11

40. Соціально-економічний устрій та народні рухи в Україні уXVIIIст.

Посилення феодально-кріпосницької експлуатації і гноблення з боку української старшини, монастирів, багатого купецтва, російського царизму, дворян і чиновників зумовлювали наростання незадоволення і рішучого протесту селян, рядових козаків, міської бідноти. Форми народного протесту були різноманітними. Багато селян намагалися уникнути виплати податків і виконання повинностей на власників та покріпачення, перейшовши в козацтво. Старшина всіляко перешкоджала самовільному вступу селян до козацтва. У цьому їй допомагав царський уряд. За указом Петра І 1723 р. козаками залишилися лише здавна записані в козацькі компути, інші мали бути посполитими Зубожілі селяни, щоб позбутися загальних податків і повинностей, переходили в підсусідки до старшини, духівництва, заможних козаків або навіть багатих селян. Це . зменшувало доходи військового скарбу, що втрачав платників податків, і гетьманський уряд універсалом 1701 р. зобов'язав підсусідків, які продовжували вести своє господарство, повністю виконувати всі повинності. для аграрних відносин другої половини XVII – XVIII ст. у західних і правобережних українських землях було характерним зростання й зміцнення феодальної власності на землю, її концентрація в руках магнатів. Господарство розвивалося на основі фільварково-панщинної системи, що на кінець 60-х років XVIII ст. поширилася по всій території. В західноукраїнських і правобережних, північно-західних землях продовжувала панувати відробіткова рента. У північно-східних районах Правобережної України еволюція йшла від особистої свободи селян до слобод, грошової, відробіткової ренти, що свідчило про повторне закріпачення. Головна роль в організації виробництва перейшла від селянського до феодального господарства.

41.У січні 1768 р. кримські татари здійснили рейд на Правобережну Україну, але змушені були відступити. Україна стала центром зосередження і розгортання російських військ, їх найближчим тилом, що вимагало постачання великої кількості провіанту, фуражу, транспорту. З лівобережного козацтва було сформовано окремий корпус, а з мешканців Правобережжя — волонтерські формування. Росія здобула перемогу у війні, і в 1774 р. було підписано Кючук-Кайнарджійський мир ний договір, за яким Росія отримала територію між Дніпром і Бугом, фортеці Керч і Єнікале в Криму, Кінбурн у гирлі Дніпра, а також право вільного судноплавства по Чорному морю. Туреччина змушена була визнати незалежність Кримського ханства. Згодом російські війська окупували Крим, і цариця Катери на II оголосила про приєднання його до Росії (1783 p.). Близько 300 тис.татар змушені були емігрувати з Криму до Туреччини із-за політики царського уряду, спрямованої на витіснення місцевого населення. Приєднання Криму мало велике значення, ос кільки ліквідовувався багатовіковий плацдарм для нападів турецько-татарських військ на Україну; навколо почали освоювати землі Півдня України. У самому Криму не стало рабовласництва і работоргівлі, що, без сумніву, мало прогресивне значення. Росія знову здобула перемогу у війні. За Ясським мирним договором 1791 р. Туреччина визнала приєднання Криму до Росії, віддала їй фортецю Очаків і землі від Південного Бугу до Дністра. Чорноморське козацьке військо було переведене на Кубань. У цей період починається швидка колонізація Півдня України, її можна розділити на три види: поміщицька, селянська і міська. З XVII століття південні землі України згідно з офіційними документами і традицією вважалися власністю запорозьких козаків. Грамотою С. Баторія (оригінал якої загинув) границя запорозьких володінь зазначалася від міста Терехтемирова на південь, Дніпром; в кінці XVII ст. північна границя запорозьких володінь намічалася вздовж рік Тясмину та Самари. XVII ст. відбувався безперервний рух людности на запорозькі землі, «вольності». Тікаючи сюди з Гетьманщини, Слобожанщини, Правобережної України, селяни вступали до козаків або оселялися в степах хуторами та слободами. Крім утікачів, оселялися в північній смузі запорозьких вольностей козаки та посполиті з сусідніх полків: Миргородського, Полтавського, Переяславського. Приваблювали їх родючість землі та ліси, яких не було в тих полках. Одні поверталися на зиму додому, інші оселялися хуторами та слободами на стало, поступово просуваючись все далі на південь Особливо збільшується колонізаційний рух в 40-их роках після того, як Білгородським трактатом між Росією і Туреччиною віддано Росії землі, які запорожці вважали своїми; південна межа Російської імперії пересунулася на південь до лінії від гирла ріки Кінські Води до Великої Берди. На мапі, що її склав Де-Боскет, зазначено в північній частині запорозьких володінь коло 100 назов; 50% їх з'явилося за час відсутности запорожців і за перше десятиліття по їх повороті. Російський уряд не тільки толерував утікачів, а й розсилав своїх агентів по Польщі, які закликали українських селян вертатися на Україну. Переходили росіяни-старовіри, які теж засновували слободи.

