Завдання і запитання

1. Як змінюються жанри короткого оповідання і новели під впливом соціально-психологічного роману ХІХ ст.?

2. Схарактеризуйте і порівняйте внесок у розвиток новелістики а) Меріме, б) По, в) Мопассана, г) О.Генрі.

Соціально-психологічна проза в російській літературі другої половини хіх ст.

Між Сходом і Заходом. Російська соціально-психологічна проза другої половини ХІХ ст. – одна з найяскравіших сторінок світової літератури. Ціла плеяда блискучих романістів і майстрів малих і середніх епічних жанрів (І.Гончаров, І.Тургенєв, М.Лєсков, Ф.Достоєвський, Л.Толстой, М.Салтиков-Щедрин, А.Чехов) продовжила традиції О.Пушкіна, М.Лермонтова, М.Гоголя і принесла чимало свіжих художніх ідей. Усі літературознавці відзначають глибину філософських узагальнень і формальну оригінальність російської прози того часу.

Російська соціально-психологічна проза ХІХ ст. мала власну національну специфіку, пов’язану з культурною ситуацією Росії. Своєрідність останньої полягає в тому, що загальні процеси, характерні для становлення західної цивілізації, у цій країні відбувалися по-своєму, болісно й суперечливо. Європа і США протягом ХІХ ст. вже розвинули урбаністичний тип культури, який став результатом індустріалізації. Тут смаки визначали середні класи. В Росії ці тенденції накреслилися також, але соціальні й економічні перетворення наштовхувалися на протидію іншого феодального способу життя. Більшість населення імперії мешкала в селі. Звичайно, існували великі міста, проте їхня роль у культурі Росії була значно меншою, ніж у Західній Європі. Середнього класу як такого не існувало. Головною культурною силою залишалось дворянство, і тільки починаючи з середини ХІХ ст. його місце почали заступати різночинці, представники інших недворянських соціальних груп.

Ця культурна “недорозвиненість” Росії стала однією з найбільших проблем для російських інтелектуалів. Вони шукали і досі шукають відповідь на запитання – якого типу країною повинна стати Росія: західною, європейською, чи східною, азіатською. Ще за 1840-х рр. оформилися дві найвпливовіші течії російської думки: західники і слов’янофіли. Перші (до них належали такі відомі літератори, як В.Бєлінський, О.Герцен, Т.Грановський, І.Тургенєв та ін.) вважали, що Росія повинна “європеїзуватися”. В економічному, соціальному й інтелектуальному житті треба запроваджувати ліберально-демократичні принципи, характерні для розвинених держав Заходу: скасувати кріпацтво, встановити свободу слова, підтримувати бізнес і промисловість. Їхні опоненти (О.Хомяков, І.Киреєвський, Ю.Самарін, К. і С. Аксакови та ін.) обстоювали унікальність і самобутність Росії, її радикальну протилежність Європі. Вони також вимагали скасування кріпацтва і лібералізації, але підкреслювали, що це може відбутися лише за умов збереження моральних основ російської цивілізації: православ’я і патріархально-общинного способу життя. Вони гостро критикували Захід за меркантилізм, утилітаризм, егоїзм. Вони вказували на те, що поступ несе з собою не тільки комфорт і розквіт особистості, а й сприяє поширенню нічим не стриманого індивідуалізму, призводить до духовного примітивізму.

Полеміка “західників” і “слов’янофілів” мала колосальне значення для розвитку всієї російської культури не тільки ХІХ ст., а й у цілому. Набагато пізніше, коли ні тієї, ні іншої групи вже давно не існувало, російські інтелектуали продовжували мучитись проблемою вибору між Європою й Азією. Вона стала одним з вирішальних чинників російської національної самоідентифікації.

