Завдання і запитання

1. Яких змін зазнає поетика історичного роману під впливом соціально-історичного роману ХІХ ст.?

2. Чому роман Флобера “Саламбо” називають археологічним? Розкрийте новаторство письменника в жанрі історичного роману.

3. Які філософські проблеми та історичні процеси намагається осмислити Б.Прус у своєму романі “Фараон”?

4. Яким чином зображує польську давнину Г.Сенкевич у своїх історичних романах? Як розв’язується проблема протистояння політичного свавілля і духовності в його романі “Камо грядеши?”

Новелістика в літературі хіх століття

Під впливом соціально-психологічного роману зазнають трансформацій і короткі прозові жанри: оповідання і новели. Ми знаємо чимало видатних майстрів соціально-психологічної новелістики в літературі ХІХ ст.: О. де Бальзак, П.Меріме, А. Доде, Г. де Мопассан, А.Франс, М.Твен, А.Бірс, Ст.Крейн, О.Генрі та багато інших. Вони значно збагатили поетику новели, розширили коло тем, радикально переглянули традиційні уявлення про природу цього жанру. Тепер мистецька практика поставила в центр твору людину з її складним внутрішнім світом, з її проблемами, з болем втрат і пошуками щастя. Герой почав важити більше за його вчинки, а життя духу – емоцій та інтелекту – за карколомні перипетії сюжету.

Новелістики ХІХ ст. стала сприйматися як цілком ”серйозний” жанр, в якому письменники намагалися розв’язати найскладніші соціальні, філософські, моральні та мистецькі проблеми. Пильну увагу приділяють новелісти зображенню оточення та звичаїв. Новела дедалі більше трансформується, розширює свої художні можливості і стає синтетичним жанром, який гармонійно об’єднує суперечливі естетичні тенденції: відверту публіцистичність і естетську герметичність, заглиблення в побут і філософічність, соціально-критичну спрямованість і ліризм та імпресіонізм.

Проспер Меріме (1803-1870). Проспер Меріме – одна з ключових постатей в історії жанру. Новели письменника вирізняються великим розмаїттям тем і форм. За сюжетом це – яскраві й цікаві оповіді, що зображують “цільних людей”. Серед них є такі, що реалістично змальовують сучасну Францію (“Етруська ваза”, “Подвійна помилка”, “Блакитна кімната” та ін.), але здебільшого дія відбувається в екзотичних країнах (“Матео Фальконе” – Корсіка, “Кармен” – Іспанія, “Джуман” – Алжір, “Локіс” – Литва). Використовує автор і барвисті старовинні легенди (“Душі чистилища” – ще одна версія Дон Жуана) або містичні історії (“Венера Ілльска” – розповідь про те, як статуя Венери ніби скоїла жорстоке вбивство нареченого відразу після весілля). Одне слово, на зовнішньому рівні новели Меріме переважно виглядають як романтичні.

Однак письменник підриває цей романтизм стриманим, точним, іронічним і навіть сухим стилем оповіді, розкриттям вмотивованості поведінки героїв оточенням. Ще один улюблений прийом Меріме, який також сприяє нейтралізації романтичної піднесеності сюжету, - це введення оповідача. То ерудит, друге “я” самого Меріме, який мандрує різними країнами світу з метою ознайомлення з культурними цінностями. Об’єктивна та обов’язково дещо насмішкувата розповідь оповідача є водночас коментарем, який ставить під сумнів вірогідність незвичайних подій або пропонує їхнє раціональне трактування. Нерідко до захоплюючого сюжету вводяться уривки, які стилістично імітують наукові трактати і також розкривають зв’язок психології персонажів з середовищем. Для П.Меріме велике значення має форма, він цінує над усе точність і чистоту стилю, - цінності, властиві ідеалу “мистецтва заради мистецтва”. Його мистецтво камерне, вишукане і психологічно витончене. Воно виховує вміння любити мале, прекрасні дрібнички.