42 Розподіли Польщі і входження Правобережної України до складу Російської імперії Ослаблення Речі Посполитої в другій половині XVIII ст. дало можливість Прусії, Австрії та Росії розчленувати цю державу. Відбулося три поділи Речі Посполитої. І поділ - у 1772 р. Росія загарбала частину Білорусії, Австрія - Галичину) Прусія - споконвічні польські землі. У 1774 Авсрія загарбала Буковину, а ще в кінці XVII ст. - Закарпаття. Таким чином, наприкінці XVIII ст. всі західноукраїнські землі опинилися під владою Австрії. ІІ поділ - 1793р.. Росія загарбала Правобережну Україну та білоруські землі, Прусія - польські землі. ІІІ поділ - 1795 р.. До Росії відійшла Західна Волинь, Західна Білорусія, більша частина Литви і Курляндія (частина Латвії). Прусія -західно-литовські землі і поділила з Австрією польські землі. Польська держава перестала існувати.Був створений Галицький сейм - законодавчий орган краю. В окрузі влада була в руках старости, якому підпорядковувалися чиновники. Урядовою була німецька мова. На селах влада належала війтам (старостам) і наглядачам (мандаторам). Чисельність українського населення на рубежі XVIII - XIX ст. становила 3,5 млн. чоловік під владою Австрії і 8,2 млн. чоловік під владою Російської імперії. За становою ознакою населення поділяли на дворянство, духовенство, міщан та селян. Протягом 90-х рр. ХVIII ст. на її територію були поширені загальноімперські адміністративні органи та установи. В краї почали діяти намісницькі, а згодом губернські правління, царські судові органи тощо. Становище народних мас майже не змінилося. Одночасно польські магнати одержали від царських властей нові чини, звання, права російського дворянства.

43. Західноукраїнські землі у складі Австрійської імперії. Галичина, а незабаром Північна Буковина опинилися під владою Австро-Угорщини після першого поділу Речі Посполитої у 1772 р. Закарпатська Україна опинилася під владою Угорщини. Хоча ці українські території жили окремим життям, та їх доля мала багато спільного: українське населення зазнавало постійного соціального і національно-релігійного гноблення. Територія Галичини дісталася Австро-Угорщині у стані економічного занепаду. Селянство зубожіло під гнітом кріпацтва, міське населення страждало внаслідок занепаду промисловості і торгівлі, у занедбаному стані перебувало ремісництво. Навіть у 30-40-х роках промисловість не перейшла зі стадії мануфактурної до фабрично-заводської. У дуже складному становищі перебувало сільське господарство. Економічна відсталість позначилася на соціальній структурі населення, лише 5% якого було зайнято у промисловості. Щодо українців - а це понад 2/3 населення - здійснювалася політика соціального і національного гноблення. осилення феодально-кріпосницького гніту на західноукраїнських землях викликало рішучий опір з боку трудового населення - міщан, ремісників, робітників та селян. Поширеними формами боротьби останніх стали втечі від поміщиків, підпали маєтків, знищення посівів та вирублення лісів. Під час революції 1848-1849 рр. на землях Австро-Угорщини національно-визвольний рух, що набирав дедалі більшого розмаху, зазнав політизації. Революція 1848-1849 рр. на землях Австро-Угорської монархії ознаменувалася значним піднесенням селянського і робітничого руху. Радикальні вимоги селянства змусили австрійський парламент прийняти рішення про скасування феодальних повинностей та передачу селянам поміщицьких земель, хоч і за викуп їх державою та частково самими селянам. Аграрні реформи цісарського уряду були половинчастими. Так, селяни, одержуючи особисту волю та право вільного користування земельними наділами, одночасно були позбавлені сервітутних прав(користування лісами, пасовиськами...). Таким чином, унаслідок аграрних перетворень, здійснених під тиском революційних виступів робітників і селян, австрійські та польські поміщики зберегли привілейоване становище.

