Тема 12. Філософія життя

1. А. Шопенгауер як засновник ірраціональної некласичної філософії

2. Ф. Ніцше – основоположник «філософії життя»

3. Етика Ф. Ніцше і критика ним християнства

1. А. Шопенгауер як засновник ірраціональної некласичної філософії

Основоположником ірраціоналістичного напрямку у філософії і попередником «філософії життя» став німецький філософ Артур Шопенгауер (1788 – 1860 рр.). Головний філософський твір «Світ як воля й уявлення» він опублікував у 1819 році.

Філософія А. Шопенгауера – суб’єктивно-ідеалістичний волюнтаризм. Згідно з А. Шопенгауером світ є взаємозв'язком суб'єкта й об'єкта, які доповнюють один одного таким чином, що при зникненні суб'єкта перестає існувати світ. Без суб'єкта немає об'єкта: Сонце і планети без ока, яке бачить, і розуму, який їх пізнає, можна назвати словами, але ці слова для уявлення – порожній звук.

А. Шопенгауер визнавав матерію, але визначав її як сприйняття часу і простору в кантівському розумінні, тобто як додосвідних і позадосвідних категорій розуму, а також як об'єктивовану причинність, але саму причинність розглядав тільки як таку, що існує для розуму і через розум. На його думку, кожен високоорганізований стан матерії виникав у часі після більш нерозвиненого її стану: тварини існували раніше за людей, риби – раніше за тварин суходолу, а неорганічне – раніше за органічне, але все це оголошувалося уявленнями суб'єкта, хоча для такого пояснення А. Шопенгауеру знадобилося найбільш поширене тлумачення самого поняття «суб'єкт»,. Бачив філософ і суперечності у своїх міркуваннях (існування світу обов’язково залежить від першої пізнаючої істоти, а вона обов’язково залежить від існування світу), проте оголошував їх антиноміями розуму, тобто такими які не можна пояснити, і тому чужими судженнями.

Із такої позиції А. Шопенгауер розглядав і питання теорії пізнання. Усі уявлення він поділяв на інтуїтивні, тобто чуттєві, й абстрактні, або поняття, створені розумом. Поняття відносно інтуїтивних уявлень вторинні. Вони, згідно з А. Шопенгауером, є уявленнями про уявлення. Поняття можуть бути і помилкою, і забобонами, і догмами, тому логіка ніколи не може дати практичної користі для філософії, а являє собою лише теоретичний інтерес. Розум узагалі створювати не може нічого, хоча і втілюється в науці.

А. Шопенгауер знайшов вихід в оголошенні примату волі людини над її розумом. На його думку піізнаючій суб'єкт одночасно є індивідуумом. Індивідуум має тіло, а тіло дається суб'єкту пізнання не тільки як уявлення, а і як воля. Кожен акт його волі є одночасно рухом його тіла. Рухи тіла – це об'єктивовані акти волі, а саме тіло є об'єктивністю волі. Цю ситуацію А. Шопенгауер поширив на всю реальність поза людиною. Він перетворив волю на першооснову й абсолют. Воля – це абсолютно вільне хотіння, яке не має ні причин, ні підстав; її неможливо контролювати. Тепер уесь світ став волею та уявленням. Тим самим однобокостям раціоналізму А. Шопенгауер протиставив крайнощі волюнтаризму.

2 Ф. Ніцше – основоположник «філософії життя»

Якщо в А. Шопенгауера світ є уявленням і волею, то у Фрідріха Ніцше (1844 – 1900 рр.) – становленням і волею до влади. – основоположник «філософії життя». Власну філософську концепцію він виклав у працях «Так говорив Заратустра» (1883 – 1886), «По той бік добра і зла» (1886), «Генеалогія моралі» (1887), «Антихрист» (1888), «Сутінки кумирів», «Воля до влади» (деякі з них були опубліковані після смерті філософа), де центральне місце займають поняття «воля до влади», «надлюдина», «вічне повернення», «нігілізм».

