Тема 3. Становлення та розвиток фінансової науки

1. Еволюція фінансової науки.

2. Розвиток фінансової науки в Україні

3. Новітні уявлення вітчизняних вчених про розвиток фінансової науки

1. Еволюція фінансової науки.

Після розрізнення двох частин політичної економії, зробленого А. Смітом (за сучасною термінологією - позитивної і нормативної економічної теорії), його німецькі послідовники зробили значний крок уперед, виділивши третю складову частину - фінансову науку. Особливо значну і аргументовану підтримку дістав розгляд фінансової науки як самостійної галузі знань у працях російських та українських вчених (В.О. Лебедев, IX. Озеров, К.Г. Воблий, В.Ф. Левитський та ін.).

Подальшим кроком у дослідженні диференціації і обґрунтуванні її стали праці представників австрійської школи, насамперед одного з її основоположників, професора Віденського університету К. Менгера (1840-1921). У своїй праці "Дослідження про методи соціальних наук і політичної економії особливо" (1882) австрійський вчений виділив три групи наук: 1) історичні; 2) теоретичні; 3) практичні. На думку Менгера, світ явищ, які підлягають вивченню, охоплює або конкретні явища в їх просторі та часі і в їх взаємних конкретних співвідношеннях, або форми явищ, що повторюються. Залежно від цього виділялися дві групи наук, які дуже відрізняються між собою: науки про індивідуальні явища і науки про родове пізнання. До перших віднесені історичні науки (історія господарського побу­ту і статистика), а до других - теоретичні і практичні.

У класифікації К. Менгера та його послідовників (Л. Косса, Є. Філіппович, В.Ф. Левитський, К.Г. Воблий та ін.) практичні науки поділяються на: 1) економічну політику і 2) практичне вчення про сингулярне господарство. Останнє ж у свою чергу ділиться на фінансову науку і на практичне вчення про приватне господарство. Фінанси визначені як наука про основи для доцільного, що відповідає певним умовам, ведення найбільшого сингулярного господарства- державного та інших господарських суб'єктів, що мають фінансову владу.

Класифікація представників нової історичної школи. В останній третині XIX ст. основними опонентами менгерівської класифікації економічної науки виступили представники нової німецької історичної школи на чолі з її основоположником, професором Галльського, Страсбурзького та Берлінського університетів Густавом Шмоллером (1838-1917). У світовій економічній літературі добре відома багаторічна полеміка між К. Менгером і Г. Шмоллером у галузі методології і теорії пізнання, що розвернулася в останній третині XIX ст. В історію економічної та фінансової думки вона ввійшла під назвою "Суперечка про методи". Пізніше вона знайшла своє до­кладне відображення в працях ряду вчених (В. Гасбах,К. Ар-том, В.В. Святловський, Г.Ф. Симоненко, М.О. Сірінов та ін.).

На думку Шмоллера, так звані практичні економічні науки - це дисципліни, що відмирають: великим прогресом є перетворення їх на дисципліни теоретичні, як це вже й відбулося з фінансовою наукою. Таким чином, представники нової історичної школи на чолі зі Г. Шмоллером у своїй класифікації економічних наук виділили дві частини:1) загальну;2) особливу (або спеціальну), до якої віднесли практичну економію і науку про фінанси. Але при обґрунтуванні своєї класифікації вони допустили немало хиб, які піддалися критиці з боку прибічників інших на­прямів політичної економії.

На грунті теорїї граничної корисності в фінансовій науці виникла самостійна школа, основними представниками якої стали Е. Сакс (Чехія), Л. Вальрас (Швейцарія), У. Джевонс (Англія), С. Рікка-Салерно, А. Граціані (Італія), Е. Селігмен (США) та Ін. Найбільш інтенсивно вони розробляли теорію податків і їх перекладення.

