Автокопия 11.asd

22. Жанрова специфіка роману. За сюжетно-композиційною організацією «Сад Гетсиманський» є романом відцентровим, тобто центрогеройним, у якому всі події обертаються навколо головного персонажа Андрія Чумака. Одак з кожною сторінкою широко розгортаються картини суспільно-політичного буття російської імперії, зокрема радянської в’язниці, через призму якої і висвітлюється тоталітарний режим. Через це роман Багряного можна назвати «панорамним», бо ним широко й глибоко охоплено життя, суперечності доби, етичний і духовний світ людини, змагання правди з кривдою. Водночас у структурі твору наявні романтичні компоненти, зокрема, такими є сни Андрія, в які він вірить. Застосовує митець і символістські та експресіоністські образи. Символічним є опис місця, на якому Каїн підняв на вила Авеля. Проте дія роману цілеспрямована, найвищого напруження досягає в кульмінації (передостанній розділ), коли чотири брати постали перед червоним трибуналом і Андрій, нарешті, довідується, що ніхто з братів не зрадив його. Ідея братерства, високоетичних ідеалів життя, гуманістична природа людини протиставляються тоталітарному режимові. Добро перемагає зло. Головний конфлікт роману "Сад Гетсиманський" - це проти¬стояння двох взаємовиключаючих сил. З одного боку - Андрій Чумак як неординарна, виключно вольова, незламна особистість, а з іншого - радянська тоталітарна система, яка через своїх вірних слуг-опричників прагне будь-що зламати, підпорядкувати собі цю особистість.Конфлікт у творі Багряного - це конфлікт між вільною, на¬стільки морально довершеною Людиною (Андрій Чумак), що про неї можна гово¬рити як про уособлення Добра, і у вищій мірі антигуманною то¬талітарною системою, яку треба визначити як вияв абсолютного Зла.Отже, головна проблема твору — проблема боротьби добра і зла в тоталітарному суспільстві, боротьби за людське в людині.

23. Відомі сучасні українські поети: Грицько Чубай, Олег Лишега, Віктор Неборак, Василь Герасим'юк, Ігор Римарук, Петро Мідянка, Іван Малкович, Оксана Забужко, Юрій Андрухович,Кость Москалець, Володимир Цибулько, Ігор Павлюк, Сергій Жадан, Галина Крук, Мар'яна Савка, Маріанна Кіяновська, Андрій Бондар, Остап Сливинський, Дмитро Лазуткін, Олег Коцарев, Богдана Матіяш, Павло Коробчук, Ірина Шувалова, Андрій Любка, Лесь Белей. Порівняно з класичною та радянською українською літературою сучасні поети відчутно частіше використовують верлібр, ніж традиційне силабо-тонічне віршування. Для сучасної української поезії характерні ігрові експерименти з мовою. Так, Володимир Цибулько у своїх віршах змінює граматику та синтаксис. Серед значних поетичних книг: «Ікар на метеликових крилах» (1990) Василя Голобородька, «Прогулянка одинцем» (1990) Миколи Воробйова та «Диригент останньої свічки» (1990) Оксани Забужко[64].Сергій Жадан став найвпливовішим поетом в сучасній українській літературі. Покоління поетів після нього деякі критики навіть називають «піджаданниками»[65].Стилістично сучасна українська поезія дуже різноманітна. В жанрі фонетичної поезії пишуть такі автори, як Юрій Завадський, а в жанрі зорової поезії —Микола Мірошниченко, Мирослав Король, Віктор Женченко, Микола Сорока, Іван Іов, Василь Трубай, Микола Луговик[66].В 1990-ті роки популярності набули гумористичні лімерики Юрка Позяка, представника угрупування «Пропала грамота», зокрема його книга зібраного«Шедеври» (1997). Чорним гумором відмічені вірші Юрія Луканова. Іронічна поезія характерна для групи Бу-Ба-Бу, особливо Олександра Ірванця, а також для Віри Балдинюк, Віктора Шушпана, Юрія Заруцького, Володимира Цибулька та Ігоря Бондаря-Терещенка[67]. Сатиричну поезію пишуть Андрій Панчишин, Тризубий Стас, Ігор Жук, Едуард Драч, В'ячеслав Шнайдер, Костянтин Гулюк, Дмитро Лазуткін, Юрій Луканов[68].В 1990-2000-ні роки з'явилися слеми — змагання поетів у читанні віршів.До наймолодших поетів, що дебютували в 2000-2010-ті роки належать: Дмитро Лазуткін, Олег Коцарев, Павло Коробчук, Богдана Матіяш, Ірина Шувалова, Андрій Любка, Люба Якимчук, Лесь Белей, Григорій Семенчук. Сама поезія, із врахуванням соціокультурного контексту 2000-х років, зазнає суттєвих трансформацій, змінюючи традиційний від пізнього романтизму та раннього модернізму орієнтир із ліричного «Я» в сторону конструювання масової аудиторії

