“Тим, що за вашого діда я мала

Шестеро ярок, – бабуся сказала. –Двох він до себе на двірню забрав…

“Буде із тебе й четвірка”, – сказав.

Батенько ж ваші, осівшися, пару

Другу забрали у панську отару…

Ви ось хазяйство до рук прийняли –Скоро і п’яту у двір узяли…

Дай же вам, господи, вік довголітній,

Щоб не зайняв Ваш синок і послідній!”

ЛІЛЕЇ

У пишних палатах якогось магната Розкішні лелії цвіли, їх люди здалека, де вихор та спека, На втіху собі завезли.

Любують їх очі веселі дівочі, А часом і хмурий магнат На них як погляне, нудьга ураз тане І пруг на чолі вже не знать.

Отак вони, пишні, усякому втішні, Мир в серце людське подають, А люди не знають і гадки не мають, Як сльози вночі вони ллють.

Чого ж то їм шкода? Адже ж і урода, І розкіш, і шана їм є… Не люба їм шана у гордого пана, їм краще убоге своє.

Їм краще у бідній країні їх рідній За панську ту ласку здались І спека пекуча, і вихор летючий, Що їх опаляли колись.

Так ти, моя крале, з далекого краю, Неначе лелії мої: Здається, й на волі, у шані і холі, Та все-бо не в ріднім краї.

Твій погляд ясненький, твій сміх веселенький Та щирая ласка твоя Усіх нас єднають, усіх нас вітають, Як тихая з неба зоря.

Поглянеш ізбоку (нехай-бо нівроку!) Та й скажеш: «Життя тобі рай!» А вся ж твоя втіха  — поплакати стиха, Згадавши веселий свій край.

НЕЧЕСНА

Мов билинонька в полі зів’яла, Сиротиною ти ізросла, Тебе лишенько рано спіткало І недоля лиха повила.

Не зазнала ти змалку поради, Ані ласки від гордих людей, І ні жоден тебе із громади Не спасав від лукавих річей.

Ізросла ти, навчилась роботи, Та роботи ніхто не давав; Не журися, небого! Чого ти? За красу б тебе всяк поєднав…

Та сама ти того все цуралась, Проклинаючи долю гірку; Тобі чесно прожити бажалось, Та судилось не те на віку!

Несподівано ти «проступила» (Проступля вас багато таких!), І громада тебе осудила, Підняла, мов ледащо, на сміх.

І регочеться, пальцями тиче, Головою на тебе кива, А до себе ніхто не покличе, Не спитає: «А чим ти жива?

Чи ти ласкою маєш угрітий Під негоду спокійний куток? Чи ти їла слізьми неполитий А хоч раз того хліба шматок?»

Замовчіте ж ви, пишнії, ситі, Гордовитії, власні землі, Бо єсть божая правда на світі, Та розсуде і вас, і її.

ІВАН МАНЖУРА

БОГАТИР ТРЬОМСИН

«Чи то вихор в степу в’ється,

Чи з ордою козак б’ється,

А чи сокіл чаплі кібче,

Чи орел у хмарі клекче?

Ой не вихор то кружляє,

Не орду козак туряє,

І не сокіл чаплі кібче,

Не орел у небі клекче,

То Трьомсин отак полює

Та над нечистю лютує…»

І.Манжура завжди з вдячністю згадував І.Василенка, про що писав у вірші-посвяті „Шановному Івану Григоровичу Василенкові”, датованому 25 листопада 1890 року:        Згадайте-бо, а чи давненько        В моїй голівонці смутненько        Чмелі ледачії гули!        Гули чмелі, а це відколи        Натомість щиро ярі бджоли        Гніздо у ній собі звили.        Робочі єсть, та через матку –        Усе чогось-то мало „взятку”,        Немов в ізматченім рої...        Ох, не бджілки ото невдашні,        Усе то мрії необашні,        Та щирі думоньки мої.        Нівроку їм, нехай ведуться,        Комусь-то може і здадуться        Вони під той ледачий час,        А поки що ми по-старому,        Щоб з серця збавити оскому,        Потягнем „гіркої” не раз.

“ІВАН ГОЛИК”.

М.Д.Бернштейн, “напоєна соками народної мудрості, традиціями уснопоетичної творчості, поема відзначається літературною довершеністю, прозорістю, легкістю форми”.

“КАЗКА ПРО ХИТРОГО ЛИСОВИНА І ПРО ДРУГИХ ЗВІРІВ ТА ПРО ТЕ, ЩО ВІН ЇМ, А ВОНИ ЙОМУ КОЇЛИ”.

У ТВОРІ ДІЮТЬ ГЕРОЇ З КОЛОРИТНИМИ УКРАЇНСЬКИМИ НАЗВАМИ ЛЮДЕЙ, ТВАРИН, ПТАХІВ: КИРКА СЕМЕН, ІВАН МАХНИДРАЛА, КУЛЕМЗА МИКИТА І ТІТКА СЕКЛЕТА, ПІП З ПАТЕРИЦЕЮ І ДЯК ХВИЛИМОН З МАКОГОНОМ, ОСЕЛ КАПЛОВУХИЙ, ВОВК СІРОМАНЕЦЬ, ЦАП МЕКЕКЕ ТОЩО.

ІВАН МАНЖУРА(співомовки)

Ф.Колесса

“Всі матеріали, зібрані Манжурою, мають чималу вартість для науки, тим більш, що записані совісно, зі збереженням всяких деталів і подробиць, характеристичних для даної місцевості”

ІВАН МАНЖУРА (фольк-літ. мініатюри)

МОЇ КУМИ Кума моя в шинок сальце носила, А Кумові борщик без сала все варила. "Уп'ять без сала борщ!" - Кумі раз крикнув Кум; А Кумові Кума на глум: "Та сало Від холоду розтало". "Хіба!" - скзав мій Кум. Хто ж чув, щоб з холоду та сало розставало? Як схочеться Кумі, відійде в Кума ум. ГОЛОВА У Йванів огород понадилась корова Петрова. Іван, подумавши, у хлів її загнав, Убив і обідрав, А шкуру Голові подарував. Петро та Голові позов подав на Йвана буяна. А Голова тер лоб, подумав і рішив: "Петрові й другий раз корови не пускати (Коли-то буде другу мати) Іванів двір топтати; А за труди, що Йван корову облупив, Петро щоб гроші заплатив". Крий боже в нашому селі Такому бути Голові. ОВЕЧКА Побачивши, що Вовк старий в барулі здох, Овечка з Бараном удвох Прийшли і ну ногами тусувати За те, що наживо їх часто мав лякати. Нехай хоть мертвий буде знати, Драчун проклятий, Що й Овечки Вовкам не люблять іспускати. Не Вовка, а Овець тут треба жалкувати! ОБИНЯКИ Прохала Злидниха в сусіда буряків. Дали їх: Злидниха ніс звісила від грусти. Чого ж? Не поняли її обиняків: Прохала Злидниха в сусіда буряків, А треба дать було капусти. СВАРА Ничипір з Хіврею йшли в город на базар. Ничипір сам собі сказав: "Продам я курочку та молока куплю..." "А я у молочко потапців нароблю!" - Сказала Хівря тут. Ничипір в щоку лясь! "А зась! Чужого молока не квась!" Ще й молоко й на очах не бувало, А в Хіврі двох зубів не стало. СИДІР Веселий Сидір оженився Та й зажурився. Краї гаю сидячи, побачив він телят - І скачуть, і шалять, Та й каже: добре ви телята, розходились - Запевно ще ви не женились; А вас, щоб присмирить, - женить. МАКСИМ Максим "бог дасть" не раз під вікнами чував. Бог дав Максимові - Максим багатий став - Бо скарб Максимові послав. І ті, хто Максимця не раз з двора зганяли - Максимових собак ласкали.

МІРОШНИК У водянім млині Мірошник зажурився, Що млин остановився Затим, що висохла вода. А тут к біді - друга біда: Його прокляті кури з огороду Знай бігали в рівчак останню пити воду! Мірошник їх побив.. та й чує сміх людей: "Оставсь Мірошник наш без млива й без курей!"

ЯКІВ ЩОГОЛЕВ

М. Зеров зауважував, що у 1846 – 1847 роках Я. Щоголев – це “вже, безперечно, поет, що знайшов власну стежку. Роки вправ закінчилися”

А. Погрібний вважав, що ця “думка вченого і слушна, особливо в другій частині, і водночас неточна, адже на магістральний шлях у своїй творчості Щоголев вийшов лише через три десятиріччя. Тож можна хіба що пошкодувати, що цього не сталося значно раніше. Як переконують кращі вірші молодого Щоголева, від його довгої мовчанки українська поезія втратила немало”.

М. Зеров наголошував, що “українській патріотизм Щоголева” “є давній, дохований до 80 – 90-х рр. краєвий патріотизм старосвітських харківських літераторів”. Великий неокласик небезпідставно наголошував, що “патріотизм Щоголева не був докладно розробленою, розвиненою системою. Його патріотизм настроєвий, елегійний; це прив’язаність консерватора і патріархального гетьманця до смачної, непохапливої і незіпсутої старовини, суто естетична закоханість в колорит минулої епохи”.

М. Зеров: “Наймолодший із поетів харківського круга (Метлинський, остомаров, Петренко), він переймає їх захоплення старовиною, їх українську патріотику, де доживає свій вік кутковий патріотизм Квітки, їх консерватизм, їх погляд на українську народність, як на щось роковане на вмирання. Всі ці настрої українських романтиків харківського кола 40-х рр. Щоголів доніс до кінця століття. Всім своїм життям, звичками і поглядами він немов зумисне намагався зробити з себе живий пам’ятник на гробі давно минулої доби. І свою поезію беріг він, немов якийсь заповідний шмат вікової цілини серед зораного, культивованого степу”.

“Якщо в поетичному творі не видно бога з його незбагненною силою і величчю; якщо не видно прагнення до того, що зветься ідеалом; обожнення гожої краси, в якому б вигляді вона не з’являлась, напр., в природі, мистецтві, людині; якщо не видно схиляння перед жіночістю і жіночим ідеалом, совісті, любові і співчуття до ближнього без тенденційної підкладки, то там нема й поезії”

НЕВОЛЯ

Дайте мені коня мого,       Дайте вороного; Пустіть мене, пустіть мене       В поле на дорогу. Я уздою золотою       Коня зануздаю; Вітром буйним пронесуся       До рідного краю. Кінь козачий — не ледачий —       Полетить до стану. Між хатами, курінями,       Як вкопаний, стане. Та й скочу я з вороного,       Землю поцілую, З горілкою до губ моїх       Чарку притулю я.

Тихо, тихо… Нема коня,       Нема вороного, — Не пускають козаченька       В поле на дорогу. Понесеться пан кошовий       Без мене на січу; Зійде сонце в чистім полі —       Я його не стрічу. Буде буйно шабля гостра       Ляха, турка бити, Будуть з гиком запорожці       По морю летіти… Ой коли б хто подав мені       Коня вороного, Ой коли б хто пустив мене       В поле на дорогу!..

ПЛЯЦ

Я пам'ятаю вечір темний Тепер далекої весни, Зелений берег, ліс таємний, Смоляні пахощі сосни.

З мого проквітчаного пляца Я ждав тебе. Тії пори Од брам далекого палаца, Як сарна, збігла ти з гори.

Висока й гожа, мов тополя; Гнучка, як восені тала, Ти серед пишного роздолля До мене руки простягла;

Пером до рам моїх припала, Лицем черкнулася лиця, І, вся в дроготі, віщовала, Що наше щастя без кінця!

А без кінця нема нічого На обездоленій землі: Не стало серця дорогого, Сподія смеркла в темній млі…

В утомі, знівечений роком, Я довго по світу бродив І ось, під старість, ненароком В отчизну здалека забрів.

І захотілося востаннє Ще раз поглянути на пляц, Що бачив наше розтаваннє, На сосну, берег і палац.

І що знайшов я? Ніч спадала, В руїнах мур вітри гули, На вежах скрипли завівала, Плющами брами заросли;

А пляц, що повний був квітками, Тепер плодив кубла гадюк, І над помірлими лугами З сосни драпежний кракав крюк… 1882

ВІТРОВІ

Вітре буйний, непощадний! Маєш силу ти велику: Через степ, діброви й море Дмеш і крутишся одвіку.

Як солому, серед лісу Дуба з коренем положиш; Я ж один стою нерушний, — Ти зломить мене не зможеш.

Ревучи, великі бурі Понад мною пролетіли, Та зігнути не зігнули, — Тільки серце надломили.

Студень дує округ його, Бо йому минуло літо; Чи воно розкошовало: Цвіт і корінь — все побито!

Що ж, воно й перегоріло І, як злото, чисте стало; Так зате його навіки Вкрило чорне запинало. 1881

У ПОЛІ

Гей, у мене був коняка, Був коняка-розбишака, Мав я шаблю і рушницю, Ще й дівчину-чарівницю.

Гей, коняку турки вбили, Ляхи шаблю пощербили, І рушниця поламалась, І дівчина відцуралась.

За буджацькими степами Їдуть наші з бунчуками; А я з плугом та з сохою Понад нивою сухою.

Гей, гей, гей, мій чорний воле! Нива довга, в стернях поле… Вітер віє-повіває, Казаночок закипає.

Ой, хто в лузі — озовися, Ой, хто в полі — одкликнися! Скоро все засне під млою: Йди вечеряти зо мною.

Зву… луна за лугом гине, Із-за хмари місяць плине; Вітер віє-повіває, Казаночок простигає. 1846

ТКАЧ

Бережно зняв з верстака я основу, Людям роботу розніс і роздав; То ж мій спочинок; теперочки знову Берди направив, нитки засував.

От і роблю я. Застукала ляда; Бігає човник відтіль і відсіль… Човник і ляда — ткачеві порада; Берди і цівки — ви хліб мій і сіль!

Добре багатому: він, коли схоче, Занйде роботі начало й кінець; В хаті ж у бідного ляда стукоче, Поки до дна не згорить каганець.

Вчіться ви. дітки, у мене робити; Вивчетесь — будете добрі ткачі; Дасть вам верстак ваш і їсти, і пити, Тільки ж робіть ви і вдень, і вночі!

Схочете спати, — а лихо присниться; З ліжка зжене вас воно до зорі; Ляжте ж тихенько та спіть, поки спиться; Спіть, мої діти, в теплі та в добрі!

От і заснули по лавках хлоп'ята; Крикнув цвіркун, догоря каганець; Трохи притихло; побільшала хата; Швидко вже буде роботі кінець.

Швидко… а все ж таки стукає ляда, Бігає човник відтіль і відсіль… Човник і ляда — ткачеві порада; Берди і цівки — ви хліб його й сіль! 1877

КОЛОДЯЗЬ

В жадобі змучений, утомлений від спеки, З домівки рідної ти йдеш в краї далекі, Так заверни мерщій суди Напитись чистої води.