44. Територія, населення та адміністративний поділ українських земель у складі Російської імперії у першій половині XIXст. З кінця XVIII ст. українські землі Наддніпрянщини були перетворені на звичайну провінцію Російської імперії. На них був поширений загальноімперський адміністративний порядок. Вона була поділена на дев'ять губерній — по три в кожному регіоні: Харківська, Чернігівська і Полтавська — на Слобожанщині і Лівобережжі; Київська, Подільська і Волинська — на Правобережжі; Катеринославська, Херсонська і Таврійська — у Південній Україні. Крім того, кожен регіон був генерал-губернаторством — відповідно Малоросійським, Київським і Новоросійським. Частина компактно заселених українцями земель опинилася поза межами дев'яти українських губерній. Це райони Кубані, Війська Донського, Воронезької, Курської, Гродненської та Могильовської губерній. Разом із цим в ці губернії увійшли райони, де компактно проживало російське населення. Такий адміністративно-територіальний поділ був спрямований на посилення контролю над українцями та прискорення їх русифікації.

45.Криза феодально-кріпосницьких відносин в Україні та анти­феодальні рухи в першій половині XIXст. Історія України XIX ст. характеризується важливими подіями у всіх сферах соціально-економічного життя і суспільно-політичного руху. На протязі цього часу зчинилося перетворення Росії, т тому числі України, із феодально-крепосницької в капіталістичну, сформувався промисловий пролетаріат, помітно розгорнувся визволювальний рух, почав поширюватись марксизм. Особливістю історичного розвитку першої половини XIX ст. являється те, що поряд з феодальним ладом, виникають товарно-грошові відносини, ринок, розвивається промисловість, тобто паралельно починають існувати феодальні і буржуазні відносини. Ці процеси ще більше погіршують положення трудового народу. В зв‘язку з цим поширюється антикріпосницький рух. Перша половина XIX ст. в історії України була періодом розладу і кризи феодально-кріпосницької системи та розвитку нових капіталістичних відносин. У першій половині XIX ст. в суспільно-політичному житті продовжували панувати кріпосницькі відносини. ЇЇ основними рисами були: а) колонізація натурального господарства; б) наділення виробника засобами виробництва, землею ; в) особиста залежність селянина від поміщика. Переважну більшість земель утримувало в руках дворянство, а селянство перебувало у феодальній залежності від поміщиків і держави. Так, на передодні реформи 1861 р. у поміщиків було понад 70% всієї землі та близько 60% загальної чисельності селян.