24. Майстерно розкриваючи «абсурдну свідомість» персонажів, тобто переживання їхнього розладу зі світом, В.Домонтович вдається до різноманітних художніх прийомів, зокрема використовує прийом гри. Гра як чинник моделювання абсурдних ситуацій помітна вже в самій назві твору, яка виправдана не лише сценами з другого, третього та десятого розділів, де головна героїня (Зина) бавиться з ведмедиком – дитячою іграшкою, але набуває й іншого, метафоричного сенсу. а прохання свого керівника, інженера Олександра Владиславовича Тихменєва, він починає давати приватні лекції двом його дочкам – 18-літній Лесі та 16-літній Зині. Однак стосунки Варецького з дівчатами складаються так, що швидше він сам стає їх покірним учнем, навіть слухняною іграшкою, якою маніпулює одна з сестер – Зина. Як бачимо, мотив абсурду в романі В.Домонтовича «Дівчина з ведмедиком» реалізується, по-перше, на рівні художніх прийомів (пейзажна деталь, гра), по-друге, на рівні слів-маркерів («відчуженість», «самотність», «свобода», «самогубство»). Виокремлення цього структурного компоненту з сюжетної канви аналізованого твору дозволяє заглибитись у його складний філософський підтекст, а отже, довести екзистенціальне світобачення українського письменника.

25. Прийоми віршування варіюють від верлібра до різноманітних «фольклорних» стилізацій — художнього наслідування народної творчості. До останніх віднесемо, наприклад, вірш «М'яко вистелив іній».Широко застосовуються асонанси й алітерації: «розривні» рядки з переносами, влучна, невимушена рима. Майстерно використовуються поетом різноманітні діалектизми, архаїзми, розмовна лексика, ожливе також використання спеціальної лексики у поетичному тексті. асто наштовхуємось на авторські новотвори, часто цілком прозорі, іноді — не дуже: Усі ці засоби надають творчості поета герметичного відтінку, самозаглибленості, нескінченно урізноманітнюють її. Вони, по суті, роблять читача співтворцем поезії, примушуючи його тлумачити, вибудовувати асоціації й пояснення самостійно. «Круговерть» (1965)«Зимові дерева» (1970)«Веселий цвинтар» (1971)«Час творчості» (1972)«Палімпсести» (1977) метафоричність Стусової мови досить складна й експресивно наснажена, внаслідок чого предмети втрачають звичні обриси, набуваючи нової якості, а природні явища постають у незвичайній кольоровій гамі. Як різновид метафори досить характерним для поетичної мови В.Стуса є вживання персоніфікацій, завдяки яким предмети, явища дійсності та абстрактні поняття набувають рис людини:   Тема України проходить майже через усі поезії В. Стуса. Хоч би що він не писав: про свою дружину й сина, про себе й свою самоту, про дроти Мордовії чи сопки Колими, про життя і смерть - завжди і скрізь, названа чи не названа, стоїть за цим постать утраченої Батьківщини. В. Стус — поет ліричного складу, у нього майже немає сюжетних творів, переважають медитації, позначені філософізмом та інтелектуалізмом. Феноменальність Стусової авторської манери полягає ще й у тому, що в нього практично немає невдалих поетичних ходів, нема «поганих» слів, слів тривіальних — усе на своєму місці, кожен елемент тексту вписується в цілісну структуру. Кожна поезія, кожне слово — це знак, який символізує певний настрій, певні почуття й думки поета. Більшість віршів відзначається різноманітністю рим, інтонаційною та мелодійною гнучкістю, вони вичерпно передають порухи душі та відкривають нові грані поетичної думки.

