Тема № 6 Загальна характеристика італійської літератури XVIII ст.

Італія, ще донедавна світило культури Відродження і зразок, який прагнули на­слідувати усі європейські держави, протягом XVII – XVIII століть перетворилася на «застінки Європи».

На відміну від Франції, Англії, Іспанії, єдина національна держава тут не була сформована; країна залишалася політично роздробленою, економічно розрізненою. Це зробило Італію легкою здобиччю для іноземців:

Протягом XV – XVI століть Іспанія заволоділа півднем Італії, включаючи острови Сицилію та Сардинію, на півночі – Ломбардією з Міланом, герцогством Мантуєю.У залежності від Іспанії опинилися також Тоскана, Парма, Генуезька республіка.

Папство, яке всіляко протидіяло об'єднанню країни, розширило свої володіння у центрі Італії, скориставшись послабленням місцевих держав.

Проте із середини XVIII століття у соціально-політичній ситуації країни відбу­лися деякі зміни. У 1748 році на півстоліття було встановлено мир.

У результаті військових поразок Іспанія втратила свої італійські володіння. Неа­політанське королівство здобуло самостійність, північ Італії перейшла до Австрії, у Тоскані й Ломбардії прийшла до влади Лотарінгська династія, більш схильна при­слухатися до вимог століття. Як наслідок – у другій половині XVIII століття дещо пожвавився економічний розвиток країни, набула особливого значення зовнішня торгівля тощо.

Все це відповідним чином знайшло відображення в італійській літературі та культурі взагалі. Усе XVII століття і перші десятиріччя XVIII – період глибокого занепаду культури. У літературі тривалий час панівне місце займали постулати бароко, тобто відчувалося тяжіння до створення елітарної культури. Лише деякі діячі наук та мистецтва усвідомлювали необхідність її оновлення і у пошуках шляхів здійснення цього завдання зверталися до досвіду Франції та Англії, де вже утвер­дилася філософія, наука, література та мистецтво доби Просвітництва.

На відміну від Англії і Франції, італійське Просвітництво не створило власної філософської основи і орієнтувалося на досягнення європейської філософії. Просвітництво в Італії розвивалося порівняно пізно.

Наприкінці XVIII століття формальну незалежність і навіть республіканський спосіб правління зберегла серед італійських міст лише Венеція. Цьому сприяли колосальні багатства, накопичені Венецією протягом попередніх сто­літь, та сильний флот. Проте економічний занепад був тут не меншим, аніж в інших містах Італії. Венеція, втрачаючи колишню могутність, почала поступово перетворюватися на місто-музей, місто-готель, де привілейовані прожигачі життя протягом шести місяців на рік влаштовували карнавали, а народ, через нестачу хліба, втішався видовищами феєрверків та гучних процесій. Венецією керувала, як і в епоху Відродження, аристокра­тична олігархія – 200 найбагатших родин, занесених до так званої «Золотої книги».

Пізнє формування італійського Просвітництва мало своїм наслідком також і те, що в Італії не було послідовної зміни літературних напрямків. Просвітницький кла­сицизм тут зародився майже одночасно із сентименталізмом; часто риси цих на­прямів дивним чином перепліталися у творчості одного митця.

Із літературних жанрів менш за все у добу італійського Просвітництва представ­лена проза взагалі і романний жанр зокрема. Це було свідченням незрілості та об­меженості італійської просвітницької літератури. Єдиним романістом того часу був П'єтро К'ярі (1711 – 1785).

Для італійського мистецтва XVII – XVIII століть характерним був бурхливий розвиток так званої комедії dell’arte – імпровізованої комедії. Вона виникла у XVI столітті і спочатку мала актуальний соціально-сатиричний, викривальний характер.Сам термін «комедія dell’arte» перекладається як «професіональна комедія». Во­на виконувалась акторами-професіоналами і вимагала високої акторської майстер­ності на відміну від так званої «вченої комедії» (остання, як правило, виконувалась у багатих будинках акторами-аматорами).