Провідний представник цієї школи - професор Празького університету Е. Сакс критично відносився до класифікації економічних наук К. Менгера. Він не заперечував проти виділення фінансової науки в самостійну галузь знання, але вважав помилковою точку зору К. Менгера про фінансову науку як прикладну. На думку Е. Сакса, політична економія і фінансова наука належать до розряду точних наук. Останню треба перебудувати на засадах теорій маржиналізму. Як аргумент вчений висунув положення про те, що колективні потреби - це ті самі індивідуальні потреби, бо їх зазнають окремі індивіди і вони можуть бути задоволені тільки через споживання матеріальних благ. Тому, на думку Е. Сакса, фінансове господарство- це споживання багатств на задоволення певнихпотреб; звідси його закони визначаються суб'єктивною цінністю.

Класифікація К. Воблого. Видатний вчений, професор Київського університету і Київського комерційного інституту К.Г. Воблий (1876-1947) проблему класифікації економічних наук, завдань і методів кожної з них зокрема спеціально розглянув у праці "Питання про метод в історії політичної економії (історико-методологічний нарис)" (1907). Вчений вважав, що наука повинна дати відповідь на запитання: "Що є, як і чому воно так відбулося (звершилося) і як буде розвиватися далі?" Цей загальний принцип потрібно покласти в основу класифікації економічних дисциплін. З усіх існуючих на початок XX ст. класифікацій К. Воблий найбільше задовільною вважав систему, обґрунтовану К. Менгером. Предмет науки про фінанси вчений визначив так: вчення про державні доходи і витрати, державний кредит, фінансове управління та контроль.

У XIX - на початку XX ст. в економічній науці реально існували дві тенденції: до диференціації (спеціалізації) наук і до утримання їх у лоні політичної економії. Обидві тенденції знаходили своє відбиття і в класифікації економічних наук.

Протягом другої половини XIX ст. в самій фінансовій науці мали місце дві точки зору на її співвідношення з фінансовим правом. Згідно з першою, вчені (А. Вагнер, Л. Штейн, Г. Еллінек, І.Х. Озеров та ін.) заперечували самостійність фінан­сового права і не визнавали межі між фінансовим правом і фінансовою наукою. ПрофесорОзеров, наприклад, ототожнював поняття "фінанси", "фінансове право", "фінансова на-. ука" і "наука про фінанси" як ідентичні. На його погляд, фінансова наука (або в просторіччі "фінанси") вивчає господарство союзів публічного характеру (держави, общин), тобто сукупність відносин, що виникають на грунті добування і витрачання цими союзами матеріальних засобів; вона досліджує також відбиття різних форм господарства на різних сторонах народного життя.

Інші вчені розрізняли фінансову науку і фінансове право як відносно самостійні наукові дисципліни зі своїми предметом та методами дослідження. Вони зводили завдання науки фінансового права, що трактувались у нормативістському дусі, до вивчення позитивного законодавства.

Професор кафедри фінансового права Санкт-Петербурзького університету Леонід Ходський (1854-І919) визначив фінансову науку як науку про державне господарство, предметом якої вважав систематичне дослідження та оцінку способів добування матеріальних засобів, необхідних державі для виконання її найближчих цілей і способів ведення державних підприємств. Відповідно до цього визначення вчений до складу фінансової науки включив: І) викладення теоретичних основ різних видів доходів;2) вивчення діючого фінансового законодавства, тобто фінансовеправо у тісному смислі; 3) вивчення та критичну оцінкуфактичного матеріалу, що відноситься до державного господарства; 4) вироблення раціональних основ для ведення всіх частин державного господарства. Отже, заскладом елементів та завданнями фінансова наука, у розумінні Л. Хомського, була набагато ширшою, ніж поняття фінансового права. Як бачимо, останнє становило лише суттєву частину фінансової науки. На думку вченого, фінансове право повинно слугувати вихідним пунктом в усіх фінансових дослідженнях,але воно вже не може вичерпати зміст фінансової науки.

Таким чином, економічна і фінансова думка XIX - початку XX ст. відзначена численними спробами класифікації (систематизації) економічної науки. Вони, як бачимо, адекватно відбиті в історії економічних і фінансових учень багатьма відо­мими їх представниками, в тому числі вітчизняними. Багато з питань класифікації та їх вирішення, на наш погляд, не втратили своєї актуальності й понині.