Автокопия 11.asd

55. У романі «Вальдшнепи» читач знайомиться з ідеєю національного відродження України, що вирувала в 20-х роках 20 століття. Перед ним постають молоді люди, розчаровані в комуністичній партії й недавній революції, котрі прагнуть іншої країни з новими ідеалами. Чи вдалося їм досягнути поставленої мети, невідомо, бо друга частина роману так ніколи й не дійшла до читачів. В 5 числі «Вапліте» вміщено частину роману Хвильо­вого «Вальдшнепи». Хвильовий виводить своїх героїв на літературний кін, щоб довести, що радянська Україна нерадянська, що диктатура пролетаріяту не диктатура про-летаріяту, що національна політика це одна лише омана;що український народ виключно відсталий, безвольнийлюд, що йде переродження, що, нарешті, сама партія, то єорганізація лицемірів. Блискуче, талановито ці думки вия­вляє в своїх «Вальдшнепах» Хвильовий і, зробивши такуаналізу нашої діисности, доводить, що єдине гасло, якеможе запалити мільйони, піднести їх на височінь патосуборотьби за Україну, за народ, то є національне відрод­ження, відродження нації. Для інтерпретації роману М. Хвильового дуже багато важить його інтертекстуальне прочитання крізь призму творчості Ф. Достоєвського, на що автор сам прямо й недвозначно вказував через імена головних персонажів - Дмитра Карамазова та Аглаї. . Друга частина роману була надрукована у шостому номері журналу “Вапліте”. Цей номер був конфіскований, повного тексту роману донині не знайдено. Персонажі твору, настійливо полемізуючи, дошукуються відповідей на найгостріші проблеми дійсності, розмірковують про болісні проблеми національного буття, культурного відродження України, про осмислення складних уроків революції. Руйнується людська мораль, нехтуються етичні норми, помирає духовність. Карамазов, герой незакінченого твору “Вальдшнепи”, вважає, що свідоме убивство в ім’я соціальних ідеалів ніколи не може бути злочином. Інша героїня Аглая вважає, що підслуховувати, вистежувати, доносити — це вияв вірного служіння ідеалам революції. Шпигунство стає потребою її душі.Вперше в нашій літературі М. Хвильовий показав, як деформуються омріяні ідеали революції, як люди втрачають віру і намагаються пристосуватися до нових умов і як більшовицька партія зраджує цим ідеалам.  Микола Хвильовий, очевидно, за вказівкою відповідних органів знищив рукопис другої частини роману, тому вона не збереглася ні в архіві письменника, ні в архівах журналу, цензурного відомства чи спецслужб. Із кожним роком сподівань на те, що текст буде знайдено, усе менше й менше. Твір порушує проблеми між статевих, еротично-сексуальних взаємин і стає в 1920-х роках однією з найактуальніших у літературі. Сприяли цьому і фройдівська та ніцшеанська теорії, з якими були знайомі широкі верстви інтелігенції. і впроваджуване в перше пореволюційне десятиліття марсистське гасло "вільного" кохання, і визнання жінки рівноправним суспільним, а також і сексуальним партнером. Ця проблема була не чужою і для творчості М. Хвильового, який протиставляв міщанській розпусті й задоволенню тваринної хоті високе кохання, що, однак, не мислилося без тілесної насолоди. Добу, в яку М. Хвильовий писав свій роман «Вальдшнепи» (1928 рможнасхарактеризувати як історичний момент, «…коли людська натура змінилася. Змістилисявсі людські стосунки…» У такий непростий час Хвильовий вводить в українську літературу «новий тип» людини. В романі такий тип можна ототожнити із героїнею на ім'я Аглая. Це новий тип жінки в суспільстві. «Нові жінки» були сильними жінками, спроможними на самотній виклик суспільству. Вони надзвичайно емоційні й наділені могутньою, важко стримуваною сексуальністю. М. Хвильовий невипадково обрав для головної героїні роману «Вальдшнепи» ім'я Аглая, адже воно міцно закріплене в літературній традиції - таке ім'я носила одна з головних героїнь роману Ф. Достоєвського «Ідіот» Аглая Єпанчина. Ще одною характерною рисою творчості письменника є інтелектуалізм. Його стиль наповнений асоціаціями, і таке складне письмо вимагає підготованого читача. Але разом із тим, Микола Хвильовий прагнути витягти українського читача з "лабет просвітянської літератури", яка була примітивною і "назадницькою". Виступ індивідуалізму Хвильового - це одна з найяскравіших творчих і людських особистостей в національній культурі двадцятого століття. Неординарна й складна постать українського відродження першої чверті минулого століття. Він створив власний неповторний стиль в українській прозі, основою якого є «запах слова», особливе музичне наповнення його творів. Микола Хвильовий філософськи осмислив сумніви покоління щодо ідеологічної боротьби у вже згадуваному незавершеному романі «Вальдшнепи». Це яскраво помітно в процесі знаття культурних табу. Зокрема, це і висловлені міркування його героїв про постать Тараса Шевченка у романі. Варто згадати і його власні думки про Івана Франка у памфлетах та критика «просвітянської літератури».

