36. Міжнародне становище Візантійської імперії в іі половині хі – на початку хііі ст..

Тоді як на заході Європи з останньої чверті V ст. імперська традиція Риму урвалася і до IX ст., до виділення серед державних утворень раннього середньовіччя держави Каролінгів, а услід за нею Священній Римській імперії універсалістську ідею втратило політичного буття, в східній частині Середземноморського макро-регіону ключовим учасником міжнародних відносин залишалася Візантія - пряма спадкоємиця вічного міста. Безперервність лінії історичної спадкоємності давала основу сучасникам бачити у візантійському імператорові государя, до якого після падіння Риму перейшла роль глави всесвітньої монархії, місія володаря християнського світу, захисника і покровителя церкви. Від правителів держав, створених в колишніх володіннях Західної Римської імперії, візантійський двір вимагав визнання верховенства влади імператора. І слід сказати, що сила створеною історією Риму образу всесвітньої монархії надавала цим вимогам легітимність в очах не лише візантійського суспільства, але і варварів : до 800 р., коронації Карла Великого в соборі Св. Петра, в дипломатичних стосунках з Візантією королі нехай формально, але робили імператорові почесті, належні сюзерену, і приймали від нього як завітало право здійснювати управління на території свого королівства. Як бачимо, самих ромеїв на всьому протязі історії Візантії зберігало виразно імперський характер: Константинополь сприймався як нова столиця світу, другий Рим, територія за межами Візантії - як варварська периферія, а зовнішня політика розглядалася як мистецтво стримування натиску варварів на світ цивілізації і, за сприятливих умов, відновлення законних прав імперії на тимчасово втрачені нею частини спадщини Східної Римської імперії. Найбільш реальні контури ідея надання Візантії ролі нового центру імперської організації в усьому Середземноморському макро-регіоні придбала в роки правління Юстиніана I (527-565 рр.). Соціально-економічні риси візантійського суспільства V - VI вв. дозволяють характеризувати його як пізньо-античне. У сфері міжнародних відносин риси епохи, що залишається Західним Середземномор'ям у минулому, виявили себе рішучістю Юстиніана I обернути назад процес територіально-політичного перевлаштування макро-регіону і, діючи методами силової політики, в максимально можливій мірі розширити межі імперії на захід. До середини V ст. Візантія як ніколи близько підійшла до практичного втілення задуму, спрямованого на відродження єдності і могутності імперії Особливо успішним був початок широкого зовнішньополітичного настання Візантії в Італії і в Північній Африці. Військові дії в Північній Африці в 533-534 рр., в Італії в 535-555 рр., на південному сході Піренейського півострова в 554 р. увінчалися перемогами Візантії. Їй вдалося відвоювати у остготів територію Італії, повернути під владу імператора колишні провінції Риму в Північній Африці, потіснити в Іспанії вестготів. Проте, війна в Італії зажадала від імперії набагато більшої напруги сил, чим очікувалося. Остготи учинили тривалий і наполегливий опір. Всупереч припущенням візантійців, чимала частина італійського населення королівства Остготського виступила на стороні "варварів", передусім раби і колони, притягнені у військо остготів обіцянкою надати їм особисту свободу і наділити земельними ділянками. Візантії з її дійсно першокласною системою військового і цивільного управління, сильною армією і флотом знадобилося двадцять років, щоб завершити військову операцію в Італії. Будучи вимушеній звістці війну на заході і на Сході, Візантія ослабила оборону своїх північних меж, але в середині VI ст. вона ще мала в розпорядженні достатній запас сил, щоб і на Балканах відбити натиск на свої володіння з боку гунів, слов'ян і аварів. В цілому при Юстиніані I на вершині зовнішньополітичних успіхів імперія, стабілізувавши межі на півночі і сході, удвічі збільшила свою територію завдяки приєднанню земель на заході, і стала найпотужнішою в політичному і військовому відношенні державою Середземномор'я. Після того, як в 1389 р. турки-османи розбили на Косовом поле сербсько-боснійські війська, вирішивши наперед долю Балкан, а в 1393 р. завершили завоювання Болгарського царства, Візантія, услід за Сербією, визнала васальну залежність від держави Османа.