10) Мо государства Гуптов

В VI в. Индия представляла собой массу мелких государств, в этот период создаются предпосылки для возникновения нового государства обще индийского масштаба. Ядром новой империи стала наиболее развитая в экономическом и культурном отношении область Магадха, где с III в. правила династия Гуптов. Государство Гуптов быстро превращается в одну из крупнейших на Востоке империй, власть которой распространяется на большую часть полуострова Индостан. Расцвет империи Гуптов приходится на рубеж IV—V вв., когда территория государства достигает максимальных пределов, наблюдается подъем экономики и культуры.

Основным элементом сословной системы становятся касты (или джати). Со второй половины V в. начинается ослабление государства Гуптов, в значительной степени связанное с необходимостью вести тяжелую борьбу с племенами гуннов -эфталитов, вторгшихся в Индию. В V—VI вв. наблюдается экономический спад: уменьшается количество монет в обращении, происходит упадок городов, что является свидетельством натурализации экономики. В изгнании кочевых племен из Индии Гуптам оказали поддержку усилившиеся местные правители, и вскоре империя начала быстро распадаться. В середине VI в. династия Гуптов прекращает свое существование. С этого времени Индия вновь представляет собой множество мелких государств и вступает в эпоху Средневековья.

11. Політичні ідеї стародавньої Індії знаходять своє закріплення вже в найдавніших літературних пам'ятках, релігійних книгах аріїв ("Веди" — "священне знання" кінця ІІ тисячоліття до н.е.); священних книгах брахманізму, до яких належать "Рігведа" — перший і найстаріший збірник, — "Самаведа", "Яджурведа" та "Атхарваведа"; пізніших релігійно-філософських творах "Упанішади"; в поетичних епопеях "Махабхарата" і "Рамаяна"; а особливо, в юридичних збірниках, які являють собою, в значній своїй частині, не стільки пам'ятники законодавства і запис звичаєвого права, скільки релігійно-філософські і політичні трактати. З огляду на це, особливо цікавий збірник, відомий під назвою "Закони Ману", який відноситься до ІІІ ст. до н.е. В цьому документі, який, очевидно, мусів відповідати кастовому устроєві давньоіндійського суспільства, міститься ряд цікавих ідей щодо права, закону та їхньої ролі не тільки у суспільстві, але й в людському бутті. "Вчинене беззаконня ніколи не залишається без наслідків для того, хто його вчинив". Тут також підкреслюється роль та суть покарання: "Покарання є правитель, це — керівник, воно служить запорукою дотримання закону... Тільки покарання править всіма істотами... мудрі вважають покарання тотожним до закону". 

Ряд політичних проблем піднято також у трактаті "Артхашастра" ("Книга про користі"), автором якого вважають Каутілью, державного діяча VI–III ст.ст. до н.е. В цьому трактаті містяться поради цареві стосовно організації адміністрації та суду, законодавства й управління, зовнішньої та внутрішньої політики. 

12. Зовнішня політика династії Цінь мала завойовницький характер. Відразу ж після завершення завоювань давньокитайських царств, Цинь Ши Хуанді почав походи проти гунів на північ, і держав Ює на півдні. Країна, що називалася Ює, займала величезну площу на півдні Китаю. Тут були держави Ює Дуньхай (зараз це провінція Чжецзянь), Миньює (зараз це провінція Фуцзян), Наньює, що займало велику територію, що включала в себе південну частину сучасної провінції Юньнань, провінції Гуансі, Гуандун і частину Індокитаю. Ці держави здавна знаходилися в добрих відносинах із давньокитайськими державами Чу й У.

У V-IV століттях до Р.Х. частина володінь Ює була завоеванна царством У, але незабаром це царство було саме завоеванно державами Ює.

Потім держави Ює піддалися нападу царства Чу. Після цього всі держави Юе, включаючи царство В, були приєднані до земель царства Чу. При Цинь Ши Хуанді циньскі війська форсували Янсцзицзян і вторглись у володіння Чу. Після узяття головного міста царства Чу, Цинь Ши Хуанді змусив визнати верховну владу ціньського імперії на всій цій величезній території, аж до В'єтнаму До цього часу, у зв'язку з підсилилася, гуннських вторгнень, кочові райони яких розташовувалися на північно-заході імперії Цинь, аж до великого закруту Хуанхе, включаючи територію сучасного Ордоса, Цинь Ши Хуанді поставив мету: відтіснити гунів від північних кордонів імперії .. Негайно, після закінчення воєн з гунами, для захисту від набігів кочівників на півночі, по всій границі від Ляодуна до Ганьсу почалося будівництво стіни.

