низької ціні не усі виробники зможуть виробляти продукцію, тому обмеження пропозиції усе ж відбувається, але не в такій жорсткій формі, як за попередньою схемою. При цьому всі типи виробників одержують визначену підтримку, а для ефективних виробників зберігається стимул до розширення виробництва.

Друга хиба квотування полягає у винятково високій вартості реалізації цієї програми, і чим більше виробників охоплено програмою, чим більш гнучкий підхід вона передбачає, тим більші адміністративні витрати.