“Кармен”.Цей, мабуть, найвідоміший твір Меріме є показовим для його новелістики. Тут ми бачимо подвійне ставлення письменника до романтичних тем: він не відмовляється від них, але критично їх перевіряє. Сюжет твору захоплюючий. Мандрівник-француз, фахівець з давньої історії, зустрічає колишнього солдата, а тепер розбійника Хосе Марія, який розповідає йому про свою пристрасть і ревнощі до циганки Кармен. Хосе, який був тоді єфрейтором і сподівався стати офіцером, уперше побачив вродливу циганку серед робітниць тютюнової фабрики і був зачарований її вульгарною, безсоромною і водночас демонічною красою. В наступному епізоді Хосе змушений супроводжувати Кармен до в’язниці за те, що вона під час бійки різонула ножем хрест-навхрест обличчя іншої робітниці. Кармен, скориставшись тим, що Хосе закохався в неї з першого погляду, втікає з-під варти. Натомість до в’язниці потрапляє вже Хосе. Його понижують у званні до простого солдата. А Кармен і далі переслідує його як зла доля: вони зустрічаються на вулиці. Хосе йде за нею, мов слухняна дитина, і стає рабом пристрасті. Кармен, чиє кохання вирізняється крайньою непостійністю, грається бідним чоловіком, а той страждає від ревнощів. Кармен є причиною бійки між Хосе і поручиком його полку, а це означає, що військова кар’єра Хосе остаточно зіпсована. Він стає контрабандистом, але це не може бути запорукою вірності Кармен у коханні до Хосе. Вона безупинно дає підстави для його ревнощів, і він дедалі більше палає пристрастю. Усе закінчується трагічно. У Кармен з’являється новий коханець, пікадор Лукас, і Хосе добре бачить, що циганка байдужа до нього. Не маючи більше змоги стримувати свій гнів, досаду і біль, він вбиває її ножем та віддає себе в руки правосуддя.

На рівні сюжету - це типовий романтичний твір. Від романтизму тут і вибір персонажів (“цільні” природні люди, що нехтують мораллю), і “місцевий колорит”, тобто екзотика (дія відбувається в Іспанії), і незвичайні події (хоча б убивство героєм своєї коханки), і тема – вільне кохання, що підкоряється лише власним законам. На побіжний погляд, це також доводить романтизм Меріме.

Однак така схожість новели із творами романтизму суто зовнішня, бо в ній головне не сюжет, а те, як він розробляється та викладається – саме на цьому рівні виявляється скептичне ставлення Меріме до загальноприйнятих тем, образів та прийомів романтизму. Передусім немає нічого демонічно-піднесеного в образі самої Кармен. Вона не тільки зловісно прекрасна. Хосе попри власну пристрасть помічає в Кармен чимало непривабливих рис. Уже під час першої зустрічі з циганкою він звертає увагу на її подрані панчохи. Хосе згадує й про інші епізоди, які також не прикрашають дівчину. Наприклад, вона зазнає насолоду від того, що кидає цукерки у глечик з водою і цією сумішшю обмазує стіни. Вона сміється “крокодилячим реготом”. А ось як описує Хосе танок Кармен: “І вона танцювала, і вона шматувала свої оборки! Ніколи й мавпа не могла б утнути таких стрибків, гримас, такого чортовиння!” ¹ Одне слово, Кармен - не ідеал романтичної жінки-диявола, а зіпсована циганка, яка бере в полон серця чоловіків поєднанням краси й вульгарності. Її суперечлива вдача, яка робить Хосе рабом пристрасті – продукт вульгарного оточення і середовища. Такий висновок підтверджують останні слова Хосе: “Бідолашне дитя! Це винні калос (цигани), що так її виховали”.

Глибоко розкриває Меріме і образ чоловіка - жертви кохання. Хосе важко назвати слабкою або нерозумною людиною. Він добре все усвідомлює і навіть у розпалі пристрасті на рівні розуму об’єктивно бачить недоліки і вади своєї коханої. Він розуміє, що в його коханні є щось низьке, тваринне, що ця примхлива циганка безжалісно руйнує його життя. Він – заручник власної вдачі, що веде його звивистими шляхами до вбивства та в’язниці.

