Тема № 2 Французька література XVII ст.

Кінець XVI століття пройшов у Франції під знаком релігійних воєн унаслідок загострення ворожнечі між католиками і гугенотами (прихильниками реформованої церкви). Примирити ворогуючі партії вдалося королю Генріху IV. Проте, після за­гибелі короля у 1610 році від руки католицького фанатика стара ворожнеча спалах­нула з новою силою. При дворі різні угруповання боролися за вплив на малолітньо­го спадкоємця престолу Луї XIII (у 1610 році йому було 9 років).

У ці роки поступово набула сили особа кардинала Ришельє. Йому вдалося ви­конати відповідальне завдання – примирити французьке суспільство. Коли ко­роль став правити самостійно, Ришельє був його першим міністром і залишився ним до самої смерті (у 1642 р.). Він став цілеспрямовано формувати державну ідеологію. За його сприяння у Франції у 1631 році вийшла перша в Європі газета. Державного значення було надано мові. 1635 року за його вказівкою була створена Академія із завданням розробити словник, граматику, риторику і поетику францу­зьких салонів. Поетика так і не була створена, проте Академія намагалася спрямовувати творчість письменників, спираючись на принципи Аристотеля та ідеї абсолютизму.

Зажадавши через Академію від митців і поетів підтримки французького абсолю­тизму, Ришельє зробив літературу частиною ідеології.

Під наглядом кардинала (який сам займався літературною творчістю), за участю Академії і під значним впливом життя паризьких салонів у середині XVII століття утвердилися нові форми французької мови, а в літературі дедалі відчутніше став за­являти про себе новий стиль, що ґрунтувався на принципах раціоналістичної есте­тики. У першій третині XIX століття він одержав назву класицизм. Кардинал Рише­льє особисто призначав довічні пенсії письменникам, які працювали у напрямку класицизму.

У другій половині XVII століття державотворчі й ідеологічні принципи Ришельє розвивав король Луї XIV, талановитий політик і вольовий правитель. Часи його правління (1661 – 1715) позначені розквітом літератури класицизму у Франції.

Започаткував класицизм Франсуа де Малерб (1555 – 1628) – придворний поет короля Генріха IV. Походячи із незаможної родини, Малерб намагався за допомо­гою поетичних творів, що оспівували королівську родину, зробити собі кар'єру і добитися запрошення до королівського двору.

Малерб першим у Франції проголосив необхідність жорсткої державної політики у галузі літератури.

Теоретиком класицизму був Ніколо Буало (1636 – 1711).

Незважаючи на те що головний теоретик загальноєвропейського класицизму з'явився на літературній арені уже після того як класицистична література у Франції сформувалась, його внесок у розвиток цього напряму величезний. Буало узагальнив досвід класицистів, встановив межі кожного жанру та строго узаконив жанрову специфіку.

Народився Нікола Буало 11 листопада 1636 року у родині чиновника. Закінчив єзуїтський колеж і готував себе до кар'єри духівника. Згодом вступив до університету, де займався вивченням права. У 1656 році був зарахований до спілки адвокатів, але професія юриста його не приваблювала. Після смерті батька повністю присвятив себе літературі.

Нікола Буало був автором багатьох поетичних творів, проте найпопулярніший серед них став «Поетичне мистецтво» – справжній поетичний кодекс класицизму, що встановив правила та закони поетичної творчості. У цій дидактичній поемі, навіяній «Посланням до Пізонів» Горація, автор узагальнив естетичні положення, висунуті декількома поколіннями теоретиків французького класицизму. Більшість віршів із «Поетичного мистецтва» запам'яталися і стали крилатими фразами.

«Поетичне мистецтво» складалося із 4-х пісень. У першій пісні Буало виклав основні принципи поетичної творчості та встановив загальні закони віршоскладання, стилю та композиції. У пісні другій він перейшов до розгляду окремих поетичних жанрів, причому зупинилися, у першу чергу, на жанрах лірики, коротко характеризуючи ідилію, елегію, оду, сонет, епіграму, сатиру і водевіль, і часткові згадуючи також рондо, баладу та мадригал. Закони усіх цих жанрів вивів із самогоїх визначення, в основу якого покладені не формальні ознаки, а специфічні особливості їх змісту. У третій пісні, найбільшій за обсягом, Буало зупинився на трьох основних поетичних жанрах – трагедії, комедії та епопеї. У четвертій пісні подав ряд істотних моральних настанов поетам, зокрема заклик уникати гонитви за матеріальними статками.

