Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Давньогрецька філософія.docx
Скачиваний:
23
Добавлен:
23.03.2015
Размер:
46.49 Кб
Скачать

Піфагорійство

Іншою ранньою школою давньогрецької філософії був піфагореїзм (заснований Піфагором у 6 столітті до н. е.). Коли мудреці з мілетської школи шукали речове, матеріальне першоджерело світу, піфагорійці на перший план ставили закон, логос, започаткувавши ідеалістичний напрям у філософії. Першооснову цього закону вони бачили в натуральних числах. Спочатку речі ототожнювалися з числами, пізніше числа осмислювалися як принципи і причини речей. Число є основою будь-якої міри, гармонії і пропорційності. У ньому здійснюється синтез єдності і множини. Поряд із безмежним піфагорійці приймали межу, а Всесвіт розглядався як гармонійне поєднання протилежних начал через число. Послідовники Піфагора — Філолай, Архит, Лісій, Евріт та інші філософи 5-4 століття побудували своєрідну систему музично-математично-астрономічної космології, яка, розвиваючись впродовж двох століть існування піфагорейської школи, була потім багато в чому успадкована платонівською Академією.

Елейська школа

Елейська школа (6-5 століття) наголошувала на незмінності першооснови світу й на позірності змін у ньому у вченні про вічність істинно-сущого буття. Засновником елейскої школи був поет Ксенофан з Колофона. Закінчену форму вчення еліатів отримало у Парменіда, який навчав про істинно-суще як про єдине, вічно-незмінне, нерухоме буття, яке не може ні утворюватися з нічого, ні перетворюватися в ніщо. Є одне позитивне буття, небуття ж немає, а тому воістину немає безлічі речей, немає походження і знищення і немає руху, бо вони передбачають небуття у просторі (порожнечу) і в часі. Множинний світ чуттєвих відчуттів сам по собі неістинний. Мелісс і Зенон (5 століття до н. е.) розвинули це вчення у полемічній формі. Відомі апорії Зенона розкривають суперечності, притаманні самим поняттям множини, величини, місця, руху.

Атомізм

Представники школи атомізму Левкіпп і Демокрит з Абдери (5-4 століття до н. е.) поклали в основу всього сущого атоми, що рухаються у порожнечі. Атоми, будучи незмінними, вічними, непроникними і неподільними, розрізняються за розміром та формою і цим зумовлюють усю різноманітність явищ. Демокрит проводив думку про причинний порядок усіх явищ, про можливість досягти достовірного знання, відмінного від суб'єктивних думок. Він синтезував у своєму вченні великий обсяг сучасних йому природно-історичних знань, розробив етичне вчення, яке справило згодом вплив на Епікура.

Софісти

У 5 столітті до н. е. філософська думка Греції концентрувалася в Афінах, які стали після греко-перських воєн економічним, політичним та культурним центром всієї Еллади. В цей час розвиток демократичних установ зумовив необхідність підготовки освічених людей, що володіють технікою політичного і судового красномовства, обізнаних у питаннях політичного життя. З'явилися вчителі таких знань, яких називали софістами. Софісти популяризували філософію, просунули вперед риторику (Горгій), граматику і стилістику (Продік), міркували про мораль у законах і політичних установах (Гіппій, Фрасімах та інші). Філософський напрям, який називають софістичним, характеризувався еклектизмом і скептицизмом. Це було пов'язано з тим, що попередні течії грецької філософії, вводячи першооснову сущого, в якій реалізується єдність космосу, приводили до думки про те, реальний світ зовсім не такий, яким людина його бачить і відчуває. Першоджерела ранніх грецьких філософів не давали можливості пізнання реальності. Пізнання мінливого світу явищ дає тільки враження, думку про світ. Софісти, які розглядали саме чуттєвий світ у його проявах, повинні були прийти до висновку про відносність уявлень людини про природу. Мірою всіх речей стає людина, її сприйняття і оцінка, як учив Протагор (5 століття до н. е.). Це призвело до скептичного ставлення до людського знання взагалі та до спроб еклектичного комбінування стародавніх космологічних систем.

Класична грецька філософія

Сократ

Новий період давньогрецької філософії почався з Сократа (5 століття до н. е.), думки якого відомі у переказі Платона. Сократ не переймався питаннями космології, але, з іншого боку, відкинув релятивізм софістів і переніс дослідження у моральну область, прагнучи знайти загальне і безумовне знання не в чомусь зовнішньому, а в собі самому. Самопізнання є початок мудрості і справжньої людської діяльності, теоретичної та практичної. Викриваючи уявне знання, Сократ відшукував універсальний початок розумного пізнання. Він стверджував моральну гідність людини як вільно-розумної істоти, що повинна здійснювати вищу правду.

Сократ не заснував школи, але його послідовники, які по-різному тлумачили його вчення, заснували низку філософських шкіл після його смерті (так звані, сократичні школи, 4 століття до н. е.). Мегарська школа, заснована Евклідом Мегарським (Евбулід, Алексин, Діодор Крон), розвинула формальну діалектику Сократа. Той самий характер мала елідо-еритрейська школа (засновник Федон Елідський). Антисфен заснував школу кініків, Арістіпп — кіренську школу. Для обох останніх характерне заперечення можливості і корисності розумного пізнання, обмеження філософії практичною мудрістю. Вищу мету, з якою слід узгоджуватися, вони розуміли по-різному. Кініки бачили її в чесноті, яка полягала у самовизволенні від пристрастей і потреб (апатія), кіренаїки — у насолоді (Арістіпп) або у відсутності страждань (Гегесій). Найплідніший розвиток сократівська ідея досконалого розуму як джерела істинного знання отримала у вченні Платона, де вона перетворилась в умоглядний ідеалізм.

Платон

Вчення Платона є синтезом досократівського напрямку давньогрецької філософії (піфагорійці, Геракліт, Парменід), який прагнув осмислити мінливий і множинний світ явищ як всеосяжну єдність буття, і вчення Сократа про довершений розум. Центральним для філософії Платона є світ вічних, незмінних ідей, який єдиний є насправді реальним. Цілокупність ідей, яка в своїй єдності виступає як вище, справжнє буття є основою для пізнання. Ця цілокупність ідей втілюється у вигляді множинного чуттєвого світу, зв'язуючись з іншою першоосновою — відносним небуттям. Небуття — умова реалізації світу ідей у світі явищ, але останній, народжений і тому несе в собі небуття, вже не є справжнім. Істинність, як і саме існування, він отримує лише завдяки причетності до ідей. Людське пізнання пояснюється причетністю до цієї сущої істини душі людини, яка, будучи безсмертною, хоча і схильною до кругообігу, спочатку споріднена вищому буттю. Світ, як його бачить людина, є тільки відображенням справжнього реального світу, театром тіней, хоча до свого народження людина мала повне знання про реальний світ ідей. Пізнання правди Платон розуміє як спогад того, що душа споглядала до народження. Етичне вчення Платона містить в собі, з одного боку, споглядальний аскетизм, з іншого — прагнення до вдосконалення людського суспільства (реформа звичаїв, виховання; утопія держави, в якій панують філософи). В останній період життя Платона його філософія все більше зближується із піфагорейською містичною математикою. Цей характер успадкувала після його смерті Платонівська академія в особі його найближчих наступників — Спевсіппа, Ксенократа та інших.