Жанр історичного роману в літературі хіх ст.

Історичний роман нового типу. Історичний роман сьогодні – один із найпопулярніших жанрів красного письменства. Твори, в яких зображуються події минулих часів, із захопленням читають і діти й дорослі, і пересічні читачі й інтелектуали. Історичні романи настільки стали частиною нашого життя, що тепер важко уявити собі, що був час, коли письменники їх не писали. Річ не в тім, що наші предки не цікавилися історією. Так думати неправильно, бо люди завжди хочуть знайти власні корені, аби краще зрозуміти самих себе. Вони уважно вивчали літописи, хроніки, дивились художні інтерпретації історичних подій на театральній сцені, вичитували про подвиги героїв та королів у старовинних епічних поемах.

Проте тільки в ХІХ ст. письменники почали створювати літературні твори, які мали на меті в художній формі представити й осмислити історичні процеси. Одним із перших законодавців жанру був Вальтер Скотт. Він розробив власний тип історичного роману, який слугував взірцем для багатьох наступних поколінь письменників. Його твори обов’язково мали напружений сюжет, який складався з пригод вигаданого героя і перерирався осяжними відступами – описовими фрагментами, котрі містили інформацію про звичаї та побут сивої давнини. У романах “шотландського чарівника” також відображено й участь народних мас в історичних процесах.

Проте розвиток соціально-психологічної прози спричинив переосмислення принципів поетики історичного роману: письменники почали приділяти пильну увагу вірогідності середовища, намагалися, як справжні археологи, реставрувати побут, одяг, інтер’єри, зробити поведінку героїв вмотивованою з погляду тієї доби, до якої вони належать.

“Саламбо” Г.Флобера. Одним із перших таким шляхом пішов відомий французький письменник П.Меріме (1803-1870) у своєму єдиному романі “Хроніка царювання Карла ІХ”, який відтворює атмосферу релігійних воєн у 1572 р. та розповідає про події Варфоломіївської ночі. Автор виводить на сцену не тільки історичних персонажів, а й приватних осіб – двох братів Бернара і Жоржа де Мержі, які з причин релігійної ворожнечі опинились у протилежних таборах, і врешті-решт Бернар мимоволі стає винуватцем смерті Жоржа. Ерудиція та вміння Меріме проникати в самий дух історичних подій дали змогу створити ретельну реконструкцію французького ХVІ століття.

Ще послідовніше це зробити намагався Г.Флобер у романі “Саламбо”. Дія твору відбувається за часів повстання найманців проти Карфагена у 241-238 рр. до н.е. Близько сорока тисяч озброєних і досвідчених воїнів з усіх куточків світу, набраних до карфагенської армії для війни проти Риму, повстали проти своїх воєначальників і володарів на чолі з лівійським велетнем Мато. Карфагенськими збройними силами у цій війні, що тривала три з половиною роки, командує суфет Гамількар Барка. Врешті-решт, ця боротьба завершилася перемогою Карфагена.

Добре відомо, що сива давнина – одна з улюблених тем французьких письменників і, зокрема, романтиків, але флоберівський твір пропонує якісно інший підхід до зображення історичних подій. Вже на перших сторінках роману, які змальовують бенкет найманців у садах Гамількара, читач поринає в надзвичайно ретельно розроблене історичне оточення, кожен елемент якого перевірено з історичного погляду. Невипадково літературознавці називають “Саламбо” “археологічним романом”. Під час роботи над ним Флобер вивчив усі доступні на той час першоджерела про карфагенську історію, зокрема, праці грецького історика Полібія, відвідав Туніс, аби на власні очі побачити місце дії твору. Елементи зброї, описи храмів, одягу жерців, старійшин Карфагена, інтер’єри, тактики облоги міст, способи використання слонів у битвах, бойові порядки на бойовищах, - усьому Флобер намагався знайти документальне підтвердження. Деякі сторінки роману просто являють собою вільний переказ або навіть пряме цитування давніх текстів. Такі грунтовні знання, продемонстровані Флобером у творі, дають йому змогу розкрити закономірності історичних процесів, які врешті-решт призвели по поразки Карфагена у війні з Римом за кілька десятиліть після того, як відбуваються події, описані в творі.