Головні положення «Поетичного мистецтва»:

• утвердження пріоритету думки над почуттями та уявленнями;

• заклик знаходити істину в об'єктивній дійсності;

• завдання поезії – наслідування природи;

• цікавість загальними явищами, а не випадковостями чи винятками;

• наслідування античних письменників, які вміли бачити природу, відчувати її, але наслідування повинно бути простим, правдивим і реалістичним;

• прагнення – завдання сподобатися, дати читачеві естетичну насолоду.

Другий напрям літератури XVII століття, бароко, отримав у Франції назву преціозної літератури. Аналогічні явища у літературі Італії та Іспанії відповідно мали назви «маринізм» та «гонгоризм».

Від мистецтва представники преціозної літератури вимагали максимального віддалення від «низької» дійсності і у виборі сюжетів, і у системі поетичних об­разів, й у мові. Ніщо не повинно нагадувати брудну, низьку, «простонародну» правду життя.

Таким чином, преціозна література – не просто школа галантності, підручник вишуканої ввічливості, – це своєрідна філософія життя. Світ преціозного письменника – світ примарний, ефемерний. У нездійсненних мріях виражалося песимістичневідкидання сучасності.

Представником преціозної літератури у Франції був Оноре д'Юрфе (1568 – 1625). Він став одним із засновників французького пасторального роману. Провінційний дворянин, який народився у Марселі, член Католицької ліги під час громадянських воєн кінця XVI століття, прожив усе життя на півдні, далеко від столичного життя. Головний твір – роман «Астрея».

Варто згадати також про одного із найвизначніших представників барокового роману Мадлену де Скюдері (1607 – 1701). Мадемуазель де Скюдері користувалася винятковою популярністю та авторитетом протягом свого довгого життя. Її називали «новою Сапфо». Вона отримувала пенсії від Мазаріні та Людовіка XVI. Свої романи ніколи не підписувала, а випускала їх від імені брата.

Одночасно із процесом формування класицизму та ґалантно-аристократичної літератури бароко розвивався у Франції і ренесансний реалізм. Характерною особливістюцього напряму в країні була установка на показ повсякденного побуту та матеріального існування звичайних пересічних людей. Сам термін «реалізм» має у застосуванні до цього напряму цілком умовний характер, оскільки у творах письменників цієї групи навіть не порушувалося питання про зображення внутрішнього світу людини, її почуттів тощо. Незважаючи на це, він зіграв безумовно позитивну роль у процесі становлення реалізму у літературі XVII століття. Його історична заслуга полягає в тому, що він рішуче боровся із аристократичною надмірною вишуканістю літератури бароко, із властивим їй методом фальшивої ідеалізації феодального суспільства, з її манірним, преціозним складом. Представниками ренесансного реалізму у Франції були Шарль Сорель, Поль Скаррон.

Особливого поширення набув у тогочасній французькій літературі жанр афоризму. Письменники-афористи не створювали ні романів, ні повістей, ні новел, лише короткі, дуже стислі прозаїчні мініатюри або записували свої думки – плід життєвих спостережень та роздумів. Інтерес до жанру афоризму, коріння якого сягає античності, виник у французькій літературі ще в середині XVI століття, проте тільки під пером Ларошфуко, Паскаля і Лабрюйєра афоризм став жанром, «у якому знайшли відображення вік і сучасна людина». У духовному житті Франції він займав не менш важливе місце, ніж театр. Що ж таке «максима», афоризм як жанр?

Перша і найважливіша особливість афоризму – здатність жити поза контекстом, зберігаючи при цьому всю повноту свого смислового змісту. Проте жити поза контекстом – значить бути виключеним із часового потоку мовлення, існувати поза зв'язком із минулим і майбутнім, виражати щось вічне. Ця властива афоризмові риса виявилася близькою мистецтву французького класицизму, для якого естетичну цінність мало лише стійке, вічне, непорушне, те, над чим не владна руйнівна сила часу. Не менш важливою особливістю афоризму була відточеність стилю, здатність у не багатьох словах сказати про головне. До того ж у класицистів джерелом прекрасного була форма, тому особливого значення надавалося віртуозній майстерності. Ф. Ларошфуко, Ф. Лабрюйєр, Вовенарг, Шамфор – блискучі майстри афоризму дали класичні зразки цього жанру. Жанр афоризму вимагав величезної майстерності. Думка афоризму глибока та безмежна, форма ж надзвичайно обмежена. Слово тут цінилося дуже дорого, В афоризмі не було нічого зайвого. Лаконізм – одна із головних його переваг.