46Ліквідація кріпосного права в Україні. Нові капіталістичні відносини, що зародилися в кінці ХVІІІ – першій половині ХІХ ст. наполегливо вимагали ліквідації кріпосного права, яке стало гальмом подальшого економічного розвитку українських земель. Напр. 1858 p. Головний комітет у селянській справі під головуванням Олександра II ухвалив концепцію реформи, яка зводилася до кількох основних положень: — селяни-кріпаки негайно і без викупу одержують особисту свободу і включаються до вільного сільського стану; — в адміністративному відношенні селяни утворюють сільські общини, які обирають органи общинного самоуправління; — поміщик у всіх матеріальних розрахунках повинен мати справу з общиною, а не з окремим селянином; — селяни повинні одержати наділи польової землі у постійне користування, яке регламентуватиметься общиною, з можливістю у перспективі викупити землю в приватну власність; — до укладення викупної угоди на землю між поміщиками і общиною звільнені від кріпосної залежності селяни перебувають у тимчасово зобов'язаному стані й виконують регламентовані повинності у поміщицьких маєтках.

47.Буржуазні реформи 60-70-х рр. XIXст. в Україні. В 60—70-х роках ХІХ ст. царський уряд Росії провів державні реформи з метою пристосувати самодержавний лад Російської імперії до потреб капіталістичного розвитку. Реформи торкнулися різних напрямків суспільно-політичного життя. У різні роки були проведені: — селянська реформа 1861 року; — земська реформа 1864 року; — міська реформа 1870 року; — фінансова реформа 1864 року; — судова реформа 1864 року; — шкільна реформа 1860—1964 років; — військова реформа 1864—1874 років; — поліцейська реформа та інші. Основне місце серед них займала селянська реформа, яка скасувала кріпосне право в Російській імперії. Підготовка селянської реформи почалася в 1857 році. Підйом селянського руху змусив уряд прискорити підготовку реформи, і 19 лютого 1861 р. маніфест "Загальне положення про селян, які вийшли з крипацької залежності" і інші акти про селянську реформу (всього 17 актів) були підписані царем. Закони від 19 лютого 1861 р. вирішили чотири питання: 1) про особисте звільнення селян; 2) про земельні наділи і повинностях звільнених селян; 3) про викуп селянами своїх земельних наділів; 4) про організацію селянського керування.

48Капіталістична індустріалізація на українських землях у дру­гій половині XIXст.. Капіталізація харчової та легкої промисловості Після економічної кризи 1873— 1876 pp. досить швидкими темпами почала розвиватися цукрова промисловість. Головна заслуга и цьому належала місцевим підприємцям, котрі з метою концентрації капіталів для одержання великих прибутків об'єднувались в акціонерні товариства. На їх базі у 1887 р. було створено синдикат цукрозаводчиків, що контролював виробництво й збут цукру в усій Україні. Найбільший вплив на діяльність синдикату справляли крупні цукрозаводчики Бобринські, Браницькі, Береденко та ін. До його складу входив 91 % усіх цукрових заводів. Виробництво солодкої продукції до кінця XIX ст. збільшилося майже вп'ятеро. У цілому Україна в середині 90-х років давала приблизно 84 % цукрової продукції всієї Російської держави. Цукор у великій кількості вивозився не тільки в Росію, а й за кордон, де часто продавався за свідомо заниженими цінами. Україна також одержувала з Росії чимало промислової продукції: з Московського і Петербурзького промислових районів -- машини, текстиль, металеві та хімічні вироби, з Білорусії -- лісоматеріали, Прибалтики -- текстиль і машини, з Царства Польського -- тканини, з Кавказу -- гас, мазут, нафту. Але імпортовані товари мали значно нижчу вартість ніж ті, що експортувалися з України