13.Династія Цінь вела агресивну зовнішню політику вони розпочали війну з сусідними правителями,(. Це був період «воюючих царств» (403-221 pp. до н. є.).його метою було обєднання багатьох роздріблених князівств в одну могутню державу. 221 р. до н. є. володар держави Цінь спромігся об'єднати під своєю владою правителів дрібних князівств і створив імперію Цінь, прийнявши титул Першого імператора Цінь Шіхуанді. Його правління тривало одинадцять років і відзначилося глибокими реформами. По смерті імператора держава проіснувала ще вісім років, після чого розпалася. Реформи, проведені за царювання Цінь Шіхуанді, були значними. Вони докорінно змінили суспільство Китаю. Імператор створив централізовану, сильну державу, ставши повновладним деспотом. За його наказом було збудовано зрошувальну систему, що дало змогу значно підвищити врожайність. У Китаї стали виробляти шовк, уславлений у всіх країнах, з якими торгували китайці.

14. Перші політичні ідеї давнього Китаю знаходять своє закріплення у книзі історичних переказів "Шу дзін", датованій приблизно VIII ст. до н.е. Походження державної влади пояснювалося божественним походженням. Втіленням бога на землі був син неба (Ті) — володар, який, завдяки знанню законів неба, міг добре панувати на землі. Він був посередником між небом і землею, він також встановлював гармонію між небом і землею і через те міг впливати на регулярність атмосферних явищ, що гарантувало населенню врожай. Образним виразом принципу загальної закономірності, що пронизувала небо і землю, були шляхи, накреслені рухом планет, — звідси і визначення цього принципу, який лежить в основі китайської філософії, — "дорога неба" ("дао").

Також політичні засади давнього китаю базувалися на 4 політичних вченнях вченнях:

Перший — започаткований Лао-цзи даосизм, прихильники якого висловлюються проти будь-якого втручання влади у справи суспільства.  Другий — започатковане Конфуцієм конфуціанство.  Третій — вчення Мо-дзи, в основу якого покладалася ідея всеосяжної любові, на якій повинні були базуватися відносини між людьми.  Четвертий — школа юристів ("фадзя"), які вперше рішуче виступили за безумовне дотримання писаного права, як основи охорони власності та особи. Основи вчення Лао-цзи, жив десь у VI ст. до н.е., викладені у книзі "Дао де цзін". Основою вчення Лао-цзи є дао — щось невидиме, нечутне, невловиме, нематеріальне, а, водночас, таке, що починає, проникає і закінчує всі явища і речі. Людина може наблизитися до "дао" через цілковиту відірваність, абстрагування від оточуючого світу. "Треба зробити своє серце максимально відчуженим, твердо зберігати спокій, і тоді всі речі змінюватимуться самі по собі, а нам залишається лише спостерігати за їхнім поверненням. У світі велике розмаїття речей, але всі вони повертаються до свого початку. Повернення до початку називається спокоєм, а спокій — поверненням до суті. Повернення до суті називається постійністю. Знання постійності називається досягненням ясності, а незнання постійності призводить до безладдя і, як наслідок, до лиха. Той, хто знає постійність, стає досконалим; той, хто досяг досконалості, стає справедливим; той, хто набув справедливості, стає володарем. Той, хто стає володарем, слідує небу. Той, хто слідує небу, слідує дао... Найкращий правитель той, про кого народ знає лише те, що він існує". Говорячи про державу, Лао-цзи вважає її природним утворенням, яке не залежить від волі і діяльності людей і розвивається своїм шляхом. "Держава є витвором духу, і впливати на неї не можна. Всякі спроби втручання завжди засуджені на невдачу і розбивають єдність".  Основи вчення Конфуція, 551–479 рр. до н.е., викладені у праці "Лунь-юй". Головною метою, яку він ставить перед собою у суспільному плані, є повернення втраченої рівноваги в державі і сім'ї; шлях до цього лежить через вдосконалення людини. Один з учнів Конфуція так висловив його ідеал: "Я дбав би, щоб міста і площі не були більше обгороджені мурами, і тоді народ перекує мечі на орала і без страху і боязні буде пасти свою худобу в долинах і лісах. Я подбав би про тисячолітній мир". Найбільш яскравим послідовником Конфуція був Мен-цзи, відомий під латинізованим іменем Менцій, який підкреслював, що "без царя і батька — без держави і сім'ї — людство повернулося б до тваринного світу".  Мо-дзи (До Ді) жив і творив через два покоління після Конфуція, 479–400 рр. до н.е. Він заснував напрямок, який отримав назву моїстичної школи. Коли відсутня взаємна любов між людьми, то виникає взаємна зненависть; якщо правитель і його підлеглі не почувають взаємної любові, то немає родинної любові і шанування батьків; якщо між братами немає взаємної любові, то немає і згоди між ними; коли між людьми немає взаємної любові, то сильний неодмінно підкорює слабкого, багатий ображає бідних, знатний хизується перед простолюдином, хитрий обманює простодушного.  Коріння правової доктрини сягає в історію князівства Ці, яке в VI і V ст. до н.е. відігравало домінуючу роль серед держав феодального Китаю. Прихильники правової доктрини вбачали головне джерело хорошого ладу у політичних і правових установах. 

