50. Літ-ра, її завдання і найважніші ціхи.

ПОВИННІ БУТИ ВИСОКІ ЗАВДАННЯ – ВИСОКІ ІДЕАЛИ.

крім Шевченка нема нікого.

1)Україна і московщина не можуть мати спільної літ-ри.

повинна бути самостійною і відрубаною.

Інтелігенція ж не може бути замкнута у колі однієї літ-ри, а повинна відкривати щось нове і порівнювати.

ставати треба не проти моск.влади, а проти її списателів, котрі по-духу нам – чужі.

2)літ-ра повинна бути реальна. З Ф.літ-ра повинна бути національна, народна.

національність літ-ри=народна мова+нац..характер=форма народної поезії і її дух.

літ-ра повинна бути образом життя, праці, бесіди й думок.

не просто аналізувати,а вказувати причини, факти, копати глибше.

Літ-ра овинна бути робітницею на полі людського поступу. Тенденція і метод її повинні бути наукові=науковий реалізм. Ціль літ-ри служити народові.

ІВАН НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ МИКОЛА ДЖЕРЯ

СТАРИЙ ДЖЕРЯ, МАРУСЯ ДЖЕРИХА, МИКОЛА – ЇХ СИН, НЕМИДОРА – ДРУЖИНА МИКОЛИ, ЛЮБКА – ДОЧКА МИКОЛИ ТА НЕМИДОРИ, ВАРКА – ДІВЧИНА, ЯКУ СВАТАЛА МИКОЛІ МАТИ, ПАН БЖОЗОВСЬКИЙ, АНДРІЙ КОРЧАКА – БУРЛАКА, КАВУН – ДЯДЬКО НЕМИДОРИ, ОТАМАН КОВБАНЕНКО, МОКРИНА – ОТАМАНОВА ДОЧКА.

«Широкою долиною між двома рядками розложистих гір тихо тече по Васильківщині невеличка річка Раставиця. Серед долини зеленіють розкішні густі та високі верби, там ніби потонуло в вербах село Вербівка»

«Як заллє Вербівку літнє палке сонце, як засипле її зверху золотом та сріблом сонячне марево, то вся кучерява долина здається залитою буйними зеленими морськими прозорими хвилями…»

"Понад самим берегом в’ється в траві стежка через усе село. Підеш тією стежкою, глянеш кругом себе, і скрізь бачиш зелене-зелене море верб, садків, конопель, соняшників, кукурудзи та густої осоки.

От стеляться розложисті, як скатерть, зелені левади. Густа, як руно, трава й дрібненька, тонісінька осока доходить до самої води. Подекуди по жовто-зеленій скатерті розкидані темно-зелені кущі верболозу, то кругленькі, наче м’ячики, то гостроверхі, неначе топольки. Між м’якими зеленими, ніби оксамитовими берегами в’ється гадюкою Раставиця, неначе передражнює старших. А там далі вона повилась між високими вербами та лозами, що обступили її стіною з обох боків. Он верби одступились од берега і розсипались купами на зеленій траві. Скрізь по обидва боки Раставиці на покаті стеляться чудові городи, жовтіють тисячі соняшників, що ніби поспинались та заглядають поверх бадилля кукурудзи на річку; там далі набігли на річку високі коноплі і залили берег своїм гострим важким духом. В одному місці розрослись чималі вишняки, а далі од берега, коло самих хат, ростуть дикі груші та яблуні, розкидавши своє широке гілля понад соняшниками; а ондечки серед одного города вгніздилась прездорова, стара, широка та гілляста дика груша, розклала своє гілля трохи не при землі на буряки та картоплю. Соняшники заплуталися своїми жовтими головами в гіллі".

«Тік був, як звичайно на селах на Україні, за панським садком в кінці села і вганявся далеко в поле під гору, обкопаний ровом, обсаджений високими розкішними тополями та осокорами. Ввесь тік, більше як на півверстви, був заставлений скиртами: десять довгих-предовгих скирт пшениці стояло вподовж току; десять менших скирт жита стояло впоперек; скирти ярини, довгелецькі ожереди соломи тулились по закутках, неначе дрібні вівці між здоровим товаромДень був ясний, сонячний та теплий. Починалось бабине літо..»

«Настав темний осінній вечір. Все небо було засноване хмарами. Надворі було поночі, як у погребі. Джеря повечеряв з Нимидорою та з матір'ю, сів коло стола і задумавсь….Нимидора схопилась з місця і глянула на вікна. Три вікна були ніби завішані знадвору червоними кривавими хустками. Нимидорі здалося, що вона збожеволіла. Одначе вона кинулась до колиски, вхопила за бильця колиску з дитиною і рвонула її так, що всі вірвечки порвалися, крикнула не своїм голосом і вибігла надвір. Слідком за нею вибігла стара перелякана Джериха. Надворі було видно, як удень: було видно все дерево в садку, всі верби, кожну гілляку, кожний збляклий жовтий листок, що теліпався на гіллі. Увесь двір, садок, хата - все було залите червоним світом, ніби кров'ю. Нимидорі здалося, що горить її хата, що вона вже уся палає полум'ям, що горить садок, горять верби, горить комора, їй здалося, що горить усе небо, що запалилась уся земля під її ногами».

«Коло пасіки суспіль росли на балці старі садки, а між ними подекуди стояли здорові старі дуби з густим темним листом, ніби скелі. Балка, вкрита садками, вилась попід горою і ховалась далеко-далеко в старому липовому лісі. В садках було ще знать окопи та ями, зарослі терном та ліщиною: то було померше село, може, ще старіше, ніж була Вербівка, може, знесене татарським або польським мечем та вогнем.

Невеличка Джерина пасіка була обгороджена низьким тином і обставлена од півночі очеретом. Коло очеретяної стіни притулився курінь. Попід уликами вилися прочищені стежки, а серед пасіки стояв важкий низенький хрест, з двома дощечками, прибитими зверху на обидва кінці перехрестя. Серед хреста було видно образ Зосими й Савватія. Під хрестом стояло корито з водою для бжіл, потрушеною стеблами соломи».

«Микола вгледів її (Немидорин) тонкий стан, сорочку з товстого полотна, червоне намисто на шиї, вгледів її лице з чорними бровами».

Микола: «Чорне волосся на голові, чорні рівні брови дуже виразно блищали на білій свиті. Запалене лице було гарне, але дуже молоде. Червоний пояс обвивався, наче гадюка, кругом тонкого стану»

Д ж е р и х а. «А все—таки мій Микола вивчився читать, дякувати Господу милосердному. Як заспіває мій Микола в церкві, то я й сама не своя»

Д ж е р я – батько: «...про мене, й сватай, коли вона здорова й не ледащиця»…«один скрипчинський парубок посватав вербівську дівчину»… «Випили всю горілку, та ще й не стало; поїли цілу діжку солоних огірків, цілу діжечку кислої капусти, поїли весь хліб, всі паляниці».

М и к о л а. «Нащо то одному чоловікові так багато хліба?»… «Микола замовк, а його думка не замовкла»… «Нащо його Нимидора повинна прясти не собі і йому на сорочки взимку, а комусь іншому...»…у сахарні «так помарнів і змінився на обличчі, що його трудно було впізнать. Блискучі карі очі наче погасли, лице постарілось, рум'янець пропав».

«Широкою долиною між двома рядками розложистих гір тихо тече по Васильківщині невеличка річка Раставиця. Серед долини зеленіють розкішні густі та високі верби, там ніби потонуло в вербах село Вербівка»

«Чорне волосся на голові, чорні рівні брови дуже виразно блищали на білій свиті. Запалене лице було гарне, але дуже молоде. Червоний пояс обвивався, наче гадюка, кругом тонкого стану». «Микола вгледів її тонкий стан, сорочку з товстого полотна, червоне намисто на шиї, вгледів її лице з чорними бровами»Нимидора.

Маруся Джериха, «вже немолода молодиця, бліда, з темними очима, з сухорлявим лицеем

«А все—таки мій Микола вивчився читать, дякувати Господу милосердному. Як заспіває мій Микола в церкві, то я й сама не своя».

«...про мене, й сватай, коли вона здорова й не ледащиця». «один скрипчинський парубок посватав вербівську дівчину».

«Випили всю горілку, та ще й не стало; поїли цілу діжку солоних огірків, цілу діжечку кислої капусти, поїли весь хліб, всі паляниці». «Нащо то одному чоловікові так багато хліба? »  «Микола замовк, а його думка не замовкла». «Нащо його Нимидора повинна прясти не собі і йому на сорочки взимку, а комусь іншому...» «не зачіпать осавули, не зачіпати пана та робить мовчки панщину». «Коли є той Бог на світі, то він Бог панський, а не мужицький, бо все добро оддає панам, а нам не дає нічого». «— Не діжде він того! — крикнув Микола, і його очі заблищали, неначе хто кинув двома іскрами, як у того вовка». «так помарнів і змінився на обличчі, що його трудно було впізнать. Блискучі карі очі наче погасли, лице постарілось, рум'янець пропав». Микола під час роб.на сахарні

«Довелося колишнім селянам і на морі побувати, і скуштувати тяжкого рибальського хліба. З'явилися в них нові знайомі. Сім'я отамана жила в селищі, його жінка й дочка навідувалися до рибалок — привозили їжу, забирали рибу.»

«Стара Джериха чекала сина десять літ, а на одинадцятий померла. Невістка плакала за нею, як за рідною матір'ю. Залишилась у неї одна втіха — дочка Любка. Тільки й минуло дівці шістнадцять років, як до неї вже й старостів заслали.»

«Нимидора справила сирітське весілля без батька й прийняла зятя в прийми в свою хату». «Не діждалась. Померла.»

«Тим часом Бжозовський влаштував лови на втікачів. Миколу разом з іншими бурлаками спіймали й посадили до в'язниці.» «Одного дня їх повели до суду, та замість судового вироку зачитали листа про волю. Не вірячи почутому, бурлаки довго не могли прийти до тями. Аж потім зібралися й пішли до рідних домівок.» « Двадцять років перебували вони у мандрах. Страшно й боляче було повертатися додому. Чи застанемо живими своїх?»

