11

22. Соціально-економічний розвиток українських земель у складі Речі Посполитої у другій половині XVI - першій половині XVIIст.

Соціально-економічний та суспільно-політичний розвиток України у другій половині XVI ст. та посилення гніту формують національну свідомість українського народу, ведуть до його національного пробудження. Визначну роль у політичному і культурному житті відігравали братства (особливо після Берестейської унії") — громадські спілки православного українського населення: міщан, духовенства, шляхти, козаків. Вони протистояли наступу католицтва й уніатства, національним утискам. В Україні перше братство разом із школою і друкарнею з'явилося у Львові (1586 p.). Воно збудувало церкву, заснувало тут першу українську гімназію. Польські магнати шляхом релігійної експансії прагнули ще тісніше приєднати Україну до Польщі, полонізувати її населення.

23. Україна і Крим у другій половині XVст. Відсіч турецько-татарській агресії наприкінці XV- у XVIст. У середині XIV ст. починається поступовий розпад колись могутньої монголо - татарської держави - Золотої Орди, спричинений внутрішніми суперечками. В наслідок відцентрованих тенденцій, які щороку посилювалися в ній, поступово відокремлюється від Орди Крим, перетворюючись на окреме державне утворення. Кримське ханство остаточно відокремилося від Золотої Орди в середині XV ст. Цьому, крім закономірного процесу феодальної роздробленості Орди, сприяла підтримка його литовськими князями. Зразу ж після проголошення верховенства Османської імперії над Кримом розпочалася активна експансія проти, Молдавії, Валахії та земель північного Причорномор'я. Турки швидко оволоділи прибережними фортецями, свого часу спорудженими литовцями. Ці території віднині стали осередком турецько-татарської агресії на українські, литовські, польські та інші землі.

24. Виникнення українського козацтва.

Слово "козак" уперше зустрічається в літописах XIV ст. У перекладі з тюркської воно означає "одинокий", "вільний", "працелюбний", "войовничий".Найголовнішою причиною виникнення козацтва було посилення в XV ст. феодального гніту й іноземного поневолення українського народу. Волелюбні селяни й міщани, які не хотіли терпіти лихої долі, втікали у степові райони середньої течїї Дніпра, де лежали неозорі родючі землі. У другій половині XV — на початку XVI ст. виникло чимало козацьких слобід і хуторів в районі Канева, Черкас, у верхів'ях Південного Бугу, на Синюсі, Тясмині, Росі, а також на лівому березі Дніпра, на Трубежі, Сулі. Козаки полювали на звірів, ловили рибу, займалися бджільництвом, землеробством.Проте життя в цих поселеннях було вкрай небезпечним. Степовими шляхами татарські орди набігали на Україну, грабували і нещадно били людей, брали їх у полон. Озброєні козаки відбивалися й самі нападали на татарські улуси. У писемних джерелах є згадки про те, що 1489 р. вони були провідниками польського війська під час його походу проти татар. 1492 р. козаки напали на татарські кораблі під Тягинкою на Дніпрі. А наступними роками вирушали в походи не лише проти Кримського ханства, а й проти турків.

25 Посилення козацтва наприкінці XVI- упершій половині XVIIст. Селянсько-козацькі повстання. .на зламі XVI — XVII ст. козацтво стало впливовим чинником міжнародного життя. Військо козаків не тільки захищало українські землі від турецько-татарської загрози, а й своїми походами суттєво ослаблювало Турецьку імперію та Кримське ханство. У критичні періоди внутрішня стабільність у Речі Посполитій, а іноді навіть безпека держави значною мірою залежала від позиції козацтва. Запорожці брали активну участь у боротьбі за престол у Росії, Молдавії та інших країнах. Водночас через недостатній політичний досвід, слабкість економічної бази, відсутність єдності та інші причини козацтво, ставши впливовою силою, не перетворилося на самостійний чинник міжнародного життя: воно не вирішувало, а лише допомагало вирішувати (інколи навіть відіграючи головну роль) тій чи іншій державі її проблеми.