Дивись: мій простий зруб із дерева старого; Ні мармуру мені, ні спижу дорогого Ніхто ніколи не приніс, Щоб струмень мохом не заріс;

Але спокійно глянь у глиб мою безмірну, Щоб вбачить воду в ній холодну і прозірну, Якої довго будеш ти Шукать, щоб в мармурах знайти.

Ні в ходниках льодниць, ні в льохах непроглядних Ніколи і ніде з посудин виноградних Вина такого не текло, Щоб більш від неї сил дало.

І буде та вода і чиста, і зцілюща, Поки круг мене ліс, яружини і пуща; А зробе стежку чоловік, — І я потрачу силу лік.

Він береги мої, тепер травою вкриті, Вмурує в камені, з далеких скель відбиті, І ґрати тут постановить, Так мулом воду забагнить.

Ти правди і добра ідеш відсіль шукати; Так слухай! Маю я тобі провіщувати: Багато світла втратиш ти, Поки їх втрапиться знайти

В хоромах, фарбами і золотом покритих! Шукай ти їх у тих, таланом непригрітих, Хто сам шукати їх любив, Поки ліхтарні не розбив,

І в кого серця ще ні мармури, ні ґрати Від неба чистого не стали закривати; А дна душі його повік Глейовий мул не заволік! 1885

ОСІНЬ

Висне  небо  синє, Синє,  та  не  те; Світе,  та  не  гріє Сонце  золоте. Оголилось  поле Од  серпа  й  коси; Ніде  приліпитись Крапельці  роси. Темная  діброва Стихла  і  мовчить; Листя  пожовтіле З  дерева  летить. Хоч  би  де  замріла Квіточка  одна; Тільки  й  червоніє, Що  горобина. Здалека  під  небом В  вирій  летючи, Голосно  курличуть Журавлів  ключі.

 

СТЕП

Іду  шляхом;  сонце  сяє, Вітер  з  травами  говоре; Перед  мною  і  за  мною Степ  колишеться,  як  море; А  затихне  вітер  буйний,  — Степ,  мов  камінь,  не  двигнеться І,  як  килимом  багатим, Ввесь  квітками  убереться. Он  нагнулась  тирса  біла, Звіробой  скрутив  стебельці, Червоніє  материнка, Як  зірки,  горять  козельці; Крикнув  перепел  в  ярочку, Стрепет  приснув  над  тернами; По  кущах  між  дерезою Ходять  дрохви  табунами. Тихо  всюди;  тільки  де-де Вітеречок  пронесеться Та  на  землю  із-під  неба Пісня  жайворонка  ллється...  

ТРАВЕНЬ Не  дивуйся,  що  з  весною Інший  світ  настав: Полем,  лісом  і  водою Травень  завладав! Глянь  у  поле:  по  коліна Досягла  трава; Сонце,  жито  і  ярини Яр'ю  облива. Подивись  на  прозір  річки, Як  її  вода,   Ллючи  хвилі  невеличкі, Млоддю  вигляда.   Хлопчик  стиха  коло  броду   Тягне  рогозу;   Темна  сила  хиле  в  воду   Вільху  і  лозу.   А  ходім  сюди  зо  мною В  чорностволий  ліс,  — Він  ще  листвою  густою Не  зовсім  заріс. Тут  тобі  остання  пташка, Жоден  черв'ячок; На  стволині  черепашка, На  траві  жучок,  — Скажуть  всі  вони:  «З  весною Інший  світ  настав; Полем,  лісом  і  водою Травень  завладав!»  

ЛІТНІЙ РАНОК

Тепле  сонце  встало  пишно; Одягається  розкішно В  яр*  і  золото  долина,  — Встань  і  ти,  моя  дитино! Ранку  тратити  не  треба. Дочувайся:  із-під  неба Пісня  жайворонка  ллється, То  привіт  тобі  несеться! Вітерець  на  тебе  дише, Джерегельцями**  колише; І  на  вушко  він  шепоче, Щоб  вставала  ти  охоче. *  Яр  —  зелень. **  Джерегеля  —  заплетена  коса.  

ІВАН КАРПЕНКО-КАРИЙ «ХАЗЯЇН»

Терентій Гаврилович Пузир — хазяїн, мільйонер. Марія Івановна— ного жінка. Соня — їх дочка. Феноген— права рука хазяїна. Маюфес — фактор. Павлина— кравчиха з города. Зеленський, Ліхтаренко — економи Куртц — шахмейстер. Петро Петрович Золотницький — родовитий багатий пан. Калинович — учитель гімназії. Зозуля — помічник Ліхтаренків. Лікар. Харитон— розсильний. Петро. Дем'ян.

«Комедія ця дуже серйозна, і я боюся, то буде скучна для публіки, котра від комедії жде тільки сміху. «Хазяїн — зла сатира на чоловічу любов до стяжання, без жодної іншої мети».

«Одсунувши на задній план фабулярні моменти І.Тобілевич, — як зазначив Яків Мамонтов, — натомість висунув барвисту зарисовку побуту та правдиву реалістичну характеристику персонажів. Від цього, — наголошує дослідник, — комедійний жанр у І.Тобілевича стратив свою легкість і веселість, і наблизився до драми. про побутові комедії І.Тобілевича можна сказати те ж саме, що й про п'єси О.Островського: суто комедійні елементи в них завжди переплітаються з елементами драматичними і разом становлять ту суцільність. що підносить побутово — комедійний жанр на його вищий ступінь — на ступінь п'єси з широким соціальним змістом».

у «Записці до з'їзду сценічних діячів»: «Слухач стомився дивитися на це плясове мистецтво й починає справедливо обурюватися перекручуванням життя, кажучи: у малоросійських писарчуків народ співає, танцює ціле життя, немає в них ні печалі, ні горя, ні громадських інтересів», адже «легковажний, шаблонний, жартівливий репертуар без будь-яких інтересів, що охоплюють суспільне життя даного часу, не задовольняє слухача, який очікує від театру вражень вищого порядку».

«Нехай лише цензура не доводить своє вето до крайнощів. нехай вона слідкує лише за тим. щоб до п'єс не потрапляло щось аморальне…і ми побачимо на сцені комедії. які будуть сприйматися з живим інтересом і дадуть добрі результати… в моральному… відношенні»

«Сцена ж — мій кумир, театр — мій священний храм для мене! тільки з театру, як з храму крамарів, треба гнать і фарс, і оперетику, вони — позор іскуства, бо смак псують і тільки тішаться пороком!.. В театрі грать повинні тільки справжню літературну драму, де страждання душі людської тревожать кам'яні серця і, кору ледяну байдужості на них розбивши, проводить в духу слухача жадання правди, жадання загального добра, а пролитими над чужим горем сльозами убіляють його душу паче снігу! Кумедію нам дайте, кумедію, що бичує сатирою всіх, і сміхом через сльози сміється над пороками, і заставля людей, мимо їх волі, соромитись своїх лихих учинків!..Служить таким широким ідеалам любо! Тут можна іноді й поголодать, щоб тільки певність мать, що справді ти несеш нехибно цей стяг священний».

«зла сатира на чоловічу любов до стяжання без жодної іншої мети. Стяжання для стяжання!»

Зеленський. Терентій Гаврилович гнів на мене має, і я боюсь, щоб мене не перевели в Чагарник на місто Ліхтаренка; а там менше жалування, у мене сім'я... замовте словечко... (Виймає громі.) Феноген. Та що ж я можу... Знаєте, який наш хазяїн, часом щоб не подумав, що ви мене підкупили, у нього честь — перше всього! Зеленський. Дурно ніхто нічого не робе: ви для мене, я для вас. (Дає гроші.) Замовте добре словечко, ви найближчий до хазяїна чоловік. Феноген. Та я попробую... Тілько хто його знає, як... (Бере гроші.) Це ви мені позичаєте... А якщо нічого корисного не вийде — я віддам. Зеленський. Ваше слово все переборе. Нехай і в Чагарник переводять, та хоч би жалування не поменшили... Я крадькома сюди, а тепер в контору. (Вийшов.)

Марія Івановна. Ну лиш, приймаймось разом. Ось дірка. Ти, Соню, тут латочку наклади; а ось порвалось — тут я зашию; ви ж здіймайте тим часом мірку. Всі принялись за роботу. Хоч ти що хоч говори — не хоче купить нового, так оце я грошей крадькома наскладала, і ми йому такий халат справимо, що він і сам ним любоватиметься! Бачите, через два місяці рівно будуть іменини Терентія Гавриловича, треба, щоб халат поспів якраз на іменини. Я не можу йому від себе подарувать, бо буде страшенно гніватись, що такий розход зробила, та ще й гроші брала крадькома. Халат, голубочко, 'буде дуже дорогий! Пятнадцять аршин ліонського бархату, по дев'ять рублів аршин, і двадцять аршин шовку по три рублі, шнур товстий шовковий, чистого шовку, з китицями, —тридцять рублів, вам за роботу п'ятдесят рублів — всього двісті сімдесят п'ять рублів. Це вже Соні так захотілось. Вещ цінна і хоч кому кинеться у вічі, а ви запросите тілько п'ятдесят рублів. Розумієте? Терентій Гаврилович як побачить, що -таку дорогу вещ можна купить задешево, сказать, за безцінь, — зараз і купить! Так от ми й діждемось, хоч хитрощами, що цей халат він скине і буде носить такий, що хоч куди — не сором! Ви ж, голубочко, настьогайте підкладку густо-густо узорами; на полах вишийте в гладь буряки з розкішним бадиллям, а на бортах вишийте барана і овечку. Та зробіть так, щоб він зразу побачив, що вещ дорога, а продається дешево! Розумієте? Кравчиха. Ох, матінко моя Мар'я Івановна, це то все розумію, тілько навряд чи поспію таку дорогу вещ скінчить за два місяці: робота велика, вишивка копотка, та ще, знаєте, зразок овечки і барана у мене є на подушці, а буряків нема. Марія Івановна. Я вам дам і узори. А щоб поспішить з роботою — візьміть помішницю: я ж і гроші платю не малі — п'ятдесят рублів! Кравчиха. Та вже і день і ніч будемо удвох з дочкою стьогать і вишивать, тілько прибавите п'ять рубликів. Марія Івановна. Як гарно зробите, то й десять дам.

Пузир. Поки не буде видко мого заробітку, я не можу назначить вам нічого. А восени, після салганів, я вас не обділю, заплатю по-хазяйськи. Маюфес. Ваше слово — закон; ваша честь — вище всяких векселів і розписок! Надіюся, що не обділите бідного чоловіка! Прощайте, треба поспішать, щоб не пропустить поїзда. Пузир. О, ще поспієте! Маюфес. А чи на вашім вокзалі можна пообідать? Пузир. Я нігде на вокзалах не обідаю, бо возю свої харчі. Феноген! Входе Феноген. Чи ііа нашому вокзалі можна пообідать? Феноген. Бухвет є. Маюфес. Треба поспішать, бо їсти хочу, аж шкура болить. Пузир. Тут недалеко. Маюфес. Та мені небагато й треба: хоч би чарку горілки та шматок хліба... Ха-ха-ха! Так, кажете, бухвет є? Феноген. Є. Маюфес. Прощайте! (Вийшов.)

Куртц. Еті — да! Я отвєчайт! Пузир. То друга річ: не стане, то ви заплатите. Куртц. Я заплатиль?! Еті — нікогда! Клим—шеснии шабан, еті — да! А язик, еті — фі! Пузир. Який язик? Куртц (показує свій язик). Еті, еті—да! Язик работай — еті да! Ухо слухай, а голова не розсудов?.. Так бить не должно! Не надо слишіл, а надо відєл, еті — да! Пузир. Ну годі, ідіть собі, Карло Карлович, і заспокойтесь. Нехай вже Клим зостається. Куртц. Еті—да! Клим—нет, Карл Куртц — нєт! Куртц всі знайт, еті — да! Спецаліста место скрозь находіл! Пузир. Ну, годі вже!

Золотницький. Все скупив? Пузир. Ні, ще не все! Може, продаєте Капустяне? Золотницький. Дай віка дожить, не виганяй ти мене з Капустяного! Потомствених обивателів і так небагато в околиці осталось, все нові хазяїни захопили, а ти вже й на мене зуби гостриш. Успієш ще захватить і Капустяне, і Миролюбівку. Пузир. Ні, мабуть, не доживу до того часу!.. А скілько б ви справді взяли за Капустяне? Я не купую, а тілько так цікавлюсь!

Пузир. Чудні люде! Голодних годуй, хворих лічи, школи заїзодь, пам'ятники якісь став!.. Повигадують собі ярма на шию і носяться з ними, а вони їх мулять, а вони їм кишені продирають. Чудні люде! Золотницький. Які пам'ятники? Не розумію. При чому тут пам'ятники?! Пузир. Не розумієте? Так от поки ще до обіда, прочитайте оцей лист. (Дає лист.) Золотницький (читає). «В Полтаві дозволено поставить пам'ятник першому українському поетові Івану Петровичу Котляревському. На цей пам'ятник гроші збирають формально в Полтавщині, але приватне можна жертвувать звідусіль. В числі жертвоватслів і досі вашого імені нема, але це, певно, від того, що ви не знаєте про таке благородье діло. Так от я і оповіщаю вас про це, щоб доставить вам приятність, разом з другими земляками пожертвовать на пам'ятник поета. Гроші висипаються полтавському голові. Готовий до послуги. Храменко». (Прочитавши, дивиться на Пузиря і говоре.) Ну? Пузир. І я кажу — ну?.. Чого їм треба? Золотницький. Ти хто такий? Малоросіянин? Пузир. Не криюсь. Прирожденний хохол! Золотницький. Так от і пожертвуй на пам'ятник народного поета. Пузир. З якої речі? Я жертвую на приюти... Золотницький. Ждучи награди? Пузир. Не криюсь. А Котляревський мені без надобності! Золотницький. І як тобі не сором отаке говорить? Такий хазяїн, такий значний обиватель, ще й кавалер, а говориш, як дикий, неосвічений мужик: «Котляревський мені без надобності!» Противно й слухать! Поети єсть соль землі, гордість і слава того народа, серед котрого з'явились; вони служать вищим ідеалам, вони піднімають народний культ... Всі народи своїх поетів шанують, почитають і ставлять їм пам'ятники!!! Пузир. То, виходить, ви пожертвуєте? Золотницький. Аякже! Завтра вишлю триста рублів! Пузир. Ну й буде з них, а від мене не поживляться!