Проте “Саламбо” – не тільки один із найкращих історичних романів світової літератури, але й шедевр вишуканої поетичної прози, справжня лірична поема про трагічне і піднесене кохання ватажка повсталих найманців Мато до дочки Гамількара Саламбо. Лівійський велетень поєднує у собі фізичну міць і відвагу, дитячу наївність і мужність, щирість і цілісність почуттів. Вперше побачивши Саламбо у жахливій ситуації, під час варварського бенкету у садах її батька Гамількара, в оточенні язиків полум’я влаштованої ними пожежі, Мато враз запалюється непереможною і владною пристрастю до дівчини. Ніщо – ні небезпеки і пригоди війни, ні поразки, ні навіть сама смерть – не може перемогти пам’ять про Саламбо. “Мене палить її погляд, вчувається її голос… – думає він. – Вона стала моєю душею … Сяйво її вроди оповиває її ясною хмарою…”¹

Саламбо також звертає увагу на Мато, але він лякає її, тому що є перш за все ворогом Карфагена. Але, попри патріотизм і ненависть, вона несподівано для себе також починає палко кохати його. Кульмінаційним моментом у розвитку їхньої пристрасті є епізод, коли Саламбо, подібна до біблійної Юдіфі, йде у намет Мато, аби забрати зухвало викрадений ним заїмф, священне покривало карфагенської богині Таніти. Переможений коханням, Мато падає перед нею навколішки. “На його очах, неначе срібні кульки, виступали великі сльозини; він ніжно зітхав і невиразно шепотів якість слова, тихіші за легіт і солодші за поцілунок”. Шалена пристрасть захоплює Саламбо. Вона не опирається пориву закоханого варвара, але забирає заїмф і тріумфально повертається до Карфагена, який знемагає під тиском найманців.

Остаточне усвідомлення Саламбо свого кохання до Мато відбувається надто пізно і за надто трагічних обставин. Полоненого Мато ведуть на жахливу страту. Увесь Карфаген жорстоко знущається з нього. Вкритий кровю, пошматований юрбою, він помирає. Головний жрець Молоха Шагабарім видирає серце з грудей Мато і віддає його в дар Сонцеві на очах Саламбо. Не витримавши жахливого видовища тортур, яким піддають її коханого, вона раптом падає і вмирає.

Епічний розмах історичних подій геніальну Флобера здатність вживатися в минулі епохи, в “чужі” надзвичайно складні форми життя, невідомі для європейця. З іншого боку, Флобер постає в цьому творі справжнім ліриком. Поза сумнівом, “Саламбо” належить до тих небагатьох книг у світовій літературі, де з неперевершеною глибиною й майстерністю розкрито трагізм людського кохання.

Історичний роман у польській літературі ХІХ ст. Жанр історичного роману наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. став значним явищем у польській літературі. Одним з визначних його майстрів був Болеслав Прус (1847-1912). Дія роману “Фараон”, створеного письменником, відбувається в ХІ ст. до н.е. у Давньому Єгипті. Головний конфлікт твору – зіткнення світської влади, представленої юним Рамзесом ХІІІ, з кастою жерців у боротьбі за реформування усієї системи управління країною. Молодий фараон гостро відчуває наближення кризи, яка загрожує повним занепадом єгипетської цивілізації, і вважає, що її причина полягає в тому, що жерці мають надто великий негативний вплив на прийняття державних рішень. Отже, його завдання – сконцентрувати всю владу в руках світського правителя й обмежити амбіції “духовних вчителів народу”.

Рамзесові ХІІІ протистоїть група розумних і підступних жерців на чолі з Гергором, які завдяки своїм знанням і багатству є навіть сильнішими від фараона. Аби створити соціальну базу для своїх реформ, Рамзес вирішує перетягнути на свій бік нижчі верстви населення, обіцяючи полегшити їхнє життя. Він навіть наважується конфіскувати золото Лабіринту, основу матеріальної міці жерців, аби віддати його людям у тяжку годину. Не варто думати, що Рамзес вирішив вжити таких заходів, тому що він був таким собі ідеальним монархом, який дбав тільки про добробут народних мас. Хоча він і не міг спокійно дивитися на їхні страждання, вони залишалися для нього насамперед засобом досягнення певної політичної мети. Проте жерці навчилися ефективніше за нього маніпулювати настроями селян і рабів і тому беруть гору в боротьбі - врешті-решт, молодий фараон гине, а його місце посідає Гергор.

