Тема 11. Українська філософія XIX-XX століття

1. Філософія українського романтизму (Кири́ло-Мефо́діївське товариство, кордоцентризм П. Юркевича, філософія мови О. Потебні)

2. Філософія української національної ідеї (М Драгоманов, І. Франко, Д. Донцов, М Міхновський, Д. Чижевський)

3. Вчення В. Вернадського про ноосферу

1 Філософія українського романтизму (Кири́ло-Мефо́діївське товариство, кордоцентризм п. Юркевича, філософія мови о. Потебні)

На зламі XVIII-XIX ст. в українській філософії набуває поширення романтизм, який стає світоглядною основою всієї української культури. Характерними ознаками романтизму є заперечення раціоналізму, культ почуттів людини. Його ідеологія спирається на культ індивідуалізму, на підкреслену, загострену увагу людської особистості, до психологічних проблем її внутрішнього "Я". Філософська проблематика збагачується питанням «людина – нація», що започатковує розробку філософії національної ідеї.

Отже, не дивно, що найбільш яскраво і повно в українському романтизмі виявила себе «філософія серця». «Філософія серця» як провідна світоглядна позиція вітчизняного романтизму знайшла своє відображення й у творчості діячів Кирило-Мефодіївського братства, які започаткували розробку філософії української національної ідеї. Кири́ло-Мефо́діївське товариство — українська таємна політична організація, що виникла в Києві наприкінці 1845 року та спиралася на традиції українського визвольного й автономістського руху.

Основним програмним документом братства стала праця М. Костомарова (1817-1885 рр.) «Книга буття українського народу», у якій наголошувалося, що український народ може й мусить бути суб'єктом історичного процесу нарівні з іншими народами. Першоосновою історичного розвитку є «народний дух», пізнання якого є однією з умов розуміння історичних явищ.

Оригінальним мислителем, істориком, фольклористом був один з членів Кирило-Мефодіївського братства Пантелеймон Куліш (1819-1897 рр.). Провідною ідеєю Куліша, яка складала внутрішню єдність його світоглядної позиції, слід визнати ідею України, згідно з якою весь світ поділяється на тих, хто за Україну і тих, хто проти неї. Звідси – ідея подвійної сутності людини і світу: наявність внутрішнього, сутнісного начала і зовнішнього, яке протистоїть йому. Серце – внутрішня глибина людини, адже в ньому зберігаються архаїчні конструкти світогляду, що впливають на здійснення тієї чи іншої мети в майбутньому. Лише внутрішнє істинне, а зовнішнє – це поверхове в людині. До зовнішнього Куліш відносить місто, міську культуру, штучну мову. Закликаючи повернутися до минулого, Куліш відстоює ідею «хуторянської філософії», котра протистоїть «городянській» філософії як чомусь чужому. З огляду на антитезу внутрішнього і зовнішнього, Україна протиставляється Європі, де місто протистоїть селу, а багатство – бідності.

Філософія українського духу знайшла своє яскраве відображення у творчості Тараса Шевченка (1814-1861 рр.), центральне місце у творах якого займає проблема людини. Гостро відчуваючи ті екзистенційні стани, які в майбутньому стануть визначальними для філософії людини, Шевченко актуалізує проблеми самотності, покинутості і незрозумілості (абсурдності), що пронизують усю його творчість. Антропоцентризм, притаманний світогляду Шевченка, зумовлює сприйняття навколишнього світу, історії та культури крізь призму переживань і потреб людської особистості. Цей світ для Шевченка уособлює Україна. Його особиста доля і доля українського народу віддзеркалюють одна одну. У подальшому шевченківський образ України значною мірою визначав спрямованість розробки філософії української ідеї. Суперечливі оцінки світогляду Шевченка зумовлені складністю сенсу його творчості, що є сплавом української ментальності із символічно образним явищем поезії. Саме слово, носієм якого був поет, він поставив на сторожі всього людського.

Завершивши процес формування нової української літератури, Шевченко розвинув та утвердив українську літературну мову як фактор національної самосвідомості, умову розвитку всієї духовної культури народу. Увага до буття української людини поєднувалася в нього з любов'ю до інших народів, із вірою в те, що у світі не повинно бути ні уярмлених, ні знедолених. Оспівуючи прагнення людини до свободи, гнівно засуджуючи зло, Шевченко визнавав вищою основою людської гідності милосердя, духовність людських стосунків. Згідно із Шевченком, світ бажаної ідеальної спільності, зародки якого існують і в минулому, і в сучасному України, має стати пануючим у майбутньому, де всупереч історичній недолі, що роз'єднала різні частини колись єдиного краю, розкидавши їх по різних державах, постане єдина соборна Україна. Завдяки внутрішньому перетворенню відкриється простір для розвитку життєвих сил, закладених у глибинах вітчизняного світу.

Значно випередила свій час філософія Памфіла Юркевича (1827-1874 рр.). Центральною проблемою його філософії є проблема людини, яка пізнає світ за допомогою уявлень, понять та ідей. Справа філософії, на його думку, пов'язана із життям духу, який є важливіштм, аніж свідомість. Основою духу є ідея, у котрій мислення та буття збігаються. Філософія, за Юркевичем, є пізнанням ідеї. Сутність людської особистості визначає серце – осередок духовного життя. На думку Юркевича, пошук та здійснення добра не обмежується зусиллями розуму. Вихідним пунктом добра та умовою його здійснення є серце, котре розглядалось мислителем як центр людської тілесної організації, духовної діяльності людини та її морального життя.

Зрозуміло, що емоційний елемент тут переважає раціональний. Адже, згідно з Юркевичем, духовне життя виникає раніше за розум, котрий є вершиною, а не коренем духовного життя людини. Тут проявляється характерне для вітчизняної ментальності переважання емоційного елемента над раціональним.

Засновником «психологічного напрямку» у вітчизняному мовознавстві вважається Олександр Потебня (1835-1891 рр.), який спрямував свої дослідження на вивчення специфіки взаємозв'язку мови і мислення. Віддаючи перевагу раціональним формам пізнання, Потебня вважав, що визначальну роль у мисленні відіграє слово, мова. Ніяка наука неможлива без понять, засобом утворення яких є мова. Саме через мову ми сприймаємо і пізнаємо світ, саме слово формує низку пізнавальних моделюючих систем: міф, фольклор, науку. Саме у слові людина об'єктивує сприйняття світу і зв'язує це слово з іншими словами. Кожне вживання слова, кожну його видозміну Потебня розглядав як творчий акт, нерозривно пов'язаний із культурою народу. Саме в мові народжується істина. Слово є зосередженням думок людей, що спілкуються між собою, воно є посередником між ними, і саме в слові реалізується «розуміння», зокрема «розуміння» самих себе. Національна специфіка мови зумовлюється «народним духом», який і народжує мову. Згідно з Потебнею, нація, яка втратила свою мову, неминуче втрачає і свою незалежність, перетворюючись таким чином на етнографічну масу.