26. Драматична поема написана на основі історичних документів XV—XVI століть. З тонким знанням зображує автор тогочасний весільний ритуал, сцени народного гуляння. Народ, зображений у поемі, переповнений волелюбними прагненнями і бажанням зберегти свою гідність. Саме ці почуття запалюють народне повстання. Цікавий момент полягає в тому, що кияни мають боротися за право запалювати свічку, і головного героя теж звуть Свічкою. Отже, до палацу вони йдуть боротися "за свічку (Свічку)". Створюється подвійне звучання: відвоювати товариша і своє право. Фактично, це одне й те ж — вони мають відвоювати свою гідність. вір «Свіччине весілля» не є абсолютно достовірним історично, хоча автор його, письменник Іван Кочерга, був добре обізнаний у історії нашої країни. Він домислює, додає своє, використовує історичне тло для того, щоб показати певні символічні події, які своїм корінням торкаються життєвої філософії, моральних засад існування людства. Символічний образ свічки та вогню виступає в поемі як уособлення невмирущості народу. З перших до останніх рядків твору вогонь то палахкотить, то гасне. Він і в убогій хатині, і в пісні дівчат, і на весіллі. Нарешті, світло свічки здіймається червоною загравою повстання.

27. Смереки (1982)Потоки" (1986)Космацький узір (1989)Діти трепети (1992)Осінні пси Карпат (1998)Серпень за старим стилем (2000)Поет у повітрі (2002) (збірка відзначена Шевченківською премією 2003 року)Була така земля (2003) Папороть (2006) Від перших віршів до першої поетичної збірки поет ішов 10 років і прийшов уже сформованим поетом. Третя збірка — «Космацький узір» — з'явилася вже в роки «гласності» (К., 1989); у ній знайшло вихід і те, що нагромаджувалося в душі, тамувалося раніше, відлунюючи розкиданими в просторі голосами, і те, що визрівало в атмосфері суспільного піднесення 80-х рр. Збірка «Діти трепети» (К., 1991) — може, найдраматичніша у творчій спадщині Герасим'юка минулого десятиліття. До неї ввійшли вірші, писані переважно в період піднесення національно-демократичного руху, коли складалися об'єктивні і суб'єктивні передумови для здобуття омріяної державної незалежності України. Своєрідним підсумком до тодішнього творчого шляху стала книга «Осінні пси Карпат», що мала підзаголовок «Із лірики 80-х» (Київ, 1999). Це було невелике вибране, як і наступна маленька збірка «Серпень за старим стилем» (Л., 2000).Вершини свого самовираження — свободи самовираження Герасим'юк сягнув у збірку «Поет у повітрі» (Л., 2002), відзначену Національною премією України ім.Т.Шевченка (2003). Поет дедалі більше тяжіє до «епічного» розгортання своїх візій, що відповідало б суприсутності в його самопочуваннях багатьох часових і подійних зрізів буття, масштабам його асоціативного поля, просторові уяви. Висновок. Василь Герасим’юк — непростий поет. Вірші його нерідко мають кілька прочитань, глибинні смислові пласти іноді асоціативного характеру, натяки, алюзії, символи. Часто їх легше відчути, ніж зрозуміти. Вірші Герасим’юка — тривожний гімн древньому полонинському духу, культурі та історії.Опорні слова й поняття: аристократ української поезії, верлібр, смисловий пласт, асоціативність.

