Тема № 4 Література Англії. Джон Мільтон

«С самой юности я посвящал себя занятиям литературой, и мой дух всегда был сильнее тела; я не предавался воинским занятиям, в которых любой рядовой человек принесет больше пользы, чем я, но отдался таким делам, где мои старания мог­ли быть более плодотворными», – так писав про себе Мільтон, коли йому випов­нилось 46 років.

Джон Мільтон народився 9 грудня 1608 року у Лон­доні. З раннього дитинства він жив у колі інтелекту­альних та художніх інтересів. Його батько, замо­жний нотаріус, людина енциклопедичних знань та різнобічних інтересів, талановитий музикант, зробив все можливе для духовного розвитку май­бутнього поета. Він звільнив сина від турбот про матеріальне забезпечення, Мільтону було уже за тридцять років, коли він вперше став заробляти на існування.

Молодий Джон заслуговував на батьківську тур­боту. Він старанно навчався вдома і в школі. «Жа­доба знань була у мене настільки великою, — роз­повідав він про себе,— що, починаючи із дванадцятирічного віку, я рідко коли закінчував за­няття і йшов спати раніше, ніж наступала північ».

Домашні заняття перемежовувались відвідуванням кращої лондонської школи того часу при соборі святого Павла. У 16 років – звичний для цього вік – Мільтон став студентом Кембриджського університету. У Кембриджі взяв активну участь у боротьбі між студентами, які співчували парламенту (до них належав і Мільтон), іприхильниками феодально-аристократичної реакції, яких було дуже мало, але діяли вони надзвичайно завзято. Через політичне зіткнення із викладачем Мільтон бувнавіть тимчасово виключений з університету, що не завадило йому закінчити курс з відзнакою. Через 4 роки він уже бакалавр, а трьома роками пізніше – магістр мис­тецтв. Мав можливість залишитися при університеті, але для цього потрібно булоотримати духовне звання, а цього не дуже хотілося, незважаючи на його щиру релі­гійність.

Хоча із формальною освітою було покінчено, Мільтон продовжував навчатися. Він оселився у невеликому маєтку батька у Гортоні, куди усамітнився не лише че­рез бажання віддатися наукам. Розпутність двору, свавілля знаті – все це було відразливим для молодого Мільтона. Він ховався від життєвої суєти у провінції, його життя було сповнене інтелектуальних інтересів, які пов'язували його із вузьким ко­лом освічених людей, яких він зустрів тут. Батько завжди підтримував літературні прагнення сина. Перші свої вірші Мільтон написав у 15 років. У Гортоні він створив поеми «Веселий» та «Замислений», п'єси-маски «Аркадія» та «Комус», елегію «Люсідас». Йому на той час було вжетридцять років, написане ним було відоме лише невеликому колу, але у його свідо­мості Мільтона народжувалися нові творчі задуми.

Протягом 1638 – 1639 років Мільтон здійснив подорож Італією. Через Париж та Ніццу він досяг омріяної землі та відвідав там Геную, Пізу, Флоренцію, Рим, Неа­поль, Верону, Мілан. Заїхав до Женеви, на батьківщину Кальвіна, а вже звідти че­рез Францію повернувся додому. Італійську мову він вивчив ще в юності, тому йо­му легко було спілкуватися з італійцями. Найвизначнішою для нього була зустріч із Галілеєм.

У цей час в Англії назрівали революційні події. Мільтон взяв активну участь у революційній боротьбі, спочатку виступивши як публіцист. Згодом він став консуль­тантом з питань міжнародної політики. Від важкої праці слабне зір Мільтона, проте він продовжував свою діяльність. 1660 року йому загрожувала смертельна кара, а контрибуція зробила його бідняком.

Окрім публіцистичних робіт, Мільтон був автором цілого ряду трактатів, зокре­ма у 1644 році написав трактат «Про виховання», що став важливою віхою у стано­вленні гуманістичної педагогіки.

Останні 14 років життя письменника – приклад морального та духовного герої­зму. У період революції він майже не звертався до поезії.

У творчості Мільтона виділяли 4 періоди:

• Перший і другий періоди творчості (1620 – 1630). У цей час були написані ранні вірші – твори, яким не вистачало узагальнень, справжньої поетичної своєрід­ності, великої тематики. При цьому у них відчувався інтерес молодого автора до політичних подій.