26. Козацтво і православ'я. Петро Могила. Як і в політичному та соціально-економічному відношенні, центр церковної та культурної діяльності на Україні на початку XVII ст. також переміщується на схід. Безпосереднє сусідство Волині та Галичини з Польщею, де свого апогею сягнула католицька Контрреформація, зумовлювало те, що осередки українського православ'я на цих землях зазнавали її безперервного і згубного впливу. Православна ієрархія отримувала офіційне визнання, а власність, що викликала суперечки, ділилася між двома церквами. Одним із головних «архітекторів» цього компромісу став митрополит Петро Могила - провідний український релігійний діяч XVII ст. Нащадок знатного молдавського роду, Могила, як і багато його співвітчизників, дістав початкову освіту у Львівській братській школі. Закінчивши навчання в Парижі, він повернувся на Україну, щоб зробити кар'єру священика. В 1627 р., у 31-річному віці, він стає архімандритом Києво-Печерської лаври, а через п'ять років - митрополитом київським.Скориставшись із відносного спокою, що настав після 1632 р., Могила проводить конче необхідні реформи у православній церкві, її культурних та учбових закладах. Разом із групою освічених богословів і письменників, яку часом називали Могилянським Атенеумом, він систематизував православні догми та обряди й підготував до друку перший православний Катехізис. Об'єднавши засновану ним у Києво-Печерській лаврі школу зі школою Київського братства, Могила заклав підвалини так званої Могилянської колегії, яка згодом стала одним із найважливіших учбових закладів слов'янського світу.

27. Боротьба козацтва проти татаро-турецької агресії на початкуXVIIст.. Активна протидія туркам і татарам з боку запорожців сприяла руйнуванню Турецької імперії, визволенню підкорених нею народів, блокувала та стримувала розгортання турецько-татарської агресії вглиб українських земель, захищала національний генофонд. Водночас слід диференційовано підходити до оцінки того чи іншого походу. Далеко не кожен з них мав характер відплатної або ж упереджувальної акції чи був глибоко умотивований благородними намірами -- війною за віру, потребою визволити побратимів тощо. Оскільки Запорожжя не мало міцної економічної основи, частина козацьких походів носила утилітарний характер і зводилася до пограбування турецьких берегів. Отже, феномен козацтва не є ідеальним, але цілком очевидно, що його різно вмотивовані дії об'єктивно відігравали прогресивну роль, гальмуючи татарсько-турецьку експансію, зменшуючи її масштаби та інтенсивність.

28.Етнічна консолідація й національно-духовне піднесення укра­їнського народу у XV- першій половині XVIIст. Національно-духовне життя українського народу зазнавало помітних впливів різноманітних факторів. Серед них чільне місце належало політиці офіційних властей щодо народу, який населяв українські землі. Уряд Великого князівства Литовського загалом займав у цьому відношенні толерантну позицію, не перешкоджаючи руському населенню у розвиткові національних особливостей. Значний вплив на національно-духовне піднесення української народності справили ідеї Гуманізму та Реформації. Всупереч світоглядній системі середньовічного суспільства, в основі якої був бог, гуманісти переносять увагу безпосередньо на людину, її місце в сьогобічному світі. Людське щастя гуманісти вбачали в особистій свободі й освіченості людини, справедливому устрої суспільства. Одночасно пробуджується інтерес до рідної мови, культури, історії, з'являється гостра потреба в освіті та наукових знаннях.

29. Брестська церковна унія.

