7. Філософія нового часу. Пошуки продуктивного методу пізнання:емпіризм, раціоналізм

Емпіри́зм (грец. έμπειρία — досвід) — напрям у теорії пізнання, що визнає чуттєвий досвід джерелом знань і стверджує, що все знання ґрунтується на досвіді. Протистоїть раціоналізму та містицизму. При цьому, інша пізнавальна здатність людини — розум — розглядається в емпіризмі тільки як сполучення і перекомпонування того матеріалу, що даний нам у досвіді, а також як здатність, що у принципі нічого не додає до змісту нашого знання. У методологічному плані емпіризм — це принцип, відповідно до якого життєва практика, мораль і наука повинні базуватися винятково на відповідному досвіді.

Раціоналі́зм (від лат. ratio — розум) — філософська точка зору, яка наголошує першість і компетентність розуму (логічного ходу міркування) в пошуках правди. В історії філософії раціоналізм протиставляється емпіризму — філософській установці, яка кладе в основу пошуків істини досвід.Для формування науки Нового часу, характерна орієнтація на пізнання дійсності, що опиралася на відчуття. Одночасно перед філософами і вченими потає питання про сутність і характер самого пізнаня, що приводить до підвищення значення гносеологічної орієнтації Нової філософії.Якщо орієнтація на чуттєве і практичне пізнання провокується розвитком емпіричної науки, то намагання вияснити взаємозв’язок і взаємодії закономірно веде до збільшення раціонального розгляду, який ближче до Евклідової геометрії, ніж до арістотелево-схоластичної концепції. Тому з розвитком чуттєвого емпіричного пізнання світу розвивається і точне, раціональне, математичне мислення. Як емпіричне так і раціональне пізнання ведуть до розвитку науки як цілого, формують її характер і проектуються на складальні основні напрями філософського мислення Нового часу.

8. Філософія просвітництва:проблеми свободи людини

Філософія Просвітництва, поставивши акцент на розум, успадкувала багато від раціоналізму, однак значно почерпнула також із ідей емпіризму. На відміну від раціоналістів, наприклад, Декарта, розум у просвітників не пасивне вмістилище вічних ідей спільних для людини і Бога, а є активним знаряддям перетворення життя. Це зумовлено загальним прагненням просвітників до змін, реформ суспільства і вірою в те, що, спираючись на науку, можна встановити нові розумні закони й перебудувати світ на краще.Людина у філософії ХVІІІ ст. уявляється, з одного боку, як окремий індивід, який діє згідно зі своїми інтересами. З другого боку, відкидаючи добуржуазні форми спільності, філософи ХVІІІ ст. пропонують замість них, нову – юридичну спільність, перед обличчям якої усі рівні. Просвітителі потребують визволення від конфесіональних, національних, станових кордонів. Нещадній критиці підлягало усе – свавілля феодалів і монархів, станові привілеї, релігійні забобони. Щодо поглядів на суспільство, просвітителі вважали головним знаряддям усунення недоліків існуючого ладу розповсюдження наукових знань, ідей добра та справедливості. Боротьба розуму проти неосвіченості – ось що, за їхньою думкою, спонукає розвитку суспільства. Але саме в філософії Просвітництва людина постає як неповторна особистість та індивідуальність.