41. Фінансування діяльності бюджетних установ.

Бюджетне фінансування являє собою безповоротний та безоплатний відпуск коштів з державного та місцевих бюджетів на виконання загальнодержавних функцій і функцій муніципальних органів та забезпечення діяльності бюджетних установ та організацій. Кожне окреме бюджетне підприємство, організація або установа отримує асигнування лише з одного бюджету. Саме це є одним зі специфічних принципів бюджетного фінансування поряд із загальними принципами здійснення видаткової політики.

Основним джерелом коштів бюджетних установ є державний бюджет, який об’єднує низку самостійних бюджетів. Бюджетні установи безпосередньо фінансуються з державного або місцевого бюджетів. Бюджетне фінансування являє собою виділення коштів з бюджету (державного або місцевого) в розпорядження керівників установ та організацій на здійснення витрат, передбачених бюджетом. Основні принципи бюджетного фінансування та напрями витрачання бюджетних коштів викладено в Законі України “Про бюджетну систему”. Бюджетні організації під час здійснення своєї діяльності можуть одержувати у своє розпорядження кошти не тільки з бюджету, а й з інших джерел. Кошти, одержувані бюджетними організаціями, крім асигнування з бюджету, називаються позабюджетними (коштами спеціального фонду), і до них відносяться кошти, отримані від виконання робіт, надання послуг, реалізації продукції чи іншої діяльності, не забороненої чинним законодавством. Фінансування установ та організацій, що утримуються за рахунок коштів відповідних бюджетів, здійснюється безпосередньо через розпорядників бюджетних коштів. Розпорядниками бюджетних коштів виступають органи державної влади або органи місцевого самоврядування, яким надано право розподіляти бюджетні кошти. Розпорядниками бюджетних коштів є безпосередньо керівники міністерств, відомств і установ, яким надано право розпоряджатися бюджетним асигнуванням, виділеним на проведення відповідних заходів.

42. Взаємовідносини бізнесу і держави як суперечлива система співробітництва і антагонізму.

Встановлення капіталотворення як визначального пріоритету економічної стратегії держави та узгодження цього пріоритету із необхідністю забезпечення стійкого соціально-економічного розвитку країни в цілому вимагає встановлення дієвих механізмів координації діяльності владних структур та представників бізнесу. Значні труднощі, з якими все більше пов'язане забезпечення валютно-грошової стабільності, наповнення державного бюджету, утримання інших показників макроекономічної стабілізації, сприяють розгортанню процесу масового усвідомлення взаємозв'язку між динамікою макропоказників народногосподарської системи та економічним становищем підприємств, а відтак - і необхідності активного впливу останніх на виробку державою макроекономічних рішень. Це усвідомлення все більше відчувається в діяльності суб'єктів господарської діяльності та їхніх політичних об'єднань. Хоча офіційно провідні принципи взаємовідносин з бізнесом в незалежній Україні ніколи не піддавалися сумніву, вони є надто загальними, щоб з опорою на них можна було збудувати тривку взаємодію. Конкретні ж механізми такої взаємодії лишаються фактично у зародковому стані.

Останнім часом рівень організованості бізнесу почав підвищуватися і в Україні. Поки що цей процес обмежується переважно формальними ознаками - створенням союзів, асоціацій та інших об'єднань підприємців, більшість із яких існує, як правило, лише на папері. На жаль, доводиться констатувати, що, незважаючи на значну кількість таких об'єднань, які створені і функціонують в Україні (лише на загальноукраїнському рівні їх нараховують близько 70 ), вони ще не зайняли належного місця в структурі громадянського суспільства. Це зумовлено рядом суб'єктивних і об'єктивних чинників. Серед останніх провідними є: 1. Важкий фінансовий стан багатьох вітчизняних підприємств, через що вони не бажають створювати додаткові структури, користь яких може бути доведена у більшості випадків лише в перспективі. 2. "Ринковий ідеалізм" багатьох керівників підприємств, який протягом попередніх років активно заохочувався державою. 3. Перехід загальнодержавних органів до функціональних методів управління та майже повна відмова від галузевих. При цьому знехтувано тим, що найбільші корпорації розвинених країн будуються за галузевим принципом, а середній і малий бізнес згуртовується за тим самим принципом у відповідні громадські об'єднання. Відсутність нормативної бази не дозволила активізувати діяльність щодо створення ефективних об'єднань роботодавців і заповнити таким чином наявну нішу в господарському управлінні.

Украй небезпечною видається тенденція до наростання антагонізму між об'єднаннями підприємців та інститутами державної влади. Це свідчить про посилення розриву інтересів держави та вітчизняного підприємництва. Між тим, необхідність врахування останніх є на даному етапі економічної трансформації нагальною необхідністю.