15. На першому етапі ахейці відчули сильний вплив розвинутої цивілізації Криту. Критяни панували на морі і греки змушені були підкоритися їм та платити данину. У Криту були запозичені багато важливих елементів ахейської культури і відповідно ахейської цивілізації: деякі релігійні культи, фресковий живопис, водопровід і каналізація, тип одягу. Перейняли греки у критян і писемність, пристосувавши її до своєї мови.

Ахейські царі, судячи з усього, були войовничими і лютими людьми, жадібними до чужих багатств. Заради грабежу вони робили далекі походи по суші та по морю і поверталися на батьківщину, завантажені здобиччю. Звідси увійшло в прислів'я багатство мікенських владик.

Ахейська цивілізація не складалася з єдиної держави. Окремі царства вели незалежне існування, часто вступаючи один з одним в конфлікти і війни. Саме про це говорять потужні стіни ахейських палаців-фортець. Лише зрідка, для великих спільних військових кампаній, ці держави об'єднувалися у тимчасові союзи, як правило, під верховенством Мікен - найсильнішого грецького царства того часу.

Міжнародні відносини

Створивши потужний флот, в XV-XIII ст. до н.е. ахейські царства розгорнули широку експансію в Східному Середземномор'ї, перехопивши ініціативу з рук своїх попередників - критян. Вони захопили і обжили сам Крит, а потім заснували ряд поселень на західному узбережжі Малої Азії. Саме тоді виник Мілет, що став найважливішим центром грецької культури в цьому регіоні. Ахейські колонії з'явилися і в інших частинах Середземного моря: на Кіпрі, в Сирії, Південній Італії та на Сицилії. Мореплавці-ахейці успішно займалися міжнародною торгівлею, поєднуючи її з піратством.

Археологічні дані свідчать про значну активність ахейських правителів у сфері обміну зі своїми заморськими сусідами. Їм вдалося налагодити комерційні контакти з Єгиптом при фараонах XVIII династії (1580-1345 рр. до н. е.), підкорити своїй владі Сирію і Палестину. Після падіння мінойських владик ахейські династії починають контролювати торговельні шляхи, що з'єднували Крит з Кіпром і поруч царств Сирії - Бібл, Угаріта, Алалахом та іншими. Ахейські поселення виявлені на Кіпрі, Родосі. Ахейці приділяли увагу і торгівлі з північнобалканськими племенами, які контролювали багаті поклади мідної руди та інших необхідних у ремеслі матеріалів. В обмін ахейці надавали вироби свого ремесла та ювелірного мистецтва.

У текстах хетських царів XVI-XIII ст. до н.е. неодноразово згадується термін "Аххіява", під яким сучасні вчені вважають за можливе бачити назву одного з мінойських царств. Серед цих тестів є і дипломатичні послання зі згадуванням імен якихось царів Аххіяви. Це також свідчить про контакти, але вже дипломатичні, ахейських владик з правителями Хетського царства - однієї з наймогутніших держав Близького Сходу.