Існування Росії “між Сходом і Заходом” визначило весь драматизм і навіть трагізм її подальшої історії, проте для розвитку літератури воно було надзвичайно плідним. Усі російські письменники (як “прозахідні”, так і “прослов’янські”) були типовими європейськими інтелектуалами. Вони мали грунтовну освіту, знали мову, вивчили світову літературу, філософію, мистецтво, але зберігали щільний зв’язок з народним життям. Паралельно з розвиненою і яскравою міською культурою існувала не менш глибока й різноманітна культура народних мас, росіян і численних інших народів імперії. Завдяки боротьбі і взаємному впливу обох типів культури, їхньому взаємозбагаченню склалися передумови для створення абсолютно оригінальних витворів мистецтва, які спирались і на високу духовність Заходу, і на “спонтанну”, але не менш досконалу духовність народну. З іншого боку, здобутки західної цивілізації, зінтерпретовані під кутом зору традиційних російських моральних цінностей, надто швидко виявили свої недоліки й вади і постали в усьому драматизмі й суперечливості. Це дало змогу російським письменникам помітити деякі загрозливі тенденції розвитку світу раніше за західноєвропейських, осмислити їх об’єктивніше. І, врешті-решт, творча народна стихія у поєднанні з європейською освіченістю стали запорукою жанрового й мовного збагачення красного письменства та соціально-психологічної прози, зокрема.

“Споконвіку було слово”. Ще одна специфічна риса російської соціально-психологічної прози – її метафізичність. Для російських романістів і новелістів писання книжок завжди було священною справою. У своїх творах вони намагалися розв’язати так звані “останні питання буття”: визначити сенс життя, довести або спростувати існування Бога, дати оцінку всім провідним тенденціям науки, політики, осмислити людину як глобальну позачасову проблему.

Інакше в російській культурі, яка більшою мірою, ніж культури західних країн, була логоцентричною (від “логос” – слово, знання), бути просто не могло. В той момент у свідомості освічених росіян витвори словесного мистецтва посідали значно важливіше місце, ніж музика, живопис або архітектура. Це пояснюється цілою низкою причин. По-перше, Росія – православна країна і переважна більшість російських письменників походили з православних родин, але для православ’я, як і для всіх інших течій християнства, головним завданням будь-якої духовної діяльності є поширення Слова Божого, сакрального знання. Тому саме словесне мистецтво, як таке, що найщільніше пов’язане з цією місією, користувалося в Росії такою повагою. Причому протягом тривалого часу слово (красне письменство) вважалось прекрасним, тільки коли воно виконувало соціально важливу або корисну функцію (приносило людям правду, вчило божим істинам або слугувало вдосконаленню соціальної структури). По-друге, в той момент красне письменство в Росії було головним і майже єдиним засобом філософствування й національного самоусвідомлення. В європейській культурі теологія, філософія, письменництво, політична публіцистика тощо вже давно виділилися в окремі види духовної діяльності з власними традиціями й правилами. В Росії цього ще не було, цей процес розгалуження тільки розпочався, і всі види духовних потреб забезпечувало красне письменство і, насамперед, роман. Він був для російського читача й останньою правдою про життя, і політичним трактатом, і просто художнім текстом, який можна читати й насолоджуватися ним самим. За таких умов російська соціально-психологічна проза не могла не набути філософського виміру.

І.Гончаров (1812-1891). “Обломов”. З-поміж романів, написаних Іваном Олександровичем Гончаровим (“Звичайна історія”, “Урвище”) роман “Обломов” користується найбільшою популярністю. Твір розповідає драматичну історію закоханості Іллі Ілліча Обломова, дворянського інтелігента й поміщика, в Ольгу Ільїнську. Ця любовна лінія твору є тлом для розгортання внутрішнього сюжету: боротьби головного героя з апатією і небажанням опиратися світу, яка закінчується його поразкою.