«Перед нею стояв зовсім чужий для неї чоловік».  «Доживав старий Джеря віку дочки, пораючись коло пасіки та згадуючи свою молодість, дружину, свої поневіряння по світу.»

приходили діти слухати «чудової казки—пісні пасічника Миколи Джері».

«КАЙДАШЕВА СІМ’Я»

ОМЕЛЬКО КАЙДАШ, ЖІНКА МАРУСЯ, СИНИ-КАРПО ТА ЛАВРІН, МОТРЯ І МЕЛАШКА.

К а р п о/Л а в р і н

«Доладна, як писанка» — «ходить легенько, наче в ступі горох товче, а як говорить, то носом свистить»;

«повновида, як повний місяць» — «гарна... мордою хоч пацюки бий»;

«тоненька, як очеретина, гнучка станом, як тополя; личко маленьке і тоненьке, мов шовкова нитка; губи маленькі, як рутяний лист» — «лице, як тріска, стан, наче копистка, руки, як кочерги, сама, як дошка, а як іде, аж кістки торохтять»

М о т р я і К а й д а ш и х а «Молодиці стояли бліді, як смерть, і від злості ледве дихали. Вони вже не мали сили самі покинути те мотовило...»

“Вона (Кайдашиха) нападала на Мелашку сливе кожного дня, точила її, як вода камінь”

«Вона стояла над душею в Мотрі, наче осавула на панщині, а сама не бралась і за холодну воду»

М о т р я «По спині лупи її. Виколи дрючком їй друге око!»

«Не чорна хмара з синього моря наступала, то виступала Мотря з Карпом з-за своєї хати до тину. Не сиза хмара над дібровою вставала, то наближалася до тину стара вирлоока Кайдашиха, а за нею вибігла з хати Мелашка з Лавріном, а за ними повибігали діти...»

“Лихо в хаті тільки затихло й притаїлося, неначе гадина зимою. Весняне тепло кинули на ту гадину перше молодиці, і гадина підвела голову, засичала на всю Кайдашеву хату, на все подвір’я”

Діється в Семигорах, поблизу Богуслава

Микола Гоголь писав: «Сміх — велике діло: він не віднімає ні життя, ні маєтку, але перед ним винуватець — як зв'язаний заєць».

Максим Рильський: «Жодна література світу, скільки мені відомо, не має такого правдивого, дотепного, людяного, сонячного, хоч дещо і захмареного тугою за кращим життям, твору про селянство... »

Ніна Крутікова:«комічні дії Кайдашів, зображені Нечуєм-Левицьким з теплою, співчутливою посмішкою, ніби «зсередини», з самого добре знайомого і близького селянського середовища... Головне ж для письменника не «сміх заради сміху», а вірність життєвій правді. З серії кумедних подій виростає реальна і трагічна картина життя селянства, яке потрапило з кріпосницького ярма у безвихідь нових пореформених відносин».

ПАНАС МИРНИЙ «ЛИХИЙ ПОПУТАВ»

ВАРКА, МОТРЯ ХАЗЯЙКА, ЇЇ ДОЧКА ГАЛЯ, ДЯДЬКО, ТІТКА, ВАСИЛЬ.

«Мені тоді вісімнадцятий пішов. Молода, здорова — я на норов була весела-жартовлива. Без мене і улиця — не улиця, і вечорниці — не вечорниці. Хто всякі квітки хлопцям пришиває? — я, Варка Луценкова; хто дівчатам сміється з кохання? — я; хто жидів та лазарів передражнює? — я! Я ще тоді нікого не кохала; не знала, що то за лихо те кохання, і жила собі, як пташка повесні, вільна-весела!..»

— Здорова, чорноброва! А що так замислилася, загадалась? — Чому ж ти не обізвешся до мене, дівчино? мов тобі рот хто медом заліпив!

Глянула я на його... Його постать, його усмішка, його вид хороший-красний — все передо мною... аж у вічі б'є... Думки колесом заходили, серце затріпалося, мала обізватися з жартом до його, та так засоромилась, немов хто мене уперше на крадіжці піймав, - як огонь запалала вся... Жарко стало, соромно... аж болізно.

— Отака ж ти, дівко! От тобі й на! З виду і дівка як дівка, а з словом, як злодій з чужим добром, ховаєшся. Ну ж я хоть посиджу коло тебе. — Та й сів.

Ох, лихо ж моє! Хоч би він одвернувся, хоч би не дивився на мене!

А він так приязно дивиться, як не з'їсть своїми карими очима... А мені так соромно, що аж у вухах гуде та шумить... Взяла я та й закрилася руками. На правій руці у мене аж три срібних персні було. Як побачив він, то так і вхопився за руку.

— А... а перснів, перснів скільки! — скрикнув.

Я стулила руку в кулак — не пускаю, а він усилковується відняти. Я міцно тулю палець до пальця, він ще дужче налягає... Та так здавив, що я аж скрикнула...

— О-го-о! он аж коли почув твій голос! — каже — та й пустив руку.

Я мерщій скочила та хотіла у хвіртку тікати, а він хап ззаду за керсетку... я так і сіла йому на коліна. Обняв він мене, пригор-та до себе, лоскоче...

Почала я спати у коморі, почав і він ходити до мене. І скільки-то тих нічок літніх, невеликих провела я з ним, дивлячись у його карі очі, пригортаючи до свого серця? Бувало, таке мені здавалося, буцім я літала по широкому світу, билася крильцями у синє небо... І так мені легко, так весело, що я забувала про все на світі, — не забувала тільки, що він біля мене, обнімала-пригортала його і сльозами молила-просила: «Голубе мій сивий! не згуби мене, бідну сиротину, не зведи з ума дурну, нерозумну дівчину!.. У мене ж — ні батька, ні неньки; одна тільки ти порада всьогосвітняя!.. Не насмійся ж надо мною, молодою!..» А він припадав до мого лона та втішав: «Не бійся, Варочко, не бійсь, голубочко! Нащо мені тебе з ума зводити, коли я мушу тебе за себе взяти, з тобою свою долю й недолю зв'язати?..»

І я вірила йому — вірила, поки...

— Хе-хе... багато казати, а мало слухати... Цілу весну, як один час, проваландався я з нею. Ніч у ніч у неї, поки добився! І сяка, мов, і така — ні... нічого не бере. Поти не пообіцяв женитись — отоді взяло! — Та й зареготалися обоє, як два бики заревли на все поле. — Так узяло, кажеш? — Узяло, брат!.. Тепер от п'ятого карбованця дає; кажу їй: купити треба то те, то друге. Візьме у господині, дає... А мені що? дури дурку! гуляй собі!..

Загуло, зашуміло у моїх вухах... заходив ходором світ перед очима, серце мов хто у лещатах здавив... «Кого я любила, кого я кохала-пригортала?» — скрикнула і, як стріла з лука, як пуля з дула, пустилася бігти додому.

«Найпаче пам'ятаю одну ніч. Через тиждень після того, як злягла я... Місяць так світить, ніч видна, хоч голки збирай. Уже пізно було, усі спали, аж хропли; одна я не спала, перекидалася з боку на бік, як дурна... Місяць якраз ускочив у вікно, проти котрого лежала я з Івасем... Воно лежало коло мене, спало, притулившись до лона. Глянула я на його і згадала своє давнє життя, свою дитячу пору, дівування — все-все, до самого непримітного... І все те стало перед моїми очима, мов на картині намальоване. Там бійка та сварка дядькова та дядини надо мною малою, далі — гуси, гусенята, що я пасла, аж сичать мов, шавкотять коло мене; далі — жнива, як учили мене жати, як лінувалася я, жалілася: то болить голова, то спина болить, поки не вибили мене; далі - зимні довгі ночі, як я пряла, спать, аж хилилася, хотіла, — не можна: другі бігають, кричать, а ти сиди, пряди, вечеряти подай, посуду перемий та тоді й лягай, а як другі півні прокричали — вставай, світи і знову за гребінь; далі — як виросла, по улицях ходила, по вечорницях; як покинула дядька та дядину, у місто пішла, як жила там весело-превесело, поти не побачила його, як його кохала, пригортала, поки... І став він перед моїми очима, він з товаришем... їх розмова... регіт... страшний той, божевільний регіт. Вся я похолола зразу від його і зразу запалала... Дивлюся на дитину — лежить, рученята згорнуло... Головка, носик, личко, брови ширшають, більшають, то наче у хвилі потопають, то знову з води виринають... І здається мені — він коло мене, домене руки простягає... От коли, кате, на тобі виміститись, от коли тебе покарати!.. Та як божевільна — хап дитину за горлечко... Як скрикне воно на всю хату, як лелесне — аж я кинулась! Та тоді: що се я, божевільна?.. Господи! Що се зо мною? І заступи, і борони від такого!.. Пригорнула Івася до лона, цілую та гойдаю...»

«Закрутилося, заходило колесом все кругом мене... Непроглядна темнота очі криє... Чую — сунуться мої ноги, пливуть кудись, пливуть-пливуть... Я падаю...

Більше нічого не знаю, не пам'ятаю... Очунялась уже в тюрмі... за те, що буцім дитину у річку вкинула.

Довго мене держали там; цілий рік я казенний хліб їла, а потім ще у монастир завдали. Там я півроку поробила та й знову на волі.

Гуменя того монастиря, де я була, казала: «Зробила ти гріх тяжкий, як би рідного батька або матір на той світ звела. То тебе, — каже, — лихий попутав, то він на все зле й навів і буде тебе аж до сорока літ усе стерегти. Гляди!.. Молись, одмолюйся, од його тільки молитвою й одіб'єшся, і більше нічим... І дасть Господь добра усякого, доживеш ти вік у спокої». Ось уже мені й за сорок минуло, а все служу, на людей роблю... А що заробила? Що на мені, те й за мною. І молюся, та, видно, моя молитва така або ж Господь її не приймає...»

