Діаграма 1. Ознаки натуралістичного роману
Поява натуралізму супроводжувалася шквалом критики. Це зрозуміло: натуралісти дедалі більше заглиблювались у непоетичну дійсність (наприклад, Е.Золя в романі «Пастка» подає читачам клінічний опис руйнації людини під впливом алкоголю і розпусти). Неодноразово натуралістські твори зазнавали утисків з боку критики та цензури, але вони викликали інтерес публіки і позначалися на розвитку світової літератури. З одного боку, натуралізм продовжив реалістичні традиції і, своєю чергою, формував стиль письменників-реалістів початку ХХ ст. З другого, він став основою для майбутніх письменників-модерністів. Зокрема, в натуралістичному романі набуває розвитку імпресіоністичний стиль. Нарешті, натуралісти змушували ще раз переглянути проблему табу (заборон) у літературі. Вони дедалі більше розширювали коло тем, які «дозволялось» описувати в книжках. Після них поява Джойса або Лоуренса з їхніми «неморальними» романами була цілком закономірною.
«Ругон-Маккари». Найвищим досягненням Е. Золя критики визнають його двадцятитомну епопею «Ругон-Маккари» – вичерпне й ретельне вивчення французького суспільства доби Другої імперії, яке здійснюється за принципам «натуралістичного роману»: спадковості, середовища, історизму, об’єктивізму й максимального зближення позиції письменника та вченого. Е. Золя ставить перед собою завдання написати «фізіологічний роман», в основу якого покладає деякі ідеї відомого французького критика Іпполіта Тена, зокрема, думки про вплив на індивіда спадковості та оточення. Він наче кидає виклик Бальзаку з його «Людською комедією».
На такий амбітний намір вказує передмова до роману «Кар’єра Ругонів», який відкриває всю серію творів. Тут письменник відверто проголошує свій намір: «Для розв’язання подвійного питання, про темперамент та середовище, я спробую відшукати та відстежити ту нитку, яка математично точно веде від людини до людини». Кінцевим результатом має стати «природна та соціальна історія однієї родини в добу Другої імперії».
Е. Золя переосмислює «техніку перехідних персонажів», запропоновану Бальзаком: крізь усі романи проходять члени однієї родини, нащадки Аделаїди Фук від двох чоловіків, – її наймита Ругона і контрабандиста та гультяя Антуана Маккара. Таким чином, всі «перехідні персонажі», покликані забезпечити єдність художнього світу творів, є родичами, що цілком відповідає натуралістським теоріям Золя. Прізвища цих двох гілок родичів і дають назву циклу. «Ругон-Маккари», та група, та родина, яку я збираюсь вивчати, вирізняється необмеженою хтивістю, потужним прагненням нашого століття, яке рветься до насолод». Представники обох ліній успадковують біологічні й психічні особливості своїх батьків. «У фізіологічному відношенні для них характерне повільне чергування нервових розладів і хвороб крові, які проявляються з роду в рід і визначають, залежно від середовища, почуття, бажання і пристрасті кожної окремої особистості – усі природні та інстинктивні прояви людської природи, наслідки яких мають умовні назви чеснот і вад». У характері П’єра нервозність Аделаїди нейтралізується впливом його батька Ругона. Діти та онуки П’єра потім зуміють заробити гроші й представлятимуть клас буржуазії. Натомість нащадки Антуана ледачі, схильні до алкоголізму люди. Це також переходитиме з покоління в покоління і визначатиме долі героїв.
Епопея «Ругон-Маккари» охоплює велике розмаїття тем, що також відповідає намірові автора створити всебічне дослідження французького суспільства періоду Другої імперії. Її основою була буржуазія (велика, середня і дрібна). Цілком зрозуміло, що життю цього класу Золя приділяє пильну увагу в романах «Кар’єра Ругонів» (1871), «Здобич» (1871), «Черево Парижа» (1873), «Гроші» (1891) та ін. Не забуває письменник і представників інших верств населення: церковників («Завоювання Плассана», 1874; «Провина абата Муре», 1875), робітників, ремісників, селян («Пастка», 1877; «Жерміналь», 1885; «Земля», 1887), декласованих елементів, зокрема повії («Нана», 1880). Відображено в епопеї і провідні теми соціально-політичного («Жерміналь» – різні варіанти соціалізму), культурного («Творчість», 1886) і приватного життя («Сторінка кохання», 1878). Таким чином, Е. Золя створив самодостатній художній світ, у якому діють понад дві тисячі персонажів.