Комедія dell’arte мала ряд особливостей та правил:

• комічні персонажі виступали у карикатурних масках (звідси інша назва жан­ру – «комедія масок»);

• уся п'єса являла собою сценарій, ролі були лише поверхово намічені, і актори імпровізували свої діалоги та монологи (тут проявлялася блискуча здібність італій­ців до імпровізації);

• постійними, незмінними були персонажі комедії і навіть їхні імена;

• у «комедії масок» брали участь від 10 до 13 дійових осіб:

• дві пари закоханих;

• два комічних старигани;

• двоє слуг;

• «бій-служниця»;

• пихатий боягуз-капітан»;

• 2 – 3 другорядних персонажі;

♦ всі герої мали усталені риси:

• один із закоханих юнаків відрізнявся сміливим та за хвацьким характером; другий – скромністю та сором'язливістю;

• таким же чином різнилися і характери закоханих дівчат тощо;

• ці дві пари драматург (точніше – укладач сценарію) міг групувати різними спо­собами, викликаючи між ними непорозуміння, ревнощі, суперечки та примирення;

• один із комічних стариганів носив ім'я Панталоне і зображував скупого бага­того венеціанського купця;

• другий комічний стариган, «доктор», зображав вченого з Болоньї;

• слуги позначалися поняттям «дзанні»: це слово було зменшувальним від «Джіованні» і вважалося рівнозначним до слова «простак»; перший і другий дзанні відрізнялися один від одного за темпераментом і походженням:

• один зображував селянина з Бергамота, нахабного увальня та ненажеру;

• другий був міським спритним плутом;

• Арлекін, Пульчінелла, Брігелла, Труффальдіно – ось найбільш поширені імена цих персонажів;

• Служниці, як правило, мали імена Коралліна, Смеральдіна, Коломбіна тощо.

Примітка. Спочатку в образах та рисах цих героїв відчувалася гостра та злобо­денна насмішка.

Венеціанський купець виявлявся скнарою, жалюгідним розпусником; учений доктор із Болоньї, «напханий» нікому не потрібними схоластичними знаннями, від­різнявся крайнім педантизмом. Із найбільшим сарказмом було змальовано образ «капітана», в якому всі пізнавали нахабного та п'яного іспанського офіцера. Таким чином, комедія dell’arte розправлялася із поневолювачами Італії.

Роздробленість Італії проявлялася і в тих специфічних місцевих рисах, якими були наділені герої – уродженці різних міст. Кожен говорив на своєму місцевому діалекті, відстоював переваги свого міста. Тільки закохані розмовляли літератур­ним тосканським наріччям, проявляли вишуканість манер і почуттів й звільнялися від комічних та вузько провінційних рис.

Умовність імпровізованої комедії стала все більше гальмувати розвиток цього жанру. Соціальна гострота персонажів поблідла, самі персонажі втратили свою актуальність. Тим більше заміна літературного тексту випадковою імпровізацією, насиченість грубими непристойними буфонадами – все це свідчило про занепад італійської драматургії й про деградацію самого жанру комедії масок.

Цей жанр викликав незадоволення передових діячів італійської культури.

Навколо нього розпалилася жорстока полеміка, що найвиразніше відчувалася між двома найвизначнішими драматургами Італії XVIII століття – Гольдоні та Гоцці.

Гольдоні відштовхувала застарілість та літературна неповноцінність цього жан­ру, його обмежені можливості. Гоцці ж приваблювала його національна самобут­ність. Перемога залишилася, по суті, за Гольдоні.

Гольдоні – найвизначніший драматург Італії, блискучий коме­діограф, виступав одночасно і як носій кращих на­ціональних, народних традицій і як послідовник французьких просвітників.

Народився у Венеції. Його дід був багатим юри­стом, який влаштовував на своїй розкішній віллі у передмісті Венеції постійні святкування та вистави. Коли Карлу виповнилося 4 роки, батько подарував йому ляльковий театр маріонеток. Свою першу п'єсу Гольдоні написав у 9 років.

Сім'я Гольдоні вела занадто розкішний спосіб життя і повністю збанкрутіла, коли хлопчику було лише 5 років. Тільки тоді батько, який уже мав двох дітей, вирішив отримати хоч якусь освіту та опану­вати будь-яку професію. Карло отримав освіту у єзуїтській колегії у Перуджі, потім у домініканській ко­легії у Ріміні.