• Третій період творчості охопив 1640 – 1660 роки. Це епоха бурхливої полі­тичної боротьби. Мільтон виступив в основному як письменник-публіцист, який набув величезного політичного досвіду. Він писав трактати, статті та дослідження.

• Четвертий період творчості – 1660 – початок 1670 року. Були написані по­еми «Втрачений рай», «Повернений рай» та драма «Самсон-борець».

У 53 роки Дж. Мільтон написав поему «Втрачений рай». Через три роки – «По­вернений рай» і драму «Самсон-борець».

Ще у Кембриджі він мріяв створити епічну поему, яка прославила б англійський народ. Спочатку думав написати релігійний твір. Лише досвід 50 – 60 років допоміг йому створити поему, адже задум набув більш конкретного національного харак­теру.

Твір складався з 12 пісень і містив близько 11 тисяч віршів. Поема стверджувала, що шлях страждання людства приводить до його прогресу. У центрі – боротьба сатани, пропащих янголів проти Бога – небесного «ав­торитету». Сатана змушений покинути небеса і оселитися у Пеклі, де дуже важко було ди­хати. Але він і непереможні янголи не зупинилися і готувалися продовжити боро­тьбу проти Бога. Сатана вирішив нанести свій удар на краще, що було створено Бо­гом, – Рай Земний, у якому жили перші люди – Адам і Єва. Далі сюжет розгортався у відповідності із біблійною легендою.

Заслуга Мільтона полягала в тому, що він першим у світовій літературі висвіт­лив образ Сатани. Стислі й стримані рядки Святого Письма поет наснажив вільним подихом живо­го життя з його яскравими барвами, чарівними звуками і рухами – від могутніх катаклізмів небесної битви янголів і сатанинського війська, створення землі і всесвіт­нього потопу до найніжніших дотиків і порухів у раю. Ця бароково-містеріальна насиченість динамікою рухів, звуків, кольорів, просторовими ефектами передалася й Гетевому «Фаусту».

Традиційні персонажі середньовічної містерії – Бог, Адам, Єва, диявол, янго­ли – набули у Мільтона нового звучання. Гріхопадіння перших людей він зобра­зив майже як акт прометеїзму. Єва й Адам одержимі прагненням до самостійного знання. Вища сутність людини, на відміну від нерозумної природи, могла вияви­тися лише у вільній волі (типова ренесансна думка), яка виражалася у вільному пізнанні світу. Ніщо не могло перешкоджати людині вільно пізнавати природу добра і зла (типова барокова думка). Так, Єва дійшла висновку, що сама її людсь­ка природа обумовила право зірвати заборонений плід з дерева пізнання. Ця жа­доба пізнання, усвідомлення права на незалежне й вільне знання зробили Адама і Єву посередниками персонажів просвітницької літератури, і не в останню чер­гу – Фауста з твору Гете.

Мільтон ввів до матеріального плану свого твору ідею провіденціалізму – мо­тив, поширений в добу зміцнення ренесансних держав. У такому творі описувалася вирішальна історична подія минулого, яка приводила світ (суспільство) до сучасно­го його стану. Провіденціальний план поеми автор різко розвів вихідну точку подій як причину (гріхопадіння Адама і Єви) і точку зору поета-спостерігача як історич­ний наслідок. На відміну від «буденних пороків» у Дантовій поемі, гріхопадіння прабатьків визначало долю всього людства на землі.

Мільтона, як барокового мислителя, більше захоплювала проблема людського сумління і самоусвідомлення. Подібно до Данте, який з погляду гуманності визнав за грішниками у Пеклі право на пристрасті, Мільтон також виправдав Адама і Єву з вищої позиції. Це позиція барокового індивідуалізму, сутністю якого було право особистості утверджувати себе в самостійному мисленні і прийнятті рішення.

Тож зрозуміло, чому так нетрадиційно для містерій втілив Мільтон образ сата­ни. У цьому персонажі чимало рис ренесансного титанізму. Він викликав в пам'яті шекспірівських персонажів, які у своїх монологах висловлювали глибоку образу на долю, що стала на перешкоді їхнім прагненням, і готовність їх перебороти її рішу­чим і зухвалим вчинком. Залежність Сатани від Бога сковувала його вільну волю в той час, як він прагнув до самостійного рішення. Цим пояснювався його бунт, спрямований проти примусу й насильства над особистістю в будь-яких формах. Це бунт самовизначення – фактично вияв барокового індивідуалізму.