49.Формування української нації. Українська нація формувалася переважно як селянська. За переписом 1897 р. на території Наддніпрянщини 84% населення становили селяни. Статистичні показники по західноукраїнських землях під владою Австро-Угорської імперії засвідчують, що на 1900 рік 95% населення тут займалося сільським господарством і лише 1% був зайнятий у промисловості. Щоправда, протягом другої половини XIX ст. через індустріалізацію все більшої ваги набуває робітництво. За даними всеросійського перепису 1897 p., з 1,5 млн. робітників України понад 4/5 були місцевими уродженцями, більше половини з них визнавали своєю рідною мовою українську. За даними того ж таки перепису, понад 100 тис.осіб, які говорили українською мовою, жили на прибутки від капіталу, нерухомого майна, займалися торгівлею. Насправді таких капіталістичних підприємців було ще більше, бо багато з них записували своєю рідною мовою російську. Капіталістами-мільйонерами наприкінці XIX ст. стали родини Терещенків, Харитоненків, Римаренків, Демченків, Алчевських.З розвитком капіталізму дедалі більшого значення набирала українська інтелігенція, яка стала рушійником консолідації української нації.Консолідації української нації сприяв і загальний інтерес народу до свого історичного минулого. Позитивно впливала на культурно-національне життя українська журналістика другої половини XIX ст. У Східній Україні виходили часописи "Основа", "Киевская старина", а в Західній Україні — "Молот", "Друг", "Життя і слово". Широкі кола освіченої громадськості вивчали й популяризували усну народну творчість. Виходили у світ збірники записаних у різних місцевостях України пісень, дум, казок, переказів тощо.

50. Національне пробудження Східної України у першій полови­ні XIXст.. Активним діячем українського національно-визвольного руху в Галичині був греко-католицький священик I. Могильницький, який в 1816 р. за підтримки єпископа М. Левицького організував «Клерикальне товариство» з метою поширення в селянському середовищі релігійних текстів українською мовою. Таким чином, вони ставили і другу мету: вберегти селян від переходу до римсько-католицької церкви й ополячення. I. Могильницький написав першу в Галичині «Граматику» української мови і наукову працю «Відомості про руську мову», у який довів помилковість тверджень, що поширювалися про українську мову як діалект російської або польської мов.У 30-х- 40-х pp. ХIХ ст. набуває значного піднесення суспільно-політичний рух у зв'язку з потребою вирішення невідкладних соціально-економічних і політичних проблем. У Львові та інших містах Східної Гали-чини виникають таємні підпільні гуртки та групи, що ставили на меті повалення монархії Габсбургів та ліквідацію феодально-кріпосницьких порядків. Але наприкінці 30-х pp. більшість із них була розгромлена.

51.Початок національно-духовного відродження на західноукраїнських землях упершій половині XIX ст. Піднесення у першій половині XIX ст. визвольних рухів у Європі спричинило національно зорієнтовану хвилю поширення ідей просвітництва на західноукраїнських землях.Перша хвиля національного відродження в Галичині пов'язана з діяльністю культурно-освітнього осередку в Перемишлі, що сформувався 1816 р. навколо греко-католицьких ієрархів Михайла Левицького та Івана Снігурського. До цього осередку входили Іван Могильницький, Іван Лаврівський та ін. Учасники гуртка виявляли великий інтерес до української історії, чимало зробили для піднесення національної освіти. І. Могильницький був, зокрема, автором першої в Галичині «Граматики» української мови та наукового трактату «Відомості о руськім язиці». Інтерес до національно-історичної спадщини й мови та усної народної творчості виявляли і представники духовенства інших західноукраїнських земель. Великий внесок в українське відродження на Закарпатті зробив священик Олександр Духнович — автор українськомовного молитовника та низки підручників для початкових шкіл і посібників для вчителів українською мовою. На Буковині першу спробу друкувати українські пісні кирилицею зробив Іван : Велигорський. Проте наступні діячі на буковинській літературній ниві продовжували вживати стару книжну мову. В цілому справа українського відродження в західноукраїнських землях знаходилася на початковому етапі в руках греко-католицького духовенства як найбільш освіченої верстви українського населення.

