Давньогрецька філософія традиційно в українській історії філософії розглядається як одна з двох гілок античної філософії. При такому поділі часові рамки давньогрецької філософії охоплюють період від 6 століття до н. е. до приблизно 6 століття після народження Ісуса Христа. У вужчому сенсі термін «давньогрецька філософія» охоплює час від зародження до елліністичної філософії.

Філософія зародилась у Стародавній Греції близько 6 століття до н. е., як новий раціоналістичний спосіб бачення світу напротивагу міфологічному світогляду попередніх століть. У своєму становленні вона спиралася на старогрецьку міфологію у давньогрецьке мистецтво та поезію та на ті фізичні, математичні, астрономічні знання, які вже були накопичені попередніми цивілізаціями Середземномор'я.

Особливістю філософії Стародавньої Греції була схильність до космології, тобто до пояснення природи речей. Цим вона відрізняється від філософій Стародавньої Індії та Стародавнього Китаю, які почали складатися приблизно одночасно, в період, що одержав назву осьової доби. Індійська філософія бачила головну проблему в особистому вдосконаленні людини на шляху до просвітлення, тоді як китайську в основному цікавили питання управління державою. У давньогрецькій філософії психологія та етика обгрунтовувалися космологією.

Завдяки своєму ухилу до космології давньогрецька філософія містила в собі зачатки природознавства, яке виділилося з філософії набагато пізніше. Давньогрецька філософія має фундаментальне значення для всієї західної філософії.

Зміст 1 Періодизація 2 Досократики 2.1 Мілетська школа 2.2 Піфагорійство 2.3 Елейська школа 2.4 Атомізм 2.5 Софісти 3 Класична грецька філософія 3.1 Сократ 3.2 Платон 3.3 Аристотель 4 Криза грецької філософії 4.1 Стоїцизм 4.2 Епікурейство 4.3 Скептицизм 4.4 Римський період 5 Феномен давньогрецької філософії 6 Див. також 7 Джерела

Періодизація

Завдяки особливому місцю в давньогрецькій філософії Сократа, Платона та Аристотеля, в ній виділяють досократівський період, період класичної грецької філософії, період еллінізму, який змінився періодом неоплатонізму. Ці періоди корелюють із історичними подіями в старогрецькому світі. Давньогрецька філософія почала складатися в грецьких полісах-колоніях. Після завоювань Александра Македонського грецька культура поширилася на завойовані країни, започаткувавши таким чином елліністичний період. В епоху римського панування грецька та римська культура й філософія значною мірою зрослися. З поширенням християнства грецька філософія почала втрачати свій вплив. Після падіння Західної Римської імперії почалася епоха Середньовіччя, в яку здобутки грецької філософії були втрачені європейською культурою, однак твори грецьких мудреців були збережені в ісламських країнах, і повернулися в Європу на початку 2 тисячоліття. Попри те, що ісламська філософія зберегла для людства філософські твори греків, її ставлення докорінно змінилося з часів Аль-Газалі.

Досократики

Перші школи старогрецької філософії відомі під назвою натурфілософських, оскільки в основі їхнього вчення лежали міркування про те, як влаштований світ. Ці школи були вільними об'єднаннями, в яких навколо мудреця-вчителя збиралися однодумці та учні з вільних громадян полісів. Пошуки істини часто приймали форму філософських диспутів. Характерною рисою тих часів були мандрівні мудреці, завдяки яким відбувався обмін філософськими ідеями. Відомості про думки найбільш ранніх філософів Стародавньої Греції збереглися в основному в переказах авторів пізніших століть. Для творів грецьких філософів характерний виклад у вигляді діалогів, що породило поняття «діалектика».

Мілетська школа

Першою з натурфілософських шкіл була Мілетська школа (6 століття до н. е.), заснована Фалесом. Для мілетської школи характерне уявлення про те, що всі речі повинні походити з єдиного речового начала, яке вони називали стихією. Ця первісна стихія втілює в собі основну рису світу речей — його безперервне становлення. Первісною стихією Фалес вважав воду. Його послідовник Анаксимандр брав як основу всього сущого (архе) хаотичне «безмежне» (апейрон), що рухається одвічно й укладає в собі протилежні начала, з яких складаються світи. Анаксимен вважав, що ця безмежна і невизначена стихія є повітрям: всі речі утворюються з нього шляхом згущення і розрідження; воно оживляє все своїм диханням як душа. До натурфілософського напрямку належала низка філософів 5 століття (Гіппон, Ідей, Діоген Аполлонійський).

У 5 столітті до н. е. виникли космогонічні і натурфілософські вчення, які виділяли не одну, а кілька першооснов усіх речей. Ці первооснови перебувають у постійному русі й взаємодії. Таке вчення Емпедокла, який в якості початкових приймає незмінні чотири стихії: вогонь, повітря, воду і землю. Об'єднання і розпад сполучень цих стихій дією любові та ворожнечі призводять до виникнення і загибелі речей; любов і ворожнеча виступають як нематеріальні причини руху. У вченні Анаксагора у якості причини і рушія змін висувається нематеріальний всеосяжний розум. Поряд із ним Анаксагор стверджував існування безлічі матеріальних елементів, носіїв різних якостей, — «гомеомерій», які містять в собі, кожна по-своєму упорядкована, всі якості речей.

Вчення Геракліта Ефесського трактують, особливо з позицій марксизму-ленінізму, як яскравий зразок ранньої діалектики давньогрецької філософії. У дусі уявлень іонійської натурфілософії про загальну мінливість усіх речей Геракліт розвинув вчення про вічно живий вогонь як універсальне першоджерело, про боротьбу протилежностей, в якій знаходить згоду та постає єдиний узгоджений космос. Єдність, яка є ніщо інше як боротьба протилежностей, — це логос, слово, вічний закон космосу.