60. Зовнішня політика Венеціанської республіки XI – XV ст.

Могущество республики достигла высшего уровня, когда дож Энрико Дандоло при содействии французских крестоносцев завоевал в 1204 году Константинополь и во время раздела между союзниками получил на долю Венеции три восьмых Византийской империи и остров Крит (Кандии). Венеция не смогла, однако, помешать падению в 1261 году Латинской империи, а византийские императоры после того предоставили Генуе такие широкие права в Константинополе, что венецианцев были отодвинуты на задний план. Кроме того, 1256 года началась длительная война между Венецией и Генуей, которая проходила с переменным успехом. Аристократически-олигархический строй республики 1297 стал еще более замкнутым, вследствие уничтожения дожем Пьетро Градениго Большого совета, и превращения Синьории, которая до этого избиралась ежегодно в наследственную коллегию, в состав которой входили записанные в Золотую книгу фамилии нобилей. После сговора Тьеполо 1310 г. был основан Совет Десяти, которая установила полицейское управление с широкими полномочиями и дополнила эту аристократическую систему. С тех пор Золотая книга открывалась лишь в отдельных случаях (1379, 1646, 1684-1699, 1769), и лишь небольшое количество фамилий была внесена в нобилей. Дож Марино Фальер за свой заговор против аристократии в 1355 г. поплатился жизнью. Перемена, происшедшая в отношениях с Леванте, побудила республику сосредоточить главное внимание в Италии, особенно после того, как соперница Венеции - Генуя - вследствие 130-летней борьбы 1381 была побеждена. Венецианские владения на материке - Террафермы - все больше расширялись. Верона, Бассано, Фельтре, Беллуно и Падуя со своими территориями были присоединены в 1404-1405 годах, Фриули - 1421, Брешия и Бергамо - 1428 и Кремо - 1448 года, тогда же завершилось завоевание Ионических островов. Наконец, вдова последнего кипрского короля венецианка Катерина Корнаро в 1489 г. уступила республике островом Кипр. В конце XV века Венецианская республика была богата, мощная, внушала страх своим врагам, и среди ее жителей научная и художественное образование было распространено больше, чем в среде других наций. Торговля и промышленность проквиталы. Налоги были незначительны и правления имело мягкий характер, когда дело не касалось политических преступлений, для преследования которых 1539 было назначено трех государственных инквизиторов.

№61

Флорентійська республіка— місто-держава в Італії, що існувала в 1115—1532 роках на території сучасної провінції Тоскана. Виникла як незалежна комуна містаФлоренції. Республіка контролювала більшу частину північної й центральної Тоскани і відігравала важливу роль у історії середньовічної Європи.

Флорентійці витворили складну республіканську систему управління, яка базувалась на широкому залученні громадянміста до державних органів влади з метою запобігання узурпації й тиранії. У 13—14 століттях економічний розвиток республіки випереджав практично всі інші держави Італії. Завдяки впровадженню мануфактурного виробництва та новацій у торгівлі, Флоренція перетворилася на одне з найбагатших міст європейського континенту. Проте соціальна диференціація її громадян спричинила занепад республіканських інститутів та призвела до встановлення у 1434 році фактичної диктатури — одноосібної синьйорії банкірського роду Медічі. Джованні де Медічі (1360—1429), який заснував у Флоренції банк, що незабаром став одним з багатших в Італії. На початку 15 століття в республіці зменшилося значення традиційних галузей виробництва (суконне виробництво, шерстяна промисловість), затиснутих в тісні рамки цехової регламентації і страждаючих від конкуренції іноземнихремісників, а на перший план в економіці вийшли банківські операції. Флоренція стала найбільшим фінансовим центром Західної Європи, а банк Медічі — найбільшим європейським банком. Його філії знаходилися у Римі, Генуї, Неаполі, Венеції, Авіньоні, Брюгге і Лондоні, більше половини своїх доходів він отримував з Риму, ставши головним кредитором папської курії і самої Флорентійської республіки.

У 14 столітті Флоренція була провідним центром італійського Відродження, в якому творили Данте, Петрарка, Боккаччо, Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Макіавеллі та багато інших митців і філософів.

