39. Міжнародні відносини варварських королівств в контексті розвитку процесу експансії на територію Римської імперії.

Найнебезпечнішими ворогами Римської імперії в І ст. н. е. були племена варварів. Значною силою та могутністю серед них виокремлювалисяготи, які поділялися наостготівівестготів. Вони завдавали відчутних ударів Римській імперії. Для стримування варварської навали імперія змушена була утримувати величезну армію — близько 140 тис. прикордонних військ і 125 тис. польової армії, що, безумовно, впливало на оборонну здатність імперії. На початку IV ст. сталося зрушення з місця величезних мас варварських народів, які перебували на ранньому, первісному ступені розвитку. Залишаючи обжиті місця, де вони оселилися тисячі років тому, племена, згуртовані в родові об'єднання, переселялися на інші землі, часом на значну відстань. Історики називають цеВеликим переселенням народів. З глибини степівСередньої Азіїна захід, на територіюЄвропи, посунули племенагунів. Вони пішли в степи, що на північ відЧорного моря, і зрушили з місцясарматівта остготів, які подались у свою чергу на землю вестготів.Вестготипід тиском сусідів зі сходу почали шукати притулку на території Римської імперії. На їхнє прохання імператорська влада дозволила перейти східні кордони держави й оселитися на її землях. Сталося так, що численні римські чиновники, розбещені хабарами та розкраданням державного майна, привласнили те, що мало належативестготам, вони наживалися за рахунок обдурювання простодушних варварів. Серед переселенців почався голод. Дехто з них змушений був продавати в рабство своїх родичів і себе.Таке становище, урешті, призвело до вибуху повстання серед вестготів, яких охоче підтримали інші варвари, а також численнірабиі колони, яким було за що ненавидіти римську владу. На придушення повстання рушили легіони на чолі з імператоромВалентом. У 378 р. відбулася великабитва при Адріанополі. Римськілегіонина той час значною мірою втратили колишню силу й могутність, тепер вони вже були схожі більше на варварські натовпи, ніж на славетнізалізні війська часів Юлія Цезаря^[13]. Велика римська армія зазнала цілковитої поразки. Під час утечі загинув і сам імператор Валент.Вестготипересунулися наБалканський півостріві там самочинно розселилися. На Рим вони так і не пішли. Поки що в цьому не було потреби. У440-хроках за часів царюванняАттіли(434—453 pp.) сталося різке посилення племенгунів. Скориставшись із послабленняВізантіїтаЗахідної Римської імперії, гуни напали на їхні території.Візантійцямудалося відкупитися золотом і спрямувати ворожу силу в напрямку до сусідньої Західної Римської імперії. Для відсічігунамримляни уклали союз із місцевими варварами —франками,аланами,бургундами,вестготами. На чолі об'єднаного війська було поставлено полководцяФлавія Аеція. У попередні рокиАеційохоче набирав гунів до своїхлегіоніві мав з ними добрі стосунки. Тепер їм довелося зустрітися на полі бою. У червні 451 р. між римлянами та гунами відбулася грандіознабитва на Каталаунських полях(біля міста Труа). За свідченням готського історика Йордана, з обох сторін у битві брали участь понад 165 тис. воїнів (за іншими відомостями — близько 300 тис.). У цій битвігунизазнали поразки. їхнє величезне, але нетривке державне утворення почало розпадатися, а по смерті Аттіли в 453 р. остаточно розвалилося. Після зникнення загрози з боку гунів одночасно розпався і союз Римської держави з варварами.Вестготипоновили свої завоювання в ПівденнійГалліїтаІспанії. Після вторгнення на територію Римської імперіїварвари, як правило, утворювали на ній свої держави. По смертіАларіхавождемготівстав його племінникАтаульф, який продовжив просування готів римською територією. Римські імператори змушені були примиритися з існуванням самостійних варварських держав на їхніх теренах.Вандализахопили значну частину Африканського узбережжя. У 418 р. в Аквітанії утворилося перше варварське королівствовестготів; у 429 р. в Африці на чолі з королемГейзеріхом— королівство вандалів. У 443 р. на південному сходіГалліїсформувалося королівствобургундів. На півдніБританіївже існувало королівствоанглосаксів. Певний час зберігалась ілюзія залежності цих нових королівств від римських імператорів, але насправді варварські королі виконували імператорські накази лише тоді, коли це збігалося з їхніми інтересами. До 450 р. римляни зберігали імперію, у якій варварські королівства були її складовими.

40. Зовнішня політика Франкського королівства в V- І пол. VIII ст.. У 486 р. у результаті франкського завоювання в Північній Галлії виникло Франкське королівство, на чолі якого стояв вождь салічних франків Хлодвіг (486—511) з роду Меровея (звідси династія Меровингів). Так почався перший період історії Франкской держави – з кінця V до кінця VII в., який за звичай називають меровингським періодом. За Хлодвіга була завойована Аквитанія (507), за його спадкоємців – Бургундія (534); остготи уступили франкам Прованс (536). До середини VI в. Франкське королівство включало майже всю територію колишньої римської провінції Галлії. Франки підкорили собі також ряд німецьких племен, що жили за Рейном: верховну владу франків визнали тюринги, аламани і бавари; сакси примушені були платити їм щорічну данину. Франкське королівство проіснувало значно довше, ніж всі інші варварські королівства континентальної Європи, багато з яких (спочатку частину Вестготського і Бургундське, потім Лангобардське) воно включило у свій склад. Після смерті Хлодвіга почалося дроблення королівства. У VII в. намічається відокремлення самостійних політичних одиниць у складі Франкського королівства: Нейстрії – Північно-Західної Галлії з центром у Парижі; Австразії – північно-східної частини Франкського королівства, що включала споконвічні франкські області по обох берегах Рейну і Маасу; Бургундії — території колишнього королівства бургундів. Наприкінці VII в. на південно-заході виділилася Аквітанія. Ці чотири області різнилися між собою й етнічним складом населення, й особливостями соціального ладу, і ступенем феодалізації. Об'єднання країни майордомами Австразії. Наприкінці VII в. фактична влада у всіх областях королівства виявилася в руках майордомів. Спочатку це були посадові особи, які очолювали королівське палацове управління (maiordomus – старший по будинку, керуючий господарством двору). Потім майордоми перетворилися в найбільших землевласників. Усе управління кожної з названих областей королівства зосереджувалося в їхніх руках, майордом виступав як вождь і військовий проводир місцевої земельної аристократії. Королі з будинку Меровингів, що утратили всяку реальну владу, призначалися і зміщалися з волі майордомів і одержали від сучасників зневажливе прізвисько «ледачих королів». Після тривалої боротьби в середовищі франкської знаті в 687 р. майордом Австразії Пипін Герістальський став майордомом усієї Франкської держави.