Бересте́йська у́нія — рішення Київської митрополії Руської православної церкви на території Речі Посполитої розірвати стосунки з Константинопольським патріархатом та об'єднатися з Апостольською Столицею у 1596р за умов підлеглості православних Папі Римському, визнання основних католицьких догм і збереження православної обрядності. Унію(відлат.unio — союз) формальнойофіційнопроголошенонацерковномусоборівБересті1596року.Направославномусоборі, якийвідкинувунію, булодваєпископи -Г.БалабаніЗ.Копистинський, белградськиймитрополитЛука, дев'ятьархі­мандритів, ут. ч. йКиєво-печерськийН.Тур, двапредставникисхіднихпат­ріархівіпонад 200 представниківправославногодуховенства. Народ підтримав рішення православного собору, піднявши кілька по­встань проти унії. Після прийняття унії 1596 р. почалася відкрита експансія католицизму проти українського народу, його духовності, історії та культури. Прибічники унії з православного духовенства почали впроваджувати її силою. Так, єпископ Потій особисто очолив похід проти Іллінського православного мо­настиря на Волині, ченяк ці ого виступили проти рішень Брестського церко­вного собору. Уніати силою захоплювали великі монастирі та парафіяльні церкви, деякі розоряли; ловили й мучили священиків, розганяли народ, який збирався на молитву за містом у наметах. Все це привело до активізації виступів українського населення проти унії. В 1620 р. спалахнуло повстання православних міщан Луцька, яким мі­сцеві власті заборонили будувати церкву і школу. 1 1625 р. селяни відмо­вилися виконувати повинності на користь ченців Дерманського монастиря, які прийняли унію. Закінчився поразкою виступ міщан Острога 1638 р. про­ти закриття православних храмів. На початку 30-х років XVII Ст. польська влада змушена була видати «Статті для заспокоєння руського народу», які узаконювали діяльність православної церкви. Проте наступ католицизму та уніатства в Україні тривав.

30.Визвольна війна українського народу середини XVIIст. Во­єнні дії 1648-1649 рр. Велике народне повстання, що вибухнуло навесні 1648 p., відіграло важливу роль не лише в історії українського народу, а й у політичному житті всієї Східної Європи. Коротко зупинимось на головних причинах цієї знаменної події. Однією з них було посилення феодального гноблення народу з боку польської шляхти, старост та євреїв-орендарів. У деяких маєтках селяни відробляли панщину 4-5 днів на тиждень. Свавілля польської адміністрації, переслідування міщан і дрібної української шляхти не знали меж, Козацтво, як реєстрове, так і нереєстрове, втратило значну частину своїх привілеїв. В Україні насаджувався католицизм. Православну церкву й духівництво було принижено. Ці та інші причини зумовили національно-визвольний характер грандіозного повстання, рушійною силою якого стали широкі народні маси - козаки, селяни, міщани й нижче духівництво. А очолив визвольну війну гетьман Богдан Хмельницький. У серпні — жовтні 1656 р. Москва і Польща уклали Віденське перемир'я про припинення війни, що, по суті, було зрадою України з боку Московського царства, порушенням Переяславської угоди. За обставин, що склалися, Б.Хмельницький уклав союз із семигородським князем Юрієм Ракоці (українсько-трансільванський договір 1656 p.), погодившись підтримати його кандидатуру на польський престол. 1657 р. Ракоці здійснив у союзі з Швецією похід на Польщу. Його військо зайняло Галичину, де до нього приєднався загін українських козаків. Вони разом здобули Варшаву. Однак невдовзі становище змінилося на користь Польщі, якій надали підтримку татари та австрійці. А козаки через зневажливе ставлення до них Ю. Ракоці повернулися на Україну. Семигородського князя скинули з престолу. Гіркі невдачі останніх років звели в могилу тяжко хворого Б. Хмельницького. Він помер 6 серпня 1657 року. Б. Хмельницький залишився у пам'яті нащадків як вмілий та досвідчений полководець і політик. Шануючи його пам'ять, народ склав про гетьмана безліч дум, історичних пісень, перекладів і легенд. Визвольна війна середини XVII ст. стала однією з найяскравіших сторінок в історії українського народу, періодом небувалого піднесення його суспільної енергії та творчих сил.

31. Утворення Української гетьманської держави в ході Визвольної війни середини XVIIст. Українська держава активно діяла на міжнародній арені, про що свідчать численні дипломатичні контакти з Росією, Туреччиною, Кримським ханством, Молдавією, Валахією, Семиграддям (Трансільванією), Швецією та іншими державами.Отже, в процесі національно-визвольних змагань у світогляді козацької еліти відбулася певна еволюція від ідеї козацької автономії до створення суверенної незалежної держави. В основу державотворчого процесу було покладено модель військового територіального поділу та систему організації публічної влади Запорозької Січі. З часом під впливом обставин у житті козацької держави посилились тенденції переростання демократії в авторитаризм, а республіки в монархію.