Філософська концепція Ф. Ніцше – це ірраціоналізм і волюнтаризм. Світ є цілісністю, яку він позначав словом «життя». Загальною ознакою життя Ф. Ніцше вважав становлення, яке, проте, не означає формування якого-небудь матеріального або ідеального об'єкта, переходу можливості на реальність у ході розвитку, а є вічним поверненням одного й того самого. На його думку, буття не існує наявне лише становлення. Світ вічний, але скінченний у просторі. За переконанням філософа у світі взагалі немає речей: якщо ліквідувати внесені нами поняття числа, дійсності, руху, сили, то речей не буде, а залишаться динамічні кількості, які перебувають у деякому відношенні напруженості з усіма іншими динамічними кількостями. У зв'язку з цим світ уявлявся йому мінливим і рухливим, але не таким, що розвивається. Навіть появу людини і взагалі лінію еволюції, яка веде до людини, він не вважав прогресом, оскільки все повертається. Тобто, вічно котиться колесо буття, усе вмирає і розквітає знову. Колесо вічності кругле, а отже ніщо не розвивається від нижчого до вищого.

Ф. Ніцше оголосив волю до влади рушійною силою потоку становлення і першоосновою всього існуючого. Вона є не одним із різновидів вольових імпульсів людської поведінки, а визначальним стимулом діяльності і головною здатністю людини. Більше того, волю до влади він вбачає у всіх процесах Всесвіту і світу в цілому. Через що дерева первісного світу борються одне з одним? – запитував Ніцше і відповідав: через владу. Життя – це воля до влади. І пізнання, і краса, і релігія, і мораль, і всілякі дії – все це воля до влади.

Отже, згідно з Ф. Ніцше, світ є становленням, тобто вічним поверненням, джерелом і причиною якого є воля до влади. На цій основі він побудував свою своєрідну гносеологію, яка є певною абсолютно релятивістською та ірраціоналістичною сукупністю ідей і яку тільки приблизно можна називати «теорією пізнання».

Згідно з Ф. Ніцше, уявне тлумачення – це найнижча сходинка пізнання; найвищою ж сходинкою є справа, діяльність суб'єкта, який уявляє, мислить, бажає і відчуває. Цій діяльності зобов'язані своїм існуванням усі речі. Не існує речей, відмінних від явищ, і немає сутності, відмінної від думки. Світ істинний для нас тому, що ми в ньому живемо.

Ф. Ніцше відкинув традиційне тлумачення істини як адекватного образу об'єкта, що існує незалежно від пізнавальної активності суб'єкта. Він наполегливо ототожнював істину з помилкою і неправдою, вважаючи, що істина – це той тип помилок, без яких певний вид живих істот не міг би існувати. Тільки помилки і віра є умовами життя, оскільки в них виявляється перш за все воля до влади. Людина оволодіває тим, на що націлений її інтерес.

Воля до влади, згідно з Ф. Ніцше, - це критерій значущості будь-якого явища і суспільного життя. Що добре? – Усе, що підвищує почуття влади, волю до влади. Що погано? – Усе, що відбувається через слабкість. Раціональне пізнання не сприяє підвищенню волі, а навпаки, паралізує її. Воля до влади – основа права сильного. Існуюча ж мораль проповідує любов до ближнього, а отже, підриває волю до влади і тому має бути відкинута.

3. Етика Ф. Ніцше і критика ним християнства

Ф. Ніцше розглядав мораль як сукупність законів, які людина створює і яким сама підкоряється. Він називав себе імморалістом, але моральні норми й оцінки не відкидав, оскільки моралетворчість у людській поведінці розглядав як природний вияв волі до влади. Будь-якими вимогами єдиної моралі Ніцше нехтував. На його думку, існують градації між людьми, а отже, і між видами моральності: справедливе для одного є зовсім не обов'язково справедливим для іншого. Він вважав, що мораль виникає як реалізація відчуття переваги одних людей («панів») над іншими («рабами»). Нерівність людей Ніцше вважав природною, а протилежність панської і рабської моралі – вічною. Сам він був явно на боці моралі «панів», тому що в її основі бачив головну цінність життя – волю до влади, сильну людину, тобто природженого аристократа, абсолютно вільного, який не зв'язує себе жодними морально-правовими нормами. Це суб'єкт панської моралі, або «надлюдина». Прообраз надлюдини він вбачав у гомерівських героях, у скандинавських вікінгах, у Цезарі, у Макіавеллі, у Наполеоні.