Золотницький. Ну, а Калинович як співа? Пузир. Чув. І цей співає гарно. З другої кімнати чутно «Гетьмани, гетьмани» або іншу, можна и не співать, як нема кому. Золотницький. Оперний голос! Талановитий, розумний, енергічний молодий чоловік Калинович! Таких молодих людей мало. Слухай, Терентій Гаврилович: от жених для твоєї Соні, пара, якої пошукать по білому світу. Пузир. Отакої! Голодрабець? У Соні є жених — Чоботенко, міліонер. Золотницький. Високий до неба, а дурний як треба. Найшов жениха! Він же безграмотний баран. Хіба ж Чоботенко до пари Соні? Бог зна що викладуєш! Чоботенко у твоєї дочки гайдуком повинен служить, а не чоловіком їй бути. Пузир. Я вас, Петро Петрович, шаную, поважаю, але немало дивуюсь: вискіпали якогось учителишку і носитесь з ним... Золотницький. Не учителишка, а учитель гімназії. Чудак ти, Терентій Гаврилович, єй-богу, чудак! Ну навіщо тобі багатий зять, коли ти сам багатий? Пора вже тобі шукать того, чого у тебе бракує. Пузир. Я так і роблю: шукаю, де б більше купить землі, бо скілько б чоловік її не мав — все бракує. Золотницький. Добре. Ну, а скажи мені: тобі приятно мать орден? Приятно, кажи, не угинайся! Пузир. Я й не криюсь. Заслужив — і носю. Золотницький. Так. Ну, а якби тобі дали один орден з широкою червоною стрічкою через плече, а збоку звізда. То це було б ще приятніще? Пузир. Ха! Широка, кажете, червона стрічка і звізда на боці — бачив... Не криюсь: ще приятніще. Що ж з того? Золотницький. А коли б до всього цього тебе возвели в генерали: ваше превосходительство! Га? Ще було б приятніще? Пузир. Я не розумію, для чого ви все це говорите? Золотницький. А от для чого. Ні ти, ні твій Чоботенко ніколи такої честі не добудете: звізди вам збоку не носить, генералами вам не буть, хоч би ви всі свої добра і маєтки за таку честь віддали, а Калинович...

Калинович. Не всі люде дивляться вашими очима, а через те ви помиляєтесь, Терентій Гаврилович. Я люблю Софію Терентьйовну, а не ваше багатство! До цього треба вам знать, що я лічу вас далеко бідніщим від себе, і будьте певні, що у приймаки я до вас не піду ніколи! Віддайте все ваше добро, всі ваші міліони старцям, а я візьму Софію Терентьйовну без приданого. Пузир. Що ви говорите? Я сорок літ недоїдав, недопивав, недосипав, кровію моєю окипіла кожна копійка, а тепер взять і віддать усе моє добро старцям! Опам'ятайтесь! Для чого ж я працював? Хіба отаке розумний скаже! Перехрестіться! «Віддайте старцям»! Ха-ха! Чув я про таких багачів, котрим нема чого роздавать, так вони хочуть, щоб всі з ними порівнялись. Ні! Так не буде. Ви не з того тіста, до якого ми привикли. Соня. Тату, багатство душі не має і не буде себе почувать нещасним, у кого б в руках не опинилось, а я маю живу душу, котрій натурально бажати буть щасливою з тим, кого любиш! А коли вам жаль вашого добра, нехай воно буде при вас, мене ж віддайте отак, як я стою, за Івана Миколайовича, і ми будемо щасливі! Чого ж ще треба?

Пузир (через сльози). Петро Петрович! Рятуйте, рятуйте мою честь! Честь, Честь мою топчуть в болото! Я двісті, триста тисяч дам залогу. Золотницький. Все зроблю, заспокойся!.. (Тихо.) Брат Калиновича прокурор, він поможе, справедливо полегшить твоє становище. Пузир. Так? Ох!.. (Тихо.) Скажіть, нехай рятує... я надіюсь, я певен. Золотницький. Зараз візьму Феногена і їду до следователя. Що можна, все зробимо. Пузир (тихо). Просіть від мене Калитювича... Нехай вибачить... Я дам благословення на шлюб з дочкою... (Тяжко переводе дух, пропасниця його б'є,, він витирає піт і говоре про себе.) Обіщать можна все, аби вирятував... Обіцянка — цяцянка. (До всіх.) А будь ти проклят, вельзевулів ти син, Петька ти анафемович, бодай твоє тіло так розпалось, як твоє крадене багатство! Лікар. Годі вже! Ідіть приляжте і заспокойтесь. Пузир. Піду, піду. (Опираючись на Феногена, підводиться.) І ви заспокойтесь, обійдеться без операції — нарив прорвало. Одно погано: пропасниця причепилась... Нічого, пройде, і завтра я таки поїду з тобою, Феногенушка, вівці куповать. Феноген. Поїдемо, поїдемо! Пузир (іде й стає). Ага!.. Скажи, Феноген, Карлу, що одна овечка, з послідніх, біленька з кордючком, має поранений хвостик; друга, чорненький лоб, шкандибає на праву задню ножку. Нехай Карло обдивиться, щоб часом не згинули, — шкода худоби і потеря... Пішли. Лікар (до Золотницького). Два-три дні — і смерть! Урядник. А що ж мені робить, що я скажу слідователеві? Золотницький. Скажіть слідователеві, що Терентій Гаврилович одібрав повістку від смерті і скоро дасть показаніє перед богом.

СОНЯ «Тяжко було через те, що не знала, що робить і як робить… І тілько сьогодня випадково наскочила на стежку, і стало радісно!»

«Трудно там правду насадить, де споконвіку у корені лежить неправда». І говорить: «Скажу вам, що тепер єсть інтелігентні, чесні хазяїни, сильні духом, котрі борються з старою закваскою в хазяйстві, бажаючи постановити правдиві відносини між хазяїном і робітником, але не знаю, чи їм це удасться!»

«А поки я буду знать і бачить, що у нас така неправда до людей, що вас скрізь судять, проклинають, мені ніщо не буде мило, життя моє буде каторгою!»

ІВАН МИКОЛАЙОВИЧ КАЛИНОВИЧ «Будучина в руках нового покоління, і чим більше вийде з школи людей з чесним і правдивим поглядом на свої обов’язки перед суспільною громадою, тим скоріше виросте серед людей найбільша сума справедливості!..»

ІВАН КАРПЕНКО-КАРИЙ «САВА ЧАЛИЙ»

Трагедія в 5 діях і 7 картинах Потоцький — коронний гетьман. Шмигельський, Жезніцький, Яворський, Качинська шляхта, Кася — її дочка, Зося Курчинська, потім жона Чалого. Сава Чалий. Гнат Голий — його побратим. “Чи мені сидіти на човні, - говорить він, - щоб разом з другимивтопитись, а чи боротись з хвилею і власними руками достатись до берега другого”.

“Боротись ! Боротись!”

“Коли стерно із рук моїх однято і другому оддано, - каже він, - і бачу я, що човен повернуть на неминучу гибель, - я кину свій човен і випливу на другий берег сам!”

“Один раз протиставивши себе народові, керівники народного руху подібні до Сави Чалого, з титанів перетворюються на геростратиків, ладних згубити цілий народ, навіть цілий світ, аби задовольнити своє самолюбство”

“Через два дні зруйную найстрашніший кіш свій, що в Чорнім лісі сам я заснував…”

Ш м и г е л ь с ь к и й. Які ж твої умови?

Ч а л и й. Щоб грецька віра благочесна на Україні лиш цвіла, а унія щоб і не пахла; щоб, замість панщини, платили люде чинш такий, який умовились платить, на слободи йдучи, і суд щоб рівний був для всіх!

Ш м и г е л ь с ь к и й. Такі умовини я сам Потоцькому поставив, коли згодивсь тебе до нього кликать. І ось ти маєш лист від гетьмана самого, в котрім умови ці він власною скріп л я рукою. А крім того, сто тисяч злотих він тобі дає, маєтками значними наділяє і обіща шляхетство від короля. На лист — читай!

Ч а л и й (читає). Так... лист з печатію гербовою... Правда, лист обіщає те, що кажеш ти! Що ж це зо мною? Мені здається, що я на матір руку піднімаю! Страшно мені стало, а лист цей пече мою руку!.. На, візьми його назад!

С а в а. «О ненько, моя рідна Україно! Невже ж тобі судилося весь вік топить своїх синів у братній крові, палить і нищить все вогнем затим, щоб, утопившись і потерявши діток славних, ти надівала знов ярмо і тяжко знов під ним стогнала…»

«Не проти народу я воюю, а проти гайдамак; народові ж бажаю миру і спокою…».

«…я прогнать всі кривди хочу з України, щоб не було потім причини нам кров братерську знову й знову проливать!».

«…понесуть…на Україну і смуту, і пожежу, і кров проллють ріками, без жодної користі для народу, а потім і самі на полях всі сконають».

Чалий. О горлице моя! Я родину покинув, по ній тужив би я безмірно, коли б краса душі твоєї мені боротись з ними не помагала всякий раз, — як от хоч би й тепер!

душі твоєї мені боротись з ними не помагала всякий раз, — як от хоч би й тепер! Ти — родина моя, ти — все для мене!.. Ох, як жалкую я, що тоді, коли ти бранкою була, в корчмі сиділа, не одруживсь з тобою і не покинув все, щоб тихе, мирнеє почать життя там далекодалеко —десь над Дніпром!.. Навіщо слава, почот, маєтки? А там з тобою був би рай! Зося. Так що ж, тікаймо звідціля... Я тут боюся усього, а особливо Гната Голого! Бо ті гайдамаки, що їх звелів повісить ти, казали, що їх послав убить тебе Гнат Голий! Тікаймо! Мені так хочеться десь жить далеко від людей, з тобою щохвилини вкупі, а тут ти ходиш у походи і кидаєш мене, і раз у раз я повна страху, що вже не вернешся з походу! Чалий. ІІрийдеться утікать...

Здоров, здоров, пане Саво! Здалека ти нежданії гості маєш, чим будеш вітати? Чалий (шука очима броню). А чим же я таких гостей привітаю... Послав мені господь сина, буду в куми звати. Гнат. Не кумовать тобі, Саво, з нами; не пить горілки та медів з преславним товариством,, а заплатити перше треба за сукні та за адамашки, що ти нажив, пане Саво, з козацької ласки... Чалий хоче взять шаблю. Медвідь йому дорогу заступає. Сава хоче взять рушницю, що в другім кінці стоїть, — Кравчина заступа йому дорогу. Сава, нахиливши голову, хвилю мовчить. Чалий. Чого ж брати мої хотять? Чи битись, чи миритись? Гнат. Прийшов час, Саво, розплатитись за кривди ті, які ти нам і людям всім своїм зробив. Чалий. Я лиш обороняв від кривди вашої ввесь край. Один проти другого ми у поле виступали, озброєні, мов лицарі на герць! Тепер же ви утрьох на мене безоружного напали, — цього не дозволя честь лицаря такого, як ти, Гнате! Коли вже воля божа є на те, щоб з вами розплатився я, дозволь же і мені мою ти шаблю взяти, тоді один я проти трьох кривавий бой прийму, а бог нехай рішить, і мертвий той нехай поляже, хто кривди більше наробив! Гнат. На поєдинок ти не маєш права з нами, бо потеряв козацьку честь! За те, що кіш у Чорнім лісі наш спалив, напавши зрадою на нього; за те, що ти ловив товаришів своїх і в руки панські віддавав; за те, що церкву ти спалив, — тебе громада наша смерті присудила, і виповнить присуд громадський ми взялись... Проти громадського суда оборонятись шкода!.. Колись, хрестами помінявшись, ми перед образом дали присягу оборонять людей своїх від лядської кривди і напасті; присягу ту зламав ти, брате, тепер вона тебе вбиває! Всі троє обступають Чалого і проколюють його шаблями, проколовши, одступають. Чалий (падає). Простіть... Я смерть приняв за рідний край... Я кров'ю змив свою вину... Прощайте. (Умирає.) Гнат. Прощай!.. Краще, брате, гнить тобі в землі, аніж з ляхами вкупі на наші голови козачі меча здіймать і на безчестя козачеству всьому свій лядський рід тут розмножати.

І. Франко: «…Драма («Сава Чалий» Карпенка-Карого) мала велике значення для сучасної України, плямуючи інтенції сучасного національного ренегатства, і покотилася по театральних дошках як могутня проповідь повороту ренегатів до служіння своєму народові і його кровним інтересам».

ІВАН КАРПЕНКО-КАРИЙ «МАРТИН БОРУЛЯ»

МАРТИН БОРУЛЯ - БАГАТИЙ ШЛЯХТИЧ, ЧИНШОВИК. ПАЛАЖКА - ЙОГО ЖІНКА. МАРИСЯ - ЇХ ДОЧКА. СТЕПАН - СИН ЇХ, КАНЦЕЛЯРИСТ ЗЕМСЬКОГО СУДУ. ГЕРВАСІЙГУЛЯНИЦЬКИЙ - БАГАТИЙ ШЛЯХТИЧ, ЧИНШОВИК. МИКОЛА - ЙОГО СИН, ПАРУБОК. НАЦІЄВСЬКИЙ - РЕГІСТРАТОР З РАТУШІ. ТРАНДАЛЄВ - ПОВІРЕНИЙ. ПРОТАСІЙПЕНЬОНЖКА, МАТВІЙ ДУЛЬСЬКИЙ ЧИНШОВИКИ. ОМЕЛЬКО, ТРОХИМ НАЙМИТИ БОРУЛІ.

«Не діжде! Не будь я Мартин Боруля! Мав би все хазяйство сплюндрувать, а докажу Красовському, докажу, що я такий самий дворянин, як і він. (Б'є себе в груди.) Уродзоний шляхтич Мартин, Генадієв син, внук Матвія Кардова, правнук Протасія Гервасієва, Боруля з сином Степаном, герба Тшівдар!.. О, стокроцьдяблів * його мамці і його таткові!»

«Гервасій. І справді! Як наше не в лад, то ми з своїм назад!.. Прощайте, пане уродзоний! Тілько глядіть, щоб не чухалися, як дворянство крізь щаблі випаде. (Іде.)»

«Матвій. Ха-ха-ха! Щабльові? Як-то, пане Гервасію, щабльові?

Гервасій. Такі, виходить, маленькі, що повипадали крізь щаблі своїх не вшитих лубками возів і розгубились... Одно слово, голопуза шляхта!»

«Палажка. Здається мені, що з'їхав: не велиш ні мені, ні дочці робить, сам не робиш, понаймав наймитів, наймичок, хазяйство псується...»

«Мартин. Ну, годі! Сідай, душко! Омелько привезе са-муварь, чаю, сахарю і... кофію. Чай я пив і знаю, як його настановлять, то сам тобі розкажу; а кофію не знаю, як роблять.. Піди ти зараз до Сидоровички - вона зна - і повчися у неї. І розпитай гарненько, як його роблять і коли його подають: чи до борщу, чи на ніч?Іди, іди, душко! Та розпитай гарненько про всі звичаї і порядки дворянські.»

«Мартин. Що то за слово таке - любить? Кажи мені, що то за слово таке?.. Га? Що воно означа: чина чи дворянство?

Марися. Я не вмію розказать... Я...

Мартин. Видумка! Витребеньки! Баб'ячі химерики! Чина, дворянство треба любить, а другої любові нема на світі!..»