І.І.Обломов – обдарована особистість, з прекрасною душею, з умінням кохати, дружити, жертвувати собою. Він чудовий ідеаліст, без яких, з точки зору багатьох письменників і самого автора, життя стає сірим і бездушним. Проте, незважаючи на свої таланти й непересічні душевні якості, Обломов проводить майже увесь свій час на дивані. Він або спить, або забувається в мріях, або лається зі своїм служником Захаром. На якийсь момент складається враження, що він зумів перемогти себе. Друг дитинства Штольц знайомить його з Ольгою, Обломов закохується, починає діяти, читати, будувати дім і дорогу в своєму маєтку. Ще мить, і він стане повноцінним членом суспільства, проте практичний бік життя надто швидко набридає йому. Він розчаровується у своїх силах, переконується в тому, що не зможе стати досконалою людиною, якою бажає бачити його кохана. Начебто випадково він опиняється на Виборзькій стороні Петербурга, яка своїм спокоєм нагадує йому рідну Обломовку, де минули його ідилічні дитячі роки. Його зустрічі з Ольгою відбуваються рідше й рідше, і врешті-решт він одружується з Агаф’єю Пшенициною, своєю новою квартирною хазяйкою. Він знову повертається на диван, аби остаточно поринути в духовний вічний сон.

Поява роману одразу спричинила полеміку навколо образу Обломова. Критики й літературознавці почали вести мову про “обломовщину” як соціальне явище і філософську проблему. Одні з них трактували її як відбиток певного духовного стану Росії, а самого Обломова - “як сучасний російський тип, викарбуваний немилосердно суворо і правильно” (М.Добролюбов), інші (серед них були такі відомі літератори, як І.Тургенєв, Л.Толстой) оголосили героя Гончарова одним з “вічних образів”, який відображає позачасові умови існування сучасної людини. Суперечки з приводу Обломова й “обломовщини” не вщухають і досі.

Поза сумнівом, у творі є точне і правильне відображення російської дійсності. Обломов уособлює і деморалізованість російського дворянства, яке вже втратило свій творчий потенціал, і загальну російську неспроможність подолати відразу до практичної діяльності, яка відіграла таку фатальну роль у російській історії. Проте з погляду світової літератури роман І.Гончарова радше розглядає загальнофілософську проблему – чому людина, з почуттям гідності й талантами, добровільно стає аутсайдером, чому вона вирішує усунутися зі світу і заснути на узбіччі. Ілля Ілліч якщо не відкриває, то належить до одного й того ж типу персонажів у західній літературі, які не витримали тиску дійсності і вирішили втекти різними способами: це може бути не тільки сон, а й самогубство (пані Боварі Флореба і Річард Корі Робінсона), пияцтво (герой новели Мопассана “Гарсоне, кухоль пива!” або Мінівер Чівер того самого Робінсона), або наркотики (“Блюзи Сонні” Дж.Болдуїна). Обломов, з його чутливою до брехні й лицемірства душею, бачить, що пристосуватися до світу означає стати Судьбинським, Волковим, Пенкіним, – нікчемою, якого нічого, окрім дрібних кар’єрних інтересів, не цікавить. По суті петербурзька суєта й метушня істотно нічим не відрізняється від солодкого сну Обломовки – тут і там врешті-решт у душі залишається лише порожнеча, це не діяльність, а імітація її. А кинути виклик вульгарності і встановити власну органічну норму життя, щоб воно було і діяльним, і осмисленим, і духовним, у нього не вистачає сил. Як їх не вистачає жодному персонажу роману, навіть Штольцу, чия “кримська ідилія” з Ольгою Ільїнською, з якою він одружується, виглядає надто штучною й натягнутою. Проте встановити цю норму не вдається і більшості людей за межами роману. Їх так само, як і героя Гончарова “обламує” (звідси й ім’я персонажа) життя, і надто багато з них шукає забуття в різних снах: в гонитві за розвагами, в просуванні на гору, в політиці, в алкоголі, у мріях. І.Гончаров змалював один з найпоширеніших типів сучасної літератури – благородну слабку людину з розбитим серцем.