Ахейська цивілізація стала великою політичною силою свого часу. Ахейцізгадуються у єгипетських написах. Фіванське царство підтримувало дипломатичні відносини з царями далекого Вавилону. Особливо тісними були зв'язки з великою Хетської державою, що знаходилася в східній частині Малої Азії. Відносини греків із сусідніми народами далеко не завжди були мирними протягом майже всієї їхньої історії, однак не виключають того, що в окремі моменти вони могли об'єднуватися для якихось спільних військових заходів. Прикладом такого заходу може служити знаменита Троянська війна (1190-1180 рр. до н. е.), про яку оповідає Гомер. Якщо вірити "Іліаді", в поході на Трою брали участь майже всі основні області ахейської Греції від Фессалії на півночі до Криту та Родосу на півдні. Незгода, що почалася через викрадення або добровільну втечу Єлени, котра втекла з троянським царевичем Парісом від свого чоловіка, спартанського царя Менелая, привела до розділу всього грецького світу на два табори і почалася десятирічна війна. Предводителем всього війська був обраний за спільною згодою учасників походу мікенський цар Агамемнон. Агамемнон здійснив широкомасштабну морську експедицію проти міста Трої - важливого торговельного і стратегічного пункту на північному-заході Малої Азії, що контролював Чорноморські протоки. Не виключено, що Гомер перебільшив справжні масштаби ахейської коаліції і прикрасив сам похід. Тим не менше історична реальність цієї події зараз майже ні в кого не викликає сумнівів. Троянська війна була лише одним, хоча мабуть, і найбільш значним з проявів військової і колонізаційної експансії ахейців в Малій Азії і Східному Середземномор'ї.

№16 Великая греческая колонизация

Процесс социально-экономического, политического и культурного развития греческого общества VIII—VI вв. до н. э. породил такое интересное явление в древнегреческой истории, как Великая колонизация, т. е. выселение греков из городов Эгейского бассейна в многочисленные колонии), расположенные по побережью Средиземного и Черного морей. Всего было выведено несколько сотен колоний с общим населением в 1,5—2 млн. человек.

Причины: Интенсификация греческой экономики, развитие ремесел и торговли в рождающихся полисах требовали расширения поля деятельности: нужны были новые земли для теряющих свои наделы граждан, нужны были источники сырья, рынки сбыта для продукции ремесленных мастерских, процесс классообразования и социальной дифференциации греческого общества, протекавший в VIII—VI вв. до н. э. Направления: Западное(юж. Италия, Сицилия), восточное и северо – восточное( Босфор, Дарданеллы), южное( Египет, Финикия, Сирия, Палестина) Аркадийская война - сражения 471 г. до н.э. между спартанцами и Аркадийским союзом. Аркадийцы потерпели полное поражение, и Тегея, возглавлявшая союз, вскоре покорилась Спарте. В результате 1-й Мессенской войны (2-я половина VIII в. до н. э.) спартанцам удалось захватить восточную часть и южное побережье Мессении; побеждённые должны были отдавать спартанцам 1/2 урожая. 2-й Мессенской войной (2-я половина VII в. до н. э.) называют восстание мессенцев против Спарты под руководством Аристомена. Более сильная в военном отношенииСпартазахватила тогда всю Мессению; часть мессенцев переселилась в Сицилию. Оставшиеся мессенцы были превращены в бесправных илотов. 3-й Мессенской войной (465—458 или 455 до н.э.) принято называть крупнейшее в древности восстание илотов Мессении и Лаконии. В 465 г. до н.э. вСпартепроизошло сильное землетрясение, распространилась паника. Илоты подняли восстание, но не смогли взять Спарту штурмом и отошли в Мессению. Повстанцы укрепились на неприступной горе Итома и, несмотря на военную помощь Спарте со стороны многих греческих полисов, стойко держались в течение 10 лет. Среди прочих, помощь в осаде Итомы по-началу оказывали иАфины, что было следствием правления проспартански настроенного аристократаКимонав промежутке междуФемистокломи эпохойПерикла. Неудачи под Итомой имели свои последстви как для Спарты так и для Афин — пошатнулся военный престиж победителей первого этапаГреко-персидских войн, выросло недоверие между бывшими союзниками, Кимон был подвергнутостракизму. Спартанцы были вынуждены предоставить свободный выход из Мессении восставшим, которые при содействии афинян поселились в городеНавпактна северном побережье Пелопоннеса.Лелантская война (ок. 710 — ок. 650 гг. до н. э.) — военный конфликт между эвбейскими городами ЭретрияиХалкидазаЛелантскую равнину. Лелантская война привела к более чёткому разграничению направлений колонизации и морской торговли, активно протекавших в те времена. Коринф, союзник Халкиды, получил главенствующее положение в Западном Средиземноморье, а Северная Эгеида и Причерноморье вошли в сферу интересов Эретрии и Милета. Территориальные изменения заключались в том, что Лелантская равнина перешла под контроль Халкиды, хотя нет свидельств, что формально потерпевшая поражение Эретрия пришла в упадок. Другим итогом войны стало то, что в ходе войны оформилась и получила распространение новая тактика боя -гоплитская.

