Діаграма 3. Ранній модернізм

Художні ідеї «кінця віку» та українська література. Художні ідеї «кінця віку» мали велике значення для розвитку й становлення класиків української літератури першої третини ХХ ст. Доволі швидко на українському ґрунті знайшли своїх прихильників декадентські настрої. Одним із перших представників декаденства в українській літературі був Гнат Хоткевич («Життєві аналогії», «Поезії в прозі»). Показовими є висловлювання деяких героїв А.Кримського: «Я – продукт сучасної цивілізації, я дегенерат, я декадент, я людина «кінця віку», я неврастенік» – характеризує себе герой оповідання «Не порозуміються». Риси декадентського світогляду наявні в творчості М. Вороного, О. Плюща та ін. Проте, як зауважує Т. Гундорова, «прикметною особливістю декадансу в Україні була, як не дивно, активна антидекадентська свідомість, зокрема на грунті національному». Песимізм та розгубленість декадентів викликали незадоволення тим, що становили небезпеку з погляду націотворення. Письменники побоювалися, що вся енергія українських інтелігентів буде витрачатися на самоаналіз, що вони будуть відволікатися від найголовнішого – служінню народу та державі. Саме цим викликана гнівна реакція Івана Франка на захоплення декаденством і взагалі модернізмом М. Вороного:

Слова – полова,

Але огонь в одежі слова –

Безсмертна, чудотворна фея,

Правдива іскра Прометея.

Одне слово, митець повинен служити національній ідеї, а не займатися «копирсанням душі» та «гризінням нігтів». Ще більш різко критикує українських авторів за декаденство Дм. Донцов, що помічає його риси і в О. Олеся, і В. Винниченка, і у самого І. Франка. Той самий Гнат Хоткевич писав, що декаданс взагалі не міг «відноситися до суспільності української з її безкінченним морем селянства і парою-другою, як тоді називали, «свідомих українців», що падали під вагою всякої праці на народній ниві».

З іншого боку, декаданс в українській літературі відіграв позитивну роль, бо сприяв вивільненню національної свідомості з лабетів народницьких схем, виведенню української культури на європейській простір, бо вчив цінувати слово само по собі, а не дивитися на нього як на засіб виховання мас у певному дусі. Він також стимулював розвиток мови красного письменства шляхом збагачення її імпресіоністичною та символічною образністю.

Важливою культурною подією стало знайомство українських літераторів з працями Фр. Ніцше. Зокрема, особливо близькими для них виявилися волюнтаристський пафос німецького філософа та його вчення про мораль панів і рабів. Ці ідеї одразу почали використовуватись як засіб стимулювання національної свідомості українського народу. У творі «Царівна» О.Кобилянська саме в ідеях автора «Заратустри» знаходить опертя, викриваючи рабський дух та конформізм більшості українців. Героїчним волюнтаризмом просякнуті твори Лесі Українки. На ніцшеанстві базуються естетизм М. Євшана, концепція «самовистачаючого націоналізму» Дм. Донцова, вітаїзм М. Хвильового, принцип «чесності з собою» В. Винниченка. Гімном Ніцше лунає сонет М. Рильського.

Творчо й оригінально переосмислили українські письменники принципи імпресіонізму, майстрами якого були М. Коцюбинський, О. Кобилянська, М. Хвильовий та ін. Підживлюючись здобутками європейської літератури, в окремий напрям оформився неоромантизм (Леся Українка, М. Хвильовий, Ю. Яновський). Могутнім поштовхом для оновлення духу української поезії став символізм. З-поміж літераторів, які намагалися прищепити його принципи на українській землі, слід згадати М. Вороного, членів «Молодої музи», О. Олеся, П. Тичину, і, звичайно, неокласиків (М. Зеров, М. Драй-Хмара, П. Филипович, Ю. Клен, М. Рильський). Освоєння художніх ідей «кінця віку» стало одним з етапів європеїзації української літератури.