ПАНАС МИРНИЙ «ЛИХІ ЛЮДИ»

ПЕТРО ТЕЛЕПЕНЬ Й ТИМОФІЙ ЖУК, ПОПЕНКО Й ШЕСТІРНИЙ.

«Чому я довіку, довіку не зостався тим малим хлопчиком, тією невеличкою дитиною, котру так пестили материні руки і доглядав її добрий погляд? Тепер інша доля — холодна і хмура — заступила матір; своїми холодними руками обгортає мою шию... Трудно мені дихати од її обіймів. Своїм темним і злим поглядом заглядає у вічі — і стигне, холоне кров у моєму серці!.. Діло, дороге моє діло, зразу перервалося; чужі ворожі руки перервали його!» Жаль гострим ножем краяв йому серце, на сухі очі набігли сльози.»

«Вона [мати] в мене добра, учила любити… Я послухав, а тепер караюсь за те…».

«Знову перед ним хата, тільки не та невеличка хатка у невеличкому місті, де доглядав його добрий материн погляд,— у великому місті, велика хата. Не видно тута того порядку, що в першій; не чутно того тепла, що гріло його там,— широка, висока, з сірими вогкими стінами. Серед хати — стіл; попід стінами — кроваті.»

«Все те перемінилося — підросло. Шестірний дивився уже паничем, тендітним, чистим паничем; на йому сорочка — як сніг; каптанок — як з голочки; усе на йому чисте-гладеньке, я?: і лице Шестірного — біле рум'яне; одні тільки очі та зуби давні: очі — з зеленим виблиском, зуби — дрібні та білі, як перли. Зовсім навпаки йому був Жук: такий же чорний, такий же розвалькуватий, такий неохайний біля себе, як і давно! Каптан у пір'ї, в пилу; сорочка чорна, пом'ята, обличчя, правда, подовшало трохи, та очі ще більше позападали всередину, зробилися хмурі-не-привітні. Попенко — у червонуватому сертуці, у рябій жилетці, у полосатих штанях, пригладжений, як киця, припомаджений, надушений... І Петро геть підріс. Він уже у п'ятому класі; Шестірний та Жук — у сьомому; а Попенко — в богословії.»

«Петре! тепер мої руки розв'язалися... Сім рік вони були спутані — сім рік в мою голову заганяли цвяшки гімназичної науки... Як вона досі не тріснула від неї?! А коли зосталася ціла, то нічого про се й згадувати».

«… піп так близько стоїть до народу; люди звикли його батюшкою звати… От і будь їм за батька, Грицьку!.. Тільки роби справжнє добро, а не шукай слави та грошей через його… Школу постав так, щоб виходили з неї не писарі-п’явки, а грамотні люди».

«… не так наше життя порізнилося, щоб ждав я від моєї матері помочі… Вона вигодувана ще за часів кріпацтва, виношена кріпацькими руками, вихолена у панській сім’ї, не буде чистити тієї риби, що син її наловив своїми руками, вихолена у панській сім’ї, не буде ходити коло мого товариства, коли воно зляже, як отой лежить; не дасть свого добра гоїти болячі виразки та порізи; не допоможе безталанній сім’ї бідного рибалки, коли заробітку немає і вона холодна й голодна клене своє тяжке життя у чужій хаті… Чого ж нам сходитись? Навіщо стрічатись? Щоб вилити каплю панських сліз на якесь безталання свого сина?.. Господь з ними! Хай дожива вона віку на своєму добрі…».

«…не можна просьбою — бери силою! Бийся! Ворися — а бери, добувай!».

«Я тільки бачу, що шляхи наші різні, а становище Петре, однакове… Де воно буде — чи на шибениці, чи у Дніпрі… Все одно де б не було!».

«Сонце сіло. Землю обняла тиха ніч. Небо розгорнуло намет свій — синій, широкий, глибокий! Зорі, мов малі діти, видивлялися з його своїми блискучими очима. Місяць плив по небу, розливаючи білувастий світ, котрий мішався з вечірніми номерками. Безжурно він дивився на гори, долини, на втихаюче місто. Байдуже йому, що робилося тут, на сій землі,— холодним оком зорив він усюди... Що йому за діло, що край кладовища чорніла свіжою землею свіжа могила? Та й кому яке діло до того?!»

«— А справді дивно! — зареготався піп.— їй-богу, правду кажу, якби довше був постояв з ними на кватирі, то певне і сам би був там... Одного позавчора зловили; веселий — знай, співає! Мабуть, чує свою скору погибель. А другий четвертого дня повісився. Дурний! Коли вже назажився вмирати, то так би і вмирав. От би і мені перепало рублів зо три на похороні. Було б на пулечку! А то наш кривоногий сторож сам і ховав, і поминав. Отак розказував молодий тюремщицький батюшка, отець Григорій Попенко, заливаючись веселим реготом. Тут саме вони дійшли до краю майдану і стали проти улиці. — А що ж, може, пом'янемо товариша? — спитав товстий голос. — Ще поки спати, одну можна збити. — Та кажу ж, не заробив на похороні! — зареготався батюшка.— Ні, пора спочивати; на завтра служба...— І він позіхнув на все горло.— На добраніч! Піду ще правило читати,— сказав, прощаючись з своїм новим товариством — запасними картьожниками,— і повагом поплівся улицею. Чи спала ж то ту ніч Телепнева мати? і що снилося старій людині?.. Вона уже добралася додому; горює разом з батьком (котрого скинули з місця) по своєму безталанному Петрусеві. Сумуючи, шепчуть вони таємно обоє: «Лихі люди! лихе товариство!» Добиралося за північ. Місто спало; огні потухли. У одному тільки здоровенному будинку, посеред міста, світло не вгасало і досі. У великій, розкішно убраній килимами хаті, зігнувшись над столом, сидів товариш прокурора Шестірний і, розбираючи Телепневі бумаги, писав. Коли на яку годину одривався він від писання, щоб передихнути, одкидаючись на спинку стула і зажмурюючи очі, то перед ним одно за одним носились ордена, вище місце... і усміхалося, граючи очима, молоде личенько багачки-жінки... Шестірний і собі усміхався, вилискував своїми тонкими зубами, і, забуваючи про неміч, мерщій хапався за перо, і писав-писав... аж перо рипіло-гарчало... А в тюрмі одно тужила, одно голосила сумна Жукова пісня...»

ПАНАС МИРНИЙ «ХІБА РЕВУТЬ ВОЛИ, ЯК ЯСЛА ПОВНІ?»

ЧІПКА, ПАН ПОЛЬСЬКИЙ, ГРИЦЬКО, БАБА ОРИШКА, МОТРЯ, ГАЛЯ, ХРИСТИНА, ЯВДОХА

«Далі я вже не пам'ятаю.— писав він у «Подоріжжі од Полтави до Гадячого»,— що ми балакали з машталіром; знаю тільки, що цілу дорогу балакали, але все те Гнидка собою затер, зарівняв у моїй пам'яті; тільки сам зостався, як здоровенний іржавий цвях, забитий у білу гладеньку стіну мого спомину; ломив він мою голову і поривав думку розгадати його чудовну появу».

«На мій погляд, Гнидка — безталанна дитина свого віку, скалічений виводок свого побуту,— пригніченого усяким панством...— де все стало і стоїть нерухомо на однім місці, стояло, поки зачало гнити у самому корні. Де одно загнива, там починається інше заражатись, і при вонючій духоті, яку розносить усе гниле, тяжке стає життя народженому, гірке воловодіння з цвіллю. І от починає воно боротьбу за своє місце за життя; почина розшукувати шляху. Де ж ти знайдеш його без освіти, де ти знайдеш його у тому широкоглядному мороці, який сповива усе й усіх? А тут устає таке питання: не я задавлю — мене задавлять!.. І кидається чоловік, як звірина, на все, купається в крові людській і знаходить в тім свою утіху, пораду для свого серця».

«Прочитай ще раз “Чіпку” — і ти побачиш, що життя, виведене в повісті, жахливе. Але хіба ж теперішнє життя не являє собою нічого, крім п’янства, дурості, заздрості, розбою, вбивства?» «воно тримається людською сутністю людини, а не звірячою. Звіряча сутність — злочини — лише є протестом проти мерзенного устрою людської сутності.»

«схожа на будинок і багатьма прибудовами, зробленими неодночасно і не за строгим планом». Білецький

«Неволя, як той гад, задурманила людям голови».

«Зубожіло село... Обшарпане, обтіпане... Стали прокидатись де- где й злодіячки — новина в Пісках!»

Академік Микола Жулинський: «Історія літератури довела, що саме на долю роману найчастіше випадає відповідальна місія служити орієнтиром духовного прогресу народу й людства. Романові належить неабияка роль у формуванні ідеалів, у збагаченні духовного світу людини, в облагородженні її душі».

ПАНАС МИРНИЙ «ГОЛОДНА ВОЛЯ»

ПОМІЩИК СТЕПАН ГАМЗА, ФЕДІР ЙОСИПЕНКО ПРИКАЖЧИК, ВАСТЛЬ КРІПАК, МОТРЯ

«Гамза вірно служить своєму дворянству»

«продержавши на селі щось з місяцьцілу роту москалів», від чого «одпала в бунтівників повадка бунтувати».

Поміщик обурений з того, що кріпаки розмовляють про волю, бажають її швидкого приходу. «Чи вони або голодні, або холодні, що їм так тієї волі бажається»? – цинічно зауважує на це поміщик.

«так щиро служе своєму панові і перед кріпаками, і перед богом…».

Йосипенко «вірною собакою біля хазяйського воза»

«пожерти все, що було перед його очима, – і се дворище, і панське, і садок, і ліс, і гори, і долини»

«Чого ти журишся, Федоре не журись, дурню. Я не яка-небудь несьогосвітня повія, що осрамлю вас. Я ваша жадана думка, таємна надія. Хіба мало ще ви перетерпіли горя? Я прийшла від того горя вас ослобонити».