28.   Рання поезія В. Сосюри вбирала художні здобутки різних стилів і течій того часу (символізму, імпресіонізму). Разом з тим увиразнювались риси його власного стилю: романтика боротьби й кохання, гостро відчутий «смак» життя, барв, звуку, злитість суб'єкта лірики з навколишньою дійсністю. У 1921 р. побачила світ збірка Сосюри «Поезії», що досі вважалася його першою книжкою (проте віднайдений документ коригує цю думку: рукою Сосюри в нім записано, що в 1918 р. було надруковано й видано першу збірку його поезій «Пісні крові...», але її поки не знайдено). Цього ж 1921 p., виходить поема «Червона зима», яка зробила Сосюру знаменитим.  Естетика, з якої народилася «Червона зима» і яку несла лірика В. Сосюри 20-х років (збірки «Червона зима»; «Осінні зорі», 1924; «Сьогодні», 1925; «Золоті шуліки», 1927; «Коли зацвітуть акації», 1928 та ін.), визнавала й підносила цінність кожної окремої долі, що зливається з народною, але не губиться, не розчиняється в ній безслідно.  З-під пера митця вийшла низка ліро-епічних поем: «Оксана» (1922), «Робітфаківка» (1923), «Воно», «Шахтар», «Сількор», «Хлоня». До цих творів, треба гадати, належала й поема «Махно» (близько 1924р.), текст якої не зберігся. Одним із перших проявів інтересу молодої літератури до рідної давнини став віршований роман В. Сосюри «Тарас Трясило» (1926)  Від 1925 р. В. Сосюра повністю віддається літературній праці, полишивши агітпроп, а потім і Харківський університет. Протягом десятиліття (1922—1932) він був членом багатьох літорганізацій (Пролеткульту, «Плугу», «Гарту», ВАПЛІТЕ, ВУСППу та ін.), постійно брав участь у літературних дискусіях. У 1927—1929 pp. написав низку поем.Неупереджена критика вбачає в В. Сосюрі провідного майстра ліричного жанру, але «провладні» критики все суворіше засуджують творчість поета, ввергаючи його в стан глибокої творчої кризи. Настрої відчаю позначилися й на збірці «Серце» (1931) і, зокрема, на однойменному вірші. 

29. Серед жанрово-стильового розмаїття романістики П. Загребельного особливе місце належить його історичній белетристиці. Саме творами «Диво», «Первоміст», «Смерть у Києві», «Євпраксія», «Роксолана», «Я, Богдан» він завоював популярність і увагу читача, яка з плином часу не меншає. Письменник у згаданих творах не просто намагався най об'єктивніше, найправдивіше перечитати історичне минуле українського народу, а й пробував осмислити його під кутом зору не лише соціальних та національних, а й філософських, загальнолюдських критеріїв, сміливо спроектувати порушувані там проблеми на сучасне життя, дати їм власну оцінку. П. Загребельний прагнув у своїх історичних романах психологічно найвірогідніше передати історію людської душі на певному відрізку розвитку української нації. Роман «Диво» (1968) був першим історичним твором П. Загребельного. Роман має оригінальну композицію. Історичне минуле в ньому не просто спроектоване на сучасність. Воно існує поряд із цією сучасністю. У творі поєднано кілька часових площин: період Київської Русі (X—XI ст.), другої світової війни і 60-х рр. XX ст. Об'єднавчим центром цих періодів виступає реальний образ Софії Київської На відміну від попередніх творів, у цьому романі П. Загребельннй проявив себе справжнім майстром у вималюванні характеру свого героя, у глибокому зануренні в психологію його душі. Вимисел, фантазія Павла Загребельного в «Диві» органічно переплітаються з реальним історичним тлом тогочасного життя Киева, Новгорода, язичницької пущі, доповнюючи та поглиблюючи сприймання зображуваного.