52. Кирило-Мефодіївське товариство. Під впливом шевченківських ідей у січні 1846 р. в Києві виникло Кирило-Мефодіївське товариство. Ініціаторами його створення виступили вчитель з Полтави Василь Білозерський, чиновник канцелярії Київського генерал-губернатора Микола Гулак, професор Київського університету Микола Костомаров, письменник Пантелеймон Куліш, етнограф Опанас Маркевич. У квітні 1846 р. до товариства вступив Тарас Шевченко. Організація була названа на честь слов'янських просвітителів Кирила і Мефодія. Восени 1846 р. вона налічувала 12 осіб. Програмні положення Кирило-Мефодіївського братства були викладені у «Книзі буття українського народу» і «Статуті Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія», основним автором яких був М. Костомаров, та у «Записці» В. Білозерського. Концепція кирило-мефодіївців містила: • створення демократичної федерації рівноправних слов'янських республік; знищення самодержавства та скасування кріпацтва і станового поділу суспільства; утвердження в суспільстві демократичних прав і свобод громадян; досягнення рівності у правах на розвиток національної мови, культури та освіти всіма слов'янськими народами. Головною метою товариство вважало досягнення Україною державної незалежності на зразок США або Французької республіки. Державна незалежність країни бачилась у федеративній спілці таких само незалежних слов'янських держав, кожна з яких мала б становити штат або розмежовувалася б на кілька штатів. Центральним містом цієї федерації мав бути Київ. Ідею визволення слов'янських народів з-під іноземного панування та їх єднання передбачалося поширювати головним чином за допомогою просвітницької діяльності. Члени товариства вели активну громадсько-політичну діяльність: вони поширювали свої ідеї за допомогою прокламацій («До братів українців», «До братів великоросів і поляків»), творів Т. Шевченка; піклувалися про розвиток національної освіти, збирали кошти на відкриття народних шкіл, видання книг. Кирило-Мефодіївське товариство проіснувало трохи більше року. У березні 1847 р. за доносом воно було викрите. Члени товариства були вислані у різні губернії Російської імперії.

53. Громадівський рух. Для суспільно-політичного руху в Наддніпрянській Україні важливе значення мала спроба офіцерів російської армії за допомогою перевороту встановити в Росії конституційний лад 1816 р. в Петербурзі виникла перша декабристська організація — «Союз порятунку». Вона існувала недовго: вже 1818 р. в Москві замість неї був створений «Союз благоденства». Тоді ж на території України було засновано Тульчинську управу Союзу на чолі з полковником Павлом Пестелем. 1821 р. заколотники реорганізували свої об'єднання і створили дві організації —Північне товариство з центром у Петербурзі й Південне — з осередком у Тульчині. Південне товариство очолив П. Пестель. Членами цього товариства були брати Сергій і Матвій Муравйови-Апостоли, Михайло Бестужев-Рюмін та інші офіцери 1-ї і 2-ї армій, розташованих в Україні. Протягом 1822—1825 рр. щороку в Києві під час контрактових ярмарків відбувалися з'їзди керівних діячів Південного товариства для вирішення організаційних та програмних питань. Основним програмним документом Південного товариства була «Руська правда». Вона передбачала: повалення самодержавства й встановлення республіки; скасування кріпацтва і наділення селян землею без викупу; ліквідацію станів, запровадження політичних свобод і рівності усіх громадян; повну свободу торгівлі і промисловості.