32. Переяславський договір 1654 р. договір представники обох сторін уклали в Москві в березні(між гетьманським та царським урядами було укладено воєнно-політичний союз двох держав — України та Московії) 1654 р. (так звані Березневі статті). Він передбачав права і привілеї української шляхти та козацької старшини; 60-тисячний козацький реєстр; плату старшині й гроші на утримання козацького війська, збереження місцевої адміністрації; право Війська Запорозького обирати гетьмана; право на невтручання царських воєвод у внутрішні справи України; підтвердження козацьких і шляхетських вільностей; захист у від нападів татар.

33. Війна з Польщею 1654-1656 рр. Загострення українсько-російських відносин у 1656-1657 рр. За таких складних обставин відновилася війна проти Польщі. На початку воєнних дій 1654-1656 pp. спільні українсько-російські війська звільнили велику частину території України аж до західних кордонів Галичини та Холмщини, російське місто Смоленськ, частину земель Білорусії. Проте закріпити перемогу не вдалося. Скористав­шись ослабленням Польщі, у липні 1655 р. Швеція виступила проти неї і захопила більшість її території. Швеція претендувала й на західноукраїнські землі, звільнені українсько-російськими військами. У цих умовах Росія припинила воєнні дії проти Польщі, уклавши з нею в 1656 р. перемир’я, і розпочала війну зі Швецією. Укладення російсько-польського перемир’я продемонструвало відмінність у підходах Росії і України до ведення війни. Україна про­довжувала воєнні дії проти Польщі. Проте початок російсько-шведської війни і тимчасовий перепочинок допомогли Польщі зміцнитися й завдати поразки війську Б. Хмельницького навесні 1657 р. Після смерті Б. Хмельницького у серпні того ж року починається боротьба за владу різних угруповань української правлячої верхівки. 60-80-ті роки XVII ст. увійшли в історію України як доба Руїни.

34. Боротьба старшинських угруповань за владу після смерті Б.Хмельницького. Іван Виговський. По смерті Б.Хмельницького його син Юрій Хмельницький, обраний гетьманом, за рішенням старшинської ради був замінений 1 Виговським і по­сланий у Київ завершувати навчання. Тим самим династію Хмельницьких було відсторонено від влади. Порушення принципу спадкового гетьманства породило серед старшини спокусу боротьби за владу. Багато вчених вважають цей факт однією з основних причин руйнації тодішньої української державності. У внутрішній політиці І.Виговський спочатку виступив за пріоритетну роль шляхти, ігноруючи давні принципи соціальної організації України, засновані на традиціях козацтва. Серйозні зміни вніс він і у зовнішню політику. Невдоволений втручанням російських чиновників у справи України, він починає мирні переговори з Польщею. На початку 1658 р. Виговський дає польському королеві Яну Казимирові згоду на визнання суверенітету. Пропольська орієнтація Виговського не знайшла підтримки серед українського народу. А запорожці відкрито готувалися до виступу. В цей час війну проти гетьмана починає Росія. За допомогою кримських татар Виговський у липні 1659 р. розгромив російські війська під Конотопом. Але ско­ристатися перемогою гетьман не зміг, оскільки проти нього піднімається ще одне повстання – під проводом І.Богуна та І.Сірка. Підтримані російськими військами, повсталі завдають поразки Виговському, і той змушений тікати до Польщі. Обираючи новим гетьманом 18-річного Юрка Хмельницького (1659-1662), старшина сподівалася, що авторитет роду Хмельницьких допоможе знову об’єднати народ, зупинити негативні тенденції, які розвивалися в українському суспільстві. Уже з самого початку перед новообраним гетьманом постала гостра проблема подальшого зовнішньополітичного курсу. Ситуація складалася таким чином, що Українська держава фактично опинилася між двома вогнями: Московщиною, з одного боку, та Річчю Посполитою – з другого. Будь-які різкі рухи українського уряду в даному випадку могли мати непередбачувані наслідки. Тому було вирішено діяти обачли­во, використовуючи суперечності між згаданими державами.27 жовтня 1659 р. молодий Хмельницький під тиском 40-тисячного московського війська на чолі з Трубецьким змушений був погодитися на ухвалення нового Переяславського договору, Він складався з підроблених московським урядом умов договору 1654 р. та додаткових статей, які фактично визнавали статус украй обмеженої автономії України у складі Росії. Заборонялись обрання гетьмана без дозволу царя, зовнішні стосунки. Московські воєводи сіли в Києві, Переяславі, Ніжині. Чернігові, Брацлаві, Умані. Київська православна митрополія підпорядковувалася Московсько­му патріархатові.