«Ще спить. Сказано, чиновний чоловік, не то що простий шляхтич: ще й чорти навкулачки не бились, а він схопиться і гасає по хазяйству!.. Нащо Вже я, от, здається, зовсім вибився на дворянську линію, а не можу уранці довго спать - боки болять, а треба привчаться! Воно якось так зовсім другу пиху тобі дає. Прийшов хто рано, чи там яке діло по хазяйству, а ти спиш! "Дома пан?" -'питають. "Та ще сплять!" О! І всі на пальчиках... Безпремінно заведу такий порядок: чи прокинувся, чи ні, а буду лежать до сніданку.»

«Сядь, доню, за п'яльцями якось пристойніше сидіть... так, ніби за роботою. (Садовить її.) Отак. Я ж зараз вернуся, а ти поводься з женихом як слід дочці Мартина Борулі, уродзоного шляхтича! (Пішов.)»

«Мені легше випить оливи з мухами, ніж вас поцілувать! Душа моя до вас не лежить, і очі мої не стрінуться з вашими; а коли ви й після цього все-таки хочете, щоб мене присилували за вас заміж, то знайте: я люблю давно другого, чуєте? Люблю другого, йому слово подала, і не розлучить нас ніхто - хіба могила, а за вас я тоді вийду заміж, як у спасівку " соловейко заспіває! От вам уся моя правда. І нічого нам балакать, розміркуйте гарненько і більше до нас не приїздіть; а тепер - прощайте!»

«Мартин. Бумаг же, бумаг багато... П'ять літ діло йшло... зовсім було признали, сопричислили... і не утвердили! І через що? Пустяк! Сказано у бумазі, що не так хвамилія стоїть: у нових бумагах - Боруля, а у старих - Беруля!»

«Горять червоно, як кров дворянська, горять!.. О-о-о! Нещасний хлоп Мартин Боруля!.. Тепер ти бидло! Бидло! А Степан - теля! (Ридає.) Пустіть! Рятуйте бумаги!.. Я сам поїду у дворянське собраніє, у сенат поїду... (Підбіга до печі.) Згоріли... Тисяча рублів згоріла, половина хазяйства пропала, і все-таки - бидло! (Тихо плаче.)»

«Мартин. Не треба, згоріло! Все згоріло, і мов стара моя душа на тім огні згоріла!.. Чую, як мені легко робиться, наче нова душа сюди ввійшла, а стара, дворянська, попелом стала. Візьми, Омельку, попіл і розвій по вітру!..»

МАРКО КРОПИВНИЦЬКИЙ «ГЛИТАЙ, АБО Ж ПАВУК»

“На що ж i грошi тобi, на бiсового батька вони, коли на них не можна купити увесь свiт?”

Б и ч о к. Сором тобі, государине моя, так бідкатись! Чи не я ж пеклувався об тобі щогода, чи не я ж визволяв тебе з усякої оказії? Правда, що я тепер не вхожий до твого двору, то й не знаю, як там ти і що... Бо зять твій щось до мене не такий став, як спершу, щось вже бісом на мене дивиться... (Зітха). Бог з ним! І скортіло твоїй дочці йти за молодого, от тепер і цяцькайся та бідкайся! (Озирається, потім тихо балака). А казав тобі, скілько разів казав: віддай мені свою Оленку, хай буде у мене хазяйкою, господинею, - не послухала. С т е х а. І що ж би то я була за мати, щоб пхала свою дитину на поталу та на поквол людям, на глум усьому хрещеному мирові? __________

Б и ч о к. Опам'ятайся, від кого нам ховатись? Краще стала б навколішки та помолилась богу. Він оджене від тебе злого духа! Ти давно не молилась, і через ,те тобі не знать що сниться...

1-й ч о л о в і к. А глянеш на нього збоку, так такого богобоязного з себе вдає, що й... 2-й ч о л о в і к. Він таки й характерник, я тобі скажу, і наклада з тим, що в болоті... Та де ж, голубчику, до всього він знає. 1-й ч о л о в і к. О, зна!.. 2-й ч о л о в і к. Він тобі і знахар, і ворожбит, і коновал, і все на світі!.. Піди до судді, він там аблакатує; на сходці скаже слово, та ще як з івангеля додасть, так всі і замовкнуть, неначе їм роти позашпарувало; увійдеш у церкву- і там він старший навіть від попа: усім дякам порядок дає! І старшина у нього під п'ятою, і становий під пахвою... Я чув, як він казав старшині, що воля, каже, простому чоловікові не потрібна, вона йому горе; він, каже, не вміє нею користуватись. Клітка йому потрібна! Та ярмо!.. Коли ти, каже, бажаєш добра темному людові, то держи його в удилах, як коня! 1-й ч о л о в і к. А може, воно й справді так треба? 2-й ч о л о в і к (гарячиться). Брехня! Як то можна? 1-й ч о л о в і к (помовчав). Павук, одно слово - павук!.. 2-й ч о л о в і к. А як ловко те павутиння розкида, так навдивовижу. "Я, - каже, - перший зарятую чоловіка при нужді, я не дожидатиму, доки-то він ще насміє до мене прийти та вклонитись... Бо інший, - каже, - є такий гордий, що він охітніше помре з голоду або удавиться, ніж попросить!" Та, кажу, ще аж тричі перехреститься, та ще таким великим хрестом, - от єй-богу! "Як тілько, - каже, - почую, що такому гордому пригода трапилась, мерщій сам біжу до нього і благаю, і вклонюсь, щоб прийняв від мене поміч!.."

С т е х а. Пошли ж вам, боже, чого ваша праведна душа бажає! Ох, батечку, не занапастіть же моєї дитини!.. (Плаче). Б и ч о к. А хіба ж бога нема над нами? О л е н а. І як вам не сором, мамо, плакати? (Регоче). Видаєте мене заміж та й плачете?.. Наливайте, Йосип Степанович, і мені, та повніш, ущерть! (Випива). Ох, як же запекло, дух зовсім зупинило!.. Б и ч о к. Заїжте солодким, зараз полегшав. О л е н а. Ні, ні, наливайте ще! С т е х а. Що це ти, доню? О л е н а. Мамо, не ваша печаль! Лийте, Йосип Степанович! Б и ч о к налив. Повніш! (Випила). Тепер я зовсім весела! І горе як рукою зняло! А як А н д р і й мене сватав, тоді я не пила, дурна була! Ха-ха-ха, Йосип Степанович, чому ж ви вже заразом і музик не найняли? Адже сьогодні ми і весілля справимо: чортяка на смітнику звінчає!.. Дайте перстень, надіньте його на оцей палець... А цей перстень... (зрива з пальця перстень) хай він пропаде, - це Андріїв перстень!.. (Кида його у вікно). Тепер я з Андрієм розвінчалась! Пийте, Йосип Степанович, пийте, мамо, а я вже вдовольнилась!.. Б и ч о к. Отак краще! Дай господь, дай господь! О л е н а. Мамо, принесіть мені сорочку, ту, що я вишивала Андрієві, вона там, у коморі, я її подарую своєму молодому.

А н д р і й. Поради! Радили ви багато разів, порадьте ж і востаннє: як мені тепер бути? Ви ч о л о в і к вчений, письменний!.. Де ж листи ті, що я через вас писав до Олени? О л е н а (шепотить). "Листи писав до Олени..." А н д р і й пише, що покохав другу, кращу і багату... Пише, що вже ніколи не вернеться... Не сподівайсь, каже, мене бачити ніколи... Я й не сподівалась... А н д р і й (учувши її речі). А! Тепер я все зрозумів!.. (До Бичка). Пекельна душа, сатано! Вдовольняй же себе до кінця!.. Візьми ніж, удар мене ось сюди!.. (Розхристує сорочку). Доконай моє тіло!.. Душу мою ти вже убив!..

А н д р і й. Мертва? Ні, то вона прикинулась мертвою. (Одпиха Стеху). Одійди, стара, годі вже вам морочити мене! (Нахилився до мертвої і приклав руку до серця). Померла, померла?.. Ні, ні, не вірю!.. Олено, Оленко!.. Не лякай мене: я спересердя одіпхнув тебе, з великого жалю я зневажив тебе! Оленко, прости, прости мене! Промов хоч словечко!.. Одкрий оченята!.. Дивись, це я перед тобою, твій любий, твій коханий!.. Боже, боже!.. Навіки закрились оченьки, склепились рожеві устоньки, замовкло серце!.. А хто ж мене тепер привітає, хто дасть порадоньки мені, хто посумує?.. Олено, Олено! На кого ж ти мене покинула?.. (Припадає до неї і голосить. Далі підняв голову і довго дивиться в лице їй). Холодний, сухий, страшенний погляд!.. (Схопився). Люди добрі, мир хрещений!.. Дивіться, дивіться, як знущаються над нами ті, що святе письмо своїми очима бачать, ті, що правдою торгують і бога купують!.. Дивіться, у нього повна хата образів та лампадок!.. Церква - не хата! Він і богу молиться по тричі на день, і поклони б'є, і цілу обідню вистоює навколішках!.. А ми, сліпий народ, як-небудь лоба перехрестимо і в церкву не вчащаємо, через те й не уміємо так праведно, по-божому жить!.. (Приступа до Бичка). Порадь же, богопродавче, як мені з тобою помиритись?! Б и ч о к (з ляком). Рятуйте, хто в бога вірує! А н д р і й (ухопив Бичка). Ти мене рятував увесь вік, я ж тобі і віддячу. (Ухопив ніж з столу і порснув його у бік). Б и ч о к (пада). Ох, боже милосердний, за що я загибаю? (Помира).

МАРКО КРОПИВНИЦЬКИЙ «ДОКИ СОНЦЕ ЗІЙДЕ…»

Г о р д і й. А чего ж і нєт? Разві я такой непристойний? Єжелі панич тепер отказался... С т е п а н. Ти хочеш її сватать? Та ти чи зроду дурний, чи ще свіжо скрутився? Г о р д і й. Как вона, значить, була полюбовниця паничева... С т е п а н. Анахтемо, замовчи, бо тут тебе й чорт злиже!

Г о р д і й. За што ж ти кричиш? Што ти командуєш? С т е п а н. Як ти посмів сказати на дівку таке гидке слово? Чи ти постеріг її у чім лихім, чи власними очима бачив? Та чи знаєш ти, що то таке для дівки честь? А... де тобі знати! Коли ти у городі звик хвоськати своїм нечестивим язиком, то тут не до речі твої городянські норови!

С т е п а н. Не вірю я, щоб панич насміявся над Оксаною. Двічі я уже ходив до горниць, питав декого з двірських, чи посватався панич. Всі кажуть: здається, посватавсь. Та хто ж мені правду скаже? Ну, посватався так посватався! Ніхто тобі не боронить женитись на кому хочеш, а тілько перш виправ перед людьми з котрою кохався, на котру весь мир опудився, відсахни лиху славу!..

О к с а н а. Цить! Скажи мені, Соломіє, чи є у тебе у серцеві бог? С о л о м і я. Я, єй-богу, сестричко, ні на капелиночку не винна! То все налихотворила Т е к л я, тілько ти їй не кажи, що я виявила! А я хоч і заприсягну!

О к с а н а. Не кричіть... бо собі тільки сорому наробите... Слуги ваші всі покотом сплять... двері не заперті... я й прийшла. Пані, не з ножем в руці прийшла я до вас і не з докорами, а принесла я вам своє серце, щоб ви його добили! Живуче... ніяк сама його не здолаю... Н а т а л я С е м е н і в н а. Я не душогубка! О к с а н а. Не душогубка? Чому ж у вас такий страшний погляд? Чула я, правда, од людей, що, кажуть, бува й так: погляд вовчий, а душа янгольська! Примусьте ж вашу душу, щоб вона хоч на хвилину засяла у вашім погляді, і та мала хвилина надасть мені сили і одваги. Я сміливо йшла до вас, а тепер острах даве мою душу і сковує мої вуста!.. Хоч одну ж іскру жалю у погляді, молю вас!..

Н а т а л я С е м е н і в н а. Я сама не встереглася, як гадину в пазусі зогріла. О к с а н а (не слуха її). Ви тоді казали, пані, що ви й самі не з високого коліна; що ваш отець був простий міщанин і вас вчив на мідні гроші. Чого ж тепер ви так пишаєтесь? Одначе... що ж це таке я плещу? Чи воно ж до речі? Я не ти зовсім хотіла сказати... (Подумала). Що ж таке я хотіла? Хіба те, що ваш син любив мене, що вашого сина і я любила...

А я вже лежу у труні! А моє серце — його серце, моя душа — його душа, моє життя — його життя. Він помер задля мене, і я вже наполовину мертва!.. І все ж таки ані іскорки жалю у ваших очах?.. Пані!.. Я кохала вашого сина!.. У його коханні я кохала увесь мир божий. Він був моєю думкою, моєю молитвою, моїм світом. Одняли його у мене!.. Одняли не душогуби, а люди з янгольською душею!.. Ох, страшно ж мені, страшно!.. Серце моє, чи є ти в грудях, чи нема? Я не чую тебе!..

В о р о н о в. Нет, ты послушай, что он говорит. Н а т а л я С е м е н і в н а. Що таке? Б о р и с. Я прошу вашого благословенія на вінець з Оксаною. Н а т а л я С е м е н і в н а. Як? Це той синочок, котрий учора присягався, що все зробе задля матері, а сьогодні вже й назад? Б о р и с. В чім же я присягався? Н а т а л я С е м е н і в н а. Ти дав мені слово, що поїдеш до Ізмайлових в гості. Це раз... А потім...

С т е п а н. Ви питаєте? Це дивно, піничу, надто дивно!.. А я ж завжди мав вас за чесну людину. Дійшла до Оксани звістка, що ви засватались на якійсь панночці!.. Б о р и с (з жахом). Як?! С т е п а н. А тепер вже, може, Оксану й на столі застанете! Б о р и с. Годі, годі!.. Спала полуді з очей!.. Туман розійшовся!.. Так ось воно що?.. Так ось зачим мене підпоювали?.. Так ось задля чого запрошують мене в гості до Ізмайлових?.. Так ось від чого ваша хворість, мамо? Бач, це та любов ваша свята, котрок ви так похвалялись і котра, мов в ланцюгах залізних, так довго держала мою волю... Так ваша та щирая і тихая мова: «Женись, сину, на кому хочеш», — бул? кривда, одна облеслива кривда!.. О мамо, мамо! Ще ж ти зробила з моєю душею? З тією душею, в котрій збраз твій завжди був нарівні з богом? Батьку, батьку рідний!.. О, що ж тепер на світі не зрадливе, коли ріднїй батько і мати... А!.. Швидш відціля!.. Промеж чужими людьми знайду я батька і матір!..