Про історію кохання Кармен і Хосе ми дізнаємося зі слів оповідача, схожого на самого автора часів його мандрування Іспанією. Це археолог-аматор, який їде до цієї країни з метою перевірки власних висновків про місце битви під Мунде, що відбулась за часів Цезаря. Як і всі оповідачі Меріме, він розумний, скептичний та іронічний. Його спокійний, майже холодний переказ – разючий контраст із предметом розмови. Це спонукає читача скептично поглянути на події, не захоплюватись ними безоглядно, а шукати причини вчинків героїв у їхній психології та оточенні, що сформували їхні характери. Таку саму функцію виконує й так звана “рамкова організація оповіді” новели. Твір розпочинається сповіддю оповідача, в якій він згадує власні пригоди та зустрічі в Іспанії, і завершується невеличким науковим екскурсом в етнічну історію циган. Стриманість тону, стилістична нейтральність початку й фіналу новели відтіняє пристрасну й напружену оповідь основних частин, змушує поставитись до них критичніше. Окрім того, останній трактат, зокрема, допомагає читачеві краще зрозуміти вплив на Кармен середовища й оточення, а також усвідомити, що в поведінці Кармен немає нічого ірраціонального. Ця новела Меріме – незаперечний доказ уміння письменника читати в душах, бо тільки знавець сердечних таємниць міг так психологічно вірогідно й переконливо, з такою силою і пристрастю і водночас без перебільшення, без мелодраматичних ефектів і штучного пафосу розповісти про вічну драму кохання.

Едгар Аллан По (1809-1849). Новелістика Едгара По в цілому розвивається в колі тем, ідей, принципів поетики, характерних для романтизму: це інтенсивне використання контрастів, іронії, різке протиставлення світу мрії й реальності, прихильність до фантастики, незвичність сюжетів тощо. Проте в його коротких прозових творах наявні риси, які набагато випередили час.

Едгар По розробив власну теорію жанру оповідання. Він стверджував, що всі елементи поетики твору – події, сюжет, мовні засоби – повинні працювати на створення єдиного емоційного ефекту, який є головною метою автора. Він вважав, що такого ефекту можна досягти тільки в коротких літературних творах (до речі, цей висновок стосується не тільки прози, а й поезії), бо ми в змозі прочитати їх за одним разом. Роман натомість потребує набагато більше часу, кілька днів і місяців, протягом яких повсякденні життєві події втручаються в процес читання і постійно відволікають читача від тексту, що заважає зберегти єдність враження. Як і у випадку з поезіями, По вимагав від авторів ретельно працювати над формою оповідання, аби всі елементи його структури, від першого речення до останнього, “працювали” на “один і той самий (тотальний) ефект”.

На рівні простої класифікації за змістом та формальними ознаками можна виділити велику кількість груп оповідань Е.По: суто психологічні або такі, в яких психологічний елемент переважає; пародійні й гумористичні; сенсаційні з іронічним присмаком і без нього; пригодницькі; готичні (з похмурою атмосферою й описом жахів); лірико-романтичні (історії про піднесене і трагічне кохання); філософські діалоги; розповіді про подорожі; логічні або детективні; науково-фантастичні (дві останні групи заклали основи нових жанрів, які протягом ХХ ст. здобули широку популярність у всьому світі).

Е.По здобув усесвітню славу насамперед як творець історій жахів, і такий факт легко пояснити. Загадковість, недомовленість, натяки на незбагненне, описи божевілля, рідкісні психічні збочення, грізні незнайомці, які сіють навколо себе моторошний жах, геніальні маніяки, - усі ці та багато інших прийомів романтизму й готики допомагають йому надавати своїм творам таємничої атмосфери. Вона справляє на читача особливо сильне враження завдяки тій психологічній переконливості, з якою письменник зображує психічний стан своїх героїв у граничних ситуаціях, на межі життя й смерті. Так, в оповіданні “Провалля і маятник” він змальовує цілу гаму емоційних станів, показує народження божевільної надії всупереч очевидному, описує, як трагічно розривається душа людини між надією і відчаєм. У багатьох оповіданнях (“Чорний кіт”, “Вільям Вільсон”, “Серце вказало”, “Чортик суперечності”) автор дає майже клінічну картину маніакального стану, який спричиняє злочини й безумства.

В оповіданнях Едгара По однією з центральних тем є смерть, яка виступає під різними виглядами й обличчями. Це й загибель від таємничих хвороб, і повільне вмирання, це й образи переходу в інше життя, і дослідження стану сну як психологічно близького до фізичного неіснування. Представлений в оповіданнях По й образ молодої вродливої жінки, яка передчасно залишає цей світ (“Лігейя”, “Морелла” та ін.). Смерть для По – і символ завершення земного страждання, і найбільша загадка буття, і наукова та релігійна проблема.