Він змінив багато різних професій: навчався медицини, був писарем у прокуро­ра, вивчав римське право, працював помічником судді, був адвокатом, багато їздив Італією. Це дозволило йому добре вивчити країну та її народ. Але єдиною мрією Гольдоні ще з дитинства залишався театр. Остаточно Гольдоні пов'язав свою долю із театром тільки наприкінці 30-х років (хоча і продовжував протягом декількох років займатися адвокатурою).

Свою першу п'єсу, яка була поставлена на сцені – «Венеціанський гондоль­єр», – він написав 1733 року і приблизно з того часу почав писати для театру.

Ще 16-річним юнаком, навчаючись у колегії, Гольдоні багато розмірковував про занепад сучасної йому італійської літератури. Комедія Маккіавеллі «Мандрагора», що випадково потрапила йому до рук, вразила його. У ній він побачив те, чого так не вистачало імпровізованим п'єсам його часу:

• силу сатиричного викриття;

• соціальні типові образи.

З того часу Гольдоні мріяв підняти італійську комедію на належний світовий рівень.

Великий вплив на Гольдоні мали комедії Мольєра, а також знайомство із англій­ською літературою XVIII століття.

Справою усього життя для Гольдоні стала реформа італійської комедії, перетво­рення її з імпровізованої комедії масок на реалістичну соціаль­ну комедію.

Він розумів, що пропагувати передові ідеї свого часу, викривати негативні вади суспільства письменник може, користуючись написаним текстом, а не покладаючись на імпровізацію актора.

Проте провести реформу було не так вже й легко. Комедія масок користувалася величезною популярністю, вона вважалася національним видовищем, специфічним жанром італійського мистецтва. На автора сценаріїв актори дивилися як на особу другорядну.

Гольдоні приступив до реформи із великою обережністю і проводив її поступо­во, але неухильно.

У 1738 році він написав і поставив комедію «Момоло, світська людина», у якій тільки одна роль (проте головна – роль Момоло) була написана повністю. Актор, який виконував її, виступав без маски. Інші ролі не були розписані, для них були збережені традиційні імена та маски, а вся п'єса зберігала подобу сценарію.

Гольдоні ще довго не наважувався остаточно порвати із commedia dell’arte. Одна із кращих його комедій – «Слуга двох господарів» – була написана у 1744 році і являла собою сценарій; лише у 1749 році Гольдоні написав для неї текст.

Найбільш плідними у творчості Гольдоні були 14 років, які він прожив у Венеції (1748 – 1762). Це були роки його письменницької слави.

Титанічна праця, якою займався Гольдоні протягом цих років, принесла йому величезну популярність, любов народу і водночас нещадні напади критиків. У той час, як італійці називали його «протокоміко» («першим комічним поетом»), а прос­ті люди Венеції буквально носили його на руках, критика піддавала його та його твори жорстокому цькуванню.

На чолі ворожого табору стояли публіцист Баретті та письменник Карло Гоцці. Гольдоні називали «поетом черні». Гоцці звинувачував його у відсутності патріоти­зму, у наслідуванні французьких зразків, у грубому натуралізмі.

Через ці цькування драматург був змушений залишити венеціанський театр і пе­реїхати у 1762 році до Франції, у Париж, куди його запросили як драматурга італій­ської комедії. Тут, на батьківщині європейського Просвітництва, Гольдоні користу­вався симпатією і підтримкою Вольтера.

У Парижі Гольвін прожив останні 30 років свого життя. Робота драматурга в Італійській комедії принесла йому величезне розчарування. Гольдоні довелося зно­ву писати «комедії сюжету», тобто сценарії для імпровізації, як того вимагала фран­цузька публіка.

Починаючи з 1765 року був призначений вчителем італійської мови принцес, доньок Людовика XV. Цю посаду він обіймав протягом декількох років, переїхав до Версалю і відійшов від театральної справи. Однак, за його власним висловом, багаторазово повторюваним у «Мемуарах», він «жив при дворі, але не став придво­рним».

У 1771 році Гольдоні написав французькою мовою, яку досконало опанував, комедію «Ворчун-благодетель». Ця п'єса мала у Франції такий успіх, що навіть на меморіальній дошці, прибитій на будинку Гольдоні у Парижі, він характеризувався перш за все як автор саме цієї п'єси.

Комедія «Ворчун-благодетель» була останнім яскравим спалахом драматургіч­ного таланту Гольдоні.