У період Італійських воєн у республіці відновили демократичне правління під керівництвом Савонароли, проте за підтримки Франції і папства у 1512 році, Медічі відновили свою владу. У 1532 році республіканський устрій Флоренції був ліквідований і держава перетворилася на спадкову монархію — герцогство Флоренція, яке з 1569 року отримало назву Велике герцогство Тосканське.

Піза—Піза знаходиться на правому березі гирла ріки Арно, при Ліґурійському морі. Протягом довгого періоду Піза була морською республікою з чисельним флотом. Сила Пізи як морської держави досягла апогею в 11 столітті коли вона набула традиційної слави, як одна з чотирьох головних морських республік Італії.

У XI-XII ст. в Італії розгорнулась боротьба міст з їхніми сеньйорами (єпископами або графами) за автономію, комуну.Наприкінці XII ст. міста-комуни перетворилися на самостійні міські республіки з власними законодавством, адміністрацією, військом, правом карбувати монети. Завойовницька політика італійського міста стосовно феодалів у ХІІ-ХІІІ ст. приводила до підкорення його владі великої території (дистретто), яка часом простягалася на 10-20 км від міс-та-метрополії та включала не тільки сільські поселення, а й десятки фортець, а іноді й маленьких міст, що сприяло різкому збільшенню населення міст.

У XI-ХІІІ ст. у Північній і Середній Італії функції централізованої держави виконувало кожне хоч трохи велике місто-кому-на, що перетворювалося фактично на місто-республіку.

Піза і Генуя, а трохи пізніше Венеція, що надали істотну допомогу хрестоносцям у здійсненні 1-го хрестового походу, були гідно винагороджені.

Міста внутрішніх областей Італії - Мілан та інші центри Ломбардії, Флоренція - використовували купців Генуї і Пізи як посередників у своїй торгівлі з Західною Європою.

У XV ст. італійські республіки були настільки могутніми, що почали битву за переділ Італії, насамперед за оволодіння торговими шляхами. Вони не шкодували ні сил, ні грошей для оплати кондотьєрів - найманих командирів військових загонів, які переважно складалися з іноземців. Великі міста підпорядковували собі слабші, зокрема Венеція привласнила величезну територію на півночі Італії.

№62

Розквіт Генуї почався з середини Х ст., коли вона разом з Пізою відбила напади арабів і звільнила від них східне узбережжя Тірренського моря. В той час владу в Генуї ділили між собою віконт, який призначався номінальним королем Італії, єпископ і міський патриціат. Роль віконта поступово послаблювалася, тоді як патриціат в 1099 р. створив так звану Компанію, організовану за зразком торгового союзу для захисту колективних інтересів городян, торгівців і ремісників.Політичне значення Генуї зросло після прийняття нею в 1143 р. першого в Італії міського статуту. У 1162 р. імператор Фрідріх І Барбаросса дав Генуї диплом на володіння територіями на узбережжі Лігурії від Монако до Портовенере. Генуя офіційно стала республікою.

У 1155 р. вони добилися великих привілеїв у Візантії. Підтримавши нікейських імператорів у боротьбі за відновлення Візантійської імперії проти Латинської імперії та Венеції, генуезці в 1261 р. добилися права безперешкодної торгівлі на всій території Візантії і монопольних прав на торгівлю в Чорному морі. І хоча їм не вдалося зберегти цю монополію, генуезці скористалися нею і договорами із ханами Золотої Орди для влаштування багаточисленних поселень в Причорномор'ї.