Відповідно до своєї теорії жанру, Едгар По намагався майже математично розраховувати емоційні ефекти своїх творів. Це відрізняє його від представників романтизму, які сповідували культ спонтанної уяви. На відміну від них, американський письменник шукав опертя для своїх фантазій у вивченні логіки, математики, природничих наук. Він добре грав у шахи, займався теорією ігор, знався на принципах дешифрування. У випадку з По зійшлися дві крайнощі – доведені до останньої межі емоційність та інтуїція, з одного боку, і вигострений, натренований і всепереможний аналітичний розум, логіка, з іншого. Ця остання іпостась таланту По найповніше втілюється в його науково-фантастичних і детективних оповіданнях.

Письменник мав безперечний дар передбачувати майбутнє науки. Неодноразово з точними пластичними подробицями описував він літальні апарати, легші за повітря, які не просто рухались у земній атмосфері, а й мандрували космічними просторами. Такі твори, як “Незвична пригода Ганса Пфааля”, “Історія з повітряною кулею” та ін. закладають основи канону того типу наукової фантастики, класиками якої стали Жуль Верн і Герберт Уеллс. Деякі сторінки оповідань По містять інтуїтивні візії, які нагадують описи наслідків атомних вибухів (“Розмова Іра і Харміона”, яка змальовує страшну картину загибелі всесвіту від зіткнення землі з величезною кометою).

Ще яскравіше необмежені здібності аналітичного розуму По втілилися в його так званих “логічних оповіданнях”, які стали прообразом класичного детективу. В таких творах, як “Вбивство на вулиці Морг”, “Золотий жук”, “Викрадений лист”, “Таємниця Марі Роже”, “Це ти”, легко помітити всі основні елементи цього жанру: тут є і геніальний слідчий Дюпен, озброєний дедуктивним методом, - літературний батько Шерлока Холмса, Еркюля Пуаро, міс Марпл, Ніро Вольфа та багатьох інших великих розгадників кримінальних загадок; і наївний помічник геніального слідчого (оповідач у “Вбивстві на вулиці Морг” або “Викраденому листі”, безумовно, нагадує доктора Ватсона); і використання під час слідства всіх досягнень науки і геніальної логіки у поєднанні з досвідом та інтуїцією.

І, нарешті, варто сказати про ще одну якість таланту По - автора оповідань – про його дар сатирика і гумориста. Сміхове у нього виражене безліччю відтінків – від дотепної та ущипливої іронії і самоіронії, пародіювання і самопародіювання до чистого гумору. Нерідко в творах По примхливо змішані жарт і жах, внаслідок чого утворюється своєрідний різновид “чорного гумору”. Найпоказовішим прикладом останнього є оповідання “Система доктора Смолла і професора Пірія”, яка розповідає про те, як наївний і довірливий оповідач потрапляє через свою зацікавленість наукою до старого напівзруйнованого замку, де знаходиться будинок для божевільних. Перед ним проходить ціла галерея диваків і монстрів. Головна ідея твору – грань між психічним здоров’ям та божевіллям надто тонка та невловима – трагікомічна по суті. У такому тлумаченні природи сміху По знову набагато випередив час. Таким сміхом, як він (тобто сміхом крізь сльози, сміхом, який є симптомом душевної хвороби часу), почали сміятися у столітті ХХ.

Отже, важко знайти у світовій новелістиці новітнього часу ще одного такого автора, як По. Його проза стала взірцем і для прозаїків- реалістів, і символістів, і декадентів, і неоромантиків, і для майстрів пригодницької літератури (Стівенсон), і для класиків детективу (Артур Конан Дойл) та наукової фантастики (Гербер Уеллс). Не зменшується його вплив і на літературу ХХ ст. Його трагічне світобачення і переживання людиною факту свого існування в граничних ситуаціях були одкровенням для письменників-екзистенціалістів, а його неперевершені ігри зі сном і реальністю, так само як тлумачення детективу як узагальнюючої метафори інтелектуального пізнання світу стали невід’ємною частиною досвіду постмодерністської літератури (Х.Л.Борхес, У.Еко).

“Барильце амонтільядо”. Це оповідання вважається хрестоматійним прикладом реалізації на практиці принципу “тотального ефекту”. Тема твору – помста однієї людини іншій за якусь провину – не є чимось оригінальним у світовій літературі. Нетрадиційним і новим є той спосіб, який письменник обрав, щоб розповісти про неї. Він не витрачає часу на те, щоб хоч підготувати читача і вже в першому абзаці вводить його в курс справи. Оповідач (він же месник Монтрезор) проголошує, що збирається покарати чоловіка на ім’я Фортунато за те, що той образив його. Причому ніхто не повинен знати про те, як і коли має відбутися акт покарання, а месник ні в якому разі не повинен потрапити до рук правосуддя, тому що тоді помста не буде повною.

