Аристотель

Аристотель, учень Платона, заснував у 335 до н. е. самостійну школу — Лікей. Погоджуючись із Платоном щодо прийняття ідеальних загальних засад, осяжних нашим розумом, Аристотель, однак, не протиставляє їх дійсності. Як справжні причини і першооснови речей ідеї суть живі «енергії», якими має визначатися всякий рух, розвиток, сама реальність. Не існує насправді абстрактної матерії (абсолютно безформної потенції), немає і чистих ідей — вони здійснюються в реальних речах. Природа — природна градація одиничних речей, або «субстанцій», за межами якої перебуває як її верхня межа божественний розум, нерухомий першорушій світу, а як нижня — невизначена речовина, здатна прийняти будь-яку форму. Це вчення про буття Аристотель поклав в основу синтезу, що охоплює величезне коло знань про природу і суспільство. Логіка роботи Аристотеля впродовж двох тисячоліть служила базисом логічних досліджень. Природноісторичні твори Аристотеля являють собою широку систематизацію вивчення природи. Започатковану Аристотелем роботу в галузі історії та природознавства продовжували його учні: Теофраст (класична ботаніка, історія фізики, етичні трактати тощо), Евдем (етика, історія наук), Аристоксен (теорія музики), Дікеарх (історія культури Греції).

Криза грецької філософії

Характер грецької філософії значно змінився після завоювань Александра Македонського. Грецька культура вийшла за межі колоній-полісів, поширившись у Передній Азії та Північній Африці. Становище громадян полісів змінилося. Якщо раніше вони брали активну участь в управлінні, що було не тільки їхнім правом, але вважалося обов'язком громадянина, то у великих військово-монархічних державах вплив окремої людини значно зменшився, що знайшло відображення у зміні характеру мислення. Освальд Шпенглер називає цей процес переходом від культури до цивілізації. За нових обставин філософія стала шукати визначення таких принципів особистої поведінки, які могли б надати мислителю найвище доступне йому благо. Міркування грецьких філософів усе ще опиралися на космологічні уявлення, але тепер на перше місце вийшли питання етики. Для нового періоду властивий сумнів у можливості людини пізнати природу й саму себе, що призвело до поширення філософського скептицизму. З поширенням християнства грецьким філософам довелося вступити в полеміку з християнською апологетикою періоду патристики.

Стоїцизм

З виниклих у 4-3 століттях філософських шкіл переважний вплив отримали стоїцизм (засновник Зенон з Кітіона), школа Епікура і скептицизм. У центрі вчення стоїків (в систематичній формі воно викладене Хрісіппом, 3 століття до н. е.) — етичний принцип покори світовому закону. Єдину світову силу, якою є бог, але за своїм внутрішнім законом перетворюється на світ, стоїки слідом за Гераклітом шукають у вогні. Вогонь є і першоречовина, і світова душа, розум, якому підвладні будь-який рух і будь-яке творіння. Людина включена у розумну єдність природи, і її чеснота полягає в підпорядкуванні своєї волі пізнанню законів природи. Поведінка людини має визначатися благом світового цілого, але піднятися до його пізнання можна лише за умови стриманості і самовладання.