30. Творча спадщина О.Ольжича, якщо не брати до уваги його наукових праць, невелика: три поетичні збірки, низка публіцистичних статей та кілька нарисів про культуру. Але, як стверджує Зенон Городиський, соратник О. Ольжича з національно-визвольної боротьби, вона "багата за змістом, бо в ній він глибоко з’ясував ідеологічні засади і напрями культурної політики".За життя О. Ольжич видав лише дві книжки поезій: "Рінь" (Львів, 1935) та "Вежі" (Прага, 1940). Третя збірка "Підзамчя", упорядкована самим автором, побачила світ уже після його смерті.Поетична творчість О. Ольжича має безпосередній зв’язок із його ідеологічними та політичними переконаннями. Саме у поетичних формах він намагався скристалізувати власні ідеологічні й навіть політичні концепти.Ольжич вважав, що прогрес та відносне матеріальне благополуччя зіпсували людину, а бездуховність або ж фальшива соціалістично-інтернаціоналістська культура вбивала у ній творчі потенції. Саму ж людину він хотів бачити якісно оновленою. Олег Ольжич належав до покоління першої еміграційної хвилі, яке зуміло не тільки зберегти, а й примножити українську культуру за кордоном, коли на так званій материковій Україні найкращі традиції українського народу руйнувались репресіями, голодомором, добре продуманими «реформами». Усією своєю творчістю Ольжич прагнув утвердити героїчний світогляд, пропагував думку, що кожен громадянин має здобувати свободу, можливо, навіть ціною власного життя. Збірки Олега Ольжича «Рінь», «Вежі», «Підзамчя» абсолютно різні і за формою, і за змістом. Друга й остання прижиттєва книга поета «Вежі» відрізняється від інших збірок тим, що має гостру ідейно-політичну скерованість. Книга «Вежі» складається з двох ліричних поем: «Городок. 1932» і «Незнаному Воякові». Отже, увесь цикл поезій «Незнаному Воякові» пройнятий гострим осудом безперспективної інерції українців, є поетичним закликом не примирятися з принизливим становищем раба.  Помітне місце в збірці «Вежі» посідає поема-хроніка «Городок. 1932», де йдеться про суворе життя українських підпільників.  «Підзамчя» — посмертна збірка Ольжича, хоча він її підготував ще 1940 р. Вона об'єднала творчі пошуки поета часів «Ріні» та «Веж», засвідчила високу культуру його художнього мислення, схильність до філософських узагальнень духовної дійсності. Поезія Ольжича — це сповідь воїна, відкритого й чесного в бою, який чітко усвідомлює, що тільки ціною власного життя прокладається шлях до свободи, до здобуття права бути справжньою нацією. 