56. «Третє цвітіння» М. Рильського — явище, унікальне в нашій літературі, — об'єднує збірки поета, написані в останній період його творчості: «Троянди й виноград» (1957), «Далекі небосхили» (1959), «Голосіївська осінь» (1959), «Зграя веселиків» (1960), «В затінку жайворонка» (1961), «Зимові записи» (1964).Для лірики письменника останніх років характерна простота, ясність, філософська заглибленість. Не тільки краса природи (збірка «Троянди й виноград»), а й краса душі людської хвилювала художника. Людина, пише М. Рильський, без відчуття поезії, мистецтва не може бути по-справжньому щасливою. Збірка «Троянди й виноград» (1957) сприймається як натхненна пісня про красу людського буття, красу мистецтва і природи, про творчу працю. Водночас поет гнівно виступає проти такого мистецтва, поборники якого, заперечуючи реалістичну творчість, вигадують всілякі формалістичні «безглузді сплети ліній, все бездумне і пусте».У збірці «Далекі небосхили» (1959) Рильський зібрав твори, присвячені темам дружби народів нашої країни, інтернаціонального єднання трудящих усього світу. Народилась вона після багатьох подорожей поета.Рильського бентежило те, що дехто поезію, мистецтво віддав на відкуп технократичним, а то й прагматичним, споживацьким тенденціям, а він, як поет-гуманіст, боровся за те мистецтво, яке сприяло гармонійному розвитку особистості. Внутрішній світ людини в усій його красі оспіваний автором у «Голосіївській осені». На думку поета, визначальною рисою інтелектуальної людини має бути духовність. Поезія збірки, як кажуть літературні критики, повернулася в бік внутрішнього світу, духовного життя людини і сприяла розвитку цього жанру, його тем, жанрів і мотивів.Традиційна тема важкого тягаря прожитих літ і перетворення його у хвалу життя також має місце в збірці (вірш «Як забути»). Остання збірка поета «Зимові записи» (1964). Вона вражає читача незвичайною силою виражених у ній думок і почуттів. Як відмітила літературна критика, читаючи вірші цієї збірки, читач відразу поринає у світ поета — «чистий,тихий», світло-кришталевий.У віршах збірки — сповідь про те, чим жила, боліла і раділа його бентежна й неспокійна душа на схилі літ. Та не гіркотою пройняті поетові рядки. Його серце охоплює радість від того, що життя не прожите навмисне, що життя прожите з людьми. Особливістю ідіостилю Рильського є багатство ритмічних та інтонаційних ходів, виняткова мелодійність, музичність вірша, багатство тропів — метафор, алегорій, персоніфікацій і порівнянь. Характерним для Рильського є постійне оновлення поетичного словника, насичення його словами щоденного вжитку, уміння пробити поетичними звичайні, «прозаїчні» слова й поняття. Поет створив багато неологізмів, але так майстерно, що вони в контексті звучать, як давно вживані слова. Як досвідчений знавець класики, людина ерудована, він широко використовує історичні та літературні асоціації, паралелі, що створює особливий колорит поетичних творів. Вражають у віршах розгорнуті образи-символи, серед яких найвідомішими є образи троянди й винограду