Завдяки такому початку читач миттєво опиняється всередині ситуації, потік подій приголомшує і несе його. Письменник постійно підвищує емоційний тиск за допомогою різноманітних засобів, які гармонійно доповнюють одне одного і спрацьовують на один і той самий емоційний ефект. В Едгара По все ретельно продумане і вмотивоване: і місце дії (вечір під час карнавалу у Венеції), і вибір імені жертви, в якому відчувається своєрідний “чорний гумор” (“Фортунато” італійською перекладається як “щасливий”), і опис її фізичного стану й одягу (Фортунато хворий на щось, дуже схоже на астму, чимало випив і вдягнений у костюм блазня з дзвониками на капелюсі), і оповідь від першої особи однини (ми ніколи не дізнаємося, яким чином образив Фортунато оповідача, тому що вся історія подається очима останнього, очима людини-маніяка, захопленої самим процесом помсти і байдужої до її причин). Окрім зовнішніх чинників ситуації, потрясіння у читача викликає психологічна незвичайність характерів героїв, які Едгар По розкриває з геніальною глибиною й переконливістю. Монтрезор хоче заманити Фортунато в пастку – в родинний склеп, стіни якого вкрито селітрою, речовиною, дуже шкідливою для людей з бронхіальними захворюваннями. Там, у найдальшому кутку підземелля, він вирішив закувати Фортунато в кайдани, замурувати його живцем і залишити помирати в муках. Аби здійснити свій підступний план, Монтрезор талановито грає на амбіціях Фортунато, який вважає себе найкращим знавцем вин. Монтрезор каже, що там, у склепі, у нього є барильце амонтільядо, і він хотів би, щоб саме Фортунато його скуштував, але через те, що той погано себе почуває, Монтрезор вимушений звернутися до Лукезі, ще одного експерта з вин. Не варто казати, що Фортунато, ображений одним лише припущенням, що хтось інший може розбиратись у винах краще за нього, буквально летить назустріч власній загибелі.

І, нарешті, мабуть, найбільше враження на здивованого читача в творі справляє гнітюча атмосфера місця помсти. Монтрезор використовує родинний склеп водночас як льох для вина; скрізь можна бачити кістяки нащадків оповідача, а зі стелі й стін стікає вода. Фортунато бухикає від селітри; дзеленчать дзвоники на його капелюсі, а божевільний Монтрезор, у захваті від того, що йому так чудово вдалося не тільки організувати це вбивство, а й принизити “кривдника”, в екстазі імітує його плач і вигуки, які луна розносить підземеллям.

Усі три вищезгадані елементи діють в одному напрямі як своєрідна магія: захисні системи читача “вимикаються”, і він розчиняється в несамовитому дійстві, зрежисованому геніальним постановником Едгаром По.

Гі де Мопассан-новеліст. Новелістика Мопассана – зовсім іншого типу, ніж у Меріме. Ця якісно інший шлях розвитку жанру. На відміну від автора “Кармен”, Мопассан не описує незвичайні події, які складаються в захоплюючий сюжет. Навпаки, в його творах основою сюжету є якийсь побутовий анекдот, що розкриває характер персонажів та змальовує типові для певного середовища звичаї. Дія відбувається в сучасній Франції: в столиці і провінції, містах і сільській місцевості, у конторах, на полюванні, в пивницях, ресторанах тощо, а не в екзотичних країнах, як у Меріме. Головні персонажі, позитивні і негативні, - пересічні люди, що живуть повсякденними турботами. Знання побуту в Мопассана поєднується з глибоким психологічним аналізом. Його стиль нагадує імпресіоністичні замальовки, що відтворюють різкі зміни вражень та найвитонченіші відтінки настроїв героїв. Мопассан-новеліст – неперевершений майстер стилю і композиції. Він завершив цілий етап у формуванні жанру соціально-психологічної реалістичної новели, яку він підніс на небачену височінь майстерності. Його новелістика повною мірою розкриває увесь драматизм долі сучасної людини, її надії і втрати, її сум і тривогу, мрії про щастя і непоправну самотність.