«Гамза постарів-побілів, як кажуть, покрився снігом. Одначе з його здоровий дідуган, товстий, червономордий, високий. Дворянство його шанує, поважає, четвертий раз вибира своїм предводителем. І Гамза вірно служить своєму дворянству: як орел той надзира над своїм гніздом, так Гамза над повітовим дворянством. З якого повіту найбільше дітей учиться на казенний щот?- З його повіту.Хоч у Гамзи повен двір дівчат, котрими він, як хоче, так і орудує, але ніхто з їх не тілько не підіймає руки на його, а ще моле бога за свого барина. Бо й барин не можна сказати, щоб був недобрий: не погодиться яка з дівок, зараз її заміж за кучера чи форейтера, одведе огород у долині коло Зеленої горки, вибудує хату, - живіть, працюйте. Таким побитом Зелена горка розрослася, розширилася.»

«Василь сам недавно поступив у двір, як тут привели й Мотрю. Йдучи напувати коней, він стрів коло двору на невеличкому возку дівчину з закутаною головою і коло неї стару жінку. Обидві плакали. Попереду сумний, похнюпивши голову, ішов чоловік, держачи у руках прядив'яні віжки, а ззаду - гордо виступав другий, натоптуваний.»

«- Та ви й везете? Ви й пустили? - бликнувшя очима, спитав він. йому ніхто нічого не сказав. Один дворниктілько махнув рукою. Це ще дужче укололо Василя.

- Я б краще задавив її своїми руками! - гаряче скрикнув Василь. На його приїжджі скинули очима. Скинула і дівка. Василь подивився на неї.

Молода, чорнява, на личку біла. А сльози, як горох, так і котяться з її очей. Василь не зміг далі дивитись і мерщій сховався в конюшню.»

«Сам мучишся і бачиш, як другі мучаться. І як то довго воля забарилася. Де вона застряла? Коли б воля, одружився б він на Мотрі, вона така добра дівчина, і зажив би. А то яке його життя буде? Та чи і віддасть лиш пан її йому? А вкрасти та на вільні степи, - подумав він та аж усміхнувся.- А справді вкрасти. То ще попожди тієї волі, а то зразу та й воля. Сам собі дав волю. Та чи схоче то вона? А чому ж не схоче? Он мучиться як, ще б не схотіла",»

«- Ось вона! ось! - гука до громади.- Воля, братця!

- А що ж пан? Віддав? не противився?

- Пан вийшов до нас. Сердитий, лютий. Хотів щось казати і белькнув щось, та задихавсь, і зо всіх чотирьох повалився на діл. Цей папір закрутився, як голуб, над ним. Поки там його прибирали, я за волю та сюди.»

ПАНАС МИРНИЙ «ПЯНИЦЯ»

ІВАН ЛИВАДНИЙ, БРАТ ПЕТРО ЛИВАДНИЙ, МАРИНА КОСТЯНТИНІВНА МАТИ, ЖІНКА МИКИТА ІВАНОВИЧ БАТЬКО

То Микита Іванович споряджав свого третього сина Івана у місто на службу. Се вже йому була не первина. Він вирядив уже двох, та старшого скрутило лихо — умер, а середущий, осівшись на теплому місці, панував собі. Маючи таку надію й на третього, посліднього, Микита Іванович був веселий, говіркий, вичитував синові всякі пригоди з свого життя, ставив йому ріжні перестороги, заперечував від ледачого товариства, раяв шанувати старших себе, годити їм, коритися...

— Знай, сину, — казав він, — покірне телятко дві матки ссе! Не дивися ти на других, що дуже бришкають угору: начальник йому слово, а він йому — десятеро. Такі завжди тратять своє. Тихше, кажуть, іди, далі будеш.

«Дитина... зовсім дитина; ще таке молоде та зелене та не бачило ні світа, ні людей... Перші, як од'їздили, то все ж були старшенькі, та й то одного, як косою, скосила... А се ж — дитина: на Головосіка сімнадцятий пішов... То ж були і здоровенькі, й показні, а се з самого малу таке замліле та хоре вдалось... Та тож недавнечко з школи — не передихнуло, не вибігалося, як зразу й на службу. Бог його знає, які там люди, які начальники!.. Воно таке тихе... Накричать на його, воно й перелякається; скажуть: роби — і через силу робитиме, поки надсадиться... Що їм? Хіба вони дивляться на силу? Роби та й роби! Тепер же знову і хазяйка яка буде... Добре, як добра, а як лиха — сидітиме і голодне, і холодне... А там і в товариство яке піймає... Попаде між п'яниць та волоцюг, розіп'ється-розволочиться... Доброго, кажуть, пошукай, а лихе само знайде».

Скінчив він школу сімнадцятого року. Деякі вчителі раяли йому йти далі — у гімназію, в університет. Він би то й не від того: йому подобалася наука, тиха та щира праця над нею. Думки йому малювали рожеві надії: мати свою невеличку хатину, тиху-спокійну, кругом обставлену книжками, котрі б він перечитував та набирався розуму... Кругом його тихо — ні гомону, ні шелесту; одні листочки паперу шумлять, перегортувані його пальцями; а в голові — ціле море думок та гадок, безкрая черідка картин...

«Я б нічого не хотів кращого, Господи, тільки сього!» — мовляв він.

«Не знаходячи втіхи на службі, він почав шукати її поза нею — на кватирі, між сторонніми людьми. Та, боязкий норовом, він не осмілився близько сходитися з чужим чоловіком.»

«Микита Іванович був собі низенький, натоптуватенький чоловічок, з невеличким пузцем, з круглою лисою головою, з масним, добре виголеним лицем, з невеличкими блискучими очицями. На сей раз його очі якось особливо блищали: вибивалася з-під їх лукавого погляду і тепла батькова любов до дитини, і радість удачі, і якась глибоко захована туга: що, як, мов, не справдяться надії?.. Голос його, завжди тоненький, бринів тепереньки ще тонше й голосніше..»

«Іван Микитович ще змалечку був болізний та хирий. Ні над одним з своїх синів не вимучилась так Марина Костянтинівна, як над ним. Хвороба, тільки він появився на світ, учепилась за його. У колисці ще напала його різачка, день і ніч кричала дитина, день і ніч не давала спокою Марині Костянтинівні аж цілих сім тижнів, уже вона радніша б була його смерті... Трохи перегодом почали прорізуватись зуби; знову занедужала дитина, знову не спокійна Марина Костянтинівна; а піднялася на ноги — кір, гвіздочки та кашлі, страшні заливні кашлі підкошували дитячі сили. Коли йому минуло десять літ, то він схожий був на малюсіньке хлоп'ятко літ шести-семи, вирощене в нужді та неволі: худе, сухе, щупле, невеличке зростом, бліде, як з крейди вистругане, з болізним поглядом, воно виглядало сиротятком. І завжди тихе, мовчазне, боязне. Між своїми його не почуєш, бо й голос мало слабий та тихий, а між чужими його і не видно.»

«Найбільше всього паничі в'язли до якогось старенького, низенького чоловіка. Одежинка на ньому була лихенька, з дірками, лице худе, порите зморшками, лисина на всю голову — одні жовтуваті хвостики висіли в його на висках та на потилиці! Він був п'яненький вже: очі якось мутно дивились, лисина, як жар, червоніла.»

-МіщанкаБарабашиха- жінка, у якої жив Іванко

«Усяк знав тітку Настю (як звали її), низеньку й гладку, з чорним, завжди масним лицем, з товстим кирпатим носом, одутлими губами і здоровенними сіро-мутними очима, що сиділи у неї зверху, як дві цибулі. Яка сама нечепурна, так і одягалася нечепурне: завжди очіпок, старий і засмальцьований, стояв набік, з-під його часом і на очі вибивалися сиві пасма волосся, завжди у брудній лихій сорочці, у вистріпаній спідниці, котру вона носила так, що один бік волочився по землі, а другий бовтався біля коліна, через віщо вона здавалася наче кривобока. Товста, як бочка, сама, товсті, як макогони, руки, товсті та короткі, мов стовпці, ноги, котрими вона якось чудно совала; чорна, нечепурна, обідрана, засмальцьована, вона була одмітна на все місто»

-Наталля, іі дочка

«Стара Барабашиха вмерла. Наталя зуступила її місце. Так само, як і мати, розпилася, розволочилася, перепродувала овочами та солоною рибою. Лучалися їй женихи, та не хотіла ні за кого виходити і все дедалі старіла, осовувалася та нікчемніла. А проте кожного свята й неділі подавала в церкві на часточку за раба Божого Івана.»

«На брехні собачі вибігла на рундук ще заспана, нерозчесана й невмивана Наталя. Кругле личко її горіло здоров'ям і краскою, чорні очі застилало просоння своїм м'яким килимом, вони були у неї чорні, як вугіль, здорові, як ягоди, і м'які, без іскорок, як оксамит.»

-Петро, старший брат Івана

«Іван низький, наче сутулий, блідий, сухий, завжди похмурий, задуманий. Петро середнього росту, бравий, широкоплечий, краснощекий, при здоров'ю — воно у його так і грало, — і в постаті вертлявий, і в погляді веселий, і в розмові шпаркий, жартовливий.»

БОРИС ГРІНЧЕНКО (поезія)

«Я ніколи не належав до тих поетів, що весь свій час можуть оддавати пісні. На поезію завсіди я мав тільки короткі хвилини, вільні від праці – часом любої, здебільшого – нудної, наймитської. Моя пісня – то мій робітницький одпочинок і моя робітницька молитва-надія. Коли се не додає їй більшої літературної вартості, то все ж, може, робить її цікавою тому, хто, як я, пережив останні два десятки років з їх сльозами і надіями і силувався знаходити іскру там, де, здавалося, була сама темрява».

«...Ви вже записали своє ім'я в історію не тільки українського театру, але і вкраїнської культури. Та всяка справа культурна тільки тоді буває певна міцна, коли вона, з одного боку, зростаючи на рідному ґрунті, живиться живущим духом з великої скарбниці духовних здобутків народів усього світу, а з другого, — коли вона займає не саме тільки панство, а розливається глибоко й широко, захоплюючи собою величезні маси народні і ведучи їх до кращого, яснішого життя»

«ДО ПРАЦІ»

Праця єдина з недолі нас вирве: Hумо до працi, брати! Годі лякатись! За діло святеє Сміло ми будему йти!

