Діаграма 1.

Як переживати кризу? Кризовий стан культури спричинив формування цілої низки типів культурно-побутової поведінки, які водночас були і світоглядом (у царині філософії), і художнім стилем (у царині мистецтва), і способом життя (у царині практики), сукупність яких критики охрестили поняттям «кінець віку». Найпомітніший з них – декаданс. З французької це слово перекладається як «занепад», але йому надавали в різні часи різного тлумачення: у XVIII воно було синонімом деградації смаку, у період з 1789 по 1850 рр. використовувалося для характеристики деморалізації суспільства. Десь усередині століття виникає перша мода на декаданс – культивування насолоди від психічних збочень і хвороб. Невротик стає героєм часу. Бодлер, Теофіль Готьє, Золя, Гонкури стверджували, що розлад нервів – закономірний наслідок доби. У «Що я ненавиджу» Е.Золя пише: «Мій смак, якщо бажаєте, зіпсований; мені подобаються надзвичайно гострі літературні рагу, витвори декадансу, яким властива хвороблива чутливість, а не міцне здоров’я класичних періодів. Я належу своєму часу». Після поразки Франції у війні з Прусією (1870) переживання занепаду посилюється, а починаючи з середини 1880-х рр. можна вести мову про існування «декадентської школи». Вплив її відчутний вже далеко за межами Франції. Декаденти, не в змозі подолати відрази до життя, шукають засобів стимулювання втомлених почуттів і тому поринають у штучне, психологічно перекручене й неприродне. Ця практика поширюється не тільки на мистецтво, а й на побут і повсякденну реальність: сексуальні збочення, наркотичний рай, фантастичні розваги за межею моральності й здорового глузду стають не тільки темами творів, але й сценаріями доль багатьох видатних письменників того часу (найяскравіший приклад – Оскар Уайльд). Ці негативні аспекти декадансу викликали гостру критику. Наприклад, Макс Нордау назвав це явище «виродженням», і цю його оцінку повторювали критики в різних країнах Європи.

Ще один цікавий культурно-побутовий тип переживання «кризи кінця віку» – дендизм, мистецтво відрізнятися від інших завдяки незвичайному коштовному одягу й аристократичним манерам. Денді, як і декаденти (до речі, багато денді були водночас декадентами, наприклад, Ш.Бодлер або О.Уайльд), відмовлялися від природного й природності, протиставляючи їм штучність і Красу. Близьким до дендизму поняттям є снобізм – ще одна мода межі століть. Поль Бурже так характеризував це явище: «Це – хвороба марнославства, яка полягає у сповідуванні забобону про безумовне значення аристократичного походження, багатства або слави». Сноби намагалися бути останнім словом у всьому й вихвалялися своєю обізнаністю в новинках.

Атмосферу того часу неможливо уявити собі без естетів – митців і звичайних індивідів, які проголосили себе жерцями Краси. Про них вже цитований Поль Бурже писав: «Скласти життя з вражень мистецтва, і тільки з них, – ось у найпростішому викладі програма естетів». Уособленням естетства можна вважати Оскара Уайльда. Естетські звички вимагали від людини колосальних матеріальних витрат, тому що служник Прекрасного повинен оточувати себе виключно коштовними й геніальними витворами людських талантів і здібностей. Мова йде не тільки про картини, скульптури, книги, а й про меблі, будинки, сади, тканини. Перетворенню Красою підлягав увесь побут у цілому.