Безперечно, на сторінках роману Болеслав Прус намагається якомога точніше реконструювати форми життя Давнього Єгипту. Його уявлення про побут, мистецтво, державні інститути єгипетської цивілізації знаходяться на рівні тогочасної науки. Письменник навіть включає фрагменти автентичних єгипетських текстів, аби підсилити почуття вірогідності зображення. Проте роман Пруса швидше не “археологічний”, а філософський, чи, як сказали б сьогодні, “політологічний”, бо в ньому автора найбільше цікавлять механізми утримання політичної влади, роль і місце правителя, якості, потрібні лідерові загальнодержавного рівня, щоб здійснити реформаторське покликання.

Найповніше цю “філософсько-політологічну” проблематику роману втілює в романі Рамзес ХІІІ. Він – обдарований державний діяч, здібний військовий, талановитий дипломат, непересічна особистість. У нього є все, щоб стати правителем Єгипту нового типу і вивести свою країну на якісно інший шлях розвитку. Про прогресивність програми реформ Рамзеса свідчить хоча б той факт, що Гергор, ставши фараоном, здійснює його далекосяжні плани. З іншого боку, невміння користуватися невіглаством народних мас, внутрішня психологічна суперечливість, брак досвіду, мудрості, витриманості не дають Рамзесові ХІІІ реалізувати прогресивну політичну програму.

Отже, часова відстань давала романістові змогу поглянути на події єгипетської історії як на своєрідну філософську модель боротьби і взаємодії різноманітних чинників, що визначають ефективну роботу державного механізму. Історія падіння Рамзеса ХІІІ розкриває глибокі закономірності історичного процесу, які діють за всіх часів і якими не повинен нехтувати жоден правитель. Скільки з них, як і він, ставали жертвою мінливих настроїв народних мас і підступів внутрішніх ворогів, які називають себе “друзями держави”, а дбають тільки про власні політичні успіхи?! Проте значення роману Пруса – не тільки філософсько-політичне, а й загальнолюдське, бо в справжньому літературному шедеврі (а саме таким є твір Пруса) історичні події і картина політичної боротьби – лише привід поговорити про людину, про її місце у всесвіті, про перемоги і поразки її духу.

Г.Сенкевич та його історичні романи. Відомий польський письменник Генрік Сенкевич (1846-1916) - знаний у всьому світі класик історичного роману. Його звернення до цього жанру безпосередньо пов’язане з тією культурною ситуацією, що склалась на його батьківщині в другій половині ХІХ століття. Польщі як незалежної держави тоді не існувало, а різні її частини входили до складу Росії, Німеччини та Австро-Угорщини. Безумовно, письменник як польський патріот не міг примиритись із такою ситуацією і завдання своєї творчості вбачав у тому, щоб пробуджувати національну самосвідомість поляків. У своїх творах про польську давнину він спробував дати відповідь собі і своїм співгромадянам, у чому полягали причини колишніх славетних перемог і поразок далеких предків і що це таке «польський дух» взагалі.

Не обійшлось тут і без тенденційних підходів до трактування подій польської і східноєвропейської історії. Так, Г.Сенкевич намагався представити Польщу протягом певних історичних періодів (зокрема ХVI-XVII cт.) таким собі передовим бастіоном цивілізації та християнства, що захищав Європу від орд азіатських варварів. Критики звинувачували Сенкевича у відхиленні в деяких творах від історичної правди. Безумовно, вони мають рацію, але позиція письменника із загально-культурного погляду також була виправданою, бо сприяла польському національному відродженню.