Праця єдина нам шлях уторує, Довгий той шлях і важкий, Що аж до щастя і долі прямує: Нумо до праці мерщій!

Праця не згине між людьми даремне: Сонце засвітить колись, Дякою нас тоді люди згадають — Нум же! До праці берись!

Хоч у недолі й нещасті звікуєм — Долю онукам дамо! Ми на роботу на світ народились, Ми для борні живемо!

Сміливо ж, браття, до праці ставайте,— Час наступає — ходім! Дяка і шана робітникам щирим! Сором недбалим усім! [1881]

«ХЛІБОРОБ»

Я убогий родивсь, і в ті дні, Як вмирать доведеться мені, Тільки горе, та стомлені руки, Та ще серце, зотлілеє з муки, Я зложу у дубовій труні.

Не велике я поле зорав, Та за плугом ніколи не спав, Що робив, те робив я до краю. І всю силу, що мав я і маю, На роботу невпинную клав.

На тім полі каміння було, Поле все бур’яном заросло, Зупинявся мій плуг на тім полі, Та не кидав робить я ніколи, А гострив свій леміш, чересло.

У годину, в негоду я там: Без роботи погано рукам! Нехай дощ і крізь драну свитину Січе згорблену працею спину, А спочинку собі я не дам!

Скільки поту свого я пролив, Скільки сили я там положив! Та дарма! Бо поорана нива Нам давала багатії жнива: Я недурно невтомно робив.

Такі жнива зазнав я не раз, А тепер вже минувся мій час. Я вже чую: останнєє літо Бачу я золоте своє жито, Бачу, ниви широкії, вас.

Мої діти зберуть урожай… Усьому наступає свій край, Він прийшов і мені: в домовину Я іду і навіки спочину, — Мої ж діти зберуть урожай!

Мої діти  — дочки і сини, — Усі вкупі зібравшись, вони, Як почнуть до обіду сідати, Будуть хліб, що придбав я, ламати І згадають мене у труні.

І за те, що, працюючи, зміг Згодувати і викохать їх, То про мене в їх згадка не згине, Після мене ще довгі години Моє діло не вмре серед їх.

Так, я вбогий родивсь, та в ті дні, Як вмирать доведеться мені, То не сором ці стомлені руки І це серце, зотлілеє з муки, Положити в дубовій труні!…[1884]

«МАРУСІ ВІТРОВІЙ»

Мучениці, що спалила сама себе у Петропавловській тюрмі у Петербурзі Ой не плач, моє серце, ой цить! Нехай плачуть маленькії діти! Вже вона у землі тепер спить, Та, що всіх так уміла любить, А себе не уміла жаліти. Вона йшла до ясної мети, До святого взялась вона діла: Щоб свободу людям принести,— І в неволю замкнули кати, Ту, що волі безщасним хотіла. Катування темничні страшні Не лякали: уміла терпіти!.. Але іншії думи ясні Обняли у тяжкії ті дні: Вона зважилась більше не жити. «Не скорюсь я запеклим катам! Коли жертви недоля схотіла, Щоб кайдани розбити рабам, То на жертву себе я віддам Для свободи великого діла. Я умру, але так, щоб кати Не могли тії смерті сховати; Щоб навчилися муки нести Ті, що йдуть до святої мети, Щоб навчились за волю вмирати! Мій народе безщасний, прощай! Тобі щастя хотіла я дати... Все, що можу,— зроблю я, нехай Воно прийде у рідний наш край Над моєю труною витати!» І зросивши одежу пальним, Героїня себе запалила... Сталось тіло стовпом огняним: Оддала себе мукам тяжким Для свободи великого діла! Вмерла, вмерла, свята і ясна... О, навчіться ж од неї, навчіться! Хай ця жертва страшна, вогняна Вас до бою веде хай вона, Щоб з тиранами лютими биться! Ой не плач, моє серце, ой цить! Нехай плачуть маленькії діти! Нам не плакати треба — робить! Краще зовсім на світі не жить, Ніж рабами довічними жити!

ДОКИ?

Минає час, минають люди; Ми всі ждемо того, що буде, І кажем всі: давно вже час, Щоб воля та прийшла й до нас, А все її нема, не йде,— А час не жде, а час не жде!.. А час не жде, а час летить, А серце змучене болить, Бо довгий гніт минулих днів Його украй вже пригнітив, І тяжко так, що, може, ми Гіркими плакали б слізьми, Якби не гніт цей днів тяжких, Щоб нас, за довгий час, усіх І одслід навіть з мук навчив Ховать в душі без сліз і слів. І так на світі живемо, На плечах лихо несемо. І доки будемо так жить? Ніхто не скаже — все мовчить! 1881

НЕНАЧЕ Неначе і світ такий гарний здається, І сонечко з неба блищить, І пісня дівочая голосно ллється, І весело лист шепотить, І дивиться всюди усе так звабливо,, Що тільки б, здається, радів. Та на світі весело так та щасливо Без думки та гадки б ти жив... Та здумаєш ти, що ті співи дівочі Не співи — ридання сумні, Що гаснуть од сліз оті карії очі, І змалку веселі й ясні; Згадаєш про тих, що у лютій недолі, Не знаючи щастя, живуть, Що діти їх бігають босі і голі І хліба, голоднії, ждуть,— І серце заниє, і сам я не знаю, Як співи-ридання летять... Коли ж то ми будемо в нашому краю Про щастя і долю співають?1880

НАДІЯ Зів'яла вже та квітка запашна, Її нема — сама суха стеблина... А як цвіла, лишаючи, вона, Аж кращою ставала вся долина!.. Тепер лука порожня і сумна: Вона була її краса єдина... Надія-квіт умерла, одцвіла, її нема — вмирають поривання... Була вона—душа тоді жила, Жили у їй високі почування: Вона душі теплом святим була... Тепер там ніч, холодне нудьгування...1895

БОРИС ГРІНЧЕНКО (байки)

Гумор – це одна з характерних позитивних рис українського народу. Саме з гумором українці споконвіку сприймають будь-які несприятливі умови життя. А добрий гумор – це завжди гарний настрій і здоров’я.

ВОВКИ

Як на світі нові думки запанували,

То навіть і туди вже завітали,

Де бачить їх ніхто не сподівавсь,

Де тільки птах в гіллі ховавсь,

Звірі у пущах диких вили;

Сказати просто: в темний ліс

Наш час нові думки заніс,

От ті думки серед звірів зустріли

Найперш Вовків.

Загомонів наш ліс, загомонів!

Зібралися Вовки, мовляв, на чорну раду,

Промови сиплються, і ллються, і течуть:

«Давно вже треба лиху дать пораду.

На іншу треба вийти путь!

Гріхів ми силу наробили:

Овець покірних все гнітили,

З їх м’яса і крові жили,—

Тепер часи покут прийшли.

Щоб не гнівити більше неба,—

За все те їм оддячить треба:

Ми будем працювать для їх.

Покинем вовчі поривання,

Живе хай згода і братання

Серед звірів усіх!..»

Як врадили, то так вони й зробили:

Вживати на обід Овець заборонили

І сповістити їх постановили.

Що ожили братерство і любов

І воля давня знов!

От з лісу зараз всі майнули…

Біжать швиденько навпростець

Насеред степу до Овець.

А Вівці тільки гугот їх почули

І тільки уздріли Вовків,—

Як дременуть до пастухів!

Аж куряву зняли густую.

Невдячність бачивши такую,

Обурились Вовки, і лютий гнів

Всю вовчу зграю обхопив:

«Дак он вони як заплатили

За все, що ми для їх робили!

Немає правди в їх серцях,—

Дознають хай її у нас в зубах!

А годі бавитись словами!

Держи, хапай, лови!

Всіх, не жаліючи, катуй і рви!..»

Ех, Вовчики! Зостались ви Вовками!..1887 р.

ЖАБИ

Рід жаб’ячий надумався прохати

У Перуна собі в болото короля,—

Перун послав їм Журавля.

Почав король королювати,—

Струснулися річки, озера, болота:

Підданців той король живцем глита —

Не можна їм з болота й визирати:

Жалю король не зна.

Безщасні знов до Перуна:

«Помилуй, господи! Не дай нас у наругу!

Візьми цього катюгу,

Дай іншого!..» — І він їм дав Ужа,

Товстючого, із доброго гужа.

От, думають, добро придбали!

Тепер так буде рай!

«Гляди ж, нас не глитай!»—

Підданці забажали.

«Чому?—сказав король.—Самі ж мене прохали!»

«Який там враг Ужа просив!..

Хіба король на те, щоб нас він їв?»

«А коли так, то буду вас за те глитати,

Що не хотіли ви мене прохати».

Чи Журавель, чи Вуж — біда одна:

Було б не турбувати й спершу Перуна.1890 р.

ЗВІРЯЧА РАДА

У лісі зібрано колись на раду

Усю звірячую громаду,

Та ще й — на диво всім звірам —

До ради звелено прибути

Не то Ведмедям, Лисам та Вовкам

(Їх завсігди там добре чути),

Але і Вівцям, і Волам,

І навіть побігайчикам маленьким —

Зайцям сіреньким.

Зійшлись і радить почали:

Лев промовля, потакують Осли,

Хвостом виляє Лис цареві до вподоби,

Мовчать із Вівцями Воляки-хлібороби,

І скоса дивляться на їх Вовки.

Усе як треба! Та на лихо,

На ноги й на язик прудкі,

Зайці не всиділи там тихо:

«Ми слова просим!»—крик зняли.

Вовки ззирнулись з Ведмедями,

А деякі то клацнули й зубами,

Одначе голос їм дали.

«Панове! Нашій лісовій громаді

Давно вже стали на заваді

Великі помилки оці,—

Так почали казать Зайці.—

І перша та, що ми не всі тут рівні…

В наш час такі порядки дивні…

Ми просим рівності!..»

— «Мовчіть»— Ревнув на їх

Якийсь Ведмідь. Рід заячий затих

І затрусився з переляку.

Сміється Лис: «А що, утерли маку?