Ставши самотнім, Сатана прирік себе на трагічну самотність і на страждання самотньої душі. Йому не просто примиритися з думкою, що заради самоствер­дження він мусив підняти руку на красу, юність, щастя. Він не просто хотів зу­хвало зруйнувати світлу гармонію і безтурботний спокій перших людей у Раю. Просто він не міг змиритися з тим, що ця гармонія рабського самозасліплення і спокій бездумної покори зводили людей до рівня неживої природи і зберігали вищу владу, джерело вічної нерівності. Сатана викликав у читача не тільки осуд, а й симпатію і співчуття. Таке розкриття образу Сатани було вельми далеким від матеріального канону.

Складність нерозв'язаної діалектики твору Мільтона полягала ось у чому. Поет схилявся до визнання вільної волі людини, що проявлялася у самостійно прийня­тому рішенні на основі індивідуального мислення, і тут він виступав як послідов­ник Відродження. Однак як бароковий мислитель Мільтон схильний до визнання залежності всього сущого від незмінного і вічного світового порядку та вищої волі.

У поемі символом світового порядку, гармонії, непорушних законів Всесвіту був Бог. Він – творець, суть його творчості – краса. Бог втілив в поемі античний (і ренесансний) ідеал прекрасного і гармонійного фатуму. Проте Мільтон не в змозі примирити індивідуальну вільну волю і бароковий фатум. Це надало його творові барокової напруженості, трагедійності.

Поету належала пальма першості у розробці нового жанру – так званої бароко­вої поеми. Бароко рішуче вводило у літературу проблему моралі. Розкриваючи світ у стані бурхливого руху і становлення, мистецтво бароко розкривало в людині бо­лісну внутрішню боротьбу, що розгорталася, як правило, між двома рівнознач­ними мотивами.

Домінантою поеми була колізія рівнозначних мотивів. Мільтон розкривав боро­тьбу мотивів у душі Адама і Єви. За своїм моральним змістом ці мотиви рівнознач­ні і характеризували вищу людську сутність: відданість і вдячність (у даному ра­зі – Богові, який створив людину) та розум і кохання; проте вони приходили у трагічне зіткнення між собою.

Єва міркувала так: якщо Бог сотворив їх як живих людей, тобто виділив із нежи­вої природи, то їхня людська сутність може виразитися лише у вільній волі. Вільна воля людини виражалася у вільному пізнанні світу. Ніщо не могло перешкоджати людині вільно пізнавати природу добра, зла. Так Єва дійшла висновку, що сама її людська природа обумовила право зірвати заборонений плід з дерева пізнання. Далі подавалося складне мотивування вчинку Адама. Його спонукали розділити гріх Єви вірність і співчуття. Ці кращі людські почуття, разом із мисленням, також притаманні людській природі.

Мільтон намагався зняти трагедійність написанням другої (на жаль, незаверше­ної) частини поеми – «Повернений рай». Новим її героєм став Ісус Христос, а го­ловним змістом – спроба Сатани спокусити Ісуса. Спокуса гріхом – суттєвий бік містерії. Середньовічна людина саме так уявляла життя – як спокусу.

Сатані у цій поемі протистоїть Ісус. Його образ був абстрактним втіленням ідеї поета. Він – втілення розуму, що вже переміг, це готова ідеальна фігура. Інтерес поета до духовного світу людини, до суперечностей, що жили у ній та боролися, ще раз поступився місцем теологічній догматиці, яка виразніше проявилася у «Поверне­ному раї», ніж у першій поемі.

Посилилась і класицистична тенденція. Порівняно з «Втраченим раєм» риси пе­рсонажів тепер уже різко розмежовані. Сатана, перш за все, – спокусник; Ісус – той, кого спокушали. Всі інші душевні якості підкорені цим двом найголовнішим.

Другорядні персонажі поеми лише намічені. Композиція поеми стиснута та об­межена, відсутні ліричні відступи, зберігалися лише те, що необхідне для розвитку основної лінії оповіді.

Помер Дж. Мільтон 8 листопада 1674 року, у віці 66 років.