“Пампушка”.“Пампушка” – шедевр Мопассанівської новелістики. В основу сюжету покладений звичайний побутовий анекдот, який тільки геніальність Мопассана могла перетворити на великий витвір мистецтва. Після окупації Нормандії ворожими військами група людей (оптові торговці вином подружжя Луазо, фабрикант пан Карре-Ламадон з дружиною, граф і графиня Юбер де Бревіль, дві черниці, революціонер Корнюде) здійснюють ділову поїздку. Серед них є повія на ім’я Пампушка, на яку ці “добропорядні громадяни” дивляться як на істоту нижчого гатунку, що однак не заважає їм пригоститись тією їжею, яку вона їм пропонує. На півдорозі мандрівники зупиняються, бо прусський офіцер, який контролює пропускний пункт, не дозволяє їм просуватись далі, доки Пампушка не надасть йому інтимних послуг. Вона відмовляється з патріотичних міркувань. Пікантність ситуації полягає в тому, що всі ці “високоморальні” супутники Пампушки вважають, що вона мусить заради них погодитись на домагання ворога. Вони спочатку вмовляють її, а потім створюють таку атмосферу, що дівчина змушена виконати вимогу. Німецький офіцер дає дозвіл їхати, і під час другої половини подорожі зневажливе ставлення до Пампушки зростає. Дівчина відчуває себе річчю, якою скористались і викинули. Ніхто не має вдячності до її жертви. Навпаки, всі підкреслюють своє презирство до повії. Почуття образи дівчини стає особливо гострим, коли з’ясовується, що вона не встигла поновити запаси їжі. Вона страждає від голоду, але ситі “героїчні сини і дочки Франції” не збираються ділитися з нею. Революціонер Корнюде, “перетравлюючи зїдені яйця”, аби роздратувати супутників, насвистує “Марсельєзу”, а бідна і голодна повія ковтає сльози.

У новелі письменник викриває лицемірство та егоїзм буржуа (в тому значенні цього слова, яке надавали йому Флобер і сам Мопассан, бо не менш буржуазним постає в творі і прихильник пива та революції Корнюде). Вони пишаються своєю приналежністю до вищих “освічених класів”, своїми принципами, але насправді живуть за найпримітивнішими тваринними інстинктами. Автор навмисно скрізь підкреслює фізіологічну сторону мотивів їхніх учинків. Вже перша сцена з їжею доводить, чого варта їхня класова гідність: одного запаху смаженої курчатини достатньо, щоб їхня моральна вибагливість до жінки легкої поведінки подалася. Шляхетні пані виявляють до Пампушки “привітну поблажливість високоповажних дам, яких не може скомпрометувати жодне знайомство”¹. А на повний шлунок можна і поговорити про патріотизм французів та жорстокість прусаків. Уся подальша поведінка “благородних” супутників повії ще краще доводить їхню вульгарність та підступність. Не випадково, твердить Мопассан, французи програли війну, коли в країні такі патріоти, як де бревілі, ламадони і корнюде. Найбільш патріотичною і найменш буржуазною в новелі постає Пампушка. Це сумний висновок, бо він, на думку автора, не залишає ніякої надії на вдосконалення людини і суспільства.

“Пампушка” – хрестоматійний взірець мистецтва композиції. Новела починається епічною картиною відступу частин французької армії. Широкими мазками письменник змальовує настрої великих мас людей, той жах мешканців північних французьких міст, який охопив їх із наближенням армії пруссаків. Для них це потрясіння всього звичного життя. Наслідки цього потрясіння схожі на “страшенне лихо, яке підриває віру в одвічну справедливість і в прищеплюване нам сподівання на заступництво небес і розум людини”. Жах потроху вгамовується, і люди звикають до нових порядків, атмосфера зовні заспокоюється. “Проте … матроси і рибалка не раз витягали з річки розбухлі трупи німців у мундирах, то вбитих ударом ножа чи кулака, то з проламаною каменем головою, то просто скинутих у воду з моста”. Тиха помста, позбавлена ореолу слави, здійснюється безупинно. Ця велична і сумна інтродукція – тло, на якому розгортається історія подорожі. Перехід із всесвітнього рівня на побутовий здійснюється непомітно для читача. Такий спосіб побудови оповіді надає простому анекдотові характер широкого соціального узагальнення та перетворює його на вирок всьому французькому суспільству.

