9.Спілкування, управлінське спілкування

Спілкування — це міжособовий або міжгруповий процес, основою якого є обмін між людьми результатами їхньої психологічної діяльності: засвоєною інформацією, думками, оцінками, почуттями, настановами тощо.

У спілкування люди вступають з певного приводу. Воно обов'язково має або передбачає певний результат—зміну діяльності або поведінки інших людей. У процес спільної діяльності, крім суб'єктів спілкування, залучені предмети спілкування, які визначають його зміст. Отже, в управлінні персоналом спілкування реалізується як ділове (офіційне, формальне).

Управлінське спілкування — це ділове спілкування між суб'єктом і об'єктом управління в організаціях, яке здійснюється знаковими засобами і зумовлене потребами спільної діяльності.

В управлінському спілкуванні суб'єкт і об'єкт управління обмінюються інформацією у формі рішень, задумів, ідей, звітів, доповідей, повідомлень. Саме ділове спілкування в цьому разі є комунікативним процесом, який має такі особливості:

• наявність зворотного зв'язку;

• наявність комунікативних бар'єрів;

- феномен комунікативного впливу.

На інтегральному рівні спілкування забезпечує функціонування організації, виконуючи такі функції:

- регулювання — у процесі спілкування здійснюється прямий і опосередкований вплив на персонал, організовуються спільні дії, погоджуються цілі й методи їх досягнення;

- соціального контролю — підтримання відповідності методів, форм, принципів роботи нормативним вимогам, зафіксованим у розпорядженнях, наказах, групових і соціальних нормах;

- соціалізації — засвоєння персоналом, особливо молодими працівниками, соціальних норм, комунікативних навичок і вмінь, прогресивних стандартів поведінки, зорієнтованості на інтереси організації тощо;

- соціально-педагогічну — вплив на виховання та розвиток особистості працівників.

На локальному рівні (спілкування між керівником і підлеглим) управлінське спілкування виконує такі функції:

- контактну, метою якої є встановлення контакту й підтримання взаємозв'язку у формі постійного взаємного орієнтування;

- інформаційного обміну повідомленнями, думками, замислами, рішеннями;

- спонукальну — стимуляція активності працівника, щоб схилити його виконати певні дії;

- координаційну — взаємне орієнтування та погодження дій для організації діяльності;

- розуміння — адекватне сприйняття змісту повідомлення і розуміння намірів, переживань станів співрозмовника;

-амотивну — пробудження у співрозмовника потрібних емоційних переживань, або зміна останніх;

- налагодження стосунків — усвідомлення свого місця в системі статусних ролей, ділових, міжособових зв'язків у групі;

- впливу — зміна станів, поведінки, ціннісно-мотиваційної сфери (намірів, установок, думок, рішень, уявлень, потреб, стан­дартів поведінки).

10.Сторони і суб’єкти соціального партнерства

Основні ст. Роботодавець — власник підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, виду діялі та галуз належності(вповноваж ним орган чи фіз ос, яка відповідно до законод використовує найману працю. Роботодавець є носієм перв прав у соціально-трудових відносинах. У трудових правовіднос роботодавця як юридичну особу представляє вповноважена ним особа — керівник підприємства (організації). Останній укладає індивідуальні й колек­тивні договори, звільняє працівників в установленому порядку, виконує різноманітні функції щодо організації виробництва, опе­ративного управління власністю відповідно до укладеного трудо­вого договору (контракту). Роботодавця як фізичну особу в труд правовіднос з найманими працівниками представляє безпосередньо сама особа. Отже, під терміном «роботодавець» слід розуміти юридичну чи фізичну особу, яка є власником засобів виробництва, створює ро­бочі місця, використовує найману працю згідно з трудовим дого­вором, який від роботодавця — юридичної особи вповноважений укладати керівник підприємства (організації), а від роботодав­ця — фізичної особи — безпосередньо ця особа.

Найманий працівник — це фізична особа (громадя­нин), яка перебуває в трудових відносинах з роботодавцем. Ці відносини виникають на підставі укладеного трудового договору. Основою трудового договору є виконання трудової функції, що спричиняє як обов'язки найманого праців­ника, так і роботодавця перед останнім, які мають правовий, ор­ганізаційний, економічний і соціальний характер. Виконання трудової функції безпосередньо пов'язане з дотри­манням внутрішнього трудового розпорядку, виконанням існуючих посадових інструкцій, інших трудових регламентів і означає входження громадянина до складу працюючих (штат) цього під­приємства (організації), реальне перетворення його в найманого працівника. Так найманий працівник — це фізична особа (громадянин), яка перебуває в трудових відносинах з роботодавцем на підставі укладеного трудового договору (конт­расту) і безпосередньо виконує трудову функцію відповідно до існуючих регламентів (норм, інструкцій, положень тощо). Стороною соціально-трудових відносин можуть бути лише ті працівники, у яких є договори з роботодавцями і, від­повідно, певний правовий захист. Та частина економічно активного населення, яка зайнята в так званому неформальному секторі економіки, практично випадає з офіційної сфери соціально-трудових відносин. Суб'єкт соціального партнерства — це юр або фіз особа, яка володіє первинними або делегованими первинними носіями правами в соціально-трудових відносинах. Суб'єктами відносин, що аналізуються, можуть бути окремі роботодавці, об'єднання роботодавців чи їхні органи; наймані працівники, об'єднання найманих працівників чи їхні органи; органи законо­давчої та виконавчої влади, місцевого самоврядування. Відмінність між сторонами й суб'єктами соціального партнерства полягає в тому, що перші є носіями первинного права в цих відносинах, а другі можуть володіти як первинними, так і делегованими первинними носіями правами.

4 групи суб'єктів соціального партнерства: 1.це первинні носії прав і інтересів (наймані пра­цівники, роботодавці, держава, місцеве самоврядування). 2.це представницькі організації та їхні органи. Вони є но­сіями делегованих повноважень (об'єднання роботодавців, про­фесійні спілки, органи влади й управління). 3. орга­ни, через які реалізується соціальний діалог (Національна рада соціального партнерства, інші постійні або тимчасові органи в галузях, регіонах, на підприємствах (організаціях). 4. це органи, які покликані мінімізувати нас­лідки можливих конфліктів, попереджувати загострення соціаль­но-трудових відносин (примирні, посередницькі структури, неза­лежні експерти, арбітри тощо), а також навчальні, інформаційні, консультативні та інші формування. Суб'єкти соціального партнерства, що належать до перших двох груп, реалізуючи первинні або делеговані їм повноваження, є сторонами переговорів, угоди (договору), колективного чи інди­відуального трудового спору тощо