І.Тургенєв (1818-1883). “Батьки і діти”. Іван Сергійович Тургенєв – один з найзнаменитіших російських прозаїків. Його творами “Дворянське гніздо” (1859), “Напередодні” (1860), “Дим” (1867), а також “Ася” (1858), “Перше кохання” (1860), “Весняні води” (1872) та ін. зачитується увесь світ.

Найкращий роман письменника “Батьки і діти” (1862) з’явився у переломний момент у розвитку російського суспільства, на самому початку виходу на політичну арену покоління шістдесятників, яке ще не визначило свої гасла і програми. Це пізніше самовизначення шістдесятників спричинило розкол суспільних сил країни на два табори: лібералів-дворян і демократів-різночинців, а поки письменник зауважував: “Я відчував, що народилося щось нове, я бачив нових людей, але уявити, як вони будуть діяти, що з цього вийде, я не міг. Мені залишалося або зовсім мовчати, або написати тільки те, що я знаю”.

В основі сюжету роману, таким чином, - конфлікт “батьків” і “дітей”, двох поколінь, двох типів культури. Перший з них – дворянсько-ліберальний – уособлюють у творі брати Павло Петрович і Микола Петрович Кірсанови. Другий – ще невідомо який, бо це суцільне заперечення і радикальна критика цінностей “батьків”. Це ще і не культура зовсім, бо нове розуміння життя не має жодної позитивної установки, а одну тільки негацію. Це несамовита сила, що її символізує молодий науковець Базаров, який разом з Аркадієм, молодшим представником роду Кірсанових, приїздить до їхнього маєтку. Аркадій, хоча й має дворянське походження і генетично належить до дворянського стану, перебуває під впливом Базарова. Між останнім і Кірсановими виникають непорозуміння і суперечки. Автор воліє залишатися “над бійкою”, тобто ставить перед собою завдання дивитися на речі, об’єктивно відзначаючи і сильні, і слабкі сторони обох учасників конфлікту.

Покоління “батьків” – брати Кірсанови – духовно близьке Тургенєву. Вони освічені культурні дворяни, які знаються на музиці, літературі, мистецтві, цінують природу. Вони поважають власну гідність, і тому поважають гідність інших. Це справжні аристократи духу, найкращі носії дворянської культури в широкому розумінні цього слова. Проте, з іншого боку, Тургенєв ясно бачить, що їхній час минув.

Постать Базарова суперечлива й неоднозначна. Він різкий і агресивний, варвар, “монгол”, загарбник, який захопив цивілізоване місто. Водночас він має грунтовні знання, активну вдачу, волю і надмірну впевненість в собі. Персонаж проповідує новий світогляд “дітей” – “нігілізм”, за допомогою якого розбиває вщент усі не тільки кірсанівські, а будь-які цінності й принципи. “Нігіліст, це людина, яка не вклоняється перед жодним авторитетом, яка не приймає жодного принципу на віру, якою б повагою цей принцип не був оточений”, – викладає він своє кредо Аркадію. Його заперечення, нищівні й цинічні, мають тотальний характер і поширюються на всі форми людського існування. У соціальній сфері він закликає зламати всю державну й економічну систему Росії, в інтимних стосунках відкидає те, що називається культурою почуттів та ідеалами, у філософії ставиться до людини як до біологічного організму.

Безумовно, таку програму легко проголошувати, але важко реалізувати практично. Добре розуміючи це, автор ставить героя в такі ситуації, в яких його принципи перевіряються життям. І тут з’ясовується, що його нігілізм – одна тільки декларація. Зустрівшись з аристократкою Одинцовою, Базаров, який зводив увесь ерос до фізіології, смертельно закохується. Його пристрасть залишається без відповіді, він жорстоко страждає. Його удаваний цинізм зникає, а в промовах відчувається реальна трагедія. Принижений і розчарований, він починає займається самокопанням – справою, немислимою для справжнього “нігіліста”. В його душу закрадається сумнів щодо безперечної правильності власних висновків, власної філософії. Декларативними виявляються і заяви Базарова про його вміння розуміти простих людей, які тільки зверхньо-здивовано дивляться на нього і нічого не розуміють з того, про що він з ними розмовляє. В його соціальній та економічній програмі немає практичного сенсу. Усе, на що він здатний, це спровокувати безглузду дуель з Павлом Петровичем і довести йому безпорадність його аристократизму. Поза сумнівом, це не так мало, бо йдеться про заперечення справи цілого покоління, покоління “батьків”, але цього очевидно недостатньо, аби очолити здорові сили, які зможуть оновити Росію.