54. Політичні партії в Україні у 90-х рр. XIX - на початку XX ст.У 90-ті рр. XIX ст. національно-визвольний рух у Галичині досяг якісно нового ступеня. Прискорився процес формування політичних партій. 1890 р. І. Франко, Михайло Павлик та інші діячі радикального руху створили першу в Україні політичну партію — Русько-Українську радикальну партію (РУРП). Вона прагнула утвердження соціалізму, демократизації суспільного ладу, піднесення національної свідомості українців. Політичне майбутнє Західної України радикали бачили в перебудові внутрішнього життя Австро-Угорщини на засадах федералізму і вільного національного розвитку всіх її народів. У 1895 р. програма РУРП була доповнена окремим пунктом про те, що здійснення соціалістичних перетворень можливе за умови повної державної самостійності українського народу. Однак члени радикальної партії не дотримувались однакових поглядів. З часом дедалі виразніше в ній вирізнялись три угруповання: соціал-демократичне, власне радикальне і націонал-демократичне. Це врешті спричинило розкол радикальної партії. Спочатку РУРП залишили соціал-демократи, які восени 1899 р. утворили Українську соціал-демократичну партію (УСДП) на чолі з Миколою Ганкевичем. Ця партія не підтримувала ідею соціалістичної революції і диктатури пролетаріату, а як і інші західноєвропейські соціал-демократичні партії прагнула досягти соціалізму завдяки реформам, захисту інтересів робітників, легальним парламентським методам боротьби. Одночасно відбувалася реорганізація народовців. Було створено Націонал-демократичну партію (УНДП), до якої увійшли більшість народовців і частина радикалів. На чолі партії стояли М. Грушевський, К. Левицький. Ця партія також мала на меті досягнення незалежності України, а найближчим завданням бачила автономію західноукраїнських земель у складі Австро-Угорщини.

55. Піднесення національно-визвольного руху на західноукраїн¬ських землях (друга половина XIX - початок XX ст.). Відповіддю на посилення феодальної експлуатації в західноукраїнських землях Австрійської імперії були виступи селян. Нового розмаху набув на Прикарпатті традиційний опришківський рух. НаБуковині понад десять років діяв загін, очолюваний Мироном Штолюком. Лише за допомогою значної військової сили владі вдалося розгромити повстанців. 1830 р. Штолюка було страчено. 1844 р. значного розмаху набуло повстання на Буковині, яке очолив Лук'ян Кобилиця. Під його керівництвом мешканці 22 буковинських сіл оголосили ліса і пасовиська своєю власністю, вигнали поміщиків і представників влади, встановивши самоуправління. Як і в багатьох випадках, уряд застосував військову силу для придушення повстання. Л. Кобилиця був заарештований. 1831 р. на Закарпатті спалахнули холерні бунти, приводом до яких стали обмеження пересування у зв'язку з епідемією холери в краї. Але при цьому селяни виступали взагалі проти всієї системи земельних відносин в краї. Хоча вони були розгромлені, але влада дійшла певних висновків і пішла на якісь поступки. 1836 р. були скасовані деякі другорядні повинності. Селяни отримали право за згодою поміщика відкупитись від повинностей та переходити від одного поміщика до іншого за умови сплати всіх податків і боргів. Було дещо обмежено права поміщиків у справі переслідування селян через суди, скасовано тілесні покарання селян.

56. Національний рух на Наддніпрянській Україні наприкінці XIX - на початку XX ст. Піднесення у першій половині XIX ст. визвольних рухів у Європі спричинило національно зорієнтовану хвилю поширення ідей просвітництва на західноукраїнських землях. Перша хвиля національного відродження в Галичиніпов'язана з діяльністю культурно-освітнього осередку в Перемишлі, що сформувався 1816 р. навколо греко-католицьких ієрархів Михайла Левицького та Івана Снігурського. До цього осередку входили Іван Могильницький, Іван Лаврівський та ін. Учасники гуртка виявляли великий інтерес до української історії, чимало зробили для піднесення національної освіти. І. Могильницький був, зокрема, автором першої в Галичині «Граматики» української мови та наукового трактату «Відомості о руськім язиці». Інтерес до національно-історичної спадщини й мови та усної народної творчості виявляли і представники духовенства інших західноукраїнських земель. Великий внесок в українське відродження на Закарпатті зробив священик Олександр Духнович — автор українськомовного молитовника та низки підручників для початкових шкіл і посібників для вчителів українською мовою. На Буковині першу спробу друкувати українські пісні кирилицею зробив Іван : Велигорський. Проте наступні діячі на буковинській літературній ниві продовжували вживати стару книжну мову. В цілому справа українського відродження в західноукраїнських землях знаходилася на початковому етапі в руках греко-католицького духовенства як найбільш освіченої верстви українського населення.