№ 17 Греко-персидские войны  — войны между персией и древнегреческими городами-государствами (полисами) в 500—449 гг. до н.э. подавив восстание греческих полисов в малой азии в 493 г., персидская армия через геллеспонт вторглась в грецию, но была вынуждена вернуться обратно, так как у мыса афон во время бури погиб персидский флот (около 300 кораблей). в 490 г. персы морским путём достигли острова эвбея, захватили его, а затем высадились на марафонской равнине, где греки (при марафоне) одержали крупную победу над персами (в 490 г.). новый поход персов в 480 город возглавил царь ксеркс, который опустошил беотию, аттику и разрушил афины. в этом же году греки, создавшие большой флот, нанесли поражение персам в морской битве у острова саламин. в 479 г. при платеях было разгромлено сухопутное войско персов, а у мыса микале потерпел поражение персидский флот. персы очистили территорию греции, а греки перенесли военные действия в малую азию, где одержали несколько побед. после победы греков в 449 г. у города саламин (на кипре) с персией был заключён каллиев мир (назван по имени афинского уполномоченного), по которому персия лишалась своих владений в эгейском море, геллеспонте и боспоре и признавала за полисами малой азии политическую независимость.

№ 18 Пелопоннесская война - война между объединением греческих полисов под эгидой Афин (Делосакий союз) и Пелопоннесским союзом во главе со Спартой за верховенство среди греческих государств. Условно делится на три периода: Архидамова война (431-421); Сицилийская война (420- 413); Декелейская, или Ионийская, война (413-404). Закончилась поражением Афин.

№ 19 Спарта после Пелопоннесской войны не выполнила обещание вернуть Персии малоазийские города, из-за чего разгорелась война Спарты с Персией (399-394), в результате которой никто не добился абсолютной победы. Однако именно теперь была подведена черта под политической историей Спарты как государства-гегемона, уже не представлявшего из себя опасного для других полисов монолита. Против Спарты сформировалась коалиция, объединившая Афины, Фивы и города, входившие в Пелопоннесский союз, такие как Коринф, влияние которого было весьма значительным, и Мегары. Антиспартанская коалиция, поддержанная Персией, открыла боевые действия, вылившиеся в Коринфскую войну: основные ее сражения происходили в районе Коринфа (395-387). После того как близ Книда (394) была разгромлена спартанская эскадра, в 387 г. под нажимом Персии в Сузах был заключен так называемый "Анталкидов" мир (Анталкид являлся главой спартанского посольства), в очередной раз отразивший баланс сил между Персией, Спартой и антиспартанской коалицией. Но Персия оказалась в более выгодном положении. Греки отказывались от завоеваний греко-персидских войн и уступали малоазийские города Милет и Эфес, включенные в персидские сатрапии. Анталкидов мир открывал персидскому флоту путь в Эгейское море. Окончательное поражение Спарта потерпела в 371 г. после сражения при Левктрах (город в Беотии), когда лакедемоняне были впервые побеждены в открытом бою. С ними воевало фиванское ополчение во главе с Эпаминондом, применившим новый тактический прием - "косой" клин: фиванцы обошли сбоку неповоротливую спартанскую фалангу и разгромили ее. Спартанцы, пытаясь оправдаться, утверждали, что их разбили не по правилам. С 371 г. Спарта перестало существовать как мощное государство, определявшее судьбы греческого Средиземноморья, и теперь на первое место в Греции претендовали Фивы, стоявшие во главе Беотийского союза, развалившего Пелопоннесский союз. Фиванцы в центральной части Пелопоннеса, Аркадии, после сражения при Левктрах создали союз аркадских городов и лишили Спарту Мессении, то есть половины ее реального земельного фонда. Афины, бывшие союзники Фив в борьбе со спартанцами, Беотийский союз не поддержали, поскольку сами стремились к гегемонии. Произошел разлад внутри второго Афинского морского союза, и началась Союзническая война (357-355), завершившаяся поражением Афин. Многочисленные войны объясняются тем, что ни одно объединение городов не желало усиления соседнего союза, и поэтому регулярно происходила консолидация полисов против сильнейшего, стремившегося к власти. Такая война "всех против всех", по выражению одного из современников, вела к бессмысленному истреблению греков греками. Не последнюю роль сыграло и вмешательство Персии, поскольку часто одерживала победу сторона, получавшая от нее деньги, - образовывался замкнутый порочный круг.