Б о р и с. Моя зоре, мій раю!.. Оксано, Оксаночко, прости мене!.. Чого ж ти так пильно дивишся на мене?.. Це ж я, твій любий, твій суджений! О к с а н а. «Твій любий, твій суджений!» Лягай мерщій в домовину! Б о р и с. Де ти, серденько, бачиш домовину?.. О к с а н а. Дай я поцілую твої очі! (До його придивляється). Який страшний погляд!.. «Мертвого з гроба не вертають!» Хоч одну іскру жалю... Не треба грошей... на подзвіння... Чого ж сичиш на мене? Пані, гадина... повзе вона... повзе до мене!.. Заховайте мене!.. Повзе, впивається в моє серце... Геть, геть!.. Одірвіть, одірвіть її... (Умирає). Б о р и с. Що це з нею? Оксано, Оксаночко!.. Ні, вона не вмерла!.. Стигнуть очі, холонуть руки, серце не б'ється! Оксано!.. Вона мертва!.. Страшно, страшно!.. Дивіться, вона вкоряє мене своїм поглядом. (Одскакує від неї). Рятуйте, рятуйте!.. Г о р н о в. Друже, поклич на поміч розум і покорись його силі!

О л е к с і й  Д м и т р о в и ч  В о р о н о в, поміщик, капітан в одставці, літ 65.         Н а т а л я  С е м е н і в н а, його жінка.         Б о р и с, син їх.       В л а д и м и р  П е т р о в и ч  Г о р н о в, студент агроном, приятель Б о р и с а.       А н т о н  З а в а д а, бувший кріпосний.         О к с а н а, його дочка, на 19 році.         М а к с и м  Х в о р т у на , бувший кріпосний, стрілець і швець.       С т е п а н  К у г у т парубки       О х р і м         Г о р д і й  П о в а р е н к о, городянський швець.         С к у б к о, писар.         Т е к л я         С о л о м і я дівчата       К а т р я         П а р у б к и  і  Д і в ч а т а.

 Т е к л я. Пхи! Отже навдивовижу вам буду його дратувати.       Водяник, водяник,       Дам тобі медяник,       Покажись із води       Аж до півбороди.       О х р і м. Ось я зараз!

 Г о р д і й. Не поймьотє ви романц! Ну вот вам, напримєр:       Сама я розочку садила,       Сама я буду поливать,       Сама я друга полюбила,       Сама я буду вєк страждать!       О х р і м. Та це чорт батька зна яка.

 Г о р д і й. Я вам спою по вашому вкусу.       Не с послєдніх бил прикащик,       Я спою об ньом расказ.       Бил вон послан за получкой дєнєг,       Точно било єто враз.       (Говорить). А ви підхватуйте.       Єни його манять.       Єни його манять:       Пожалуйте, пожалуйте,       Пожалуйте, купець!..       Деякі парубки мугичуть. Г о р д і й знову.       Вдруг іду я тротуваром,       Сидять красотки на крильце,       Точно вийшли січас із больниці,       Нєту краски на лице...       Єни його манять і т. д.       Всі пішли.

Т е к л я (одна). Найкраща послуга з дурних. Що ж би тут таке вдіяти? Що пригадати, щоб панич відсахнувся від Оксани? Як тілько спаде мені на думку, що вона така ж репана мужичка, як і я, та зробиться панею, то так мене й запече. Певно, що вона відьомського кодла і що вона панича якимсь зіллям причарувала. Бо що в неї хорошого? Ні з лиця, ні з росту. Та їй до мене, як курці до пави! Горить моє серце на неї. Пані обіща-ла мені дати аж півтораста рублів, якщо зумію поробити таке Оксані, щоб вона паничеві остогидла... А я б її радніша струїти, бісову тінь, за те, що вона колись об-рекла мене перед цілим парубоцтвом. Одним тілько словом обрізала. Чи не в жидів, каже, ти навчилась притирати буряком щоки? Парубки ухопили мене за руки, стерли свитками краску. Ще відтоді серце моє лютує.

О к с а н а. Та ну-бо не дури, Текле! Чудна дівка! З чого вона раз по раз лютує так, як зо мною зустрінеться? Лютуй собі, голубко, скільки хочеш, мені байдуже. Не видко. Чи вже ж і сьогодні не приїде?.. Сказав же - у середу вернусь, а вже і четвер, і п'ятниця минула. Сьогодні вже і неділя, а його нема. Дивно це мені і ніби аж страшно. Ніколи ж, як не пригадаю, не траплялось ще так, щоб як сказав він, що тоді-то прибуде, та не додержав слова. Хіба, було, спізниться на який час. А це ж сім день. Що ж за пригода трапилась? Що зо мною діється, то я й не зрозумію! Які ми дурні, закохані дівчата, які ми божевільні! Та хоч би й я: сама доброхіть і мов навмисне полохаю своє серце. Не бачила ж я Б о р и са два роки, то ж два роки-не сім день? Два роки не бачила його, і не страждала ж, і свої думки не труїла самохітною зрадою, а тепер, коли він мій, коли я власними устами вимовила перед ним свою душу і ніби власними руками віддала йому своє серце, я завдаю собі страшенних мук! І справді, які ми дурні, закохані дівчата! Чи, може, я така заздрісна у коханні? Чого ж перш ніколи мені і на думку не спадало, щоб його ревнувати чи не довіряти йому? А тепер я ніби хочу, щоб він неодрізно сидів поруч зо мною, ніби хочу видивлятись в його любі очі, слухати його палку річ. І від чого ми, закохані Д і в ч а т а, наодинці такі балакучі? Улесна мова здається нам такою блискучою, красотнявою. А коли б це з'явився ненароком перед очима, замовкли б уста, мова та красотня, мов вихром, вивіялась би з пам'яті. А може, він вивіряє мене, через те не їде? Та хіба ж ще не все сказали мої очі, моє серце, мої уста? Ох, бідна була, мабуть, та мова, невиразні були погляди, нечутко і нечуло билося моє серце. (Дивиться за лаштунки). Б о р и с? Він, він, мій любий! Це ж він, мій орел сизокрилий! Ондечки і побратим лукавий з ним. Ох серце ж моє, яке ти щасливе! Пора, пора вам показати свої ясні очі! Чого ж то він так по-спіша? Ага, вискочили! Що ж це він минає нашу хату? Поїхав! Ні, це щось дивно! Що ж ото ще третє поїхало з ним, якась не жінка, дівчина.

МАРКО КРОПИВНИЦЬКИЙ «ДАЙ СЕРЦЕВІ ВОЛЮ…»

(Драма в 5 діях і 6 одмінах)

СЕМЕН МЕЛЬНИЧЕНКО, ПАРУБОК. МИКИТА ГАЛЬЧУК, СИН СТАРШИНИ. ІВАН НЕПОКРИТИЙ, СИРОТА, ПОБРАТИМ СЕМЕНІВ ОМЕЛЬКО ВЕРТЕЛЕЦЬКИЙ, ПАРУБОК. ОДАРКА СТЕПАНЕНКОВА, ДІВЧИНА.

МОРОЗИХА, УДОВА. МАРУСЯ, ГОРПИНА, XРИСТЯ

Одарка (жартуючи). Підскакують; з печі до долу, а з долу на піч. Вони таки частенько про тебе згадують. Мабуть же, й правду кажуть, що "не втаїться коханнячко, як у мішку шило". А ти й не бачиш нашої верби, що вдвох з завутрені принесли та й посадовили?

Одарка (встає). А хто його зна. Може... Він вже двічі присилав до мене за рушниками.

Семен. Не хвались! Сказано: "Поки хвалько нахвалиться, то будько набудеться!"

Іван (виходе, співаючи і пританцьовуючи).

Як схопилась метелиця, Поламалася мелниця, - Крила ж її поламало І мелника занесло... Як схопилась заверюха, Поморозив пес вуха, А прикажчик собі носа, Як ловили вони лиса, У ту самую годину Біля панського тину...

Іван. Що ж, обібрали березу?

2-й парубок. Та он Омелько єрепениться!

Іван. Я ж казав, що без мене ладу не буде! Хлопці, хто за Омелька, обізвись!

Голоси. Я! Я! Я!

Іван. Бач, Омельку, усі тебе бажають; чого ж ти брикаєшся, мов той невук?

Омелько (показує на Семена). Ось вам береза! І розумний, і дотепний!

5-й парубок (теж). У гурті й каша смачніш!

4-й парубок. Куди кобила, туди й лоша!

5-й парубок. Що громаді, те й бабі!

6-й парубок. Гуртом і батька добре бить!

Голоси. Ану, гей, почнемо "Чумака"! Зачинай !..

Гуляв чумак на риночку,

Та пив чумак горілочку:

Пропив воли, пропив вози, двічі

Все своє добро!

Середина хати удови Морозихи. Стіл, лавки, піч, кочерги, піл, мисник і усяке збіжжя.

Маруся. Причепурю я, тіточко, хоч трохи вашу хату, бо щоб не прозвали й вас нечупайдою, як от співають про ту удову, що "сім день печі не топила, сіней, хати не мела..."

Морозиха. Причепури, чепурухо! Та не викидай сміття надвір, бо против ночі не годиться.

Маруся. Певно, прийшла прохати, щоб ви поворожили. Вона вже либонь з тиждень, мов несамовита, по усіх ворожках бігає та питає: чи скоро її чоловік повернеться з наймів?

Маруся(чванливо). Чого ж це ви так запишалися, чи не в міщане приписалися?.. (Помовчала). Чи не ворожать оце тітка на зорях?.. Треба піти та й собі повчитись; бо либонь незабаром і мені прийдеться декого відшіптувати... (Глянувши з сміхом на Микиту, побігла з хати).

Микита. Ай гарний же який став Семен, мов намальований!..

Одарка. Еге ж, гарнісенький такий! (Усміхається). Мабуть, мати в любистку купала.

Одарка. "Хто мовчить, той двох навчить!"

Одарка. Підемо пішки! "Пішки, кажуть, нема замішки!"

Морозиха. Конешне, чого чарами не зробиш?.. На світі усяке є зілля - і до отрути, і до любощів...

Микита. Що ж мені робити, коли я її люблю? Тут і не хотячи зробишся нелюдиною, коли серде болить, мов гадина його ссе!.. Кажуть: сякий-такий Микита, бешкетник, коверзник... А ніхто не загляне Микиті в душу, ніхто не спита, що там у нього діється. (Надто зрушений). Знаєте, тітко, що іноді щось на мене таке находить, що, здається, коли б моя сила, то я б усіх людей порізав; а Одарку розчавучив би, мов ту гадину, на шматки б її роздер! (Помовчав). Нехай би я був паскудний на вроду або ж злодій чи шибеник... Чому ж Одарка не хоче мене любить? За що вона зневажає мене? Через що я їй осоружний?..

Морозиха. Та, отже, недаром, мабуть, кажуть: "Не родись багатим, а родись щасливим!"

Микита (сів за стіл). Не бійтесь, я розуму не проп'ю. А що у мене отут засіло, у цій кістці (показує на лоб), того ні горілкою, ні отрутою не занімиш!.. (Співа).

Іван. Ач, який скупий! Хлопці, загадаю я вам загадку! Хто вгада? "Чотири чотирники, п'ятий кавурник, несуть кривулицю через тин на вулицю". Семен. Я колись її знав.

Іван. Та й давно то, мабуть, було, "ще за царя Гороха, як було людей трохи"?

Омелько. А справді, і я знав її. Іван. Та справді ж, справді у решеті дірки! Ех, ви, неграмотні! Ану вгадайте другу!

Маруся. Та ти-бо не забігай наперед, перш цю скажи!

Іван. Ти ж така догадлива! Чи вже й досі не догадалась? Чотири чотирники - оці чотири пальці, п'ятий кавурникоцей палець, кривулиця - ложка, тин - зуби.

Деякі. Тю, диви!

Маруся. Ану, я загадаю!

Іван. Ох, ти, моя зозулечко! Ану-ну, загадай!

Маруся, Що буде, як козі мине сім літ?

Іван. "Мати привела Каленика, та не скажу, як зовуть!" Восьмий год піде! Ну, вже й загадку видрала! А що, братця, значить "Андрій, сім верст, по коліна"?

Xристя, І де він, матінко, повидирав цих загадок?

Іван. Це, бачте, так було: йшли три чоловіки над річкою, а їм назустріч іде чабан. Вони всі троє і запитали його заразом: один пита "Як тебе звуть?", другий - "Чи далеко до села?", а третій - "Чи глибока ця річка?". Він їм усім трьом і відповів заразом: o Андрій, сім верст, по коліна". Ну, годі теревені правити! От коли б це хто заграв, хоч на губах, доки музики прийдуть, я б учистив козака!.. Ге, коли б ви, пратці, знали, яке мене лихо спіткало!.. Аж до плачу мені доходить!

Маруся і Христя (йдучи до криниці з відрами на плечах, співають).

За тучами, за хмарами,

Сонечко не сходить;

За лихими ворогами

Мій милий не ходить.

Ой ви, тучі, ви грізнії,

Розійдіться різної

Прийди, милий, чорнобривий,

Хоч не рано-пізно!

Привикайте, карі очі,

Самі ночувати,-

Гей, поїхав мій миленький

У поле орати.

Бодай воли живі були,

А плуг поламався,

Щоб мій милий, чорнобривий

З волами пригнався.

Маруся. Ой ні, не кажи цього, бо знаю я добре Микиту!.. (Озирнулась навкруги). Чи ти знаєш, що він ще позавчора пішов у Хвестунову до якогось ворожбита?

Скубко. Знаєте, як то кажуть: "Що було, то бачили, а що буде, то повидимо". Умієм заговорить зуби, і всьо будеть какурат!

Іван (один). Чудний парубок: дівка без міри його любить, а його бере туга!.. Коли б мене так дівчина любила, то була б у мене й сорочка вишивана, і стьожка шовкова, а то яка у мене стьожка? Тільки слава, що стьожка: мотузка, а не стьожка! Ех, чорти його батька знає, здається, і робиш гірко, і їси усе ж таки не солодко! (Махнув рукою). Ех, танцюй лихо, смійтесь злидні! (Співа і танцює).

Ой чом не прийшов,

Коли місяць зійшов,

Тоді тебе принесло,

Як сонечко ізійшло!

Ой чом не прийшов,

Як я говорила,-

Цілу ніченьку

Свічка прогоріла.

Ой хто до кого,

А я до Параски,

Бо у мене чортма штанів,

А в неї запаски!

Одарка. От і рушники я вже подавала, а й сама не знаю, чи рада я, чи не рада, що йду за Семена. Кого ж би це мені покликати у дружки? Піду на село і яку першу дівчину зустріну, ту й покличу.

Маруся. Щаслива ти! За Семена йдеш? І він щасливий!.. Бач, як то кажуть: "За терпіння бог дає спасіння"; хоч і довго ждала, а таки діждалась свого щастя.

Дівчата (стають проти хати і співають).

Заручена та Одарка,

Зарученая;

Дала свою білу руку

На вічну заруку.

Чи ми ж тобі та й, Одарко,

Не казали,

Чи ми ж твого й серденька

Не втішали,-

Не йди, не йди та до броду

Рано по воду,

Та не слухай тих голубів,

Де два загудуть...

Семен (тихо, в голосі чутно сльози). Що ж? Так, стало бить, мені на роду написано! (Співа).

Ой, годі журитися,

Пора мені женитися;

Візьму я чорнявую,

Ще й личеньком білявую.