31. Кілька сучасних українських прозаїків дебютували спершу як поети: Оксана Забужко, Юрій Андрухович, Марія Матіос, Степан Процюк, Сергій Жадан,Павло Вольвач.Особливістю післярадянської української прози є її інтертекстуальність, тобто автори посилаються у своїх творах на тексти своїх сучасників чи навіть свої власні, тим самим створюючи своєрідний альтернативний канон сучасної української літератури. Такі взаємні посилання особливо характерні для текстівКостянтина Москальця, Юрія Андруховича та Юрія Іздрика.Однією з найважливіших тем сучасної української прози стала доля українського інтелектуала, роль якого в суспільстві незалежної України значно змінилася в порівнянні з СРСР. Українські інтелектуали ідентифікували себе в значній мірі з традицією андерграундних пізньорадянських письменників на відміну від соціально заангажованих шістдесятників чи антирадянських дисидентів. Новими типами інтелектуала, описаними в творах багатьох прозаїків (В. Діброва, Ю. Іздрик, К. Москалець, О. Забужко, Ю. Андрухович, Є. Кононенко, Ю. Ґудзь), стали «артистичний перформер», «посол на Заході» та «хвора душа». Знаменною подією в українському літературному житті була публікація роману Оксани Забужко «Польові дослідження з українського сексу» (1996), який став бестселером та витримав десять перевидань. Також в 1990-ті роки було видано важливіромани ЮріяАндруховича «Рекреації» (1992), «Московіада»(1993), «Перверзія» (1996) та Юрія Іздрика «Воццек & воццекургія» (1997). Серед романів представників «житомирської» літературної школи можна відзначити твори «Безодня» (1992) Євгена Пашковського та «Не-ми» (1998) Юрія Ґудзя.Помітними романами двотисячних років стали: «НепрОсті» (2002) Тараса Прохаська, «Кляса» (2003) Павла Вольвача, «Тема для медитації» (2004) Леоніда Коновича[80], «Музей покинутих секретів» (2009) Оксани Забужко, «Троянда ритуального болю» Степана Процюка (2010), «Ворошиловград» (2010) Сергія Жадана, «Століття Якова» (2010) Володимира Лиса,«Танґо смерті» (2012) Юрія Винничука.Авторка монографії «Сучасна українська проза» Роксана Харчук називає наступні десять романів найзначнішими за останні десятиліття: «Око прірви» (1996) В. Шевчука, «Московіада»(1992) Ю. Андруховича, «Воццек» (1997) Ю. Іздрика, «Щоденний жезл» (1999) Є. Пашковського, «Сталінка» (1994) О. Ульяненка, «Польові дослідження з українського сексу» (1996) О. Забужко, «Інфекція» (2002) С. Процюка, «Депеш Мод» (2004) С. Жадана, «Згори вниз» (2006) Т. Малярчук, «Перламутрове порно: Супермаркет самотності» (2005) І. Карпи.

32. Літературну діяльність розпочав на початку 1920-х років. Перші твори були під власним прізвищем опубліковані 1924 року. У літературу ввійшов завдяки старанням Ю. Меженка, який перший оцінив талант поета і привів його на засідання Аспису. Поезію Є. Плужника високо оцінив М. Рильський, М. Зеров, М.Бажан.Друкувався в журналах «Глобус», «Нова Громада», «Червоний Шлях», «Життя й Революція». У середині 1920-х років видав свої перші поетичні збірки «Дні» (1926) і «Рання осінь» (1927).Поезії Плужника притаманний глибокий ліризм, драматизм почуттів, майстерна поетична мова.Входив до літературних об'єднань «АСПИС» (1923–1924), «Ланка» та «МАРС». У «Ланці» був опонентом Т. Осьмачки. В тогочасній літературі — В. Сосюри. Плужник — автор збірки поезій «Рівновага» (1933, опубліковано в Аугсбурзі 1948, в Україні — 1966), роману «Недуга» («Сяйво», 1928), п'єс «Професор Сухораб» (1929), «У дворі на передмісті» (1929), «Болото» (текст невідомий), віршованої п'єси «Змова в Києві» («Шкідники», «Брати»). Останню мав ставити театр ім. І. Франка (режисер Кость Кошевський) та «Березіль» Леся Курбаса.  Перша збірка поезій Є. Плужника, про яку схвально відгукнувся М. Рильський, свідчила про появу в українській літературі одного з найвизначніших поетів XX ст. Його лірика вирізняється навіть серед найдобірніших зразків української поезії 20—30-хрр. Це лірика напруженої, схвильованої, але абсолютно не патетичної образної думки, лірика стислого, психологічно насиченого висловлювання, що вкладається здебільшого в кілька строф. Перша збірка поезій «Дні» була відгуком на події 1917—1920 pp., але Плужник на перше місце поставив не класові чи політичні проблеми, а ідею абсолютної цінності людського життя, несхитний протест проти жорстокості й безглуздого розливу людської крові.  Поезія збірок «Рання осінь» (1927) та «Рівновага» (1933) — лірична, а точніше,— переважно інтимно-особистісна, глибоко психологічна за характером. Є. Плужник — великий майстер передавати особливості різних станів душі людини. Настрій збірок «Рання осінь» та «Рівновага» суттєво відрізняється від збірки «Дні»: здебільшого це медитативні, елегійні твори: наприклад, «Дивлюсь на все спокійними очима, давно спокійним бути я хотів...», «Вчись у природи творчого спокою...». У цих збірках багато творів пейзажної лірики, яка неодмінно, хоча б на рівні підтексту, співвідноситься з долею людини. Збірки поезій «Дні» (зокрема, поеми «Галілей» і «Канів»), «Рання осінь», «Рівновага», психологічний роман «Недуга», п'єси «Професор Сухораб», «У дворі на передмісті», віршована драма «Змова в Києві». 