Одначе у фіналі роману постать Базарова несподівано виростає до титанічних розмірів. Самотній і покинутий, він заражається смертельною хворобою. В цій абсурдній і трагічній ситуації він виявляє неабияку велич духу. У нього вистачає мужності дивитися смерті прямо у вічі. Будучи медиком, він холоднокровно споглядає свою хворобу і не дає себе ошукати ілюзією на одужання. Таке поводження викликає і в автора, і в читача щире захоплення Базаровим. У такий спосіб змальовує Тургенєв “базарівщину” і “нігілізм” не спрощено, а в усій проблематиці. Автор визнає за своїм героєм те, чого бракує поколінню “батьків” – силу, енергію, але добре бачить, що за його словами – порожнеча, відсутність позитивної платформи.

Отже, Тургенєв, розвінчавши безпорадність “батьків”, не менш переконливо доводить безпідставність амбіцій “дітей”, несумісність їх поглядів з реальними потребами російського суспільства. Одна з останніх фраз персонажа – його слова про те, що він не потрібний Росії. “Я потрібний Росії? – питає він себе. – Ні, очевидячки не потрібний… А хто потрібний? Швець потрібний, кравець потрібний… ” Так, Базаров, з його силою, енергією, знанням, не потрібний Росії саме як нігіліст. Проте й представникам старої ліберально-демократичної культури – прекрасної, але нежиттєздатної – також вже немає місця в Росії. У такий спосіб Тургенеєв знімає конфлікт “батьків” і “дітей”, відмовляючи в праві на існування і тим, й іншим, бо майбутнє за кимось третім. Воно за тими, на кого вказує Базаров: воно за “шевцями і кравцями”, за ремісниками, майстрами – за працьовитими чесними людьми, які своєю сумлінною і плідною працею виведуть Росію з кризи.

“Батьки і діти” викликали широкий міжнародний резонанс. І досі це - один з найбільш відомих романів російської літератури у світі. Причини такої усталеної репутації твору слід шукати в психологічній майстерності письменника, в досконалості стилю, який дає змогу поставити Тургенєва в один ряд з такими письменниками, як Флобер і Мопассан. Пояснюючи причини популярності Тургенєва на Заході, відомий літературознавець Рене Уеллек зазначає, що романіст був найбільш європейським письменником у російській літературі. У “Батьках і дітях” він підтвердив свою репутацію майстра композиції і психологічної характеристики персонажів. Тургенєв “не тільки живо змальовував жінок і чоловіків, а й зумів виразити словами, зрозумілими для всіх, ідеологічний конфлікт, уникаючи дидактизму і проповіді, представити драму ідей і соціальних проблем”. “Тургенєв, – зауважує критик, – не був ані екзотичним, ані ексцентричним, ані надмірно пристрасним, якими перед західними читачами постали Толстой або Достоєвський. Він був усередині головної течії європейського роману та ідеології ХІХ ст.”.

