Висновки
На підставі вищевикладеного можна зробити висновок, що всі завдання, поставленні у даному дослідженні, було виконано. Питання про класифікацію форм (джерел) права зберігає свою актуальність і для сучасних вчених, тому дуже багато різних думок висловлюється по даному питанню.
Кількість джерел права у різних дослідників різна: по-перше, багато явищ неоднозначні та виявляють себе і як форма і як джерело права (наприклад звичай); по-друге, всі форми (джерела) права взаємно проникають одна в одну; по-третє існує різне розуміння змісту джерел права з однаковими назвами. Також можна зробити висновок що форми (джерела) права мають виключно велике значення для зміцнення законності у правовій державі. Досконалість цих форм (джерел) прямо залежить від рівня теоретичних уявлень про них і від якості всіх видів юридичної практики. Отже категорія «форма (джерела) права» як результат багаторічних пошуків зовнішнього вираження права має право на існування. Однак при цьому слід враховувати, що джерело права розуміють у формальному (юридичному) значенні (утворення, а не походження) права, а зовнішня форма зводиться до форми права як поняття, що відображає сукупність способів фіксування норм, які вже виробленні джерелом права. Звідси можна сформулювати таке визначення: форми (джерела) права у формально-юридичному значенні – це особливий вияв зовнішнього оформлення права, що визначає для учасників реальних правовідносин місце знаходження норм позитивного права, які підлягають застосуванню. Джерела права також мають загальнообов’язковий характер і забезпечуються державою, вони є загальновідомими та формально визначеними.
Слід зазначити, що нормативно-правовий акт є зовнішньою формою прояву права, також це правовий акт як у широкому, так і у вузькому розуміннях. В широкому розумінні правовими актами вважаються і нормативні, і ненормативні, а у вузькому – тільки нормативні акти. Таким чином, нормативно-правовий акт є правовим при будь-якому розумінні.
Провідне місце серед умов, що забезпечують правовий характер нормативно-правового акта, посідає вимога, згідно з якою цей акт має бути заснований на уявленні про справедливість. Із поняття справедливості випливає, що рівні вимагають рівного ставлення з боку права, а різні – різного ставлення відповідно до розбіжностей між ними. Таке розуміння справедливості дає можливість виділити два аспекти, які реалізуються в праві: формальна (урівнююча) та реальна (розподільча) справедливість.
Формальна, або урівнююча, справедливість вимагає рівного ставлення до рівних, однакового підходу до однакових справ. Ця властивість права виражається в рівному юридичному масштабі поведінки і передбачає неупереджене застосування норм як загальних правил.
Реальна, або розподільча, справедливість заснована на принципі розмірності. Цей принцип вимагає, зокрема, пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню (покарання має бути у справедливому співвідношенні із тяжкістю та обставинами вчиненого і особою винного) та встановлення публічно-правових обмежень залежно від конкретних обставин. З приводу справедливості нормативно-правового акту, визначено, якщо він несумісний зі справедливістю – він нікчемний і не повинен застосовуватися в будь-якому випадку. Водночас інші несправедливі нормативно-правові акти є оспорюваними і підлягають застосуванню до прийняття відповідного рішення компетентним судовим органом.
В Україні вже досить тривалий час у правозастосовній практиці фактично існує судовий прецедент, хоча і офіційно це не визнавалося до прийняття Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини». Він існує об’єктивно і потребує законодавчого оформлення.
Таким чином, завдяки судовим прецедентам відбувається не тільки індивідуально-правове, а й нормативно-правове регулювання суспільних відносин. Завдання судової влади полягає у здатності вирішити правовий конфлікт і разі відсутності відповідної норми закону надати захист тим правам людини, які не дістали позитивного закріплення, врегулювати правовідносини, які не зміг передбачити законодавець. Як наслідок, постає необхідність у створенні судом норм права – загальнообов’язкових правил поведінки, що використовується при вирішенні всіх аналогічних справ та підтримуються державою.