Вона гляне оченьками,

Моргне чорними бровами,-

Моє серце звеселиться!

Пора мені ожениться!

Гей, восени оженився,

А весною зажурився,

Записали у солдати,

Треба жінку покидати...

Плачуть карі оченята,

Сохнуть, в'януть бровенята;

Тяжко мені дивитися!..

Нащо ж було женитися?

Іван. Сором же вам! Такі молоденькі, що тільки б танцювати, а ви все на печі... Злазьте мерщій та потанцюєм!.. (Танцює і співа).

Ходить гарбуз по городу,

Питається свого роду:

"А чи живі, чи здорові

Всі родичі гарбузові?"

Виліз ведмідь на бузину,

Сказав "кукуріку!"

Як у тебе, так і в мене

Брови на шнурочку.

А в городі бузина,

А в Києві дядько;

Тим я тебе полюбила,

Що на п'яті перстень.

МИХАЙЛО СТАРИЦЬКИЙ «НЕ СУДИЛОСЯ»

Високоповажному артистовiМиколi Карповичу Садовському

І в а н  А н д р і й о в и ч  Л я ш е н к о - 60 літ, багатий пан, але зовсім простий; іначе говорить не може, як по-українськи. А н н а  П е т р і в н а - 40 літ, його жінка; закида часом по-українськи, моди ради. Н и к о л а й  С т е п а н о в и ч  Б є л о х в о с т о в - кузен Ляшенчихи, ЗО літ; фатуватий. З і з і - дочка Ляшенків; манірне дівча, 13 літ. М и х а й л о - син їх, 22-х літ, студент; чистюк і джигун. П а в л о  Ч у б а н ь - його товариш, 25 літ; уже лікар. Бідна одіж. Ж о з е ф і н а - швейцарка, учителька. К а т р я Д з в о н а р і в н а - дівчина молода, селянка. Г о р п и н а  Д з в о н а р и х а - її мати, недужа й слаба. Д м и т р о  К о в б а н ь - парубок, годованець Дзвонарів. П а ш к а - подруга Катрі. С т е п а н и д а - покритка, п'яничка й плетуха. Ш л ь о м а - жид, орендар. Х а р л а м п і й - старий лакей. А н н у ш к а - покоївка; вертка на всі заставки. Діється на правім березі Дніпра, з початку 60-х років.

«Факт, що послугував темою в моїй драмі,— факт правдивий з щирого життя, з сусіднього нашого села, якому я був свідком…»

«Славно покачатись у траві після купання і затягтись сигарою! Чорт його зна, якось мене лінощі обсіли: сьогодні уже й до школи не пішов. Та з цією дрібнотою нудно й воловодитись… Тільки Павло й зможе!» Здається, небагато й сказано. Усього три речення. Але придивіться, як виразно в них окреслюється, нехай поки що й пунктиром, характер панича — «народолюба». Для нього власна втіха, власне задоволення — передовсім («славно покачатись у траві… затягтись сигарою»

«…я…зо всіма вами щиро, як з рівними…»

«Побий мене лиха та нещаслива година, що я й зв’язався з божевільними! Спокою ні вдень, ні вночі — і все через тебе…»

«О, будь ти проклята та година, що завела мене у кохання!»

«…я без тебе жити не можу, дихати не можу… мені без тебе один шлях — отуди, під толоки!»

«Правда, я не таюся з коханням; я кохаю Катрю, і кохаю на ціле життя, чесно! Я не побоюся перед цілим світом сказати про кохання, назвати її моїм подружжям,— і назову, і повінчаюсь!»

«Ет! Одним ви миром мазані: обтешетесь зверху тією культурою, приберетесь у ідеальні химороди та й красуєтесь: а дмухни на вас, подряпай трішки,— то такі ж мироїди у грунті!»

«Не мені судилося таке щастя! Куди мені, бідній мужичці, бути дружиною вашою? Ні ступити, ні заговорити не вмію; ви взяли б собі камінь за плечі. І люде осміють, і Бог скарає: паруються тільки рівні»,

«Дмитро чатує тебе коло садка, коло будинку,— хоче вбити!»

«Плакати більше не буду… Не засмучу тебе сльозою! Я така щаслива, така щаслива, що ти коло мене…»

«Вийди за мене!.. Коли несила, то й не люби мене: я тільки доглядатиму тебе, як свою рідну дитину, дивитимусь на тебе, горе ділитиму!»

К а т р я. І чого те серце ще тріпочеться? Живуче якесь! Краяли його тупицею, давили кліщами, та ще не роздавили, - ворушиться... допевнитись хоче, чи зникла надія, чи ще за хмарами мріє? Дурне, дурне! Мало тебе вчора нівечили, в багні топтали? А ти знов-таки щемиш і допитуєшся чогось? Годі вже, - над силу муки!.. Треба тебе заспокоїти... Матері шкода, та їм легше буде, як я умру, о, легше! Сира земля і гріх, і сором покриє; а так щодня - публіка, глум, зневага... краще, краще умерти... Осьде мій рятунок! (Бере пузирьок). Тут якісь краплі. Лікар давав матері закроплювать у вічі, то казав, що страшенна трутизна, - зразу може покласти... І нічого не болітиме, жалю не буде; душа пташкою полине... Полечу я зозулею до його, до мого милого, край віконечка сяду: закую-застогну, тугою обійму його серце, нехай згадає воно, як колись любилися, як з кохання того захмелилися... Побачити б тільки ще раз його на прощання та й випити... (Дума). А гріх? Свою душу самій загубити? Проклята я, проклята! Наїдуть станові, потрошитимуть мене привселюдно... Як собаку в землю закинуть... Без хреста, без панахиди... Могили навіть не насиплять... Ох, як мені тяжко!.. Несила ж мені і мук таких терпіти, несила!! Ой!! (Встає і, хитаючись, знову пада). Гуде як! Чи буря надворі? Чи у мене в голові? Хтось іде... іде!.. (Прислухається). Він, певно, він! Я зараз. (Знов устає, пада на лаву, ухопившись за голову). Нічого не пам'ятаю! Га? Хто мене кличе?

М и х а й л о (піддержує її). Господи! Що з нею?      К а т р я (ламаючи руки). Ой!.. Давить, давить!.. Дух забива... Рятуйте мене!!      М и х а й л о (хапа кухоль води). Напийся води... Тітко Горпино! Хто там?!      К а т р я (упуска кухоль; виривається, кидається на авансцену). Рятуйте!!! Михайло... я випила трутизну оту в шкляночці... серце... ох!..      М и х а й л о. Атропін? Пропав я!!. (Рве на собі волосся і кричить несамовито). Хто там? Гей! Сюди!! Рятуйте!! Отруїлась!!      К а т р я (учепилась за Михайла, не пуска його). Не тікай! Не тікай! Христа ради!! (З криком). Я не хочу вмирати!.. не хочу! (Непритомно рида). Таке щастя!.. Не однімайте од мене!! Я жити хочу! Михайло, рятуй мене!      М и х а й л о (примочує їй водою голову, приска). Катре моя! Що ти наробила?! Через мене, проклятого!.. Гей!! Сюди!! (Держить Катрю, що б'ється в його руках, і стука в вікно, аж вибива шибку). Хто в бога вірує!

Микола Лисенко

"Хоч ти тілом мертвий, так заслуги твої невмирущі. Те діло, якому ти чесно служив, росте, і ти немало втішився б, коли б побачив, як несла тебе на своїх раменах оця молодь, що віддала шану твоїм думкам і твоїй праці і що понесе і в життя віру в те діло, якому служив і віддав сили й ти, брате Михайле".

ІВАН ФРАНКО «УКРАДЕНЕ ЩАСТЯ»

Анна (сама, одягнена в кожу i хустинi, сiдає коло вiкна i надслухує).

Не чути! Тiлько вiтер свище i виє. (Заламує руки.)_ А вiн жиє, жиє, жиє!

Одурили мене, отуманили, загукали, обдерли з усього, з усього! Нi, не хочу

про се думати. В мене є чоловiк, шлюбний. Я йому присягала i йому додержу

вiри. (Надслухує.)_ Ах! Ось вiн їде! Ну, прецiнь! Господи тобi слава!

Анна_. Пек-запек! Що ти говориш? Ще би нам лиш того бракувало! (Бере за

чобiт, тягне, та, заглянувши Миколi в лице, опускає ногу, вiдступає на

крок узад i хреститься.)_ Свят, свят, свят! Миколо! А тобi що такого? Ти

весь у кровi!

Микола_. Я?

Анна_. Бiйся бога! А се що таке? Чи бiйка де була? Чи, може, ти

скалiчився де?

Микола_. Та нi, нi, не бiйся!

Анна (кидається до нього i розпинає лейбик)._ Та почекай лишень!

Господи, сорочку покровавив! Ну, що се таке з тобою сталося, Миколо?

Микола_. Та то наш вiйтонько гiдний та поважний.

Анна_. Що? Бив тебе?

Микола_. Та певно, що не гладив. (Гримає кулаком об стiл.)_ Але я йому

не подарую! Я на нiм своєї кривди пошукаю!

Анна_. Ба, та що таке межи вами зайшло? За що?

Микола_. Питай ти мене, а я тебе буду. За нiзащої З доброго дива мене

вчепився, бодай його той учепився, що в болотi сидить.

лице обдряпане? Я щось не тямлю, аби ти був охочий до бiйки!

Микола (змiшаний)._ Я? Ха, ха, ха! Та куди менi до бiйки? Я чоловiк

спокiйний. А се тi нещаснi латри сьогоднi так мене доїхали. Тiлько що я

почав брати з купи полiна, а вся верхня верства гур-гур на мене. Ще щастя,

що мене на мiсцi не забило.

Жандарм _. Ов, то погана пригодаї

Микола_. Ой, най бог боронить вiд такого зарiбку!

Жандарм _. А багато заробляєш на день?

Микола_. Е, тiлько того зарiбку як кiт наплакав. Вiсiм шiсток на день.

А кiлько чоловiк надвигається, намерзнеться, намучить себе i худобу i

нагризеться, то вiдрiкся б i того зарiбку.

Жандарм (знов придивляється його лицю)._ Але тебе, брате, таки порядно

тi полiна мусили заїхати. Цiле праве лице мов граблями подряпане.

Микола_. Та кажу тобi, що як на мене з правого боку полiна гуркнули, то

я думав, що вже менi голову на камуз розбили.

Жандарм (встає, проходиться по хатi i сiдає лiворуч вiд Миколи, а потiм

глядить на нього)._ Ов, та бо у Тебе i з лiвого боку ще гiрше калiцтво.

Микола (змiшаний)._ А то я тим боком на землю впав, на рiще, та й так

направився. Ще щастя, що ока на сук не висадив.

Жандарм (заглядає йому в очi)._ Е, та бо i спереду шрам на чолi,

зовсiм, як би хто подряпав. Ще й синцi попiд очима. Ей, Миколо, признайся,

се не вiд полiн!

Микола (ще гiрше змiшаний)._ Що ти знов! До чого маю признатися?

Бiймебоже, що я з нiким не бився! Та й нащо би я тебе дурив?

Жандарм (смiється i клепле його по плечi)._ Ну, ну, Микола, не бiйся! Я

нинi твiй гiсть, то не потребуєш Nменi нi до чого признаватися. Але се

одно тобi скажу, небоже: ти на крутаря не вродився. Видно вiдразу, коли

хочеш щось збрехати, а воно тобi анi руш не удається!

Жандарм _. Анно!

Анна (ледве чутно)._ Чого тобi?

Жандарм _. Що, ти навiть поглянути на мене не хочеш?

Анна обертається до нього лицем, але зараз спускає очi вниз i мовчить.

Жандарм довго дивиться на неї.м_Нелюди! Поганцi! Таки додержали слова,

закопали тебе живцем у могилу! Бог би їм сього не простив!

Анна_. Про кого се ти?

Жандарм _. А про кого ж би, як не про твоїх коханих братчикiв? Знаєш,

як мене взяли до вiйська, то один iз них у коршмi виразно сказав менi:

"Ти, Михаиле, iди в божий час, але про Анну i не думай. Не буде вона твоя,

хоч би ми мали її живцем у могилу закопати". Я тодi розсмiявся йому в очi,

але бачу, що вони таки поставили на своїм.

Анна (несмiло)._ Так ти... не гнiваєшся на мене? Не проклинаєш мене?

Жандарм _. На тебе, бiдна сирото! Хiба ж я не знаю, що ти тут нiчого не

винна, що у тебе не було власної волi, що тебе загукали, одурили,

замучили?

Анна плаче._

Та нi, признаюся тобi, в першiй хвилi, дiзнавшися, що ти вийшла замуж

за отсього тумана, я був лютий на тебе. Я був би вбив тебе, коли б ти була

де близько. Я цiлими днями бiгав мов одурiлий по полю i кляв тебе, просив

на тебе у бога найтяжчої кари, найстрашнiшого лиха,

Анна_. Та нiчого. Але моє серце чує якусь бiду. Яка менi нинi погань

снилася, то нехай бог боронить! Десь нiби я коралi сiю по хатi, по оборi,

по цiлiм селi, та такi грубi та червонi...

Микола (немов сам до себе)._ Коралi-то сльози.

Анна_. А далi десь нiби на нашу хату з усiх бокiв пси гавкають, у дверi

лiзуть, у вiкна голови пхають, та такi лютi та розжертi...

Микола_. Лютi пси - то напасть.

Анна_. А далi десь нiби мене до шлюбу вбирають а в саме бiле: бiлi

черевики, бiлу спiдницю, бiлу перемiтку.

Микола_. Свят, свят, свят! Що тобi, жiнко? Най бог вiдвертає вiд нас

усе лихе! Що ти говориш?

Анна_. Та що таке? Хiба се що значить?

Микола_. Та... бодай у лиху годину не згадувати! Господи! Сон, мара! На

все божа воля. Не треба нiколи забiгати поперед батька в пекло, ось що!

(Крутить далi.) _Гм, i що його робити з тими латрами, i сам не знаю.

двоє невинних людей вiзьмеш на душу!

двоє мерцiв зiйшлося, що за

життя любилися i по смертi одноза друге не забули, а зiйшовшися, не мають

що лiпшого робити, як сваритися.

Анна_. А я знаю. Не хотiли менi нiчого дати з вiтцiвщини. Ну, а якби я

була пiшла за Гурмана, то той би їм був з горла видер. Ти знаєш, який вiн

був чоловiк. Боялися його, то й постаралися разом з вiйтом, що його,

одинака в матерi, випхано на вiйну, а потому скористали з часу, щоби мене

також випхати в iнший бiк. Ось i вся мудрiсть.

Анна (наливає борщ у миску, насипає у другу квасолю i ставить на

стiл)._ Чи дуже любила сього Михайла? Здається, що дуже, коли й досi вся

тремчу, всю мене мороз проходить, як його згадаю. Здається, що таки дуже.