Підтвердженням останніх слів є прозірливість Тургенєва, з якою він раніше за багатьох усвідомив обмеженість раціоналізму і науки як засобів удосконалення соціального й інтимного життя. Створивши тип нігіліста, він поклав початок галереї образів персонажів-позитивістів, які після нього набули такого поширення в європейській і американській літературі. З іншого боку, у пафосі тотального заперечення Базарова, особливо в нестримній енергії його критики вгадуються риси наступних нігілістично налаштованих мислителів, філософів, цілих естетичних рухів, які стали рушійною силою модернізму й аванграду (Фр.Ніцще, дада-сюрреалізм). І, нарешті, услід за Тургенєвим почала активно застосовуватися ідея боротьби поколінь, конфлікту “батьків” і “дітей” для опису механізму розвитку культури. Наприкінці ХІХ – протягом майже усього ХХ ст. вважалося безперечним, що кожна наступна епоха починає з тотальної і рішучої ревізії цінностей попередньої. Згадаємо хоча б заклики російських футуристів скинути класиків з корабля сучасності. За аналогічним принципом формулювали своє ставлення до традиції майже всі інші авангардні угруповання й течії. Роман І.Тургенєва, таким чином, мав епохальне значення для формування міфології культури новітнього часу.

М.Лєсков (1831-1895). Творчість видатного російського прозаїка Миколи Семеновича Лєскова немислима без тісного зв’язку з народним побутом, вірою, традиціями. Письменник походив з родини орловського чиновника. Вимушений заробляти собі на хліб службою, він об’їздив Росію, за його власним висловом, “у найрізноманітніших напрямах” і вивчив її як ніхто інший. Лєсков відкрив для себе невичерпне джерело натхнення – безпосереднє повсякденне народне життя, непереборна сила російського національного характеру. Російська дійсність зображується письменником як життєдайне чудо, духовна основа, взірець святості. Протягом багатьох років він створював галерею праведників – “маленьких”, на перший погляд, непомітних людей, на чиїй моральній непохитності тримається російська земля: “Однодум” (1879), “Несмертельний Голован” (1880), “Вартовий” (1887), “Інженери-безсеребреники” (1887). Вони захоплюють читача щирістю і цілісністю своєї вдачі, своєю закоханістю в добро і сердечним ентузіазмом. З позицій народної моральності та неортодоксального, але щирого і глибокого православ’я критикував Лєсков негативні тенденції російського інтелектуального й соціального життя – модний за шістдесятих років нігілізм (романи-памфлети “Нікуди”, “На ножах”). Цим “збоченням” і “крайнощам” він протиставляв ідеал духовно насиченого релігійного служіння людям, народу, державі. Найкращі твори письменника (роман-хроніка парафіяльного життя “Соборяни” (1872) і “Зачарований мандрівник” (1873). На думку письменника, істина, праведний спосіб життя треба вистраждати, він – результат численних випробувань, драматичний і навіть трагічних перипетій.

Навряд чи є в російській літературі інший письменник, який так добре знав безпосереднє російське народне життя таким, яким воно було. Не варто думати, що він не знав його недоліків, не усвідомлював обмеженості російського національного характеру. У нього є чимало творів, які розкривають і його негативні і навіть руйнівні складові. Наприклад, “Леді Макбет Мценського повіту” (1865) – одна з найкривавіших у світовій літературі історій про жінку, яка не зупиняється ні перед чим, іде на вбивства і зраду, аби задовольнити своє бажання кохати і бути коханою. Не ідеалізував письменник і церковний побут (“Дрібнички архієрейського життя” (1878)), і російську людину в цілому (“Левша” (1878)), проте і в його сатиричних творах, і в його критиці домінує одна риса – безмежна любов до російського народу, біль за нього, віра в його силу.

Народна стихія визначила не тільки світогляд Лєскова, а й жанрову своєрідність його прози. Намагаючись точніше відтворити духовну своєрідність російського життя, Лєсков усвідомлював обмеженість традиційної європейської романної форми, не задовольнявся він і тими можливостями, які надавала йому новелістика. Обидва жанри він реформував, поєднуючи їх такими літературними формами, які слугували безпосереднім відображенням реальності: хроніки, мемуари, спогади, нариси, різдвяні оповідання, притчі, легенди. Він сміливо черпав художні ідеї у фольклорі, в анекдотах, повсякденних розмовах у купе поїздів, на далеких станціях. Лєсков запроваджував у вжиток народні слова, прислів’я, цілі мовно-композиційні форми, типові для народного середовища. Він підніс на якісно новий рівень і зробив одним із чинників розвитку художньої прози “сказання” – тип оповіді, зорієнтований на усну народну розмовну манеру викладу подій.