Дурні, дурні! Забули, що до слів

Ще треба кігтів та зубів!..» 1891 р.

СОРОКА

Покинувши ліси свої,

Сорока в город полетіла.

Там по садках тинялася без діла,

Довгенько по гаях не бачено її…

Всі думали: пропала Білобока,—

Аж ось — сусіль!—вернулася Сорока!

Вернулася і зараз крик такий

Вона зняла, що ліс озвавсь луною:

«Сюди! Сюди! Злітайтеся мерщій!

Послухайте! До вас я з новиною!»

От стрепенувся ліс, летять пташки,

Летять великі птиці,

Орли і Соколи, Зозулі і Шпаки,

Тихенькі Солов’ї і гомінкі Синиці.

Злетілися, посіли на гіллі —

А що то скаже їм та городянська штука?

«Послухайте мене, великі і малі! —

Озвалася вона. — Є в мене вам наука.

Ну, де ви живете? Що знаєте, дурні?

Самі все лісові пісні

Співаєте, як і співали!

Покиньте їх! Не ті часи настали:

Тепер путящий спів

Не тут, серед гаїв,—

Ні, тут дурні патяки,—

А в городі — отам співаки!..

Отам пісні… Навчилась їх і я…

Вже годі слухать Солов’я,

Послухайте мене,— співання ж бо яке!..

Скреке!.. скреке!.. скреке!..»

Вона ще довго скреготіла,

А далі Шпак на те загомонів:

«Та ну бо вже! Не буде діла!

Ми цей од тебе чули спів,

А іншого, як ти не вміла,

То й город не навчив.

Була ти й будеш скреготуха,—

Чого ж ти нам дратуєш вуха

Та бешкет робиш на ввесь гай?

Хай кожен так собі співає.

Як хто зуміє і здолає,—

Усяким співам волю дай,

То й буде в нас співучий край!..» 1889 р.

БОРИС ГРІНЧЕНКО (оповідання)

«ЕКЗАМЕН», ОЛЕКСІЙ ПЕТРОВИЧ, КУЦЕНКО-ЧЛЕН СОВЕТА, піп, діти

«Сьогодні великий день у Тополівській школі — у цей день має відбутися екзамен, а на йому повинен бути член ради шкільної — колишній писар, може, той самий, що одсудив Ципченкові Шоломійчину хату. Екзамен — пострах і погроза вчителеві і школярам — обертається в якусь комедію освіти, а закінчується, звичайно, закускою та водочкою».

«Пан Куценко років 25—30 був волосним писарем, а жінка його торгувала бакалією. І в писарстві, і в крамарстві йому так пощастило, що через десять років він мав уже свою крамницю в повітовому місті і, потроху посуваючись угору, зробився з писаря значною особою в місті. Недавнечко він був міським головою, а тепер директором повітового банку, що через його ж шахрайства незабаром мав впасти, і разом він — член земської управи і шкільної ради, — тим і їздить він по сільських школах на екзамени яко голова «екзаменаційної комісії». Але як непевні голосні й приголосні, проклята літера h та й усякі інші хитрощі російського правопису ніколи не давалися до зрозуміння панові членові, то він, звичайно, на екзаменах з російської мови любіше мовчав. На екзаменах же з закону божого та з рахунків почувався він вільніше, найбільш як справа доходила до лічби. Арифметику у межах цілої лічби він добре вивчив ще як був писарем, а директорування в банкові дало йому змогу перемогти й «дроби», і пан член особливо на рахунки й наполягав на екзаменах. Він завсігди возив з собою свій завдачник, де були папірцями й олівцем позначені завдачі, які він звичайно і безодмінно давав рішати школярам. До цього треба додати хіба ще те, що, силкуючись удавати з себе пана, він без жалю нівечив і українську, і російську мову, нехтуючи першу і не знаючи другої.»

«— Читайте молитву! — промовив учитель.  Хлопці, тупочучи ногами, повернулись до ікони. Прочитали молитву.     — Ну, тепер теє... домой ідіть! — почав член. — А ми до вас, батюшка. Обикновенно треба закусить. Може б того... й водочка?..   — А всенепримінно!.. Як же!.. Пожалуйте!..  — Так, так... От ми там і протокол екзаменськой подпишем...»1884.

«УКРАЛА», ОЛЕКСАНДРА, ПРІСЬКА, УЧИТЕЛЬ, ДІТИ

«Тільки вчитель увійшов у клас, зараз побачив, що там робиться щось непевне. Школярки та школярі юрмою оточили когось і про щось палко й голосно гомоніли. Гомін був неласкавий, сердитий. Зрозуміти поки нічого не можна було. Чуть тільки було, що на когось діти сердились, комусь докоряли.»

«Вона мовчала й сиділа нерухомо, як кам'яна. Учитель зрозумів, що Пріська казала правду. А Пріська вже не мовчала й торохтіла:     — Вона не вперше це краде. Вона кілька разів у мене тягала. Тільки кинеш торбу з пирогами — так і потягне. Та я все мовчала. А оце вже сьогодні... Бачу, вхопила хліб та й побігла з школи у двір, та зайшла за дерево, та й їсть. Я прибігла до неї, а вона злякалась. «Не кажи,— каже,— вчителеві, я тобі малюнок дам...»

«Голосне гірке ридання розітнулося у школі. Це плакала Олександра, припавши головою до столу. Школярі відразу притихли. Очі їм якось широко порозплющувалися, і вони мовчки, затаївши духа, дивилися на Олександру. А вчитель казав:     — Не плач! Коли цьому неправда...    — Правда!.. Правда!..— скрикнула Олександра.— Я вкрала!     І вона заридала ще дужче. У великій класовій світлиці стояло шістдесят школярів мовчки, не ворушачись, а серед їх, припавши головою до столу, гірко плакала маленька білява дівчина.»

«— Я їсти хотіла.    — Хіба ти дома не їла?    — Не їла.    — Чому?    Вона знову змовкла і... зовсім несподівано уп'ять заридала.    — У нас... у нас... нема чого їсти... Батько нічого... не приносять з волості... усе пропивають... Ми їмо су... су... сухарі вже другий тиждень.   І більше вона нічого не могла сказати за слізьми.»

«Олександра після цього довго соромилась глянути учителеві в вічі. Але ні він, ні школярі ніколи не нагадали їй про те, що було. Та й не треба було їй нагадувати. З того часу вже ніщо не могло спокусити її. Дівчата-товаришки її люблять і часто дають їй чого їсти — такого, що з дому приносять. Але вона зрідка бере, хоч і часто сидить на сухому хлібові. Цього року вона здасть останнього екзамена і вийде з школи розумною, правдивою і чесною дівчиною.»1891 «ОЛЕСЯ», ОЛЕСЯ, МИХАЙЛИК,ДІД.

«Це було давно. Це було тоді, як нашу землю шарпали турки й татари, а гетьмани українські ходили з козацтвом одбиватись од ворогів.»

«У хатці жив старий дід Данило. Колись він козакував, був у неволі турецькій, але визволився відтіля. Тепер жив дома, пасічникував. Жінка його давно вмерла. Він прийняв до себе двоє сиріт: дівчину Олесю та хлопца-стрибунця Михайлика. Олеся вже була величенька дівчина, років шістнадцяти. Дід був щасливий з дітьми, а діти були щасливі з ним. Діти так любили, як дід розмовляв з ними. Він розказував їм про турецьку та про татарську неволю. Оце, було, сидить дід у пасіці, робить що-небудь, граблі чи ще що. Михайлик-стрибунець і собі щось тут майструє, і дівчина Олеся з шитвом сидить. Сонце сяє, пташки щебечуть, бджоли гудуть.»

«Олеся глянула. Серед степу їхали люди. Усі були верхи. То були не наші люди. Гостроверхі шапки маячіли здалека. Таких шапок наші не носять. Олеся багато чула дечого від діда. Вона пізнала цих людей — це були татари.»

«— Братику, біжи лісом додому, скажи дідусеві, що їдуть татари. Чуєш?..    І вона потрусила хлопця за плече. Він немов прокинувся з того і глянув на дівчину.    — Біжи, а то дідуся вб'ють.    — А ти ж? — спитався хлопець.    Олеся штовхнула його, щоб біг, кажучи:    — Я знаю сама, що зроблю, — не бійсь! Ніколи говорити — біжи! Та все понад краєм, щоб од багновиці далі!..»

«— Я не поведу вас далі, хоч би ви й убили мене. Я вас, вороги, завела в цей ліс, і ви не вийдете відціль.     Тії ж миті ніж блиснув у татарській руці і вдарив дівчину в груди. Як билина підрізана, впала вона додолу.    Її головонька схилилась і чиста душа покинула тіло. Татарин плюнув на неї, і всі вороги повернули назад.»

«— Кожен повинен боронити свій рідний край, не жаліючи життя! Дай, боже, всякому такої смерті!» 1890.

«ДЗВОНИК», НАТАЛЛЯ, ОЛЕКСАНДРА ВИХОВАТЕЛЬКА

«НЕПОКІРНИЙ», ВАСИЛІЙ ДМИТРОВИЧ УЧИТЕЛЬ, СЕМЕН ОЛЕКСІЙОВИЧ –ТОВАРИШ УЧИТЕЛЯ, ВОЛОСНИЙ СТАРШИНА ПЕТРУШЕНКО, ПОЛІЦЕЙСЬКИЙ УРЯДНИК ШВИДКОВ, ПИСАР ЛЬОВШИН,СІЛ.СТАРОСТА ГУБАНЬ, ПОШТАР ЦУПЧЕНКО.