Участь у Реконкісті закріпила позиції Генуї в містах Каталонії і Арагону. Активними були зв'язки Генуї і з Східною Африкою. В останній чверті ХІІІ ст. товарообмін генуезького порту зріс майже в чотири рази. Ріст торгового обміну продовжувався і в першій чверті XIV ст. Але після перемоги над Пізою, Генуя зіштовхнулася з великою конкуренцією Венеціанської республіки.Генуя мала численні володіння на Чорноморському узбережжі, де їй належали в Криму міста Кафа, Балаклава, Судак. Вона намагалася проникнути і на Адріатичне море. Ще в 1298 р. генуезці в морському бою при Курцолі в Адріатичному морі розбили венеціанський флот. Боротьба тривала після цього ще ціле століття. В середині XIV ст. генуезці захопили порт Кйоджа на Адріатичному узбережжі, зовсім неподалік від Венеції. Та кінець кінцем гору взяла таки Венеція. В 1380 р. поблизу м. Кйоджі відбулася вирішальна битва, в якій генуезький флот був вщент розбитий венеціанським флотом. З цього часу пануванню генуезців у східній частині Середземного моря настав кінець.Авторитетнішими і впливовішими, ніж адміністративні, були судові і фінансові магістрати республіки, особливо заснований у 1407 р. банк Св. Георгія. Спочатку цей банк виріс із внеску асоціації купців, які діставали у вигляді відсотків за представлені квоти від податків, які поступали в казну. Діставши можливість впливати на механізми управління, банк розширив фінансову діяльність і по суті став контролювати велику морську і сухопутну торгівлю Генуї. У 1453 р. республіка навіть передала йому в управління свої чорноморські факторії. У ІІ пол. XV ст. банк став одним з найбільших у Європі, надавав кредит монархам, впливав на формування ринку капіталу.

До XV ст. зросла роль банківського кредиту і комерційного страхування товарів. Незважаючи на фінансові успіхи, з ІІ пол. XIV ст. і до кінця XV ст. морська торгівля Генуї скоротилася. Республіка втрачала володіння на Леванте під ударами турків-османів і намагалася швидко переорієнтуватися на ринки Західної Європи.

Міла́н—Відновлений як місто в 962 р. імператором Священної Римської Імперії Оттоном І. В XII столітті став вільним містом і ядром Ломбардської Ліги. Досяг розквіту під головуванням правителів з сімей Вісконті і Сфорца в XIV-XV століттях. В 1499 р. місто завойоване французами, а в 1535 р. перейшло до Іспанії. З цих часів почався період його занепаду. Мілан разом з Генуєю увійшов до складу Східно-Лигурийской марки, очолюваної з початку XI століття представниками будинку Есте.Відокремлення Італії немало сприяло протистояння імператорів з римськими папами (так звана боротьба за інвеституру). В цей період самостійна економічна політика північноіталійських міст багато в чому визначила їх опозиційність імператорам, що привела до відкритих конфліктів в XII столітті (див. Ломбардна ліга), коли Мілан зазнав розгрому армією Фрідріха Барбаросси. Зруйнований вщент, місто, тим не менш, досить швидко відновив свої силу і значення.

У наступні століття Мілан залишався найбільшою ломбардській комуною і центром митрополії. З XII в. влада в місті успадковували представники гвельфський сімейства делла Торре, в 1277 р. в запеклій боротьбі поступилися першістю в синьйорії міланському архієпископу Оттон Вісконті. З цього часу (з перервою на 1302 - 1311 рр.., коли ненадовго повернулися делла Торре) влада в республіці акумулював у своїх руках патриціанський рід Вісконті, що спирався на підтримку імператорів. З XIV століття його вплив поширився на сусідні комуни.

Мілан проводив агресивну зовнішню політику, розширившись до передгір'їв Альп (пізніший кантон Тічино, см. Беллінцона, битва при АРБЕД) і заперечуючи території у Венеції, Савойї, Лігурії і комун Тоскани. Тричі (у 1421, 1463 і 1488 рр..) міланські війська окупували Геную. Максимальна експансія Мілана припадає на кінець XIV століття, коли в правління першого герцога міланцям вдалося опанувати Падуї ( 1388 - 1390 рр..) і навіть деякий час утримувати у сфері свого впливу Лукку, Пізу, Сієну і Перуджу - держави в буферній зоні Флорентійської республіки. Втім, домінування в Тоскані було нетривалим: смерть в 1402 р. ДжангалеаццоВісконті та реванш Флоренції змусили міланців очистити Центральну Італію. Підсумком послідувала за тим серії військових конфліктів з Венецією і Флоренцією, не дала переваги жодній із сторін, стало укладання в 1454 р. Лодійского світу, на півстоліття визначило баланс основних сил на півострові. Кордон з Венецією встановилася по річці Адда.