Художній доробок Лєскова – не тільки одне з найточніших прочитань російської душі, а й важливий етап становлення своєрідності російської літератури.

М.Салтиков-Щедрін (1826-1889). Сатиричні твори М.Є.Салтикова-Щедріна є ще одним оригінальним внеском російської літератури в розвиток світової соціально-психологічної прози. Тому, що зробив цей письменник, немає аналогів ні в Європі, на в Америці.

За своїми поглядами, він був представником прозахідного крила російського письменництва, і чутливо реагував на нерозвиненість російського суспільства, на його нецивілізованість. У своїх сатирах, різких і нищівних, письменник, використовуючи такі прийоми, як фантастика, гротеск, гіпербола, переглядає всі основи російського життя, нападає на бюрократію, викриває реакціонерів і консерваторів (“Невинні оповідання” (1857-1863), “Сатири в прозі” (1859-1862), “Пани ташкенці” (1869-1872), “Помапдури і помпадурші” (1863-1974), “Пани Головльови” (1875-1880) та ін.). М.Салтиков-Щедрін створює похмуру, дошкульну і злу пародію на російську історію. У ній велика імперія постає жалюгідною азіатською країною, де панує політичне свавілля, спричинене рабством народу й ідіотизмом правителів. Проте сатири Салтикова-Щедріна у жодному разі не доводять непатріотичність письменника, його байдужість до батьківщини. Навпаки, його роздратування і гнів – свідчення його щирої любові до рідної землі, бажання поліпшити умови життя і побут її громадян, стимулювати їхній нонконформізм і активність, формувати громадську свідомість.

Мабуть, найбільш оригінальним явищем з жанрового погляду є “Казки” Салтикова-Щедріна. Це самостійний сатиричний цикл із 32 творів, у яких письменник у фантастичній формі висміює негативні явища російської дійсності: антинародний характер влади (“Ведмідь на воєводстві”, “Орел-меценат”), жахливі умови життя нижчих верств населення, духовне рабство народних мас (“Повість про те, як мужик двох генералів прогодував”), конформізм інтелігенції, чиновників, інших представників освічених класів (“Премудрий піскар”), мрійливість і нежиттєздатність російських практичних діячів (“Карась-ідеаліст”). Причин звернення письменника до такої форми літературознавці називають декілька: 1) цензурні вимоги (вимушене використання так званої “езопової мови”, 2) популярність жанру казки у російському суспільстві, яке зберігало контакт із народним життям, 3) традиція використання казки з пропагандистською метою. Проте, які б причини не визначили інтерес письменника до казки, він не міг не оцінити ті колосальні художні можливості для оновлення соціально-психологічної прози, які відкривало поєднання літературної і фольклорної традицій.

З народною казкою у казки Щедріна багато спільних рис: казковий сюжет, використання найпоширеніших казкових прийомів (принцип трикратності), комплекс народних уявлень про добро та зло. З іншого боку, в творах виражається власна позиція письменника, його переконання, легко вгадується сучасний план (карикатури на бюрократів, ретроградів, відсталість форм російського соціального організму). Казкова форма наповнюється політичним змістом. Автор засуджує, критикує, полемізує.

Перетин літературних і фольклорних первин спричиняє збагачення мови творів: поряд з літературними формами активно застосовуються елементи розмовних стилів (умовний казковий стиль поряд із канцеляризмами і простою мовою). Отже, Салтиков-Щедрін радикально переосмислив жанр авторської казки, зробивши з неї казку філософсько- політичну.