А може, бiльше боялася його, нiж любила. У, сила у нього! Вола за роги

хопить та й на землю кине. Господи, таких, як мiй, то йому нiщо двох у

одну жменю. Самим поглядом, здається, наскрiзь тебе прошибає, мов

розпаленим дротом. Ох, та й боюсь я його тепер! Боюсь, як найтяжчого

ворога! I певно, що як вiн на нас завзявся, то зiтре нас на порох,

знищить, зруйнує. Бо хiба ж мiй чоловiк зможе з ним боротися?

Анна_. Ой горечко моє!

Микола_. Арештуєте? Мене? За що?

Жандарм _. Ви самi, певно, лiпше знаєте за що. Вчорашньої ночi на

Купiнню в коршмi всiх жидiв вирiзано.

Микола_. Ой господи! То я би мав у тiм бути?

Жандарм _. Я не знаю. Дай боже, щоби нi. Але скажить свамi,_ чи против

вас усе не свiдчить? Коли ви невиннi, то не маете чого боятися, на судi

ваша правда покажеться. Але я мушу своє зробити. Давайте руки!

Микола_. Бог видить мою душу. Я невинний. Робiть зi мною, що хочете.

(Подає руки, Жандарм заковує його.)_

Жандарм _. Пам'ятай же. I будеш моєю? Стiй просто, не трясись! Знай, що

вiд мене не втечеш! О, я не такий, щоб тебе пустити з рук! Раз менi щастя

всмiхнулося по тiльких роках, то вже я тепер не випущу його! Зубами в

нього ввiп'юся, а не випущу. Говори, будеш моєю?

Анна_. Ради бога, Михаиле! Не говори сього! Я шлюбна жiнка! Я

присягала. Грiх менi таке слухати, грiх подумати про таке!

Жандарм _. А не грiх було дати менi слово, а потому вийти за другого?

Не грiх украсти моє щастя?

Анна_. I моє вкрадено, голубе мiй! I моє серце розбито, i мене з

нелюбом спаровано! З туманом отаким, що з ним нi в кут нi в дверi, що з

нього люди смiються, що хiба хто не хоче, той з нього не глузує! А ти ще

дорiзати мене хочеш!

Жандарм _. Дарма, дурне говориш! Коли се правда, що кажеш, то будь

моєю! На злiсть тим, що нас розлучили. Наперекiр тим, що вкрали наше

щастя. Ми його вiдокрадiмо, наше щастя!

Анна_. Бог нас покарає, бог!

Жандарм _. Не слухай того! Бог нашої муки не потребує. А трафилась нам

нагода, то й пожиймо свобiдно та покоштуймо щастя.

Анна_. Чи довго воно потриває?

Жандарм _. Щастя нiколи довго не триває. Щастя все - день, година, одна

хвилина.

Жандарм _. Ближче, ближче! Гляди менi в очi! Просто!

Анна (силується глядiти, тремтить уся, потому кидається перед ним на

колiна)._ Михаиле! Михаиле! Не муч мене! Не можу глядiти на тебе! Ти такий

страшний!

Жандарм _. Дурна! Чого тобi боятися? Для злодiїв, розбiйникiв я можу

бути страшний, се моя служба. Ти не бiйся!

Анна_. Але ж вiн нiчого не винен! Михаиле! Що ти наговорив на нього?

Клянусь тобi, вiн не винен!

Жандарм _. Хто вiн? А, твiй Микола! Ну, а може, й винен?

Анна_. Нi, нi, нi! Нiколи! Вiн такий добрий, вiн хробака дармо не

розтопче, не то щоб чоловiка вбив!

Жандарм _. А мене вбив! Мене зробив нещасливим! Нi, не говори менi про

нього! Яке менi до нього дiло? Я йому не ворог, а трафилися такi слiди, що

свiдчать против нього, то я його мушу арештувати. Мушу, чуєш? Се моя

служба. Коли вiн не винен, то в судi його правда покажеться.

Анна_. Так чого ж ти вiд мене хочеш? Я прецiнь з ним не була, нiчого не

знаю. Лиш то знаю, що приїхав кровавий i казав, що його вiйт побив.

Жандарм _. Байдуже менi про се. Будеш те в судi говорити. Я про що iнше

Жандарм _. Так хочеш бути щасливою?

Анна (так само)._ Хочу.

Жандарм _. Так будеш моєю?

Анна (так само)._ Буду.

Жандарм _. Пам'ятай же! Держу тебе за слово. А як i тепер мене одуриш,

то горе тобi! Я страшно пiмщуся на тобi й на нiм.

Анна (так само)._ Нi, не одурю.

Перша жiнка_. То кам'янi душi. Господи! I десь такi люди родяться, i

материне молоко ссуть, i по землi ходять, i пiсень спiвають!

Друга жiнка_. Нi, кумо, пiсень вони не спiвають. Нiколи не спiвають.

Хiба ти чула коли, щоб Микола спiвав?

Перша жiнка_. Та й справдi! Вiдколи його знаю, то пiснi я вiд нього

нiколи не чула! Ото диво!

Жандарм _. Бо я таки вiднайшов правдивого убiйцю. Та й то не одного, а

цiлу кумпанiю. Не нинi, то завтра їх арештую. Коштувало се мене труду, то

певно. Був чоловiк i в такiм, що мало сам головою не наложив, ну, але,

знаєш, як я тебе арештував, то так мене щось коло серця почало нудити. Все

менi здавалося, що ти не винен i будеш думати, що я тебе доброхiть у бiду

ввалив. I я не мiг спочити, поки не натрафив на слiд убiйникiв.

Микола (кланяється йому)._ Най тобi бог заплатить за все добре, а за

зло... (Глядить з докором на Анну.) _Злого най вам бог не пам'ятає!

Анна (пiд вiкном мотає пряжу на мотовило i числить нитки)._ Одинадцять,

дванадцять, тринадцять, чотирнадцять, п'ятнадцять. (Зупиняється.)_ Семий

день уже його нема. Чень нинi прийде. I боюсь його, i жити без нього не

можу. (Мотає далi.)_ Шiстнадцять, сiмнадцять, вiсiмнадцять, дев'ятнадцять,

двадцять. (Зупиняється, зажмурює очi i задумується.)_ Який страшний! Який

грiзний! А що за сила! Здається, якби хотiв, то так би i роздавив Мене i

того... мойого... халяпу. Поглядом одним прошиб би. I чим страшнiший, чим

острiше до мене говорить, тим, здається, я бiльше люблю його. Вся тремчу,

а так i здається, що тону в нiм, роблюсь частиною його. I нема у мене тодi

своєї волi, анi своєї думки, анi сили, анi застанови, нiчого. Все менi

тодi байдуже, все готова вiддати йому, кинути в болото, коли вiн того

схоче! Ах! (Мотає далi.)_ Двадцять i одна, i двi, i три, i чотири.

(Зав'язує пасмо.)_ Та й чи ж не вiддала я йому все, все, що може вiддати

жiнка любому чоловiковi? Навiть душу свою, честь жiночу, свою добру славу.

Присягу для нього зламала. Сама себе на людський посмiх вiддала. Ну, i що

жi Менi байдуже! Вiн для мене все: i свiт, i люди, i честь, i присяга.

(Мотає.)_ Одна, двi, три, чотири, п'ять, шiсть...

Знаєш, давнiше я, здається, була б умерла зi стиду, якби була подумала

навiть, що яко шлюбна жiнка можу так цiлувати другого. А тепер! (Цiлує

його без пам'ятi.) _Любий мiй! Тепер у мене анi крихiточки нiякого

неспокою, нiякого сорому нема!

Микола вiдчиняє дверi, але, побачивши, що Михайло з Анною цiлуються,

цофається назад i запирає злегка дверi._

Жандарм (шепотом)._ Вiн був.

Анна_. Нехай собi! Не боюсь я його.

Микола_. Я знаю, ти ще дiвкою любила його... i тепер любиш.

Анна (перестає мотати i глядить на нього)._ Ну, i що ж з того?

Микола (понуривши голову)._ Та нiчого. Хiба я тобi що-небудь кажу?

(Хвилю мовчить, а вiдтак починає плакати i клонить голову до стола.)_

Анна_. Так чого ж плачеш? Чого рвеш моє серце?

Микола_. Бо... бо... моє рветься. (Встає i наближається швидко до

неї.)_ Анно! Невже ж ти мене так... так анi крихiтки не любиш?

Анна_. Нi.

Микола_. I нiколи не любила?

Анна_. Нi.

Микола_. I не можеш присилувати себе, щоб хоч жити зi мною по-давньому?

Анна_. Нi. (Звiшує голову.)_ Пропало вже.

Анна_. Цить, Миколо, не плач! I на мене вини не звертай. Ти ж знаєш

добре, що й моєї вини тут мало. Силою вiддали мене за тебе. Доки сила моя

була, я була тобi вiрною, хоч iншого любила. Але тепер не стало моєї сили.

Микола_. Так що ж нам робити? Як жити?

Микола_. Слухай, Анно! Я тебе розумiю. Я люблю тебе. Менi жаль тебе, як

власної душi. Я не хочу бути твоїм катом, бо знаю, що ти й без мене багато

витерпiла. Тiлько одно тебе прошу: вважай на людей! Не на мене - нехай уже

я так i буду нiчим для тебе, - але на людей. Щоб люди з нас не смiялися!

Анна_. Хiба ж я їм забороню смiятися? Нехай смiються, коли їм смiшно.

Микола. А все ж таки... Не показуйся прилюдно... з ним. Не топчи в

болото моєї бiдної голови. А нi, то вбий мене, щоб я не дивився на те!

Анна_. Се не вiд мене залежить, Миколо. Я тепер одного пана знаю -

його, так, як досi знала тебе. Що вiн менi скаже, те й зроблю, а бiльше нi

на що не оглядаюся. Ганьба, то ганьба; смерть, то смерть. З ним менi

нiчого не страшно. А ти роби, що знаєш.

Микола (хапається руками за голову)._ Господи, господи, вона зовсiм

одурiла! Говорить, мов у гарячцi. Се вiн, проклятий, дав їй якiсь чари,

якесь дання, вiн її з розуму звiв, щоб насмiятися надi мноюi (Ходить по

хатi з виразом важкого болю. Анна мотає далi.)_

Жандарм _. Дурна! Ось вона чим турбується! Нiбито хтось у свiтi знає,

чим що скiнчиться i до чого дiйде? Жий та дихай, доки жиєш! Зле тобi? А

коли не зле, то дякуй богу. Як буде зле, тодi час буде думати про те зле!

Чим скiнчиться! Нiчим не скiнчиться. Будемо жити, доки можна. Будемо

любитися, доки можна. Будемо людям в пику смiятися, доки можна, доки вони

нас пiд ноги не вiзьмуть. А потому? Потому один кiнець: всi помремо i

чорту в зуби пiдемо. Ось чим воно скiнчиться, коли хочеш знати. (Обiймає

її.)_

Бiйтеся бога, тога жiнка анi стиду не має, анi серця.

Микола_. А хто? Урвитель, забiяка.

Жандарм_. Брешеш, друже мiй. Я був чесний парубок, може, троха

загарячий, запалкий. Але кривди я не любив, неправди не мiг знести - i то

було моє нещастя.

Жандарм _. Правду кажеш. I я тобi зараз скажу, що ще причинилося до

мого нещастя. Я полюбив отсю бiдолаху, Анну, сироту, поштуркувану та

кривджену нелюдами-братами. Ся любов була моїм одиноким, найдорожчим

скарбом, вона могла би була з мене зробити доброго, порядного чоловiка. А

ти, Миколо, ти до спiлки з тими нелюдами вкрав менi те одиноке щастя.

Анна_. Господи! Що з тобою, Михаиле? (Кидається до нього.)_

Жандарм _(вхопився рукою за груди, з котрих бухає кров)._ А ее так!

Нiчого! Нiчого менi не треба.

Анна_. Кров! Кров! Ти ранений, Михаиле, забитий. Голубчику! Де рана?

Жандарм _. Нiчого, Анно, нiчого! Се лиш жарт був. Троха поболить та й

перестане. Годi, Миколо! Чого став та й трусишся? Дай руку!

Микола (кидає сокиру)._ Та... та... невже воно нiчого?

Жандарм. _(слабше)._ Дай руку! (Простягає йому закровавлену руку.

Микола дає свою.)_ Спасибi тобi! Ти зробив менi прислугу, i я не гнiваюсь

на тебе! Я хотiв i сам собi таке зробити, та якось рука не пiднялася.

Анна. Михаиле, серце моє, скажи, що тобi? Де в тебе рана?

Жандарм _. Кажу тобi, що менi зовсiм добре. Навiть i лiкiв не треба! А

ось i свiдки! Ну, слава богу! Слава богу!

Анна (кидається до трупа)._ Михаиле, Михайлику! На кого ти мене

покидаєш? Що я без тебе на свiтi зачну?

Микола_. Анно, вспокiйся, хiба ти не маєш для кого жити?

ІВАН ФРАНКО «ЗІВ’ЯЛЕ ЛИСТЯ»

Як ти могла сказати се так рівно, Спокійно, твердо? Як не задрижав Твій голос в горлі, серце в твоїй груді Биттям тривожним не зглушило ті Слова страшні: "Не надійся нічого!" Не надійся нічого! Чи ти знаєш, Що ті слова - найтяжчая провина, Убійство серця, духу і думок Живих і ненароджених? Чи в тебе При тих словах не ворухнулась совість? Не надійся нічого! Земле-мамо! Ти, світе ясний? Темното нічна! Зірки і люди! Чим ви всі тепер? Чим я тепер? О, чом не пил бездушний? Чом не той камінь, не вода, не лід? Тоді б не чув я пекла в своїй груді, І в мізку моїм не вертів би нор Черв'як неситий, кров моя кипуча В гарячці лютій не дзвонила б вічно Тих слів страшних: "Не надійся нічого!" Та ні, не вірю! Злуда, злуда все1 Живущої води в напій мені Ти долила, а жартом лиш сказала, Що се отрута. Бо за що ж би ти Могла вбивать у мене душу й тіло? Ні, ні, не вірю! В хвилю ту, коли Уста твої мене вбивати мали, - Лице твоє бліде, тривожні очі, Вся стать твоя тремтяча, мов мімоза, Все мовило мені: "Не вір! Не вір!" Ти добра, щира! О, не ошукаєш Мойого серця гордості лускою! Я зрозумів тебе! Ти добра, щира! Лиш бурі світу, розчаровань муки Заволокли тебе отим туманом. І в серці своїм знов я чую силу Розсіяти туман той, теплотою Чуття і жаром думки поєднати Теб з життям - і в відповідь тобі Я кличу: "Надійсь і кріпись в борбі!"

Не боюсь я ні бога, ні біса, Маю серця гіпотеку чисту; Не боюся я й вовка із ліса, Хоч не маю стрілецького хисту. Не боюсь я царів-держилюдів, Хоч у них є солдати й гармати; Не боюсь я людських пересудів, Що потраплять і душу порвати. Навіть гнів твій, дівчино-зірничко, Не лякав мене ні крихітки: Я люблю те рум'янеє личко І розіскрені очі-красітки. Лиш коли на те личко чудове Ляже хмарою жалісна туга, І болюще дрижання нервове Ті усточка зціплить, як шаруга, І докір десь у горлі пропаде, І в знесиллі опустяться руки, І благає підмоги, поради Прошибаючий погляд розпуки, Отоді моє серце стискає, Мов кліщами, холодна тривога: Біль німий мене більше лякає, Ніж всі громи й злих сил перемога.