Протягом 80-х рр. побачили світ романи Сенкевича «Вогнем і мечем» (1884), «Потоп» (1886), «Пан Володийовський» (1888) – частини «Трилогії», де змальовано найдраматичніші сторінки польської історії 40-70х рр. ХVІІ сторіччя. З перших сцен, які відбуваються напередодні визвольної війни українського народу (втеча Богдана Хмельницького до Запорізької Січі), крізь найвідоміші битви цієї війни і місяці «потопу» - шведської навали на Польщу, яка вже зазнала поразки у війні з Росією, - автор веде нас далі до початку ще однієї навали, турецько-татарської, і падіння Кам’янця. Завершує цей ланцюг подій перемога польської зброї у битві під Хотиним.

«Трилогія» Г.Сенкевича – це велика історична епопея з надзвичайно цікавим сюжетом, який тримає читача в постійному напруженні, а також ціла галерея образів, багато з яких змальовано настільки блискуче, що вони назавжди залишаються в нашій пам’яті. Це й обережний користолюбець зброєносець Жендзян, і простакуватий Рох Ковальський, і пихаті й підступні магнати Радзівілли, і сміливий і відважний Кміціц і, звичайно ж, незрівнянний пан Заглоба.

Проте, незважаючи на ці безумовні докази непересічного таланту Сенкевича як історичного романіста, «Трилогія» викликала чимало критичних зауважень. У романі «Вогнем та мечем» упереджено зображується визвольна боротьба українського народу за свою незалежність. В творі замовчуються вирішальні битви, славні перемоги козаків (під Жовтими водами, Корсунем тощо), дрібні ж сутички, що завершились на користь Польщі, змальовуються крупним планом. Українські козаки і повсталі селяни в творі показані як зграя розбишак, а така зловісна постать, як князь Ярема Вишневецький, прославляється. Таке необ’єктивне потрактування подій української історії - свідчення тенденційності, зумовленої наміром Сенкевича сприяти збудженню «польського духу».

«Хрестносці» (1900) – ще один роман Г.Сенкевича з польської історії. Це один з найкращих творів письменника, в якому, за висловом польського історика літератури Петра Хмелевського, він зміг уникнути тих внутрішніх суперечностей «між історико-суспільною позицією і художнім образом», що так властиві його «Трилогії». Сенкевич відтворює в «Хрестоносцях» історично правдивий образ молодої, але вже міцної Польської держави на межі ХIV і XV століть. Доба феодальної роздробленості закінчилась, і разом зі зростанням державної єдності формувалась єдність польського народу. На заваді цим процесам став Тевтонський рицарський орден, який постійно загрожував Польщі: хрестоносці здійснювали рейди всередину території країни, загрозами й інтригами нацьковували на Польщу сусідні держави, а також нахабно втручались у внутрішні справи польських феодалів. Для боротьби зі спільним ворогом Польща об’єдналася з Литвою, яка також потерпала від постійних підступів Тевтонського ордену. Відтоді в народі міцніла впевненість у тому, що обидві держави візьмуть гору над розбійницьким орденом. Але й орден не збирався відступати: він нагромаджував сили, намагався вбити клин між Польщею та Литвою, аби відтягнути годину вирішальної битви. Саме цим рокам відносної тиші перед бурею (якщо можна називати тишею постійну війну на кордоні Польщі й ордену) і присвячується основна частина роману. Кульмінацією твору є доленосна перемога польських, литовських, українських, російських (смоленських) і чеських полків під проводом короля Ягайла над Тевтонським орденом у битві під Грюнвальдом (1410).

Завдання автора роману було надзвичайно складним. Незважаючи на вузьке коло першоджерел (хронік, літературних пам’яток тощо), в яких описуються ті далекі часи, Сенкевич зумів проникнути в самий дух доби та художньо осмислити її головні історичні конфлікти, подавши досконалу реконструкцію польської культури ХIV-XV ст. Для цього Г.Сенкевич використовує різноманітні прийоми. За допомогою вживання архаїзмів та діалектних форм автор стилізує мову персонажів – здається, що вони розмовляють так, як розмовляли напередодні битви під Грюнвальдом. Атмосферу польського Середньовіччя уособлюють образи, мовби перенесені з рицарських романів або билин (це образи таких польських державних діячів та військових, як Завіша Чорний, Зиндрам із Машковіц і почасти Повала із Тачева). Деякі персонажі роману ніби зійшли зі старовинних вітражів або з середньовічних книжкових мініатюр (королева Ядвіга, Дануся).