В середині XV ст. країну збагнув династичний криза: припинення чоловічої лінії прямих спадкоємців ДжангалеаццоВісконті в 1447 р. дозволило міланської знаті на короткий час встановити олігархічну Амброзіанській республіку (по імені покровителя Мілана Св. Амвросія), однак неефективність управління, яка призвела в умовах війни з Венецією до голодному бунту, стала результатом того, що вже в 1450 р. запрошений Міланом кондотьєр (і зять покійного герцога Філіппо Марія Вісконті) ФранческоСфорца прийняв від міської синьйорії титул герцога Мілана.

№ 63

Османська імперія (порта)- Багатонаціональна держава під управлінням османських султанів, що існувало з 1299 по 1922 роки

У 1450-х роках в Османську імперію була включена Вірменія.

В 1453 турки взяли Константинополь і зробили його столицею імперії. При Селімі Грозному Туреччина завоювала Сирію, Аравію і Єгипет. Турецький султан скинув останнього халіфа в Каїрі і сам став халіфом. Завдавши поразки Венеції (1505) та Єгипту (1517), османи отримали контроль над Східним Середземномор'ям.На вершині своєї могутності, при правлінні Сулеймана Пишного ( 1520 - 1566), імперія простягалася від воріт Відня до Перської затоки, від Криму до Марокко. В 1526 відбулася Мохачська битва, в ході якої турки розбили чесько-угорське військо і окупували Угорщину і в 1529 підступили до стін Відня. На вершині своєї могутності, у правління Сулеймана "Прекрасного" ( 1520 - 1566), імперія простягалася від воріт Відня до Перської затоки, від Криму до Марокко. В 1678 турки захопили території на захід від Дніпра.

Останні роки царювання Ахмеда I наповнені заколотами, що продовжувалися і при його спадкоємцях. Його брат Мустафа I (1617—1618), ставленик і улюбленець яничар, яким він робив мільйонні подарунки з державних коштів, після тримісячного управління був повалений фетвою муфтія як божевільний, і на престол вступив син Ахмеда Осман II (1618—1622). Після невдалого походу яничар проти козаків він зробив спробу знищити цю буйну армію, що з кожним роком ставала все менш і менш придатною для військових цілей і все більш небезпечнішою для державного порядку — і за це був убитий яничарами. На престол був знов зведений Мустафа I і знов через декілька місяців повалений з престолу, а через декілька років помер, ймовірно, від отрути.

Молодший брат Османа, Мурад IV (1623—1640), мав намір, здавалося, відновити колишню велич Османської імперії. Він знов відвоював у війні з персами (1623—1639) Тебріз і Багдад; йому вдалося також завдати поразки венеціанцям і укласти з ними вигідний мир. Він придушив небезпечне повстання друзів (1623—1637); але повстання кримських татар майже зовсім звільнило їх від османської влади. Спустошення Чорноморського побережжя, зроблені козаками, залишилися для них безкарними.При його братові і спадкоємцеві Ібрагимі І (1640—1648), при якому державними справами знову завідував гарем, були втрачені всі надбання його попередника. Сам султан був повалений і задушений яничарами, що звели на престол його семирічного сина Мехмеда IV (1648—1687).

№64

Монгольська імперія - Держава, що склалася в XIII столітті в результаті завоювань Чингіз-хана і його наступників і включало в себе найбільшу у світовій історії суміжну територію від Дунаю до Японського моря і від Новгорода до Південно-Східної Азії . Столицею держави став Каракорум.

У період розквіту включало великі території Центральної Азії, Південного Сибіру, Східної Європи, Близького Сходу, Китаю та Тибету. У другій половині XIII століття почався розпад імперії на улуси, на чолі яких стояли Чингізиди. Найбільшими осколками Великої Монголії стали імперія Юань, Улус Джучі (Золота Орда), держава Хулагуїдів і Чагатайський улус. Великий хан Хубілай, який прийняв ( 1271) титул імператора Юань і переніс столицю в Ханбалик, претендував на верховенство над усіма улусами. На початок XIV століття було відновлено формальну єдність імперії у вигляді федерації незалежних держав.