35. Гетьмани Ю.Хмельницький. І.Брюховсцький, Д.Многогрішний.

Дем'ян Гнатович Многогрішний (бл. 1630 - бл. 1707)

Гетьман Лівобережної України (1669—1672). Намагався проводити політику, спрямовану на захист державних інтересів України. Опираючись на полки компанійців, прагнув зміцнити гетьманську владу, поступово послаблюючи політичну роль козацької старшини. Прагнучи об'єднати “Україну обох сторін Дніпра”, вів таємні переговори з П. Дорошенком про можливість переходу Лівобережжя під протекторат Туреччини. Така політика викликала невдоволення як частини старшинської верхівки, так і московського уряду. В результаті старшинської змови усунутий від влади та відправлений до Москви. Засуджений до страти за державну зраду. Згодом страту замінено на довічне ув'язнення. Після ув 'язнення перебував на російській військовій службі. Незадовго до кончини постригся у ченці. Українські історики пов'язують час гетьманування Многогрішного із закінченням Руїни.Українські історики досить неоднозначно оцінювали та оцінюють діяльність гетьмана Д. Г. Многогрішного.

Ю́рій Богда́нович Хмельни́цький, відомий також як Юрій Хмельниченко (*~1641 — † 1685) — гетьман України в 1657, 1659—1663 роках і Правобережжя (1677-81, 1685), другий син Богдана Хмельницького. Перебував під впливом старшинських угруповань. Скинутий з гетьманства, постригся в ченці. У 1677 і 1685 роках був проголошений гетьманом Війська Запорозького як підданий турецького султана, але незабаром був страчений турками. Брюховецький (Бруховецький), Іван Мартинович- Брюховецкий Иван Мартынович - (р. н. невід. - 8 /18.06.1668) - державний і військовий діяч, гетьман Лівобережної України (1663-1668 рр.). Політика І. Брюховецького викликала масове невдоволення українського населення. В цих умовах гетьман став потроху відходити від курсу на безумовну підтримку Росії і умов укладеного з нею договору. Він дистанціювався від заходів воєвод, почав шукати порозуміння із Запорожжям і обережно згуртовувати навколо себе незадоволених політикою Москви старшин, нарешті, ухилявся від дійових заходів проти покозачення селян і міщан.

36. Гетьман П.Дорошенко. Наростання Руїни. Іван Самойлович.

Петро́ Дорофі́йович Дороше́нко — визначний український державний, політичний та військовий діяч, гетьман України (1665—1676). Козацький полковник, активний учасник Російсько-української війни (1658-1659). Ставши у 1665 р. гетьманом Правобережної України, поставив собі за мету кінцеве звільнення її від поляків. У 1667 р. завдяки турецьким військам добився від польського короля визнання суверенітету гетьманату на Правобережній Україні. У 1668 р. був проголошений гетьманом України по обидва боки Дніпра. Боровся за незалежну Україну в її етнографічних межах. Упродовж свого гетьманування провів або брав участь у ряді воєн, як з Польщею, так і з Московією: Російсько-польській війні (1654–1667 рр.)Українсько-польській війні (1666-1671рр.) , Українсько-московській війні (1665—1676 рр.), Польсько-турецькій війні (1672-1676 рр.).Руїна — період історії України кінця XVII століття, що відзначився розпадом української державності і загальним занепадом. Під час Руїни Україна була поділена по Дніпру на Лівобережну та Правобережну, і ці дві половини ворогували між собою. Сусідні держави (Польща, Московія, Османська імперія) втручалися у внутрішні справи України, й українська політика характеризувалась намаганням підтримувати приязні стосунки з тією чи іншою окупаційною силою. Українську Православну Церкву в 1686 було підпорядковано Московському Патріархатові. Українські лідери цього періоду були, в основному, людьми вузьких поглядів, котрі не могли здобути широкої народної підтримки своїй політиці: (І. Брюховецький, М. Ханенко, Ю. Хмельницький, Д. Многогрішний, С. Опара, І. Сірко, Я. Сомко, П. Суховій, П. Тетеря). Гетьмани, які віддали всі свої сили, щоб вивести Україну із занепаду: І. Виговський, П. Дорошенко. Причини Руїни