Як властиво Сенкевичу, «Хрестоносці» - роман із напруженим захоплюючим сюжетом, у якому бере участь безліч дійових осіб. Незабутні такі герої, як Ягенка – жвава й приваблива дівчина, один з найкращих жіночих образів в історичних романах Сенкевича, або суворий та трагічний Юранда зі Спихова, якого не зламали тяжкі удари, що випали на його долю. Центральним персонажем і душею роману є, безсумнівно, Мацько з Богданця. Цей діяльний, енергійний лицар постає втіленням найкращих рис шляхти того часу. Він досвідчений та відважний військовий, умілий та ощадливий хазяїн, водночас готовий пожертвувати усім, якщо того вимагає лицарська честь. З іншого боку, він – не штучно піднесений ідеальний та бездоганний персонаж. Автор із доброю посмішкою показує і його «слабкі сторони»: хитрування і вихваляння своїми невигаданими героїчними вчинками. Отже, Мацько із Богданця – персонаж живий і психологічно вірогідний.

У романі «Хрестоносці» є й сучасний злободенний план. Польський народ, що жив на землях, які були під владою Німеччини, зазнавав наприкінці ХІХ- на початку ХХ ст. особливо сильного тиску з боку войовничого германізму: польська мова та польські школи заборонялись, а самі поляки проголошувалися людьми «другого сорту». Активізувалась пронімецька пропаганда, і прославлення «героїчного минулого» Тевтонського ордену було одним з найважливіших її напрямків. Роман «Хрестоносці», у якому Генрік Сенкевич викрив справжнє обличчя «благородного» Тевтонського ордену, сприяв піднесенню патріотизму й національної гідності у поляків, їхньої національної самосвідомості.

Є в творчості Генріка Сенкевича ще один історичний роман, який відрізняється за духом від «Трилогії» і «Хрестоносців». Це - «Quo vadis?» («Камо грядеши?», або у перекладі сучасною українською «Куди йдеш?») (1896). Тут письменник зосереджує свою увагу передусім на загально-філософських, а не на польських проблемах. Дія роману розгортається у період 64-68 рр. у Стародавньому Римі, коли жорстоко переслідувалися перші християни. Ми стаємо свідками чи не найжахливішої трагедії в житті людства.

«Уважно читаючи «Аннали», - писав Сенкевич, - я не раз відчував, як у мені зріє думка дати художнє протиставлення двох світів, один із яких становив собою всевладну правлячу адміністративну машину, а другий – непереможну духовну силу». Перший із цих світів символізує в романі неронівський Рим із його розпустою і гонитвою за ницими насолодами, політичним терором і занепадом моралі. Усі вади цього світу найповніше уособлює імператор Нерон, який у романі постає типовим тираном, чиї влада і могутність базуються лише на насильстві. Нерон – примхлива й аморальна людина, хвора на марнославство, охоча до лестощів. За умов цілковитої безконтрольності немає тих меж, що можуть стримати тваринні інстинкти та підступність Нерона. Він могутніший від Бога. Життя людей, їхні страждання не варті жодної вимученої фрази в тих поемах, якими він так пишається. За логікою Сенкевича, повна безконтрольність влади, необмежена жорсткість державної машини неронівського Риму призводить до повного знищення людини в Нероні та його прибічниках.