Далі оповідання будується за геніально простою схемою: перша сцена з їжею – зупинка на пропускному пункті; друга сцена з їжею – це повторення ситуації першої, але х протилежним знаком. Від епізоду до епізоду зростає відраза до буржуа, з одного боку, і співчуття до повії, з другого. В останній сцені обидві емоції посилюють одна одну в своєрідному резонансі. Таке дзеркальне розташування частин також дає Мопассанові змогу використати всю гаму контрастів, максимально загострити сатиричне звучання новели і – головне – геніально показати трагедію Пампушки. Мабуть, в усій світовій літературі важко відшукати приклад такого майстерного володіння мистецтвом композиції, який ми бачимо в мопассанівській новелі.

О.Генрі (1862-1910). Американський письменник Вільям Сідні Портер, відомий під псевдонімом О.Генрі, є одним з найпопулярніших авторів оповідань. Він створив власний тип соціально-психологічної прози, яка полюбилася багатьом поколінням читачів.

Критики нерідко називають його “великим утішником” і розважальним письменником. Така оцінка великою мірою відповідає дійсності, бо є щось райдужне і казкове в його оповіданнях. Звичайно, його герої – типові маленькі люди – поза межами літератури надто часто зазнають поразки своїх ілюзій. Але зовсім іншими постають вони в його творах: сильнішими, мудрішими, щасливішими, ніж у реальності. Нерідко їм на допомогу О.Генрі закликає його величність Добрий Випадок, який забезпечує щасливий фінал подій, і ідеали вірності, дружби, любові перемагають. Безумовно, ці особливості письменницького стилю можна пояснювати його прагненням задовольнити смак своїх читачів, здебільшого представників середніх класів. Але таке пояснення було б надто спрощеним. І річ не в тім, що О.Генрі не знав хвороб свого часу. Причину “казковості” естетики О.Генрі, як схильності до щасливих розв’язок, швидше слід шукати в гуманістичній спрямованості і демократизмі його творчості. Він завжди щиро бажав повірити в можливість щасливого життя тих пересічних американців, яких з такою любов’ю і симпатією зображував на сторінках своїх книг.

Суто соціально-сатиричних творів у доробку О.Генрі не так багато. Найвідомішою його спробою в цьому жанрі є пародійно-гумористичний роман “Королі та капуста”. Він не був великим філософом і соціальним критиком, як Бальзак. У світову літературу він увійшов насамперед як автор гумористично-ліричних оповідань, які приваблюють безліччю глибоких думок і влучних спостережень. Та й не всі його новели такі безхмарно світлі і веселі, як, наприклад, “Вождь червоношкірих”. Є серед них чимало сумних (як “Дари волхвів” і “Останній листок”) або трагічних (“Місто без подій”). Гостро в його творах відчувається самотність людини, а також жорстокість і байдужість сучасного світу. З погляду письменника, життя - не комедія і не трагедія, а примхливе поєднання і того, і другого. Новели О.Генрі – це тісне співіснування смішного і сумного, кумедного і драматичного.

Новели О.Генрі можна розподілити на декілька циклів. Перший з них – головний і найчисленніший (близько 150 новел) – присвячується велетенському місту Нью-Йорку з чотирма мільйонами його мешканців, починаючи з вуличних злидарів і закінчуючи королями біржі, банкірами і капітанами промисловості. Саме в нью-йоркських новелах виразно можна побачити найяскравіші риси таланту О.Генрі – людяність, демократизм, гумор і ліризм, трагікомізм і вміння зображувати світ пересічних людей.

Другий за кількістю і значенням цикл новел О.Генрі – новели про Техас та інші штати Заходу і Південного Заходу США (близько 100 творів). Герої техаських новел письменника – ковбої, скотарі, бандити, пройдисвіти – строкатий, барвистий, багатомовний світ колишнього фронтиру. В них відтворюється романтика життя, вільного, мов степ. Людина тут не відає впливу великих міст. Люди постають втіленням сили, мужності, енергії. Можливо, автор ідеалізує їх, але в цілому новели О.Генрі про Захід запам’ятовуються яскравими індивідуальностями, захоплюють глибокими і сильними пристрастями.