57.Повість «Смерть» належить до низки творів Бориса Антоненка-Давидовича, в яких письменник намагається осмислити долю інтелігенції в революції, зокрема доля тих діячів, що на початку були активними в українській національній революції, а пізніше змінили погляд чи обставинами змушені були перейти до співпраці з радянською владою. Серед творів Бориса Дмитровича, присвячених цій проблемі, найбільшим і найглибшим, на думку літературознавця Григорія Костюка, є повість «Смерть» — твір психологічно й соціально складний і багатоплановий.Повість «Смерть» вирізняється своїм тонким психологізмом і гостротою поставлених у ній проблем. Критика розгромила твір, оскільки він не відповідав офіційній точці зору на зображені явища.Горобенко за всяку ціну хоче бути довіреним комуністом-большовиком і намагається здобути собі повне довір’я партії, але в цьому йому перешкоджає його національне минуле з одного боку, і національне сумління, яке він, правда, старається заглушити, з другого. Не маючи до нього довір’я, партія не трактує його як певного й довіреного комуніста, а він від цього глибоко страждає і почувається меншевартним. Врешті він вирішує здобути собі довір’я партії убивством, пролиттям братньої крови.У цьому творі письменник доволі докладно описує внутрішнє життя комуністичної організації, і висновок, який виникає у читача сам собою, говорить про те, що так звані комуністи у більшості своїй – випадкові люди, які далеко не з ідейних міркувань потрапили сюди і сприймають своє «партійне життя» як роботу.Висновок повісті — це «несполучність людського і людяного життя із комуністичною мораллю і доктриною, неможливість засобами зла встановити й одстояти правду життя» (Діаспорний критик Юрій Лавріненко).Індивідуальний стиль Б. Антоненка-Давидовича — ясний і точний. Вся увага митця зосереджена на тому, як би найощадливіше, а воднораз якомога точніше, повніше й виразніше донести до читацького серця та розуму головну думку, провідну ідею.

58. Поема "Розстріляне безсмертя" - це поема про тих, чиї імена було виключено з нашої літератури, про репресованих письменників, яких знищила сталінська система. Поема замовчувалась до часів незалежності нашої держави.  1960 р. В.Сосюра закінчує поему “Розстріляне безсмертя”, розпочату в довоєнний час і опубліковану тільки 1988 р. Є підстави вважати, що “заспівна” частина цього твору, присвяченого жертвам сталінського терору, є поновленим з пам”яті шматком втраченої поеми “Махно”. Поема багата на проникливі характеристики, які з відстані літ автор дає друзям і знайомим і які разом з оцінкою власних вчинків і почуттів відтворюють духовний образ трагічного часу. Ці поетичні мемуари стали першим великим зверненням повоєнної поезії до фактів епохи сталінізму і разом з його автобіографічним романом “Третя Рота” (1989) поклали початок розробки і цієї теми. Поема "Розстріляне безсмертя", як зазначено в рукописних і зведеному машинописному варіантах [7], була написана навесні 1960 р. Зберігся загальний зошит із автографом початку поеми (22 аркуші), де є первісні варіанти перекресленої назви твору ("Махно", "Примаков") і визначено остаточний ("Розстріляне безсмертя"). Але авторський задум розширювався в процесі роботи над твором. Згадавши про репресованих письменників, державних і партійних діячів, В. Сосюра намагався в поетичній формі увічнити десятки імен, які на той час поверталися із небуття. Не обминув він і тих, про