В останній чверті XIV століття Монгольська імперія перестала існувати

1196 року племінний хан Темучін (1155/1167-1227 роки) після винищення своїх супротивників стає Чингісханом і 1206 року на курултаї всіх монгольських, тюрських і татарських степових народів проголошується верховним правителем. Чингізхан видав низку положень, які з часом були об'єднані у (Велику Ясу Чингізхана). Яса робить з ополчення (улус) національну одиницю: розподіл народу приблизно на 130 «тисяч» і гвардію під командуванням спадкоємних вождів, котрі із «золотої родини» Темучина кожного разу обирають Великого хана. Накази (білики) забезпечують внутрішній спокій за надзвичайної боєготовності для завоювання світу.1205—1209 роки — підкорення держави Сі Ся, плацдарму проти Китаю. 1211—1215 роки — спустошення держави Цзінь.1219—1225 роки — напад на Хорезмську державу. Чингісхан підкорює світ від Північного Китаю до Чорного моря, яким, однак неспроможна правити нечисельна монгольська верхівка.Після смерті Чингізхана держава була поділена між його чотирма синами (Джучі, Джагатаєм, Толуєм, Угедеєм) — Чингізідами.

Завоювання Угедея (1229—1241)

На початку свого правління хан Угедей завершує підкорення Північного Китаю (державу Цзінь) у 1234 році і Персії.За дорученням курултаю у 1236—1255 роках Бату (онук Чингізхана) завойовує разом із Субедеєм Захід: знищення у 1236 році камських болгар; падіння у 1240 році Києва; вторгнення у Валахію і Польщу. 1241 рік — Битва під Легніцею: німецьке-польське лицарське військо зазнає поразки, як і угорське військо під командуванням Бели IV в битві на річці Сайо (Шайо). Європа рятується тільки завдяки раптовому відступу монголів, викликаному смертю Великого хана Угедея.

Правління пізніших ханів та Друга монгольська імперія.

Бату започатковує 1251 року панування Золотої Орди (держава Кипчак). Мунке, що був Великим ханом у 1251—1259 роках, посилає два війська, кожне чисельністю півмільйона воїнів під командуванням своїх братів: 1258 року потужний наступ Хубілая, Великого хана у 1260—1294 роках, на Південний Китай і Хулагу, що в 1251—1265 роках завойовує Персією і править новоствореною державою Іль-ханів. 1258 року — розорення мільйонного міста Багдада, взяття Алеппо і Дамаска. Монгольський наступ розбивається об переважаючу хоробрість мамелюків (раби-найманці з Чорномор'я), котрі здійснюють військове панування над Єгиптом (до 1517 року) і завдають у 1260 році монголам поразки під Айн-Джалутом (Джерело Голіафа). Імперія Іль-ханів не сягає за Євфрат. Вона ісламізується близько 1300 року і зливається з культурно переважаючим населенням. 1336 рік — розпад Іль-ханату на окремі династії Джалаїридів (Багдад), Музаффаридів (Шираз, Ісфагн), Сербедарів, Гуридів (Герат, Балх).

Близько 1360 року Тимур — Тимур Ленк (Кульгавий) або Тамерлан (1336—1405 роки), нібито нащадок Чингісхана, — проголошує себе відновлювачем монгольської світової імперії з посиланням на Коран, при цьому зберігає силу Яса. Визнаний державами Джагатай і Кипчак великим ханом, Тимур із Самарканда підкорює в 35 жорстоких походах землі Іль-ханів, 1370—1380 роки — Хорезм, з 1380 року — Іран та Золоту Орду із столицею Сараєм. 1398—1399 роки — наступ на Індію (Делі). У 1402 році Тимур після битви під Ангарою підкорив Османів. У 1405 році, перед «священною війною» проти Китаю, Тимур помер. Родинні чвари стають початком стрімкого розпаду імперії. Вигнані Тимуром правителі, повертаються до своїх держав.

№65

Італійські війни (1494—1559) — ряд військових конфліктів між Францією, Іспанією і Священною Римською імперією за участю інших держав Західної Європи (Англія, Шотландія, Швейцарія, Османська імперія, Венеція, Папська область і італійські міста-держави) за володіння Італією і гегемонію в Європі. Виникнувши як династична суперечка за престол Неаполітанського королівства, Італійські війни швидко перетворилися на загальноєвропейський конфлікт. З 1520-х років головною складовою цього конфлікту стала боротьба між Францією і Габсбургами за домінування в Західній Європі.