• відсутність загальнонаціонального лідера, який би міг продовжити справу Богдана Хмельницького після його смерті

• глибокий розкол серед української політичної еліти з питань внутрішньої та зовнішньої політики

• егоїстичність козацької старшини, її нездатність поставити державні інтереси вище від вузькокланових та особистих

• перетворення українських теренів на об'єкт загарбницьких зазіхань Росії, Польщі, Османської імперії та Кримського ханства внаслідок внутрішньої міжусобної боротьби.

Іва́н Самі́йлович Самойло́вич (початок 1630-х рр. — 1690) — гетьман Лівобережної України (1672—1687). У внутрішній політиці І. Самойлович започаткував виділення з козацької старшини т. зв. значкового (знатного, значного) військового товариства, яке стало прообразом українського (“малоросійського”) дворянства. Намагався об’єднати Правобережжя та Лівобережжя, у 1674 р. обраний гетьманом “обох сторін Дніпра”. У результаті вторгнення османських військ втратив контроль над Правобережжям. Саме у роки правління С. остаточно утвердився державно-політичний устрій Українського гетьманату, який в основному залишався незмінним до 1764 р. Проявив себе здібним воєначальником у війні об’єднаних сил козацької України та Росії з Османською імперією. Заохочував переселення українського населення з Правобережжя на Лівобережжя. Претендував на поширення гетьманської влади і на Волинь та Західну Україну. Висловлював незадоволення укладеним між Московським царством і Османською імперією Бахчисарайського миру 1681 року, неодноразово виступав проти укладення польсько-російського Вічного миру 1686 року, який узаконював розділ козацької України на дві частини. За гетьманування С. українська православна церква, яка до того була під зверхністю Константинопольського патріарха, була підпорядкована Московському патріархату. Мріяв створити Українське/Руське князівство і зробити гетьманську владу спадковою. Після невдалого спільного українсько-російського походу на Крим у 1687 р. був звинувачений у „зраді Москві”, скинутий з гетьманства, заарештований і відправлений на заслання до м. Тобольська в Сибіру, де й помер.

37. Боротьба українського народу проти турецько-татарської аг­ресії у другій половині XVIIст. В 1479р. було здійснено перший великий напад татар на українські землі. З цього часу набіги стали щорічними. Вже в 1482 р. татарський хан Менглі-Гірей здійснив перший великий напад на Київ. Лише полонених з Волині Менглі-Гірей вивіз до 100 тис. осіб. Литва і Польща не змогли організувати будь-якого відчутного опору цій агресії, і тому південний кордон Великого Князівства Литовського було відсунуто подалі від Чорного моря.Отже, з моменту виникнення Кримського ханства українські землі стали для нього головним об'єктом експансії. Це було зумовлено тим, що економіка ханства розвивалася на екстенсивній основі і не могла забезпечити ні потреб держави, ні прожиткового мінімуму місцевому населенню, що підштовхувало правлячу верхівку розв’язувати внутрішні проблеми країни за рахунок зовнішньої активності -- союзів з тією чи іншою державою та грабіжницьких набігів на сусідні землі. Сприяли експансії також географічне положення ханства, існування численної армії, підтримка Турецької імперії, нездатність польсько-литовської держави захистити свої південні кордони. Ці та інші чинники наприкінці XV - початку XVI ст. перетворили Кримське ханство на силу, яка своїми походами загрожувала життєдіяльності українських земель. Активна протидія туркам і татарам з боку запорожців сприяла руйнуванню Турецької імперії, визволенню підкорених нею народів, блокувала та стримувала розгортання турецько-татарської агресії вглиб українських земель, захищала національний генофонд. Водночас слід диференційовано підходити до оцінки того чи іншого походу. Далеко не кожен з них мав характер відплатної або ж упереджувальної акції чи був глибоко умотивований благородними намірами — війною за віру, потребою визволити побратимів тощо. Оскільки Запорожжя не мало міцної економічної основи, частина козацьких походів носила утилітарний характер і зводилася до пограбування турецьких берегів. Отже, феномен козацтва не є ідеальним, але цілком очевидно, що його різно вмотивовані дії об'єктивно відігравали прогресивну роль, гальмуючи татарсько-турецьку експансію, зменшуючи її масштаби та інтенсивність.