кого "забули" в часи хрущовської відлиги (М. Хвильовий, М. Яловий), і перейшов навіть до своїх живих сучасників. В поемі є чимало цікавих сторінок, гідних високого поетичного таланту В. Сосюри, але, на жаль, там є і слабкі місця, де йдеться про О. Гончара, М. Руденка, А. Хижняка, М. Равлюка та інших. Згадки про них мають дуже суб'єктивний характер. У журналах "Україна" (1988, №1, с. 8-9) та "Вітчизна" (1988, №1, с. 93-107) були надруковані фрагменти цієї поеми. Журнальна публікація у "Вітчизні" – це лише третина повного тексту твору, але навіть таке оприлюднення викликало невдоволення в одного з "героїв""Героєм" поеми став П.Г. Воробйов – колишній начальник Укркниготоргу, "заслуги" якого в скороченні тиражів видань українською мовою і дістали належну оцінку В. СосюриП.Воробйов звернувся до редакції журналу з протестом, погрожуючи притягнути публікатора до судової відповідальності нібито за наклеп. Пізніше редакція журналу надрукувала спростування П. Воробйова. В. Сосюра робив спроби, де вважав за потрібне, пом'якшити деякі місця, можна переконатися, вивчаючи один із машинописних варіантів, де ним вилучені різко негативні характеристики М. Стельмаха, А. Хижняка та інших письменників. Із записної книжки автор не включив до остаточного варіанту різко негативні характеристики Л. Новиченка та М. Шамоти, переробивши згодом ці фрагменти текстів на епіграми.Безумовно, поема "Розстріляне безсмертя" – це твір, в якому непропорційно поєднані талановито написані фрагменти та сторінки, повна її публікація посяде своє місце в академічному виданні. Трагічні епізоди юності поета (1917-20-х років) знову нагадують про себе. Автор звертається до них у поемі "Розстріляне безсмертя", переконуючи читачів "що цього не викреслиш із серця". В.Сосюра виводить десятки постатей друзів, знайомих, яких було безневинно страчено у жорстокі роки сталінських репресій, гибель яких поет надзвичайно боляче переживав. Це був поетичний мартиролог убієнних, репресованих, відлучених від літератури людей, перед якими В.Сосюра почував себе в боргу.Крім того, поема має яскраво виражений публіцистичний характер, її завдання - реабілітувати чесне ім'я багатьох письменників, побратимів В.Сосюри, що були звинувачені у несусвітних злочинах і стали жертвами системи. В.Сосюра боляче переживав будь-які прояви несправедливості, а у випадку розправи над побратимами по перу, він почував власну вину перед ними насамперед тому, що його минула гірка чаша розправи, що він лишився живим. І знову, вже вкотре наражаючись на небезпеку, поет прагне, бодай побіжно, згадати жертви терору.За жанром твір В.Сосюри можна назвати віршованим публіцистичним есе. Оцінка доробку культурних діячів у поета є значною мірою суб'єктивною. Та все ж час написання поеми - це був сміливий крок, однак він не дійшов своєчасно до читача. Зараз історія внесла свої корективи у трактування подій і постатей, зображених В.Сосюрою, тому поема залишається значною мірою літературним фактом. В.Сосюра й не ставив перед собою завдання створити шедевр художньої творчості. Його завдання були скромніші: згадати у віршованій публіцистиці тих, хто був незаслужено зарахований до "ворогів народу", за кого нікому було сказати добре слово, бодай посмертно.