34. П’єса «Народний Малахій» написана в неоромантичному стилi, який позначився на вчинках дійових осіб та їхній характеристиці. Проте твiр вiдображає реальний стан певної частини українцiв, розворушених революцiйними подiямиСоціалізм як «хвора мрія» стає провідною темою найвизначнішого Кулішевого твору – трагікомедії «Народний Малахій», але ця тема розкривається значно глибше, сягаючи філософських засад буття взагалі. Жанр п’єси сам автор визначив як «трагедійне», але з повним правом п’єсу можна вважати й антиутопією. Її незвичність для українського театру буде ще довго вражати глядачів. Це п’єса екзистенціального змісту, що поновлюється кожного разу, коли людство шляхом соціальних і економічних змін намагається вдосконалити природу людини. Більшу трагедію та більшу утопію важко вигадати. Заборона вистави цієї п’єси була першим значним кроком у політичному процесі знищення новітньої української драматургії та театру. Нічого вузько-політичного в п’єсі немає, саме тому вона сприймається злободенно й через багато років. «Народний Малахій» – це трагікомедія людської мрії, що несе на собі тавро тієї маленької особистості, яка її репродукує, це трагікомедія історичного максималізму, що здатен покласти людське життя на вівтар вистражданої ідеї. П’єса будується як історія хворої на шизофренію людини з типовими маніями та нелюдською наполегливістю в досягненні фанатичної мети. Для сучасної світової драматургії така побудова не є абсолютно новою, вона досить часто використовувалася в літературі авангарду, у драматургії абсурду. Весь світ постає як суцільна божевільня в сприйнятті хворої, за нормами «здорового глузду», людини. Перед нами утопізм мислення людини XX ст. як неодмінна риса будь-якого соціально-політичного руху. У душі Малахiя Стаканчика вирують двi стихiї: романтичнi мрiї, котрi надихають його на пошуки шляхiв оновлення людини, i реальна дiйснiсть, вiд якої вiн не може сховатися. Неоромантична манера М.Кулiша проявилася в тому, що вiн показує Малахiя Стаканчика в полонi iлюзiй про оновлення людства. Отже, трагедiя «Народний Малахiй» побудована на контрастах – висока емоцiйна напруга характеру головного героя протиставляється сiрiй буденщинi. Такий художній прийом і дозволив драматургові створити трагікомічні конфліктні ситуації у творі.М.Кулiш визначив головну суперечнiсть душi Малахiя Стаканчика, який як український християнин жив за Бiблiєю, а бiльшовицька революцiя покликала його iти за Марксом, теорія якого була дуже далека від українського уявлення про світ. У душі героя виник конфлікт – підсвідоме відчуття себе як українця давало про себе знати саме тоді, коли він намагався робити рішучі кроки на новому шляху. Божевільним є не Малахій; а той ідеологічний фанатизм, що здатний штучно та всупереч її власному бажанню реформувати людину. Найтрагічнішою постаттю – є дочка Любуня, яка хотіла вирятувати батька вiд погибелi, але сама загинула. 