БОРИС ГРІНЧЕНКО «БРАТ НА БРАТА»

ЄВГЕН КОРЕЦЬКИЙ – УЧИТЕЛЬ, ТАЛЯ ЖІНКА, ЯКОВЕНКО АДВОКАТ, ЛАВРЕНКО, ЛІДА І ВОЛОДЬКА ДІТИ

«Відома річ, що й арештовано його найбільше через ту справу з «конституционным приговором». Звісно, справник уже давно намагався в шкільній раді, щоб Корецького скинуто з учителювання… Але все ж ця справа наробила тоді великого шелесту в їх невеличкому городі. Корецьким і його селом зацікавилися поступові люди з місцевої інтелігенції… . Пішла справа навіть у пресу, — ну, звісно, що все це взято було до уваги, і Корецький мусив «обождать немного» та й дожидає вже два місяці…»

«— Уночі ми получили маніфеста в редакції… Зараз же рішили випустити його окремим плакатом… У десять годин він уже по всьому городу гуляв… Народ висипав на вулиці, — ну, звісно, мітинг… Стали говорити. Амністія — перше слово… Панове, — каже доктор Лавренко, — поки дадуть амністію з Петербургу, — не забувайте, що в нашій тюрмі сидить борець за волю — Корецький. Добиваймось, щоб його випущено!. Ну, звісно, в такі хвилини юрба не міркує довго… Так і шугнули до тюрми, — хотіли силоміць… Та вже ми вмовили взятися до легального способу… Ну, ото й вибрали депутацію з нас трьох: я, доктор Юрковський та Павло Семенович… — і він показує на тих двох, що сидять навпроти Корецького, і тоді тільки він пізнає їх.»

«— Тут, у нашому городі, може на цьому саме майдані, де ми тепер зібралися відсвяткувати зорю нового життя нашого, сходилася колись козацька рада, рада вільного, рада визволеного українського народу. Тяжкою боротьбою добув собі народ волю, визволився з пут, щоб справдити в рідному краї ідеали громадської волі, рівності… Правда, ми програли тоді, сили темряви й неволі, сили похмурого деспотизму були дужчі за нашу молоду новонарождену волю, — вони зламали її… Але ті ідеали, за які наш народ боровся, не жаліючи свого життя, — ті ідеали не могли в душі його зламати ніякий деспотизм, ніяка темрява. І та велика переміна, яка тепер робиться, — не чужа вона нам: ми ждали її, виглядали її в темній неволі кріпацтва, в тяжкому поневірянні після кріпацького життя, боролися за неї, — і ось вона прийшла, сподівана й рідна нам! І коли був час, що народ наш порізнився з інтелігенцією, то тепер цей час минувся: народ виріс, народ зробився вже свідомим творцем свого власного щастя і та свідомість об’єднує його з інтелігенцією в одну велику сім’ю. І ця сім’я борців іде назустріч золотому сонцеві визволення робочих мас, визволення рідного народу і всіх народів з іржавих пут старої неволі… Воно горить, сяє вже, це золоте сонце, і кличе нас: вперед! вище! до високостів щасливого, вільного, могучого робітницького життя!.

Буря оплесків, криків: «браво! слава!» громом гремить серед майдану і знову мають хустки й прапорці, і сяють радісні очі з-під брилика з синьою вуалькою…»

Корецький зостався сам у своїй світлиці. Лампа привітно осявала зо столу всю цю захисну хатку, полиці з книжками… портрети письменників на стінах… велику гравюру в рямцях: Рафаелева мадонна в кріслі з Христом на руках… білий Шевченків бюст на столі… .

Корецький переступив у другу хату. Там стіл уже був порожній, діти спали й тільки біляву та чорняву голівки видно було з-під ліжників. Талі не було.

Він вийшов у садок і пішов стежкою. Ніч була свіжа, але не холодна. Далекі зорі мигтіли привітним промінням. Корецький пройшов аж до кінця стежки, туди, під великі дерева, де був ослінчик. Там, на тому ослінчикові, він побачив темну постать.

— Ти, Талю? — спитав він, підходячи.

Це була вона, але не відказала нічого. Сів біля неї і взяв її за руки. Враз почув, що вона хлипає.

— Талю! — злякався він. — Що тобі, серце? Ти плачеш ?

Таля припала йому на груди і заплакала ще дужче.

— Талю, моє дороге серденько! Скажи, чого ти?

— Господи, невже ж таки справді… справді?. — шепотіла вона крізь сльози.

— Що? Піп справді? — питався Корецький, не розуміючи.

— Невже ж таки справді нічого цього не буде?

— Чого?

— Цього всього… Цих тюрем… засланців… неволі… мук… шибениць… крові… І люди будуть жити вільно — як люди, не як раби… і як брати… і ніколи воно не вернеться?. Ніколи?. Невже ми дожили до цього?

І вона знову вся затремтіла з ридання. А він пригорнув її, гладив і цілував їй голову і, не почуваючи, як його власні сльози капали Талі на обличчя, казав:

— Не буде, серце, не буде неволі!. Скінчилося її панування… Буде нове життя… вільне… братерське життя… щасливе…

І вони плакали вдвох сльозами великого щастя, сльозами намучених неволею і визволених невольників…

А вгорі над ними мигтіли зорі привітним сяєвом і теж, здавалося, казали:

— Не буде… не буде неволі!.

«— Та що казать! — скрикнув сердито Семен. — Яка там кривда!. Ніякої кривди од вас не було!. Це нас збили та й годі… Маніфестом отим!.

— Маніфестом? — перепинив Корецький. — Гарний маніфест цар дав і сьогодні не треба нам ні гніватися, ні битися, а брататися треба. Такий маніфест, щоб не було знущання з людей, щоб виборні з народу люди кращий лад завели…

— А землю?!. А жидам землю мужицьку оддати, то не ви, прокляті демократи, вигадали?! — заверещав чийсь голос, і Корецький побачив перед себе перекривлене зо злості обличчя Валюшного.

— Жидам землю! Землю жидам!. — репетував Гаврило, соваючи кулаки.

— Люди добрі!. — почав був Корецький.

— Бий його, брехуна! — скрикнув старшиненко Михайло і, розмахнувшись з усієї сили, вдарив Корецького в висок.

Корецький схитнувся, але вдержавсь, ухопившися за. штахетки.

Але ту ж мить кулаки посипались йому на голову, на обличчя, на плечі.

Він підняв був руки, щоб захистити голову, і враз побачив перед себе по-звірячому злобне обличчя Демидове, а в його руках високо підняту ломаку.

Корецький бачив, як вона мелькнула в повітрі, як упала йому на голову, — і враз утратив притомність.»

«Корецький зостався стояти трохи віддалік, а Яків пішов купувати білета. Ледве вернувся з ним, — почувся гугіт: то надходив поїзд. Вже здалека пробивали темряву два його великі вогняні ока: вони ближчали, насували і враз довгий змій, пихкаючи вогнем і димом, вирвався з темряви і, грюкочучи й стогнучи, спинився перед станцією.

Стиснув Якову руку і, минаючи станцію, скочив Корецький у останній вагон. Зараз же в куточку за дверима, коло вікна було місце. Корецький визирнув у вікно і трохи далі в темряві побачив самотню постать,— то був Яків. Поїзд свиснув і рушив. Перед Корецьким мелькнула парубкова постать, огні станції, і поїзд кинувся в темряву осінньої ночі.

— Але він винесе мене на ясний день… на ясний день здійснених надій, — думав Корецький.

І вже не почував у собі того тупого безнадійного болю гидкого. Все, що трапилося, здавалося тільки одним моментом з великого діла, а кінець його міг бути тільки один… І хоч який болючий цей момент, — мусять пережити й його, щоб загартуватися до краю…

А поїзд линув могучим ходом, пробиваючи темряву…»1907.

БОРИС ГРІНЧЕНКО «СТЕПОВИЙ ГІСТЬ» Драма на п'ять дій

СТЕПАН ЗОЛОТНИЦЬКИЙ, ШЛЯХТИЧ НЕМОЛОДИЙ. ЯСЬ,ЙОГО СИН ОД ПЕРШОЇ ЖІНКИ, 23 РОКИ. ВАСИЛИНА, ДРУГА СТЕПАНОВА ЖІНКА, 40 РОКІВ. ЯКИМ ДЕМЧЕНКО, ВАСИЛИНИН СИН ОД ПЕРШОГО ЧОЛОВІКА, ПАРУБОК, 23 РОКИ. НАТАЛЯ, ДІВЧИНА, РОКІВ 19,ВАСИЛИНИНА ГОДОВАНКА, СИРОТА

З БАГАТОГО КОЗАЦЬКОГО РОДУ, ДАЛЕКА ДУЖЕ ВАСИЛИНИНА РОДИЧКА. МАРТИН, НЕМОЛОДИЙ ЧОЛОВІК З МУЖИКІВ, У ПАНА ЗА ОТАМАНА. НИЧИПІР, ЧОЛОВІК СЕРЕДНІХ ЛІТ І СЛУГИ В ПАНСЬКОМУ ДВОРІ, МУСІЙ, НЕМОЛОДИЙ ПАРУБОК. КОБЗАР. СТАРА БАБА,ГРИЦЬКО, СЕЛЯНИН, РОКІВ 35.

ДІЄТЬСЯ ПОВЕСНІ РОКУ 1648

«Ясь. (підходить до неї). Наталю! Наталя. Чого? Ясь. Чи дуже ти мене любиш?

Наталя. З якої речі? Що такий осоружний до людей?

Ясь. Не можу ж я з хлопами запанібрата бути: я шляхтич.

Наталя. Ой, як високо ти з своїм шляхетством несешся!

Я с ь. Бо шляхтич — то велика річ! У своїх добрах він — король!.. Правами рівний Вишневецьким та Сопігам...»

«Яким. Наталю, та це ж я!.. Яким!..

Наталя (оступається назад і пильно придивляється до нього). Ти — Яким?.. Яким молодий був, а ти... ти... Яким. А я зостарівся на каторзі турецькій. Наталя. Якимочку! (Кидається й припадає до його.) Мій любий! Мій найдорожчий!.. Мій орле!.. І братик мій, і милий мій!.. Ой, боже ж мій!..

Яким (обнімаючи, цілує Ті). Наталю моя! І ти думала, що я живий? Всі ж думали, що мене й на світі нема. Наталя. Всі, та не я!.. Я вірила!.. Я не могла не вірити, що ти живий!.. Дай же глянути на тебе! (Зазирає йому в вічі.) Ой, який же ти не той! Який же ти чужий!., ї чужий, і рідний!.. Такий рідний, такий!.. О, моє серце! (Знову припадає до його.)