59. Редактор Карк — головний герой однойменної новели — лише в своїх мріях повертається до часу національної революції, коли світ існував ще в своїй цілісності, не розірваним між мрією та реальністю. Він марить минулим, болісно прагнучи з'єднати розірвані історичні зв'язки. Карка, цього сумного дон Кіхота (до речі, образ дон Кіхота — один з наскрізних, поряд із образом Фауста, у творчості Хвильового), жахає усвідомлення, що революція, якій офірували себе цілі покоління, нічого не змінила. Справжнім символом революції виступає жінка товариш Жучок в новелі «Кіт у чоботях». З глибокою задушевністю, сонячною привабливістю зображує митець отого «кота в чоботях», товариша Жучка — жінку, яка є самовідданим борцем за революційні ідеали, нарівні з чоловіками безстрашно долає труднощі, щоб вибороти щасливе майбутнє.Письменник у роздумах, у пошуках художніх засобів, які б допомогли йому створити гімн жінці. І хоча в роздуми автора закрадається сумнів про доцільність створення гімну, проте твір дійсно підносить жінку, яка віддала своє життя революції і, на жаль, стала зайвою в житті. Тему новели «Кіт у чоботях» можна визначити не просто як показ жінки в роки революції, а якого згубного впливу завдають хибні ідеї людині, перетворюючи її на бездумного виконавця, чиновника. Ідея новели — засудження суспільної системи, що, прикриваючись хорошими гаслами, перетворювала вірних їй. людей у фанатичні механізми, якими можна маніпулювати. Новела «Кіт у чоботях» написана в імпресіоністичній манері: автор зобразив не типовий характер, а колоритну індивідуальність. За визначенням О. Білецького, жанрові ознаки новели « Кіт у чоботях» мають багато спільного з прозою Г. Хоткевича, Н. Кобринської, М. Коцюбинського, В. Стефаника. Новела Хвильового знаходиться на межі модерністської і реалістичної прози з елементами імпресіонізму.  Новела сповнена героїчним пафосом. Звичайно, події, відображені в творі, вимагали особливого світобачення. Але за тією героїко-романтичною дійсністю не зникає відчуття реальності. І тому в тканину твору поступово проникає легка іронія. Письменник-комуніст був розчарований тим, як комуністичні ідеї втілюються в життя, яких потворних форм вони набирають. У новелі «Мати» Хвильовий змальовує образ жінки, сини якої опинилися по різні боки барикад у роки громадянської війни. Мати все робила для того, щоб Остап і Андрій виросли хорошими людьми. Вона повірила в революцію, її гуманістичне начало. Йшли дні, роки, і ось як грім серед безхмарного неба: Андрій відступав з рідного містечка, а насідав на нього рідний брат Остап...У хаті матері, на горищі, переховується Андрій, на подвір'ї зі своєю бандою спить сп'янілий Остап. Мати хоче врятувати синів. Вона вмовляє Андрія тікати, але розуміє, що Андрій задумав убити Остапа. Мати жертвує своїм життям: Андрій убиває її в ліжку. Убиває цинічно й жорстоко. Уже перший удар переніс її в інший світ, а Андрій, гадаючи, що на ліжкові лежить Остап, наносив сокирою все нові й нові удари, виконуючи свій громадський обов'язок.Новела М. Хвильового позначена фольклорними впливами — тон її розповіді нагадує прозові народнопоетичні жанри: казки, легенди. Та й зображення двох братів-антиподів теж витримане у фольклорному стилі. Однак, якщо в народних казках молодший син ніколи не втрачав людської подоби, залишаючись добрим і людяним, то у творі М. Хвильового обидва брати, потрапивши у вир громадянської війни,опинившись по різні боки барикад, перетворилися на сліпих фанатиків ідеї. Письменник психологічно вмотивовує вибір життєвого шляху братами. Поетика Хвильового була цілком новаторською навіть у порівнянні з його безпосередніми попередниками, не кажучи вже про «тобілевичо-старицьку» традицію. Проте обнадійливі паростки високого мистецького відродження 20-х років побили жорстокі соціальні бурі. Всі романтичні позитивні герої Хвильового живуть поза своїм часом, у захоплених мріях про ідеальне майбутнє («Редактор Карк»). Для М. Хвильового було характерне руйнування традиційних сюжетно-оповідних моделей української прози. Система розірваних фраз, мальовничі епітети, своєрідна ритмічна організація прози — це ознаки його лірико-орнаментальної манери письма. Саме такий стиль характерний для більшості його новел та оповідань, він допомагає автору радикально розірвати з елементами народницько-просвітянської традиції. 