Соціально-психологічна проза ХІХ ст. і українська література. Соціально-психологічна проза ХІХ ст. є одним з найцінніших здобутків світової літератури, який зберігає своє значення і сьогодні – як велика школа соціального, психологічного аналізу і критичного мислення. Це добре розуміли класики української літератури кінця ХІХ – першої третини ХХ ст., і тому уважно вивчали і художньо освоювали досвід Стендаля, Бальзака, Флобера, Золя, Діккенса, Теккерея, Достоєвського, Толстого. “Сучасний роман, – писав І. Франко, маючи на увазі насамперед роман західноєвропейський і російський, – обіймає все, що називається людським життям. Він не нехтує минулим, але передусім цікавиться сучасністю…”.

Художні відкриття великих романістів ХІХ ст. надихнули їх українських колег на створення широких картин із народного життя. О.І.Білецький вважав, що до задумів Бальзака і Золя – показати усю галерею суспільних типів у велетенських романах-епопеях – наближався Нечуй-Левицький. Значною мірою письменник здійснив свої плани, створивши ряд незабутніх характерів, насамперед з народного середовища, яскраві художні картини побуту й праці тогочасного суспільства. По-іншому відгукнувся на зацікавленість французького роману сучасністю І.Франко, звернувшись у романі “Борислав сміється” до робітничої тематики, яка стала об’єктом пильного художнього аналізу у провідних європейських письменників і, насамперед, у Золя.

Взагалі І. Франко надзвичайно глибоко й усебічно відобразив тенденції розвитку красного письменства, започатковані французьким реалістичним і натуралістичним романом. Намагаючись створити жанр українського соціального роману, він ішов шляхом аналізу “великих сучасних питань в коротеньких картинах у дусі нової європейської школи”, тобто в дусі братів Гонкурів, Флобера, Золя. І.Франко активно послуговувався у роботі над творами даними науки, високо оцінив ефективність такого “конструктивного принципу” жанроформування, запровадженого Бальзаком і розвиненого Золя, як циклізація, (цим прийомом він скористався у ліричній драмі “Зів’яле листя”).

Не меншу увагу приділяв Франко і романістам інших країн (Англії, Росії). В листі до Агатангела Кримського від 26 серпня 1898 р., поряд з Золя, він називає Діккенса, Брет Гарта, Марка Твена і Щедріна як таких письменників, що слугували йому взірцем щодо літературної кар’єри. До прогресивних рис сучасних прозаїків Франко відносив майстерність індивідуалізованого показу речей і людей. “Великі сучасні поети, як Діккенс, Золя, Фрейтаг, Міцкевич, Тургенєв, Толстой і др., навіть мертві речі … малюють так, що надають таким речам осібні індивідуальні риси, що одна така річ являється нам зовсім не подібною на другі”. Уся Франкова концепція національної літератури складалася на основі широкого уявлення, дослідження і популяризації творів світової літератури, де французькі, англійські, російські реалістичні письменники відігравали провідну роль.

Соціально-психологічна проза ХІХ ст. стала школою і для українських письменників наступних поколінь: В.Винниченка, М.Хвильового, В.Домонтовича. М. Яцків у повістях “Горлиця”, “В лабетах” спирався, за власним визнанням, на засади французького романіста Е. Золя і, зокрема, взяв собі за зразок його відомий роман “Жерміналь”. В.Винниченко у відомій повісті “Чесність з собою” моделює деякі типові ситуації суперечок Достоєвського. Аналогічне враження справляє і “Повість без назви” В. Підмогильного. Той самий Підмогильний, відомий як визначний творець української урбаністичної психологічної прози, здобув відомість також як перекладач “Батька Горіо” О. де Бальзака, “Любого друга” Г. де Мопассана. Як зазначають критики, у романі “Місто” відбилося уважне освоєння В.Підмогильним французької літератури і всього кола урбаністичної прози ХІХ ст.

М.Зеров присвятив один із своїх сонетів твору Ч.Діккенса “Домбі і син”.