Обмеження на використання сільськогосподарської землі
Виведення землі з виробництва визначеного типу продукції або взагалі із сільськогосподарського виробництва, безумовно, скорочує пропозицію і тим самим збільшує фермерські ціни. Будь-яка схема подібного виведення добровільна і припускає ту або іншу форму компенсації сільськогосподарському виробнику.
Очевидно, що результат такої програми для фермерів буде виражатися тією ж величиною, що і у попередньому випадку (рис. 1), плюс компенсаційний платіж. Покупці сільськогосподарської продукції зазнають аналогічних втрат.
Компенсаційні платежі при обмеженнях на використання сільськогосподарських земель мають тенденцію до постійного зростання. Дійсно, програма вводиться через низькі прибутки в сільському господарстві, і фермери готові погодитися на незначні платежі в обмін на виведення частини земель із виробництва. Проте в результаті програми ціни на продукцію ростуть, створюючи тим самим стимули для оберненого залучення у виробництво виведених земель. Для зберігання рівня цін державі будуть потрібні більш високі компенсаційні платежі, щоб підтримувати старий рівень пропозиції.
Держава не контролює, які саме землі виводить із виробництва фермер, тому для нього існує висока зацікавленість законсервувати найбільше низькопродуктивні землі. До того ж державі складно відстежити, чи дійсно виводяться землі, використовувані для виробництва того продукту, на який орієнтована програма. Так, у США довгі роки здійснювалися програми виведення з виробництва земель під зерновими, по яких існувало надвиробництво. У 1973/1974 роках світові ціни на пшеницю різко виросли, і американський уряд вирішив ввести у виробництво законсервовані до цього землі. Але виявилося, що частина земель, за консервацію яких уряд сплачував компенсацію, просто не існує.
Більш того, виводячи з обороту частину земель і одержуючи компенсаційний платіж, фермер може збільшити застосування інших ресурсів, наприклад добрив, і тим самим одержати виграш і від державної програми (прямий компенсаційний платіж і ріст ціни), і від розширення виробництва.
Таким чином, програми виведення земель із виробництва не дуже жорстко корелюють зі скороченням пропозиції сільськогосподарської продукції.
Близькою до програми консервації земель є програма платежів за невиробництво продукції; наприклад, фермер одержує визначену суму за літр не виробленого молока. Все вищесказане можна застосувати і до цих програм. Проте тут виникає додаткова складність із визначенням того, кому сплачувати ці компенсаційні платежі (наприклад, при виробництві молока кого визнати дійсно виробником) і від якого рівня відраховувати невиробництво. Часто в цих випадках використовують записи заготівельних організацій і кооперативів про постачання за деякий попередній період. Так, при введенні програми платежів за невиробництво молока в США використовували записи молочних заводів і кооперативів про їхні закупівлі молока в усіх фермерів за попередні два роки і брали середньорічне виробництво як базу для розрахунків компенсаційних платежів.
Державні закупівлі сільськогосподарської продукції
Ми роздивилися заходи по обмеженню пропозиції, тепер перейдемо до заходів, що збільшують попит. Один з основних заходів у цій групі – державні закупівлі.
Для того щоб підтримати фермерські ціни на деякому запланованому рівні, держава може уповноважити спеціальні, що фінансуються з бюджету, організації закупити частину продукції на ринку, або, інакше кажучи, здійснити закупівельну інтервенцію. Іноді подібну інтервенцію може проводити і недержавна організація, а об’єднання виробників. Але це об’єднання повинно мати визначені, встановлені законом повноваження, інакше воно не зможе зобов’язати усіх виробників реалізовувати продукцію через установлений канал збуту. А це означає, що частина фермерів буде мати спокусу одержати всі переваги проведення такої інтервенції, не маючи ніяких персональних витрат на її здійснення.
Роздивимося на рис. 2, як діє механізм закупівельної інтервенції на ринку сільськогосподарської продукції.
При виробництві Qе на ринку встановлюється ціна на продукт Ре. Держава вважає за необхідне підвищити ціну до рівня Р*. По цій ціні виробники будуть готові поставити на ринок обсяг продукції Qs а покупці зможуть придбати тільки Qd. Утвориться надлишок продукції Qs–Qd=Δ. Саме його держава повинна закупити на ринку.
D S Δ
P*
Pe
Qd
Qe
Qs
Рис. 2. Виробнича квота
Інтервенційні закупівлі підвищують ціну на сільськогосподарську продукцію, але що потім робити з закупленою продукцією? Можливі декілька варіантів. Перше рішення, що лежить на поверхні – знищення закупленого надлишку. З погляду державних витрат на програму підтримки фермерських цін це може виявитися оптимальним за критерієм Парето рішенням. Але з моральної точки зору знищення продовольства може виявитися неприйнятним для політиків.
Інший варіант – держава продає акумульований надлишок продукції на світовому ринку по будь-якій сформованій там ціні. Якщо економіка аналізованої країни достатньо велика й інтервенційні запаси настільки значні, що експорт вплине не світові ціни, то такий варіант може викликати протест із боку інших країн-експортерів. Наприклад, у 1973 р. ЄС продало СРСР 200 тис. т олії по ціні, рівній 16% тієї, по якій вона продавалося усередині Співтовариства, що викликало протест США.
Третій варіант дозволяє продати продукцію усередині країни, але на не конкуруючих ринках: наприклад, інтервенційні запаси зерна можуть бути продані на корм для тваринництва (при цьому зерно роблять непридатним для продовольчого споживання, щоб воно не було перепродано на ринку продовольчого зерна за більш високою ціною); яйця можуть бути перероблені в яєчний порошок тощо.
Інтервенційні запаси продукції можуть продаватися по знижених цінах для малозабезпечених груп населення: пенсіонерів, низькоприбуткових домогосподарств і т.п. Але при цьому потрібно взяти до уваги, що цей продаж на внутрішньому ринку буде мати понижуючий вплив на ціну загальнонаціонального ринку, тому що дані групи населення пред’являють попит, що входить у загальний попит на цю продукцію.
Досить поширеним методом звільнення від інтервенційних запасів є продовольча допомога слаборозвиненим країнам. Наприклад, широко відома програма США “Продовольство заради світу” використовується саме як механізм реалізації надлишків агропродовольчої продукції. Наприклад, постсоціалістичні економіки наприкінці 1980-х – початку 1990-х рр. зіткнулися з проблемою продовольчого постачання. Західний світ зробив практично всім цим країнам масовану продовольчу допомогу. За ці ж роки інтервенційні запаси в ЄС і США різко скоротилися, а по зерну майже цілком були вичерпані.
Нарешті, інтервенційні запаси можуть просто зберігатися доти, поки недостача цього продукту на національному або світовому ринку не дозволить реалізувати його без ризику понизити фермерські ціни. Тоді ці запаси набувають функції буферних запасів: у період низьких цін держава акумулює продукцію, у період високих – продає з цих запасів. Продажі продукції з запасів називаються реалізаційними інтервенціями. Проте тривалий період проведення такої політики у відсутність можливості час від часу реалізовувати надлишки веде до її провалу: витрати на підтримку запасів стають непосильними для національного бюджету.