60. "Слово" — об'єднання українських письменників в еміграції. Ідея створення його народилася під час наради літераторів 26 червня 1954 в Українському літературно-мистецькому клубі в Нью-Йорку. Офіційно організація "С." була проголошена на установчих зборах 19 січня 1957. "С." є продовженням основних принципів свого попередника — МУРу. Об'єднує українських письменників із багатьох країн світу з метою сприяння розвиткові незалежного письменства, літературно-мистецької критики та зв'язку літератури з читачем. До членів-засновників об'єднання належали Емма Андієвська, І.Багряний, Віра Вовк, О.Зуєвський, І.Керницький, І.Качуровський, Ю.Лавріненко, Вадим Лесич, Б.Кравців, Є.Маланюк, Б.Нижанківський, Яр Славутич, О.Тарнавський, Ю.Шевельов та ін. Від установчих зборів до 1975 головою "О" був Г.Костюк, потім — О.Тарнавський, а після його смерті у 1992 — Ліда Палій. Об'єднання періодично проводить з'їзди, в яких беруть участь делегати від філій з Австралії, Англії, Аргентини, Бразилії, Канади, Німеччини, США, Франції та інших країн. З 1962 "С." видає неперіодичний орган під однойменною назвою (вийшло 12 випусків), австралійська філія — альманах "Нові обрії". Члени "С." брали участь у міжнародних конгресах ПЕН-клубу, де виступали на захист репресованих українських письменників на батьківщині. Після здобуття Україною державної незалежності встановилися тісні контакти між "О" і Спілкою письменників України. Ідея об’єднання українських письменників на американській землі у професійну організацію виникла після переселення митців з Європи. Бажання продовжувати літературну діяльність сприяло створенню організації, яка об’єднала мистецькі сили.Про свою діяльність ОУП інформувала громадськість України через канадське міжнародне радіо, а також через пресу. На Батьківщину пересилалися книжки та цілі підшивки «Слова» для ознайомлення читачів із творами емігрантських письменників. Окрім того, до об’єднання надсилали праці багато авторів з України, які друкувалися у «Свободі», «Нових днях».Загальні збори, проведені кореспонденційним способом 30 жовтня 1997 р., схвалили діяльність ОУП «Слово», але більшість членів висловили згоду на припинення діяльності Об’єднання. Тому робота Об’єднання обмежилася лише видавничою ланкою, а поточну діяльність ОУП «Слово» було припинено. «Слово» періодично відбуває загальні з'їзди; до 1976 року відбулося п'ять (1958, 1964, 1968, 1970, 1975). У з'їздах беруть участь делегати від крайових письменницьких груп і філій США, Канади, Англії, Аргентини, Бразилії, Австралії, Німеччини, Франції. Головою «Слова» від установчих зборів до 1975 був Григорій Костюк, далі Остап Тарнавський. Від 1962, як неперіодичний орган «Слова», виходить під цією ж назвою збірник літератури, мистецтва, критики (до 1976 року п'ять частин: 1962, 1964, 1968, 1970, 1975). Австралійська філія видає літературний збірник «Нові Обрії» (до 1976 року п'ять; редактор — Дмитро Нитченко). Під фірмою «Слова» видано кількадесят книг: романів, оповідань, поезій, драм, критичних есеїв, документальних збірок і монографій. При «Слові» діє заснований 1964 Літературно-допомоговий фонд та дві комісії: біобібліографічної й архівної документації та охорони й публікації спадщини померлих письменників. Діяльність ОУП «Слово» поділяють на три періоди:1957–1975 роки1975–1993 роки 1993–1997 роки. Перший період діяльності організації тривав 18 років, його можна назвати у буквальному розумінні «костюківським»: Григорій Костюк був обраний головою організації на першому з'їзді. У 1975 році з'їзд обрав Головою Об'єднання Остапа Тарнавського. Третій період діяльності ОУП «Слово» почався у 1993 році з трагічної ноти — у 1992 році помер Голова Об'єднання Остап Тарнавський; його замінила Ліда Палій, яка була обрана головою ОУП «Слово» у листопаді 1993 року.