Військові дії проходили, в основному, на території Італії, а також в Нідерландах. Політичним підсумком воєн став перехід Італії під владу Іспанії, закріплення її роздробленості і витіснення італійських держав на периферію європейських міжнародних відносин.

Перший етап 1494-1497

Приводом до порушення спокою в Італії послужили претензії, заявлені Францією на нижню Італію та Мілан. Від Флоренції місце Лоренцо зайняв в цей час політично незрілий П'єро де Медічі ( 1492), а на папський престол вступив аморальний і керований виключно особистими видами Олександр VI. Правитель Мілана Лодовіко Моро бажав усунути свого племінника Джангалеаццо Сфорца. Однак він зустрів відсіч з боку родичів дружини останнього - неаполітанських Арагонців.

Система італійської рівноваги трималася фактично лише на авторитеті Лоренцо Прекрасного. Тому коли в 1492 році Лоренцо помер, ця система розвалилася: спалахнув конфлікт Мілана і Неаполя, в якому син Лоренцо П'єро II прийняв сторону останнього. Міланський герцог Людовіко Сфорца звернувся за допомогою до Франції. При пасивності Флоренції французькі війська під командуванням Карла VIII в серпні 1494 році вторглися до Італії. Це стало початком Італійських воєн. Коли французи підійшли до меж республіки, П'єро II без опору підписав капітуляцію і передав Карлу VIII фортеці Сарцана, Пізу і Ліворно. Як тільки умови договору сталі відомі, у Флоренції спалахнуло повстання. Медічі були вигнані, в країні була відновлена республіканська конституція.

Спустившись з Альп влітку 1494, Карл VIII зайняв Тоскану і через Рим попрямував до Неаполю, покинутому сином і спадкоємцем Фердинанда, Альфонсом II, який передав корону своєму синові Фердинанду II. Союз Мілана та Венеції з імператором Максиміліаном, що склав в тилу Карла VIII, примусив його до поспішного відступу з Італії, влітку 1495. Тут оселиться, мабуть, колишній порядок. Тільки у Флоренції ще трималася республіка, відновлена ​​зусиллями Саванароли, і Піза успішно відстоювала проти Флоренції повернуту їй Францією самостійність.

Наступник Карла VIII, Людовик XII, залучив спочатку на свою сторону Венецію - обіцянкою розширити її володіння у верхній Італії, а тата - милостями, наданими його синові Чезаре Борджа, і восени 1499 опанував Генуєю і герцогством Міланським. Потім він домовився з Іспанією завоювати спільно Неаполітанське королівство. Останній король колишньої династії, Фрідріх Альтамура, здався в 1501 Гонсальво Кордуанскому, який, всупереч угоді з Францією, все королівство підпорядкував Іспанії. Разом з раніше завойованої Сицилією, воно залишалося іспанської провінцією до самої Війни за іспанську спадщину.

66. Вторая итальянская война, также иногда называемая Итальянская война Людовика XII или Война из-за Неаполя, являлась второй из Итальянских войн. В основном воевали друг с другомЛюдовик XII(Франция) иФердинанд II Арагонский(Испания), которым помогали некоторые итальянские государства.Людовик XII, как и его предшественник (умерший в 1498 годуКарл VIII), имел династические претензии на короныНеаполяиМилана(претензии на последнее герцогство он предъявил как внукВалентины Висконти, род которой правил в Милане до 1447). Предварительно французский король договорился о военной помощи сВенециейи о нейтралитете cФлоренцией, императором и папой (последний видел во Франции опору в борьбе с итальянскими государствами). В 1499 Людовик XII вторгся вМиланское герцогствои занял его практически без сопротивления. ГерцогЛодовико Моробежал вТироль, где с помощью императораМаксимилиана Iнабрал небольшую наёмную армию изшвейцарцеви в1500 годуотбил свою столицу, обороняемую примкнувшим к французамДжанДжакомоТривульцио. Однако вскоре французы одержали верх над швейцарцами и пленили Лодовико Моро. Ломбардия перешла под власть Франции, а Людовик XII провозгласил себя герцогом Миланским. 13 октября 1501 года был подписан Трентский договор междуЛюдовиком XIIиМаксимилианом I, согласно которомуСвященная Римская империяпризнала все французские завоевания в северной Италии.Под впечатлением своей быстрой победыЛюдовикпредложилФердинандусоюз противНеаполяс целью раздела этого королевства. Фердинанд с готовностью согласился, и 11 ноября 1500 года вГранадебыл заключён секретный договор, согласно которому Фердинанд должен был поддержать французские претензии на неаполитанскую корону, получив за это впоследствии часть неаполитанских земель.