№ 20 Объединение Греции во главе с Македонией

Македоняне захватили все фракийское побережье от Пидны до Геллеспонта. Захватив Фракию, правительство Македонии при первом же удобном случае вмешалось в греческие дела. Поводом к вмешательству была спровоцированная Филиппом война между фиванцами и фокейцами. Во время этой войны македонская армия выступила на стороне фиванцев, разбила фокейцев и заняла Фессалию; таким образом, македоняне укрепились в Северной Греции. Представители реакционной олигархии обосновывали необходимость военной диктатуры, которая, по их мнению, только и могла “навести в Греции порядок”. Объединить греческие полисы должно было сильное македонское государство. На этой основе в Афинах возникла македонская группа, боровшаяся за объединение греческих государств под гегемонией Македонии, правительство которой должно было ввести в Греции военную диктатуру. Сторонником военной диктатуры и проводником македонской политики в Афинах был учитель красноречия Исократ. Диктатура македонского царя означала бы конец афинской демократии. Этот факт определил консолидацию демократических сил Афин. Руководителем антимакедонской группы был знаменитый оратор древности Демосфен, который стал главным противником Филиппа. Антимакедонская группа в своей борьбе с “македонским варваром” (Филиппом) опиралась на массу средних и мелких рабовладельцев, на афинских оружейников и торговцев, которые не желали выпускать из своих рук черноморский рынок. Македонская группа в Афинах становилась все сильнее и была проводником македонской политики. В 346 году до н. э. между Македонией, Афинами и их союзниками был подписан Филократов мир, который явился первым мероприятием в деле объединения Греции для “счастливой войны” с Персией. Но мирный договор не исключил борьбы Афин с Македонией. В 342 году до н. э. македоняне захватили Эвбею, Эпир и Этолию. Вся Северная Греция оказалась в их руках. Это обеспокоило Афины. Греки спешно готовились к войне. Война вспыхнула в 339 году до н. э. Македонская армия вторглась в Среднюю Грецию, разрушила Амфису и заняла позицию вблизи города Эретреи в Северной Фокиде, что создало угрозу для Фив. К антимакедонскому союзу присоединилась Беотия. Коалицию возглавили Афины. В августе 338 года до н. э. в Беотии при Херонее произошел крупный бой. Греческая армия насчитывала около 30 тысяч человек. Такой же была и македонская армия, но она имела лучшую организацию и вооружение. Левым ее крылом командовал Александр — 18-летний сын Филиппа. Удар македонской фаланги с одновременным охватом правого фланга боевого порядка греков решил исход боя. Греки не выдержали этого удара и были разбиты. Македонская армия показала свое превосходство над греческой армией. После победы при Херонее македонская армия двинулась на Фивы. Афины в это время готовились к сопротивлению. Расправившись с Беотией, Филипп предложил Афинам мир и союз. В результате переговоров в конце 338 года до н. э. был оформлен союз всех греческих государств (за исключением Спарты). С Македонией был заключен “вечный” оборонительно-наступательный союз. Объединение Греции под гегемонией Македонии имело целью ведение агрессивных войн в Азии.