Яким. Щастя має єдине! Мій квіте рожевий (Цілує Ті.) Кохаєш мене?.. Кохаєш так, як і тоді, як ми ще дітьми присягалися довіку любитись?

Наталя. Більше!.. Дужче!.. Розкажи ж мені, де ти був, що з тобою робилося? З початку кажи, як усе сталося?..»

«Золотницький. Слухай же! Яким Демченко — єсть він мені такий саме ворог, як і тобі. До смерті ворог!

Яким. І пан добродій хотів би над їм помститися? Золотницький. Хотів би.

Яким. Ну, а я ж вам нащо здався? Золотницький. Мені треба рук до помсти. Яким. Тобто: чи не позичу я своїх? Золотницький. Твої — руки, моє — злото. Яким. Он як!.. А чи багато злота? Бог знаєте: яка робота, така й плата.

Золотницький. Я дам тобі цей капшук,— в йому повно грошей. (Кида Якимові капшук на коліна.) Це на дорогу. Поїдь у Січ, убий там його, привези мені певні прикмети, тоді я тобі ще не один такий капшук дам.

Яким (бере й зважує капшук на руці). Не один, кажете? А скільки ж?

Золотницький. Два... три... п'ять!

Яким. Єсте скупенькі трохи, пане господарю. (Знову важить капшук на руці.) Не дуже важкий,— голова козача важча.

Золотницький. Привези тільки її мені,— я тобі десять дам!»

«Кобзар. Так, так, тепер танцюриста не до речі... (Дзвонить спершу в струни, тоді співає:)

Нема в світі правди, правди не аськати! Що тепер неправда стала правдувати. Уже тепер правда сидить у темниці, А тая неправда з панами в світлиці; Уже тепер правда стоїть у порога, А тая неправда сидить конець стола. Уже тепер правду ногами топтають, А тую неправду медом напувають. А вже тая правда сльозами ридає, А тая неправда все п'є та гуляє. Чи ти, щира правдо, в темниці умерла, Що тепер неправда увесь світ зажерла?..

Золотницький. Як смієш ти тут співати, клятий волоцюго?.. Геть мені звідси зараз!.. Щоб ніколи цих волоцюг і близько двору не було! Ходять та дурним хлопам всякими брехнями голови набивають! (До челяді.) А ви чого тут позбирались? Робити, дак вас нема, а чортзна-чого слухати, дак зараз позбігаються!.. Геть звідси всі!.. І цього виженіть зараз!..»

«Василина. Беріть його,— він од Хмельницького присланий!

Наталя. Мамо! Це ж син ваш!..

Василина. Син?.. У мене нема сина,— його вбив цей душогуб!

Наталя. Мамо, це син ваш Яким!

Василина (придивляється до Якима, непевним голосом) . Не може цього бути!.. Я свого сина любила... Я його не зрадила 6...

Яким. Любили ви, мамо, свого сина і — зрадили.

Василина (несамовито скрикує і кидається до Якима). Сину мій єдиний, це ж ти!.. Якимочку, це ж ти!.. Ой, боже, що ж я наробила! (Припадає до Якима.)

Жовніри (в цю мить хапають Якима ззаду). Попавсь!

Василина (вирива його в їх із рук). Гетьте! Гетьте, не чіпайте! Це ж син мій! (Жовніри Ті відпихають.)»

«Золотницький. Дак це вже ваша воля?.. Пануйте ж, прокляте хамство, пануйте!.. Та тільки не забувайте, що день мине, два — і ви всі будете на палях кричати, панської ласки благаючи!

Козаки (обурені, кричать). Та що він нахваляється? Дати йому шаблюкою по голові!

Яким (спиняючи). Не важся ніхто його займати!.. Я не хочу його крові... Хай іде собі куди знає з своїми гріхами. Не ми його будемо вбивати,— хай його неповинна кров поб'є!

Наталя (вбігає і кидається до Якима). Якимочку! Невже ж це воля?

Яким (повертається до неї). Воля, мила!»

«Панове молодці! Мамо! Наталю!.. Бог посилає нам волі!»

А. Кримський писав йому: «...Повість — то і єсть Ваш властивий «фах», в повісті Ви робите суцільне враження, тим часом у драмах Ваш талан виявляється нерівно, оазисами».

БОРИС ГРІНЧЕНКО «НА ГРОМАДСЬКІЙ РОБОТІ»

АРСЕН ЯВОРЕНКО, ОЛЬГА ДРУЖИНА, ХАРИТА СЕСТРА АРСЕНА, КРАШЕВИЧ ПАН, ЛАПЧЕНКО-КУРКУЛЬ І ВОРОГ, ПІДКОВА, ПАВЛЕНКО, СЕМЕН

«Арсен. Треба робити, бо зараз поприходять люде.

Ольга. Гості? От чудово! Так нудно, так скучно без гостей! Хто ж то? Арсен. Селяне.

Ольга. Бач хто!.. От уже невеселі гості! Арсен. Вони за ділом прийдуть. Ольга. Діло! Діло!.. Все діло!.. Така нудота!.. Треба ж колись і відпочити, і повеселитися. Арсен. Все ж треба: в антрактах між ділом. Ольга. Тільки антракти!.. Вони такі коротенькі!.. Це мені нагадує класи з їх лекціями, дзвониками... Ах, нудота на селі жити! Ну, скажи, Хариточко, ну, невже тобі весело тут?»

««X а р и т а. [...] Арсен правду каже, що погано, як уся інтелігенція сидить по великих центрах... і цікавиться тільки своїми власними справами: Ольга. А що ж іще їй треба робити? Харита. Та от сюди йти... Треба, щоб культурні люде йшли на село, працювали там... несли світ і культурність туди, де цього нема. Ольга. Та я вже це все чула... тільки не розумію — через віщо це так треба. Арсен. Через те, що кожен з нас повинен служити своєму народові краєві, як уміє. Ольга. Як то служити? Арсен. Ну, повинен дбати про добро громадське... щоб людям краще — і тілом, і духом — жилося... Щоб люде наші не темні, а освічені були, не хворі, а здорові, не голодні й холодні, а наїдені й напитені... Повинен: дбати, щоб на нашій землі не піски та болота були, а поля з колосистим хлібом, з садками запашними, з лісами зеленими...»

«Арсен (сам). От тобі й нове життя з дорогою дружиною!.. Як недавно почалося і як скоро скінчилося, розбилося!,, їй нудно було зо мною, бо я не ставав перед нею щохвилини навколішки, не торохтів з нею про квітчасті нісенітниці, а казав про поважне завдання життя! Хіба женщина може те зрозуміти?.. Хіба під її вузьким лобом може поміститися висока, велична Ідея? На словах... о, на словах вони признають це, а справді... Все, за що їх батьки, брати, чоловіки борються, мучаться, працюють, на смерть навіть ідуть,— все те їм річ незрозуміла, нудна, а часом просто дурниця, з якої вони сміються, глузують!.. Чоловік високої душі, могучої сили, величної ідеї — такий чоловік іде в бій за найкращі, найсвятіші ідеали свого часу, за найдорожчий духовний скарб людський,— а вона? Що вона йому другом стане, товаришем у роботі? Де там! Хоч зрозуміє ж! Не сподівайся!., їй він рівний з яким джиґуном язикатим, крученим шелихвостом — той на неї кивне, а вона вже й зуби йому показує... Навіть того вона не може зрозуміти, що її ж краса збуджує в душі закоханому в

неї високим лицарським коханням! Одурений мужчина даремне дожидає в цьому ласкавому осяйному погляді відповіді на кохання! Даремне шукає глибокого почування в тієї, що не може знати тії глибокі й сили! Що їй до всього того? Чужу честь, свою честь і шану вона не посоромиться в багно втоптати, аби кинутися якому пройдисвітові на шию! Ніжненькими пальчиками, щебечучи, як пташка, з небесним виглядом, вона роздере те серце, що їй, нещасне, віддалося,— роздере й кине скривавлене під ноги — хай тріпочеться, конаючи в останніх муках!.. І це люде? І їх можна поважати?»

«Арсен (виступає наперед). Назад усі!.. І слухати, що я казатиму! (Всі

стихають одразу й спиняються.) Хай вийде один і каже, що зробилось і

чого вам треба! Та каже тихо, без галасу! Ну, виходь хтось!

Селяни. Вода залила не то болото, а й поле наше... од Кривої балки аж до

села вода поняла... Шо ж ми тепер робитимем, шо наше поле болотом

стало?

Арсен. Дак он як!.. Ви самі собі лиха наробили, а тепер приходите ґвалтом до мене, на мене нападаєте! Ви самі перегородили річку, примусили воду розлитися, а тепер я винен! Ви безчесно забрали в мене вмову, не дали мені діла доробити, а тепер я повинен за ваш безум та вашу нечесність одвічати!.. Ви повірили дурисвітові, а тепер ще й ґвалтуєте тут, тягти мене хочете!.. Ні, ви потягніть самих себе, потягніть того, хто вас дурив і до цього призвів! Де він? (Побачивши старосту, витягає його наперед.) Ну, ось ти скажи їм — що ти наробив? Подивись на громаду,— ти в їх землю відняв, ти в їх останній хліба шматок одняв! Як же тепер? Сміятися будеш, як їх діти плакатимуть з голоду! Геть мерзенний!.. Піди позісся на гілляку, коли в тебе є хоч крихта сорома, хоч крапелина сопи!»

«Селяни. Грошей ми дамо!.. З громадських дамо!.. Скинемось!.. І ваші вернемо, і на роботу дамо. — Самі робітників постачимо!.. Громадою робитимем... — Тільки пожалійте нас, поможіть!.. Арсен. А вірите мені тепер? Селяни. Віримо! Всі віримо! Арсен. Будете мене слухатися? Харита. Будуть! Будуть! Селяни. Будемо!.. Арсен. Коли так, — усю громаду на роботу!..»

ПАВЛО ГРАБОВСЬКИЙ (зб. З півночі)