В 1501 годуфранцузские войска вторглись на территорию Неаполя, а испанский экспедиционный корпус высадился вКалабрии. Неаполитанский корольФедеригосдался на милость победителей. К1502 годуЮжная Италия оказалась разделённой между Францией и Испанией. В то же времяЧезареБорджиазахватилРоманьюиУрбино, создав централизованное государство в Средней Италии, и вступил в войну с Флоренцией. Однако два короля поссорились из-за добычи: требование Фердинанда признать его королём и Сицилии, и Неаполя, привело к войне между Францией и Испанией. После того, как в 1503 году испанская армия под командованиемГонсало де Кордовыразбила французов вбитве при Чериньолеибитве при Гарильяно, Людовику пришлось вернуться в Ломбардию.

31 января 1504 года ЛюдовикиФердинандподписали мирный договор вБлуа, согласно которому Франция признала Неаполитанское королевство владением Испании, но сохранила за собой Ломбардию и Геную. В результате Южная Италия перешла под власть испанского короля, в Северной сохранилась гегемония Франции, а в Средней Италии была восстановлена власть папы римского.

Также государством, извлекшим выгоду из этой войны, была Венеция, получившая после падения Милана значительные территории Ломбардии, Неаполя, рядапулийскихпортов.

№67. Третий этап

После падения Миланского герцогства и Неаполитанского королевства в Италии осталось только два политических образования, способных проводить самостоятельную внешнюю политику, — папское государство и Венецианская республика. Антагонизм между ними во многом определил расстановку сил в начале третьей войны (1508-17). Союзниками папы Юлия II (1503-13) выступили Феррара и Мантуя. Они, а также Испания присоединились к заключенному в 1508 между Францией и Священной Римской империей договору в Камбре, имевшему антивенецианскую направленность. Весной 1509 Венеция лишилась всех своих владений на материке.

В мае 1509, несмотря на мужественное сопротивление венецианцев, они были разбиты в битве при Аньяделло. Положение республики казалось отчаянным, неприятельские войска находились в нескольких милях от Венеции. Ее спасли стойкость защитников, в июне отбивших Падую и до конца года стойко ее оборонявших, и удачная игра на противоречиях между союзниками: благодаря некоторым территориальным уступкам Венеция сумела примириться в 1510 с Испанией и папой.

В 1511 эти три силы вступили в Священную лигу, к которой присоединилась Англия. На стороне Франции были Модена, Феррара и, поначалу, император. В 1512 французы одержали победу над испанцами под Равенной, однако вторжение швейцарцев на стороне Лиги изменило ситуацию. Франция потеряла Милан, где на некоторое время была восстановлена династия Сфорца, испанцы начали боевые действия на Пиренеях и завоевали Наварру, разбив пришедшие ей на помощь французские войска; швейцарцы перешли восточную границу Французского королевства и в 1513 вторглись в Бургундию, англичане высадились в Кале. Франция, оказавшись в кольце враждебных держав, должна была заключить перемирия с Испанией и Англией.

В 1515 новый французский король Франциск I (1515-47), разбив швейцарцев при Мариньяно, овладел Миланом и в 1516 заключил «вечный мир» между Францией и Швейцарской конфедерацией, после которого Швейцария в Итальянских войнах более не участвовала. В марте 1517 был подписан Камбрейский договор между Францией, Испанией и Священной Римской империей, на основе признания сложившихся к тому времени границ. Претензии Венеции на гегемонию в Италии были похоронены, но она удержала за собой северо-восточную часть страны. Папа сохранил свое государство и переданную ему в управление Тоскану, Испании достался юг полуострова, Франции — Милан.

68. Після обрання в 1519 р. іспанського короля Карла I імператором «Священної Римської імперії» (Карл V) відкрилася нова фаза Італійських воєн.