Третя група новел О.Генрі розповідає про Південь США – батьківщину письменника, зображує південні типи (таких новел 28). Письменник залучає до своїх творів численних персонажів з усіх верств американського суспільства і в такий спосіб перетворює свій доробок на своєрідну гумористичну енциклопедію американської дійсності початку ХХ ст.

Особливий тип персонажів О.Генрі – злодії, бурлаки, пройдисвіти, які зображуються письменником у романтичному дусі. Це найбільш вільні мешканці США – джентльмени, позбавлені будь-яких турбот про власність. Вони чимось нагадують благородного розбійника Робін Гуда або пікаро – героїв шахрайських романів ХVІІ-ХVІІІ ст. Саме такими зображує О.Генрі “благородних злодіїв” Джеффа Пітерса і його супутника Енді Таккера, чиї пригоди описуються у збірці “Любий пройдисвіт”. Звичайно, ці персонажі не мають нічого спільного з реальними злочинцями, яких О.Генрі бачив чимало. Це знову ідеалізація, знову казка, весела, іронічна, подеколи сумна, але завжди добра й світла.

“Останній листок”. Це одне з найкращих і найвідоміших оповідань нью-йоркського циклу, яке розповідає зворушливу історію самовідданої дружби і самопожертви. Центральні персонажі твору – дві бідні дівчини-художниці Сью і Джонсі, які приїхали до Нью-Йорка з провінції. У листопаді одна з них, Джонсі, тяжко захворіла на пневмонію. Годинами вона дивилась у вікно, на плющ, який ріс на стіні будинку у дворі, лічила листки, що опадали з плюща: Джонсі здавалося, що коли останній лист опаде, вона помре. Усі зусилля Сью збити Джонсі з цієї небезпечної думки зазнавали поразки. І ось на плющі залишився останній листок. Життя дівчини врятував старий художник на ім’я Берман, бідний невдаха, який жив на першому поверсі, під студією Сью і Джонсі. Він під льодяним дощем уночі намалював на стіні листок плюща замість того, якого зірвав вітер. Видовище листка, що не підкоряється холодним вітрам і залишається на плющі, збудило в Джонсі волю до життя, і вона одужала. А старий Берман захворів на пневмонію і помер.

Це сумна і майже трагічна історія, сповнена глибокого переживання за долю героїв. Дійові особи новели – типові персонажі О.Генрі, прості пересічні американці. Вони мешкають у районі “дахів ХVІІІ століття, голландських мансард і дешевої квартирної плати”. Всього майна в них - “декілька олов’яних кухлів і одна-дві жаровні”. Приблизно на такому самому рівні існує старий Берман. Проте жалюгідні життєві умови героїв – лише тло, на якому найповніше розквітає краса їхніх душ.

Найбільш психологічно складним образом в новелі є старий Берман. Автор іронізує з його кумедної зовнішності (“Борода Мойсея Мікеланджело … спускалась у нього з голови сатира .. на тіло гнома”), з його постійних розмов про шедевр, який він коли-небудь залишить світові. До того ж, Берман “п’є запоєм”, у нього характер сварливого старого, який знущається з “будь-якої сентиментальності”. Але саме він виявляється спроможним на великий акт самопожертви – ціною власного життя підтримує дух Джонсі і рятує її від смерті. Цей старий невдаха і пияк постає взірцем тієї дієвої любові, яка без жодного слова кидається на допомогу іншим. Образ Бермана набуває справжньої духовної величі, а смерть його викликає в нас такий самий біль, якби з життя пішла близька для нас людина. “Останній листок” – одна з найкращих новел в усій світовій літературі, яка розкриває тему відданої любові людини до людини.

Новела є взірцем майстерної композиції та вирізняється динамічним сюжетом. У ній автор використовує такий прийом, як несподівана кінцівка (до речі, це його улюблений прийом побудови сюжету). По суті, новела є прикладом “подвійної розв’язки”, тобто тут наявні дві сюжетні лінії: хвороба Джонсі і шедевр Бермана. Формально основною сюжетною лінією є хвороба Джонсі, але тільки формально. Насправді головною подією в творі є самовідданість Бермана. Обидві лінії отримують остаточне несподіване розв’язання тільки в самому кінці новели, коли Сью розкриває правду подрузі. Завдяки такому прийому О.Генрі тримає читача в стані напруження до самого кінця новели. Але цей прийом виконує ще одну функцію - за його допомогою старий Берман в одну мить морально виростає в наших очах і перетворюється на символ самопожертви.