10. Проблема конкурентоспроможності України в глобальній економіці.

Аналіз конкурентних позицій України засвідчує досить низький її рейтинг у світовому економічному середовищі, що не відповідає наявним ресурсам та потенційним конкурентним можливостям країни. В Україні відсутня чітко сформована стратегія підвищення конкурентоспроможності, не створено економічне середовище, яке б сприяло ефективній конкуренції та давало б можливість підприємцям досягти успіху за рівних умов.

Розробка та реалізація державної стратегії підвищення конкурентоспроможності вітчизняного виробництва потребує ґрунтовних досліджень і розробки та впровадження практичних заходів. Перш за все потрібні зміни в баченні проблем конкуренції державою. Тобто створення такої промислової політики незалежної держави, яка б відповідала умовам ринку, вимогам інтегрування в світову економічну систему, реалізовувала національні інтереси. Метою промислової політики на етапі інтеграції України до ЄС повинна стати підвищення конкурентоспроможності вітчизняного виробництва.

Міжнародне співтовариство на сьогодні виробило ряд умов та правил, дотримання яких дає змогу не тільки приєднатися до світового ринку, але й конкурувати на умовах рівного партнерства на ринках інших країн. Це інструмент для підвищення ефективності економіки та створення сприятливих умов розвитку технічного та наукового прогресу, який сприяє придбанню товарів та послуг і водночас захищає права споживача.

Заходи по підвищенню конкурентоспроможності вітчизняного виробництва слід зосередити в першу чергу на таких напрямках:

- узгодження конкурентної політики з вимогами законодавства та правовим полем взагалі;

- прискорення оптимізації структури форм власності та формування прошарку дрібних та середніх власників;

- удосконалення регулювання діяльності суб’єктів монополій та створення сприятливого економічного середовища для всіх суб’єктів економічних відносин;

- шляхом вдосконалення податкового законодавства, активізації виробничої та інвестиційної діяльності, стимулювання процесів фінансово-промислової інтеграції;

- на базі ефективного використання географічних та національних конкурентних переваг України, розробка державної стратегії підвищення конкурентоспроможності вітчизняного виробництва;

- державна обґрунтована підтримка галузей і виробництв, які можуть підвищити свою конкурентоспроможність не пізніше середньострокового періоду та мають перспективи економічного розвитку.

До останнього часу в Україні була відсутня чітка послідовна скоординована політики, яка б стимулювала виробників підвищувати якість продукції. Багато в чому це пояснюється тим, що на підприємствах України недостатньо кваліфікованих мало менеджерів, спеціалістів, фахівців, які володіли б необхідними знаннями у сфері управління якістю. Поряд з цим досвід окремих підприємств, які мають високі досягнення у сфері якості продукції, не поширюється через відсутність ефективної системи інформаційного забезпечення.

11. Система критики глобальних процесів.

Здебільшого критика глобалізації у найзагальнішому вигляді будується на невизнанні її сприятливих наслідків і наголошенні на тому, що сили, які стоять за глобальними економічними трансформаціями, виступають проти використання глобальних регуляторних інструментів, сприяють створенню транснаціональних утворень, дії яких підривають стабільність державних соціальних структур, не відповідають суспільним потребам і є абсолютно неконтрольованими.

Найбільш відомими і послідовними критиками глобалізації є американські економісти Д. Барбер, Д. Кортон, Г. Дейлі, П. Бьюкеннен, Дж. Голдсміт. В основному їхні критичні зауваження до протікання глобальних трансформацій репрезентують інтереси чотирьох базових соціально-політичних груп.

1. Противники глобалізації з лівого політичного флангу звертають увагу на те, що сотні мільйонів трудящих постійно перебувають під негативним впливом минулих і майбутніх глобальних фінансових потрясінь, непередбачуваних наслідків упровадження інформаційних технологій і важкокерованих економічних процесів. Очевидними, на їхню думку, стають негативні результати процесів глобалізації, що з часом тільки поглиблюються. Це зростаюча нерівність у прибутках внаслідок активізації конкурентної боротьби на ринках, відсутність гарантій довготермінової зайнятості, відчуття беззахисності і відчуження від результатів виробництва.

З точки зору економістів лівого флангу, саме СОТ є останнім за часом виникнення уособленням всієї системи глобального корпоративного управління. До них приєднується і С. Джордж, який наполягає на необхідності усунення впливу «антидемократичних інститутів, подібних до СОТ, і початку загальної битви за цивілізаційні цінності і свободу проти варварства і тиранії».

У політичному плані очевидним є також і те, що перемога ідеології глобалізму означає перш за все історичну поразку лівого спектру практично в кожній країні. Ліві політичні партії будуть більше нездатні одержувати перемоги на виборах і делегувати власних представників до складу національних урядів, адже на сьогодні перспективність реалізації лівої політико-економічної платформи поставлена під сумнів.

2. Противники глобалізації з правого політичного флангу і, перш за все, в США все сильніше відчувають загрозу втрати ясно вираженого національного суверенітету. Культурні та етнонаціональні цілі держави вимагають підтримки сильного і ефективного державного регуляторного механізму. Саме тому в глобалізації вбачається тут найголовніший противник релігійних і родинних цінностей, суспільної солідарності. Неоконсерватори незмінно наголошують, що США є країною з ідеалами, що віра Америки в демократію є спадщиною американської традиції, яку Г. Моргентау назвав колись «націоналістичним універсалізмом». Правих у США хвилює можливість знецінення військових сил, існування яких за умов глобалізаційного космополітизму втрачає докорінний зміст. Релігійний порив відрізняє неоконсерваторів від лібералів, і саме це не дозволяє їм сприйняти глобалізм, який є, на їхню думку, ідеологічним різновидом небажаного космополітизму.

3. Комунітаристи вбачають у глобалізації антитезу невеликим сусідським спільнотам, які, з їх точки зору, являють собою основу реальної демократії і охорони прав громадян. Світові ринки через їхню колосальну віддаленість підривають власність громадян — базис, на який спирається сучасна демократія. Ніяка система трудової мотивації, на їх думку, нездатна замінити сусідські спільноти. Своєю поведінкою (повним відчуженням та відгородженням від усього суспільства та благ сучасної цивілізації) намагаються довести, що вони уособлюють справжню демократію, яка суперечить глобалізаційним процесам. Представники – аміши, квакери.

Критики глобалістичних теорій вказують, що інтернаціональність, яка гучно декларується, космополітизм великих компаній є тільки теоретичними визначеннями, які не відповідають дійсності. Серед 100 великих корпорацій світу немає жодної, національна належність якої не була б ясною, і яка була б дійсно глобальною. За всіма параметрами — інвестиційна концентрація, місце розташування дослідницьких центрів, національність власників, акціонерів, менеджерів і дистриб’юторів — чітка національна орієнтація відстежується негайно. Навіть технологічний рівень корпорації повністю відображає рівень країни належності.

4. Як будь-яке потужне явище, що викликає докорінні зміни, глобалізація зустрічає відчайдушний опір перш за все з боку професійних союзів, культурних традиціоналістів. Саме той факт, що процеси глобалізації, по суті кажучи, абсолютно ігнорують політичний лад окремої країни заради досягнення цілей гіпотетичної загальної стабільності, передбачуваності, транспарентності, що дають можливість відчувати можливості і загрози масового інвестування, викликає активний спротив серед суспільно свідомих рухів і окремих громадян.