Історія, згідно з Ф. Ніцше, – це сукупність героїчних зусиль видатних індивідів, набір повчальних прикладів того, чим може стати людина і чого вона здатна досягти. Він вважав, що історичні події завжди розпочинаються із творчих зусиль великих особистостей, які здатні розірвати пута традиції; історію робить дух свободи. Народні маси, на його думку, заслуговують на увагу тільки як слабкі копії великих людей, як сила опору великим і як знаряддя великих. Ф. Ніцше не визнавав права бути особистістю за кожною людиною. Більшість людства – це «стадо», «маса», яка є головною загрозою для розвитку творчої особистості.

Ф. Ніцше передбачав неминучість глибокого перетворення духовного життя людини у XX ст., пов'язуючи це з розвитком техніки, з реальними небезпеками, які виникають внаслідок оволодіння гігантськими силами природи в умовах архаїчного мислення, неадекватного цим силам, зі зростанням психічних навантажень, зі створенням індустрії відпочинку тощо. За його переконанням все це може викликати саморуйнування культури й особистості. Проте, згідно з принципом «чим гірше, тим краще» Ф. Ніцше бачив у цій тенденції умови визрівання волі, здатної протистояти: демократизація суспільства породжує ненависть до нівелювання людей; демократія є одночасно і несвідомою передумовою вирощування тиранів, а демократичне роздрібнення характерів призводить до того, що навіть не дуже сильна воля у своїх прагненнях до влади має шанс на успіх, оскільки люди схиляються перед наказом всякої сили волі.

На підставі таких роздумів Ф. Ніцше закликав виховувати нові породи людей: філософів-законодавців і слухняні маси. Він вважав даремними скарги на інертність маси і доводив, що вона виявляється безплідною тоді, коли в ній безплідні вихователі; вона йде так, як іде попереду вождь, живе так, як живе він, підноситься або падає так, як підноситься або падає він. Не заперечував Ф. Ніцше і «зворотного зв'язку» – вплив на вождів самої маси, а засобом проти такого руйнівного її впливу він називав мілітаризацію. Організацію суспільства за військовим зразком Ніцше вважав найкращою, порівняно з економічною, стосунки між солдатом і командиром – вищими, ніж стосунки між робітниками і роботодавцями, а підкорення могутній особистості, тирану – менш болючим, ніж підкорення особистості фабриканта. Тому необхідно навчитися сприймати робітників як солдатів, ліквідувати будь-який зв’язок між оплатою праці та її результатом, і розмістити усіх індивідів за рангом так, щоб кожен забезпечував найбільшу продуктивність праці. У своїх творах Ф. Ніцше детально аналізував способи створення володарюючої еліти людей – дієту, фізіологію, фізкультуру, підбір шлюбних пар, а також спроби запобігання розмноженню хворих і неповноцінних.

ЛІТЕРАТУРА

1. Волинка Г.І, Гусєв В.І., Мозкова Н.Г. та ін.. Історія філософії в її зв’язку з освітою: Підручник. За ред.. Г.І. Волинки. – К.: Каравела, 2006. – 480 с.

2. Канке В.А. Философия. Исторический и систематический курс: учебник для вузов. Узд. 4-е, перераб. и доп. – М.: «Логос», 2002. – 344 с.

3. Немировская Л.З. - Философия. – М,.1996. – 214 с.

4. Петрушов В.М., Толстов І.В. Філософія: нормативний курс: Навч. посібник.- УкрДАЗТ, 2013. – 312 с.

5. Рассел Б. История западной философии и ее связи с политическими и социальными условиями от античности до наших дней. : В трех книгах. Издание; 3-е, стереотипное. – М.: Академический Проект: Фонд «Мир», 2004. – 1008 с.

6. Философский энциклопедический словарь. – М.: ИНФРА-М, 2001. – 576с.

7. Філософія: Навчально-методичний посібник. – Х.: Одіссей, 2004. – 320 с.

8. Хамітов Н.В., Гармаш Л., Крилова С.- Історія філософії. Проблема людини: Навчальний посібник. – К.: Наукова думка, 2000. – 272 с.