35. «Журавлиний леміш» (Донецьк, 1967).«Вітрила тривог» (1969).«Осінні гнізда» (1971).«Не зупиняйся, мить!» (1974).«Допоки твій час» (1979).«Високе багаття» (1981).«Вода у пригорщі» (1981).«Глибокий сад» (1983).«Наодинці зі світом» (1986).«Луна озвалась на ім'я» (1988).«Така пора» (1989).«Вибране» (1991).«Крилом по землі» (1996).«Потік води живої» (1999).«Вибране» (2004).«Неурахований час» (2006)«Безпритульна Течія» (Букрек, 2011). Поетичне мислення Л.Талалая ґрунтується на глибиннихкодах, сформованих християнством. Його твори сповнені власне релігійних переживань. Розмірковуючи про новаторство та псевдоноваторство,Л.Талалай зізнається, що релігійність є органічною складовою світогляду. Зв’язок творчості митця зі Святим Письмом передусім простежується на рівні філософсько-концептуальному, оскільки його поезія на всіх етапах творчості наснажена духом морального максималізму. Для віршів останніх збірок характерним є прийом своєрідного діалогу з Богом, специфіка якого полягає в тому, що ліричний герой, звертаючись до Всевишнього, не претендує на отримання відповідей на свої філософські запитання. Біблійні образи Леонід Талалай сміливо вводить у контекст сучасних для його ліричного героя подій і переживань. Натурфілософське спрямування лірики Л. Талалая визначає характер її ключових образів. У досліджуваному поетичному дискурсі особливо часто зустрічаються образи вогню, диму, неба, луни, коня, птаха, плину, дороги, мли, туману, безодні, насіння, саду, яблука, весни, літа, осені, темряви, світла, тіні та ін.Прагнучи поетичного розкриття таємниць природи, Л. Талалай вдається до образів-архетипів. Одним із них є образ водної стихії. Його різновиди (вода, річка, потік) відомі з найдавнішої пори, зустрічаються в міфології, творах світової літератури усіх епох.  творах 70-х років природно відбилось життєлюбство ліричного героя — молодої за віком людини, усвідомлення значного (у розрізі людського життя) часового резерву, яким вона володіє. Символом життя виступає у Л. Талалая образ трави. У творчості Л. Талалая образ саду — один із наскрізних. Ключові образи у творах Л. Талалая виконують роль асоціативних вузлів, кореневої системи дискурсу. Вони продукують численні похідні художні елементи, розгалужуються. Серед вищенаведених значну частину складають індивідуально-авторські, суто талалаївські ключові образи. До них можна віднести образи імли, марева, луни, піску, крони, гілки тощо. Один із головних секретів поетики Л. Талалая полягає в структурності його образів, Ключовим образам це особливо притаманно. Якщо перші плани їх змісту співпадають, то другі, треті (інколи їх і більше) аж ніяк. Це можна продемонструвати на прикладах образу тіні, що декілька разів зустрічається у збірці «Потік води живої», а також в інших, попередніх книгах: «Ще, як в Шекспіра, тінь говорить»— слугує образом духовності; «Щось у тіні загадкове, В моїм відбитку — не моє»— виражає неоднозначну сутність людини; «І знову холод тіні Торкається руки І дихає в плече»— символізує небуття. Повтори в поетичній системі Л. Талалая здебільшого є ключовими образами. Повторюючись в художній структурі нових творів, ключові образи стають асоціативними вузлами, які, взаємодіючи з іншими образами, створюють щоразу нові асоціативні поля, щоразу нові настроєві і медитативні нюанси змісту.Наявність ключових образів засвідчує органічність художнього світу Л. Талалая, концептуальність його світогляду і поетики, належність багатьох творів до філософського метажанру.