Останні роки свого життя він присвятив написанню «Мемуарів» французькою мовою, які були опубліковані 1787 року.

Літературний спадок величезний. Він написав 267 п'єс, з них більше 150 коме­дій. Найкращі з них: «Слуга двох панів» (1749), «Хитра вдова» (1748), «Феодал» (1752), «Трактирниця» (1753).

Комедії Гольдоні можна поділити на дві групи:

• комедії нравів із буржуазного та дворянського побуту, написані італійською літературною мовою;

• комедії із народного побуту, написані венеціанським діалектом.

К. Гоцці народився у Венеції у 1722 році, у збіднілій арис­тократичній родині. Мав титул графа. Все його життя було пов'язане зі світом театральної богеми. Родина Гоцці була дуже великою, складалася з одинадцятьох братів і сестер з їхніми чоловіками, дру­жинами і дітьми.

Старший брат драматурга – Гаспаро Гоцці — був відомим на той час критиком і дотримувався передових поглядів. Його дружина Луїза Бергаллі була відомою поетесою. Вона переклала всі турбо­ти, пов'язані із господарством та вихованням своїх п'ятьох дітей, на чоловіка та його брата. Карло Го­цці без упину воював із кредиторами Гаспаро та Луїзи, рятуючи родину брата від неминучого бан­крутства. У 20 років через матеріальні нестатки у родині Карло поступив на військову службу у Далмації, потім плавав на військовому кораблі, навчався кавалерійської служби, а потім (у 1744 році) повернувся до Венеції. Тут почав посилено займатися літературою.

Протягом 1761 – 1765 років Гоцці написав і поставив у Венеції 10 ф'яб, що мали величезний успіх.

Він помітив, що італійський народ залюбки сприймає будь-яку новинку і для нього зовсім не важко писати п'єси. Тому запропонував написати п'єсу на сюжет дитячої казки про трьох апельсинів, тим самим вразити Гольдоні і нанести йому остаточну поразку.

Задум Гоцці вдався. Його казкова п'єса «Любов до трьох апельсинів» була поставлена у 1761 році і мала колосальний успіх. Популярний сюжет і бага­та постановка не могли не захопити публіку. Гоцці висміяв у цій п'єсі, з елемен­тами пародії, усі нововведення Гольдоні і вивів його самого під іменем мага Челіо.

Після «Трьох апельсинів» були поставлені ще 9 ф'яб, тобто п'єс-казок: «Ворон», «Король Олень», «Турандот», «Жінка-змія», «Зобеїда», «Зелена пташка», «Дзеїм, цар джинів».

У цих п'єсах Гоцці вже, по суті, відійшов від основного принципу комедії ма­сок – принципу імпровізації. Його ф'яби із простих сценаріїв перетворилися на написані повністю п'єси. Тільки роль Труффальдіно, комічного бешкетника-слуги, Гоцці залишив ненаписаною, надаючи повну свободу дій виконавцю цієї ролі, зна­менитому Саккі. Так, борючись із Гольдоні та його новою комедією, Гоцці сам ви­користовував досягнення цієї комедії.

Успіх драматурга був величезним. Публіка буквально брала наступом його фан­тастичні п'єси у тому самому театрі Сант-Анжело, де 10 років тому панував і здій­снював свою реформу Гольдоні.

Багато що приваблювало розніжену видовищами італійську публіку (точніше, венеціанську) у театральних казках Гоцці, а саме:

• клоунада старих знайомих;

• особливо яскрава постановка;

• насиченість усілякими дивами та перетвореннями, які вимагали складної теат­ральної техніки;

• виростання палаців, міст ніби з під землі;

• вміле користування фабулою у складі драматичні ситуації;

• пробудження задушевні симпатії народу; оживлення відживаючих свій вік ко­медію масок, поєднання її з народною казкою, що втілювала у яскравих фантастич­них образах властиву народу жадобу до справедливості;

• намагання завоювати театр для фантастики та поезії, зображення на сцені ве­ликої пристрасті та сильних благородних почуттів;

• будування п'єс на психологічних конфліктах (наприклад, «Принцеса Туран­дот»);

• різноманітність джерел ф'яб – народні італійські казки, арабські, персидські казки тощо.