Червона калино, чого в лузі гнешся? Чого в лузі гнешся? Чи світла не любиш, до сонця не пнешся? До сонця не пнешся? Чи жаль тобі цвіту на радощі світу? На радощі світу? Чи бурі боїшся, чи грому з блакиту? Чи грому з блакиту? Не жаль мені цвіту, не страшно і грому, Не страшно і грому. І світло люблю я, купаюся в ньому, Купаюся в ньому. Та вгору не пнуся, бо сили не маю, Бо сили не маю. Червоні ягідки додолу схиляю, Додолу схиляю. Я вгору не пнуся, я дубам не пара, Я дубам не пара: Та ти мене, дубе, отінив, як хмара. Отінив, як хмара.

Що щастя? Се ж ілюзія, Се привид, тінь, омана... О ти, ілюзіє моя, Зрадлива і кохана! Кринице радощів, чуття Ти чарочко хрустальна! Омано дум, мого життя Ти помилко фатальна! Я хтів зловить тебе, ось-ось, Та враз опали крила: З тобою жить не довелось, Без тебе жить несила. З тобою жить - важка лежить Завада поміж нами; Без тебе жить - весь вік тужить І днями, і ночами. Нехацй ти тінь, що гине десь, Мана, луда - одначе Чому ж без тебе серце рвесь, Душа болить і плаче? Нехай ти тінь, мана, дім з карт І мрія молодеча, Без тебе жить - безглуздий жарт, І світ весь - порожнеча. Як той Шлеміль, що стратив тінь, Ходжу я, мов заклятий, Весь світ не годен заповнить

Мені твоєї страти.

Матінко моя ріднесенька! В нещасний час, у годину лиху Ти породила мене на світ1 Чи в тяжкім грісі ти почала мене, Чи прокляв мене в твоїм лоні хто, Чи лиш доля отак надо мною смієсь? Не дала ти мені чарівної краси, Не дала мені сили, щоб стіни валить, Не дала мені роду почесного. Ти пустила мене сиротою у світ, Ти дала ще мені три недолі в наділ, Три недолі важкі, невідступнії. Що одна недоля - то серце м'яке, То співацькеє серце вразливеє, На красу, на добро податливе. А що друга недоля - то хлопський рід, То погорджений рід, замурований світ, То затроєний хліб, безславний гріб. А що третя недоля - то горда душа, Що нікого не впустить до свого нутра, Мов запертий огонь, сама в собі згора, Матінко моя ріднесенька! Не тужи ти за мною, не плач в самоті, Не клени, як почуєш, що я зробив! Не сумуй, що прийдеться самій доживать, Що прийдеться самій у гріб лягать, Що не буде кому очей затулить! Не клени своє бідне, безсиле дитя! Доки міг, то я тяг сю тачку життя, Та тепер я зламався і збився з пуття! Я не можу, не можу спинити того, Що, мов чорная хмара, на мене йде, Що, мов буря, здалека шумить-гуде! Я не хочу на світі завадою буть, Я не хочу вдуріть і живцем озвіріть - Радше темную ніч, аніж світло зустріть!

Тричі мені являлася любов. Одна несміла, як лілея біла, З зітхання й мрій уткана, із обснов Сріблястих, мов метелик, підлетіла. Купав її в рожевих блисках май, На пурпуровій хмарі вранці сіла І бачила довкола рай і рай! Вона була невинна, як дитина, Пахуча, як розцвілий свіжо гай. Явилась друга - гордая княгиня, Бліда, мов місяць, тиха та сумна, Таємна й недоступна, мов святиня. Мене рукою зимною вона Відсунула і шепнула таємно: "Мені не жить, тож най умру одна!" І мовчки щезла там, де вічно темнно. Явилась третя - женщина чи звір? Глядиш на неї - і очам приємно, Впивається її красою зір. То разом страх бере, душа холоне І сила розпливається в простір. Спершу я думав, що бокує, тоне Десь в тіні, що на мене й не зирне -Та враз мов бухло полум'я червоне. За саме серце вхопила мене, Мов сфінкс, у душу кігтями вп'ялилась І смокче кров, і геть спокій жене. Минали дні, я думав: наситилась, Ослабне, щезне...Та дарма! Дарма! Вона мене й на хвилю не пустилась, Часом на груді моїй задріма, Та кігтями не покида стискати; То знов прокинесь, звільна підійма Півсонні вії, мов боїться втрати, І око в око зазира мені. І дивні іскри починають грати В її очах - такі яркі, страшні, Жагою повні, що аж серце стине. І разом щось таке в них там на дні Ворушиться солодке, мелодійне, Що забуваю рани, біль і страх, В марі тій бачу рай, добро єдине. І дармо дух мій, мов у сіті птах, Тріпочеться! Я чую, ясно чую, Як стелиться мені в безодню шлях І як я ним у пітьму помандрую.

ІВАН ФРАНКО «ІВАН ВИШЕНСЬКИЙ»

1

Мов зелена піраміда на хвилястім синім полі, на рівнині лазуровій велетенський ізмарагд,- так облита дивним морем, під безхмарим, теплим небом зноситься, шумить, пишаєсь, спить Афонськая гора. Спить? Та ні! Природа-мати ненастанно тут працює, ненастанно строїть, башіть ту пестіечку свою.

2

На Афоні дзвони дзвонять у неділю по вечірні; починав Прот великий, окликавсь Ватопед. Далі зойкнув Есфігмену, загудів Ксеропотаму, там Зографу, далі Павлю, розгудівся Іверон. Покотилися по горах ті ридання металеві, окликаєсь кожда скеля, кождий яр і кождий скит. І вторують їм зітхання, і руді хрестяться руки, і несеться тихий шепіт: «Cо святими упокой!»

3

Йдуть монахи бородаті у фелонах-багряницях, знов монахи бородаті босі, в простих сіряках. Серед них дідусь похилий, зморщений, сивобородий, в сіряці на голім тілі, хрест березовий несе. Простий хрест, в корі береза, а від моря вітер віє, білу бороду старечу по березі розвіва. І пливе старечий голос із тим співом монотонним, що виводить сумовито: «Со святими упокой!»

4

Ігумен Старче Йване, перед богом, перед алотосяйним сонцем і перед хрестом спасенним заклинаю тут тебе. Щиро нам скажи, по правді: чи по добрій своїй волі, чи по зрілій постанові йдеш у сю печеру? Старець Так. Ігумен Чи немає в твоїм серпі ще прихильності до світу і прив’язання до рідних, дум і бажань світових? Чи навіки ти відрікся всього, що відводить духа від єдиного бажання вічного спокою? Старець Так. Ігумен Чи обдумав ти всю важкість самоти, безповоротність отого життя в печері, всі страховини спокус? Чи обдумав ти всю гіркість жалю, що явиться може, каяття, що затроїти може тут твій подвиг? Старець Так. Ігумен Будь же бог благословенний, що вітхнув тобі сю думку! Най же він тобі поможе до кінця пройти сей шлях!

5

Камінь тут довкола мене - се тверда, незламна віра, се мій дім і мій притулок, подушка і накриття. Хрест отсей — то мій товариш, мій повірпиі; у дпі смутку, оборона від спокуси і підпора в скону час. Небо синє, що крізь отвір загляда в мою печеру,- се надія, що полине у той шлях душа моя. Сонце ясне, що при сході на часок в мою домівку сипле золото й порфіру,- се великий божий дух, що в блаженнії хвилини грішну, скорбну людську вдачу ущасливлює безмірних райських розкошів чуттям. А те море лазурове, що там гріється на сонці, а внизу тут б’єсь о скали, і хлюпочеться, й реве,- се життя земного образ ясний, тихий та принадний, коли здалека дивиться, а гіркий, страшний вблизу. Се мій світ.

6

Старець думав: «Висилав ще, мабуть, своїх шпіонів земнеє життя за мною, хиче вислідить, мабуть, чи ще де хоч павутинка духу мойого не в’яже з тим життям, аби за неї потягти думки мої. Сей павук, се, може, ворог, що свою зрадливу сітку заставля на мої мрії, на думки мої й на зір».

7

І я чув себе безсильним, бідним, хорим, одиноким, мов дитя, сирітка кругла без матусі, без вітця. Бачилось, земля завмерла, вимерли всі люди в світі, я один лишивсь остатній у страховищах отих. Бачилось, і бог у небі вмер, один лиш чорний демон тепер паном у вселенній і гуляє, і реве.

8

«Що за незвичайні гості в мою яму заблудили? Що се за посли і відки вітер ось мені приніс? Ті платочки сніжно-білі - чи це сніг? Але ж не тають!.. Дивний запах з них несеться… Боже мій, вишневий цвіті Цвіт вишневий — тут — в тих скелях! Де тут вишні на Афоні? О, скажіть, таємні гості, повідайте, відки ви? Запах ваш такий чудовий, аж до серця він доходить, в душу сипле насолоду, чимось рідним вавіва. О, скажіть,- ви з України, із далеких рідних селищ, що тепер вишневим цвітом скрізь обсипані стоять?

9

Вечоріє. Тінь довжезна від скали лягла на море, а там ген легенькі хвилі злотом, пурпуром горять. Із гнізда скального старець тихо дивиться на море, з хвиль тих злото-пурпурових десь мостить далеко шлях. Шлях мостить у край далекий, через гори і долини, аж на рідную Вкраїну, а тим шляхом думи шле.

10

Слухай, рідна Україна, стара мати-жалібниця, голосом плачливим кличе свое любеє дитя. Время йде на неї люте, перехресная дорога перед нею — хто покаже, яким шляхом їй іти? Не згордуй же сим благанням! Поспішай спасати матір! Може, голос твій і ум твій все поверне на добро». А на верхнім боці карти припис був: «Післанці руські ждуть на відповідь до завтра, завтра будуть на скалі»

11

«Хрест — моє добро єдине, хрест — одна моя надія, хрест — одно моє страждання, одинока вітчина. Все, що понад ним,- омана і чортячая спокуса; лиш один тут шлях правдивий і спасенний — шлях хреста. Що сей лист і що сей голос? До кого? До старця Йвана. Старця Йвана вже немає, він умер, умер для всіх. Що мені до України? Хай рятується, як знає, - а мені коли б самому дотиснуться до Христа.

12

Вечоріє. Наче сизий килим, тінь лягла на море, а з-поза гори проміння скісно в морі порила. Золотистий шлях простягся від тих морських хвиль рухливих до верха гори Афона, під скалою море гра. У печері в самім вході згорблений сидить пустинник і письмо раз в раз читав і сльозами полива. «Слухай, рідна Україна, стара мати-жалібниця, голосом плачливим кличе своє любеє дитя». «Любеє, нема що мовить! Що в найтяжчую годину, в непрозору, люту скруту свою матір покидаї Що в засліпленні безумнім сам лише спастися хоче, а братів тривожних, бідних без поради покида! І яке ж ти маєш право, черепино недобита, про свое спасения дбати там, де гине міліон? Чи забув слова Христові: «Добрий пастир власну душу віддає за своє стадо»? Ти хіба не пастир їх? Чи забув слова Христові: «Хто рече: кохаю бога, а не порятує брата,- той брехню на душу взяв»? Адже ж за всі душі тії, що там впадуть у зневірі, а ти б піддержав їх, в тебе бог рахунку зажада. Адже ж ті твої чернечі горді мрії про спасения тут, далеко від спокуси,- се ж спокуса, гріх тяжкий. Се не божий шлях верстаєш, а дияволові служиш, майстру гордощів, що богу рівним бути забажав. Се не божий шлях! Таж навіть якби в рай ти так дістався, а твій рідний край і люд твій на загибель би пішов - адже ж рай тоді для тебе пеклом стане! Сама думка: «Я міг їх порятувати!» - тобі з неба зробить ад!» І смертельная тривога зціпила старече серце і заперла дух у груді, зимний піт лице покрив. Він зирнув на сине море, де рубцем золототканим зарисовувався обрис від Афонської гори. Глянь, з Афонської затоки звільна барка випливає, із отіненого плаю ген на сонячний біжить. Турчин баркою кермує, в барці кунтуші козацькі і шапки червоноверхі, бризка золото з весел. Ах, посланці з України! В старця серце стрепенулось, і в тривозі, і в нестямі худі руки він простяг. «Стійте! Стійте! Заверніться! Я живу ще! По-старому ще кохаю Україну, решту їй життя віддам! Стійте! Стійте! Заверніться!» Та дарма! Не чують крику. І по хвилях золотистих барка геть пливе й пливе. І ламає руки старець, і болюче серце тисне, і перед хрестом на камінь він кидається лицем. «О розп’ятий! Ти ж лишив нам заповіт отой найвищий: свого ближнього любити, за рідню життя віддать! О розп’ятий! Глянь на мене! О, не дай мені пропасти у безодні мук, розпуки, у зневір’я глибині! Дай мені братів любити і для них життя віддати! Дай мені ще раз поглянуть на свій любий, рідний край! Глянь, отеє остатня нитка, що мене тягла до праці! О, не дай же їй порваться! Заверни її сюди! О, зішли противний вітер! Підійми грізную хвилто! Або дай мені злетіти, мов пташипі, зі скали! Ти ж благий і всемогущий! О, коли моя молитва, і мов мовчання, й труди, і всі подвиги, й весь піст мали хоч зерно заслуги, хоч пилиночку значіння, то я радо, о розп’ятий, все без жалощів віддам. Все віддам, готов, як грішник, вічно у смолі кипіти - лиш тепер зроби для мене чудо: барку заверни! Або дай мені до неї відси птахом долетіти, або збігти, мов по кладці, по промінню золотім. Ох, таж ти, малим ще бувши, бігав з храму по промінню, і по морю серед бурі, мов по суші, ти ходив. Дай, о дай мені се чудо! Лиш одно, на сю хвилину! Не лишай мене в розпуці, мов стривожене дитя!» Так моливсь Іван Вишенський, хрест щосили тис до груді - і нараз почув, як дивна пільга біль його втиша. Легко-легко так зробилось, щезла дикая тривога, ясна певність розлилася у обновленій душі. Ясна певність, що послухав бог отес його благаїшя, що настала хвиля чуда - просвітління надійшло. Те, чого він ждав так довго, обдало його, мов легіт, мов гармонія безмежна, райські пахощі святі. І він радісно піднявся, і перехрестився тричі, і благословив промінний шлях, що скісно в море йшов. Він нічого вже не бачив, тільки шлях той золотистий і ту барку ген на морі - і ступив і тихо щез. А в печері иустельнццькш тільки білий хрест лишився, мов скелет всіх мрій, ілюзій, і невпинний моря шум.