38. Україна і Північна війна. І.Мазепа. Вели́ка Півні́чна війна́ — війна між Московським царством (згодом — Російська імперія) та Королівством Швецієюу 1700—1721 рр. за панування на Балтиці, й в цілому — за домінування у Східній Європі. Також використовується термін Північна війна. Північна війна лягла важким тягарем на плечі українського народу. У таких умовах проти політики царя виступив гетьман І. Мазепа. Гетьман у своїх діях покладався на хитрість, розрахунок та інтриги, а не на героїзм та відданість народу та його провідників. Поразка шведів у битві під Полтавою (27 червня (8 липня) 1709 р.) стала і поразкою планів гетьмана на здобуття незалежності України. Заслугою гетьмана І. Мазепи стало те, що він створив прецедент виступу української еліти проти російського центру. Царська влада доклала всіх зусиль, щоб витравити пам'ять про гетьмана в українського народу. Йому було проголошено анафему. «Мазепинством» став називатися в Російській імперії український національно-визвольний рух.

39. Наступ царизму на автономію України у XVIIIст. Ліквідація Гетьманату та Запорозької Січі. ругий етап Української національної революції (вересень 1657 -- червень 1663 р.) став часом серйозних випробувань для українського народу. Ця доба принесла жахливе спустошення українських земель; спалахи громадянської війни, загострення боротьби за гетьманську булаву; наростання соціальних конфліктів та протистоянь; поновлення старої моделі соціально-економічних відносин; відхід національної еліти від державної ідеї, сформульованої Б. Хмельницьким, і повернення до ідеї автономізму 1648 p.; розмивання моральних норм у суспільному житті; тиск та втручання в українські справи Польщі, Росії, Туреччини, Кримського ханства; фатальний розкол України на Правобережну та Лівобережну. Слободищенський трактат, який став початком розколу України за територіальною ознакою, водночас відкрив новий етап боротьби за гетьманську владу. Особливість цього етапу полягала втому, що предметом бажань старшини одночасно стали дві булави. Лівобережжя, яке перебувало під патронатом Москви, дедалі більше відокремлюється від Правобережжя. На Правобережжі відновлення польсько-шляхетських порядків спричинило народний опір та посилення старшинської опозиції. За цих обставин гетьманське крісло захиталось під Ю. Хмельницьким. Отже, після укладення між Росією та Річчю Посполитою «Вічного миру» центр політичного та культурного життя українських земель зосереджується на Лівобережжі, яке українці називали Гетьманщиною, а росіяни -- Малоросією- Тривалий час тут зберігалися певні елементи державності, створеної в ході Української національної революції 1648--1676 pp., -- виборність гетьмана та старшини, система місцевого управління, судочинство, козацьке військо тощо. Початок XVIII ст. став переломним у житті Гетьманщини. Спроба гетьмана І. Мазепи зберегти завдяки союзу зі шведським королем Карлом XII козацьку автономію зазнала поразки. Не увінчалися успіхом і намагання екзильного гетьмана П. Орлика відновити українську державність. За цих обставин форсований наступ російського царату на права України став своєрідною прикметою часу.