Альтернативою тому шляху, що веде до загибелі, в романі є духовність і любов, яку несуть у своїх душах перші християни. Прихильниками нової віри є такі персонажі роману, як улюблена героїня письменника Лігія, відданий їй велетень та силач, схожий на казкового богатиря Урс, вельмиповажна Помпонія Греціна, яка виховала Лігію в своєму будинку, єпископ Крісп, учасники нічних таємничих богослужінь в Остріані, кар’єрах і катакомбах, жертви неронівських покарань на арені амфітеатру. Повсякденна поведінка християн становить разючий контраст із жорстокістю, розпустою та жагою крові, які стали неодмінною рисою римського побуту і які, мов невигойна хвороба, роз’їдають велику імперію зсередини. На відміну від зіпсованих та безжалісних римлян, християни живуть за законами любові та дбають про моральну чистоту. Духовними лідерами християн є святі апостоли Петро та Павло, які символізують святість і мудрість. Їхні промови, жести, обличчя випромінюють радісне світло й милосердя.

За драматичною боротьбою сил Добра й Зла, християнської жертовності та політичного свавілля Неронівського Риму відсторонено спостерігає дядько Вініція - «арбітр Вишуканості» Петроній, естет і гедоніст (гедонізм – спосіб життя і теорія, за якими найвищою цінністю є насолода). Ставлення Сенкевича до цього персонажа та його життєвої позиції було складним і неоднозначним. Письменник змальовує його розумною, талановитою людиною, з великими здібностями дипломата і організатора та знанням світу і звичаїв Риму, з непересічним літературним хистом. Петроній вміє любити, до кінця допомагає Вініцію, незважаючи на розбіжності в їхніх поглядах і на смертельний ризик. Петроній зміг зберегти в абсолютно неморальному середовищі глибоку внутрішню порядність і певну незалежність поглядів. Навіть всевладний імператор Нерон вирізняє його з-поміж інших. Петроній обожнює красу і насолоду, і прагне зазнавати радість від кожної миті буття. Йому подобаються коштовні речі та рідкісні страви, він звик до багатства і розкоші, але ненавидить вульгарність. Ніколи смак і почуття гармонії не зраджують його. Його розваги, бенкети і кохання – справжні витвори мистецтва, які не мають нічого спільного з тими брудними й вульгарними оргіями, що відбуваються на Палатіні.

З другого боку, незважаючи на ці безсумнівні прикмети визнання Сенкевичем рівня особистості свого персонажа, письменник навряд чи був солідарним із його життєвою філософією, хоча, як випливає із тексту, поважав її. Петроній був надто байдужий до злочинів Нерона, зовсім не намагався боротися зі злом, а просто пристосовувався до ситуації, створивши своєрідну «екологічну нішу», яка давала йому змогу насолоджуватись красою і зазнавати радощів. Петроній, який, за Сенкевичем, спілкувався з апостолом Павлом, глибше від інших зрозумів, що християнство – це якісно новий крок у духовному розвитку людства, але йому бракувало жертовності, вміння прощати ворогів, бажання розлучитись зі своїм розкішним будинком. «Це не для мене», - був його висновок. І така реакція не випадкова, бо Петроній, між іншим, ще й носій суто античного світобачення. Приреченість Петронія, за думкою письменника, символізує і приреченість великої античної культури, на зміну якій ішла культура християнська. Ось чому самогубство Петронія - прекрасний, мужній вчинок, гідний «арбітра Вишуканості». Це фінальний акт піднесеної трагедії, але, на жаль, то справді кінець, за яким темрява і порожнеча, а не перехід у вічність, як у християн. Ось чому сцена смерті Петронія спричиняє такий глибокий сум і біль в серцях його гостей, бо з ним та його коханою Енікою «помирало те єдине, що залишалось в їхньому світі – поезія і краса».

Отже, роман Г.Сенкевича розкриває вічний конфлікт між безкарною, нічим не обмеженою Владою і духовністю, актуальність якого неодноразово довела історія людства (в тому числі і ХХ сторіччя). На думку письменника, усім людям, рано чи пізно, доводиться зробити вибір між першим і другим, бути або з Твариною, або з Христом. Щоправда, є ще позиція спостерігача-естета, «позиція над бійкою», життя в прекрасному світі мистецтва та вишуканих насолод. Який вибір зробив сам романіст, здогадатися не важко. На думку письменника, «позиція над бійкою» є мовчазною підтримкою несправедливої та злочинної Влади і лише видимістю втечі, бо втікач, як доводить доля Петронія, все одно стає жертвою безжалісного тирана.