3. Вчення в. Вернадського про ноосферу

Володимир Іванович Вернадський (1863-1945 рр.) належить до когорти вчених-мислителів світового значення, які настільки випередили час, що лише сьогодні людство починає осягати колосальність їхніх прозрінь та завбачень. Його ім'я - серед засновників геохімії, космохімії, гідрохімії, радіохімії, радіогеології. Загальновизнаним є його внесок у мінералогію, кристалографію, генетичне ґрунтознавство. Він – творець нової науки – біогеохімії.

Вернадський є творцем цілісної філософії світобудови, філософії суспільного життя, він – один із засновників антропокосмізму як світоглядної системи, що з'єднує в гармонійне ціле природничо-історичну та соціально-гуманітарну тенденції розвитку науки.

У XX столітті Вернадський став одним із перших учених, хто обґрунтував новий погляд на масштаби людської діяльності, згідно з яким людина виявляється більш органічно вписаною у природу, ніж це вважалось раніше, а розум є не просто дзеркальноподібним придатком природи, а й одним із факторів космічної еволюції світу. Тим самим заповнювалася прірва між природою і соціумом, стихійним та усвідомленим, і на авансцену наукової картини світу виступає завдання грандіозного синтезу процесів еволюції планети, життя, соціуму й розуму. У цьому, власне, й полягає пафос концепції ноосфери, запропонованої й обгрунтованої Вернадським.

Термін «ноосфера» (гр. ноо- розум; сфера- куля) набуває поширення у філософії наприкінці 20-х років XX ст. завдяки працям французьких учених П. Тейяра де Шардена та Е. Леруа. Але до ідеї ноосфери ці вчені прийшли переважно під впливом лекцій, які в 1922 році читались у Сорбоні В.Вернадським. Концептуальний аспект ідеї ноосфери В.Вернадський починав розробляти вже з 1890 р., а в наступні роки лише позначив свою концепцію терміном «ноосфера», запозиченим із французької літератури.

У чому полягає сутність ноосферної концепції? Вернадський уперше звернув увагу на те, що з часів становлення людини в енергетиці біосфери починає діяти нова сила - розум людини та спрямована й організована її воля. Розум виступає як доповнення системи природи, як мислячий орган біосфери, як природне завершення розвитку живого. Розум не можна розчинити в біосфері. Він не вписується ні в фізико-хімічну, ні в біологічну картину світу. Розум - це сила космічного порядку, яка утворює навколо Землі особливу, ні на що не подібну оболонку. Ця ідеальна, «мисляча» оболонка й отримує назву «ноосфера».

Усупереч притаманному для новоєвропейської філософії переконанню, що людська діяльність визначається й зумовлюється розумом та критеріями логічності, в концепції ноосфери стверджується погляд, згідно з яким розвиток природи, планетарна еволюція Землі підводить до необхідності раціонально усвідомити взаємодію людини й світу. Природна і соціальна функція Розуму перетворює його на універсальний феномен зв'язку Людини і Всесвіту.

Концепція Вернадського має істотний соціально-етичний зміст. Згідно з ідеєю ноосфери, людина усвідомлює власну відповідальність за збереження життя на Землі.

У зв'язку з цим важливою є організація «правильного життя» людства, що можлива за умови, по-перше, максимального розмноження людства, бо це сприятиме розвиткові «енергії людської культури»; по-друге, набуття свободи мислячою людиною. Діяльність цієї вільної людини буде скеровуватися настановами «особистої етики», що передбачає усвідомлену відповідальність кожного за долю планети. Носієм цієї «особистої етики», на думку Вернадського, може стати лише людина нового типу, яка прийде на зміну сучасній людині. Учений мріяв про той час, коли постане суспільство, яке складатиметься з особистостей, поведінка яких буде мірилом екологічності, гуманного ставлення до планетної екосистеми та до населеного космосу. Ця ідея набуває особливої актуальності в наш час з огляду на глобальні проблеми, що їх має розв’язувати людство.

ЛІТЕРАТУРА

1. Волинка Г.І, Гусєв В.І., Мозкова Н.Г. та ін.. Історія філософії в її зв’язку з освітою: Підручник. За ред.. Г.І. Волинки. – К.: Каравела, 2006. – 480 с.

2. Канке В.А. Философия. Исторический и систематический курс: учебник для вузов. Узд. 4-е, перераб. и доп. – М.: «Логос», 2002. – 344 с.

3. Немировская Л.З. - Философия. – М,.1996. – 214 с.

4. Петрушов В.М., Толстов І.В. Філософія: нормативний курс: Навч. посібник.- УкрДАЗТ, 2013. – 312 с.

5. Рассел Б. История западной философии и ее связи с политическими и социальными условиями от античности до наших дней. : В трех книгах. Издание; 3-е, стереотипное. – М.: Академический Проект: Фонд «Мир», 2004. – 1008 с.

6. Философский энциклопедический словарь. – М.: ИНФРА-М, 2001. – 576с.

7. Філософія: Навчально-методичний посібник. – Х.: Одіссей, 2004. – 320 с.

8. Хамітов Н.В., Гармаш Л., Крилова С.- Історія філософії. Проблема людини: Навчальний посібник. – К.: Наукова думка, 2000. – 272 с.