Імперія Карла V, включивши більшу частину Європи, оточила Францію кільцем, загрожуючи її територіальної цілісності. Єдиним проломом, що перервав комунікації між північним і південним володіннями Карла V, були території в Північній Італії, які перебували під владою Франції. У цих умовах володіння Міланом ставало для Франції надзвичайно важливим, а Карлу V для об'єднання своїх володінь треба було вигнати французів з Північної Італії. В 1521 р. Карл V уклав таємний договір з папою Левом Х про відновлення в Мілані династії Сфорца. У тому ж році в Італії знову розгорнулися воєнні дії. Французьке військо, у яке входили й швейцарські найманці, потерпіло велику поразку від імперських військ у квітні 1522 р. поблизу Бикокке.

24 лютого 1525 р. французька армія була розгромлена біля Павії. Французький король потрапив у полон і був перевезений у Мадрид. За Мадридським договором 1526 р. Франциск I уступав Карлу V Міланське герцогство й герцогство Бургундію, але, повернувшись у Францію (заручниками залишилися його сини), він відрікся від договору.

Для вигнання імперських військ у травні 1526 р. за підтримкою Англії була оформлена Коньякська ліга, у яку ввійшли Франція, папа Климент VII, Венеція, Флоренція, герцог Мілана. Дії військ ліги відрізнялися крайньою нерішучістю. В 1527 р. імперськаармія (одним з командуючих якої був зрадивший Франції коннетабль Ш. Бурбон), грабуючи й спустошуючи все на своєму шляху, рушила через Мілан до Риму, у травні захопила його, піддавши страшному розгрому; папа римський потрапив у полон. Франція намагалася продовжувати війну. Влітку 1527 р. французькі війська взяли Мілан, Павію; в 1528 р. завоювали значну частину Неаполітанського королівства. Однак закріпити успіхи Франції не вдалося.

Папа римський пішов на сепаратні переговори з імператором, відмовившись на його користь від міст П’яченци, Парми, Модени й зобов'язавшись сплатити викуп; між ними був підписаний у червні 1529 р. Барселонський договір. Франція, покинута італійськими союзниками, уклала з імперією мир у Камбрі (серпень 1529 р.); Франція зберігала Бургундію, але віддавала Фландрію й Артуа, відмовлялася віддомагань на Італію; Франциск I повинен був оженитися на сестрі Карла V, а імператор за викуп повертав йому синів. Неаполітанське королівство оголошувалося іспанським володінням, інші італійські держави попадали в залежність (у тій або іншій формі) від імператора.

У лютому 1530 р. у Болоньї Карл V урочисто вінчався італійською й імператорською коронами.

Четвертый этап. Битва при Павии. С избранием в 1519 короля Испании Карла Габсбурга императором Священной Римской империи силы этих двух держав были объединены в противоборстве с Францией. Военная кампания 1521-25 между Франциском I и императором Карлом V (1519-56) велась, главным образом, за обладание Миланом, хотя военные столкновения происходили также на северной и южной границах Франции. В феврале 1525 при Павии французская армия была разгромлена войсками императора, а король попал в плен. По мирному договору, подписанному в Мадриде, Франциск I отказывался от всех притязаний в Италии.

Пятый этап. Разгром Рима.Последней попыткой итальянских государств вести самостоятельную политику явилась Коньякская лига, заключенная между Францией, папой Климентом VII(1523-34), Венецией и Флоренцией. Силами итальянских государств с переменным успехом велась борьба за овладением Миланом. В мае 1527 взбунтовавшаяся испано-имперская армия совершила самовольный бросок на Рим и овладела городом, подвергнув его жестокому разгрому. Папская область вышла из Лиги, ее место заняла Генуя. Весной 1528 французская армия с помощью флота союзных ей Венеции и Генуи предприняла осаду Неаполя, закончившуюся неудачей. По договорам 1529 с Карлом V итальянские государства признали гегемонию императора. Генуя, как и Савойя, Монфератто, Мантуя, Феррара, окончательно попала в сферу влияния Габсбургов; Венеция отказалась от дальнейшего участия в Итальянских войнах. В 1530 пала Флорентийская республика, вернувшиеся к власти Медичи держались прогабсбургской.