Автокопия 11.asd

46. Позацензурна література в Україні розпочалася з появою першого позацензурного (нелегального) журналу "Український вісник" у 1972 р. Приблизно в ті часи на Західній Україні почали виходити також нелегально “Воля і Батьківщина” Зеновія Красивського, “Поступ” Зоряна Попадюка (тут часто друкувалася позацензурна публіцистична поезія Симоненка, Стуса). Глибоким змістом визначається сатирична “Казка про Дурила”. Це казка-притча, яка в алегоричній формі повістує про трагічну долю українського народу. Головний герой твору – Дурило, якого батько виганяє з дому, фактично рятуючи від голоду та бажаючи йому кращої долі: “Може десь виб’єшся в пани”. Хлопчина блукає по всіх усюдах, швидко зростає і захотілося йому повернутися додому. В.Симоненко в казці вдається до прийому дитячого наївного осмислення Дурилом побачених страшних картин і цим посилює враження віл них. Дурило довідується, що це кров тих, хто “підло не визнав ідей”, які панували в тому краї для обраних, ішли шукать заковане в печерах закуте щастя – “оте, що для всіх”. І тоді він, як і личить казковому Дурилові, залишає рай і йде звільнити (й справді звільняє) з неволі дівчину – щастя. А вона сказала, що чекатиме на нього в ріднім краю, в батьківській хаті. Облудний і жорстокий рай для обраних охопило вогнем, а Дурило побачив у далині батькову хату, рідну матір… Симоненко вже виріс з сорочки традиційної поетики і підіймався до нової художньої якості: майже по-постмодерністськи грайливо-іронічне, вишукане письмо, за яким угадується то щирий ліризм, то палаючий сарказм, проступає глибина символіки, легкість ритміки... На цьому шляху до творчої досконалості й самобутності письменника нагло зупинила смерть. Найсміливіші твори – „Злодій”, „Курдському братові”, „Некролог...”, „В букварях ти наряджена...”, „Балада про зайшлого чоловіка”, „Хуліганська Іліада”, „Казка про Дурила”.«Казка про Дурила» — «лебедина пісня» В. Симоненка, своєрідний підсумок його болючих роздумів про шляхи про­будження людської гідності та національної свідомості укра­їнців. Її сатирична спрямованість у 60-ті роки мала таку вибухову силу, що твір побачив світ через двадцять чотири роки після смерті поета. Годі у ньому шукати конкретні ча­сові та просторові координати — це притча, жанрові закони якої не вимагають чітких, визначених декорацій, поглибленого змалювання персонажів. Головне в ній — алегоричний зміст, виражений засобами гротеску, казки, символікою.Дурило, незважаючи на ім’я, — мудрий, і ця мудрість про­являється рано: «виматюкав старшину» в шестирічному віці, озвучив те, що знали всі, але боялись уголос висловити. Це зав’язка твору, перший вияв конфлікту між правдою і брех­нею. Виникає питання: хто такі старшини в абсурдному світі Дурила, його матері Федори та батька Петра? Відповіді автор не дає, хоча у читача виникають асоціації з привілейованою верхівкою, кастою. Це підтверджується в другій частині тво­ру — «Речитатив старшин Раю» (прозора аналогія - стар­шини гарно влаштувались і на грішній землі, і в потойбічно­му світі). Це особлива порода, яка знає все, оволоділа най­складнішою наукою — бюрократичними іграми («паперові гори», «чорнильні моря»), демагогічною фразеологією. У суспільстві ілюзорних ідеалів і брехні немає свободи слова, і митець стоїть перед вибором: або служити системі і зберегти тим самим життя, або ж бути чесним і безкомпро­місним, але гнаним і переслідуваним. Гостро сатиричний твір В. Симоненка у дусі шевченківських традицій засуджує ідолопоклонство, рабську покору, підлість, несправедливість.Розв'язка твору несподівана, як у казці, у якій добро зав­жди перемагає зло. Довгою виявилась дорога наївно-просто­душного Дурила до Рідного краю. Він знаходить печеру, ви­биває двері і звільняє з неї дівчину-щастя. Поет вірить, що український народ подолає вікову свою безправність і відро­диться до нового життя.

47. Жовтий князь — перший у світовій літературі професійний прозовий твір, який присвячений голодомору.  В основу роману покладено особисті спогади Василя Барки-Очерета про перебіг геноциду українців 1932–1933 років, організований урядом СССР. І хоча особисто Барка в ті роки не був на селі, але зберіг точні спогади брата, родина якого була піддана тортурами голодом. Після цього він протягом двадцяти п'яти років скрупульозно збирав спогади очевидців Голодомору, що дало ґрунт для широких літературних узагальнень.Катастрофу нації під час Голодомору письменник змальовує через особисту трагедію родини Катранників, з яких живим залишається тільки молодший син, Андрійко — загалом типова ситуація з реального життя. Картини життя сім'ї наповнені вражаючими, страшними подробицями. Але в усіх ситуаціях герої залишаються вірними селянській і загальнолюдській моралі. Навіть голодний, конаючий Мирон Данилович не виказує місцезнаходження церковної чаші — святині, схованої від банд комсомольців.Андрійко також хоче поділитися останнім хлібом із зовсім чужою жінкою, яка перебуває на межі смерті від голоду. Цей сюжет відповідає численним випадкам доброчинності, які очевидці засвідчували перед обличчям загибелі.Закінчується твір оптимістично — над землею народжується новий день, що несе надію.Василь Барка також опрацьовував тему Голодомору в інших творах, зокрема у поезії. Там знаходимо перегуки біблійних сюжетів із історією Голодомору. У творі письменник намагався відтворити страшні картини штучного голодомору в Україні в 1932-1933 pp., показати світові жахливу правду про тоталітарну систему, яка нищить усе світле й гуманне на своєму шляху, власне, «пожирає своїх дітей», бо вона сама — «жовтий князь».Письменник використав міфологічні образи і прийоми, що допомагають охопити повну картину всенародної драми — в її політичних, соціальних і психологічних ознаках і намітив три плани в змісті, які виклав у передмові до твору, написаній уже в 1989 p.:— реалістичне зображення нещастя в сім'ї пересічного селянина під час голодомору;— передача внутрішнього, психічного стану людини, яка гине від голоду;— висвітлення духовного стану селян через зображеного Жовтого князя на картині невідомого майстра.Твір В. Барки «Жовтий князь» за жанром — роман, хоча його можна було б назвати традиційною сімейною хронікою: у ньому розповідається про звичайну хліборобську сім'ю Мирона Катранника, яка живе за християнськими заповідями в атмосфері теплоти і сімейної злагоди. У конкретну родину Катранників входить голод, який поступово руйнує звичний селянський побут, усталені віками традиції.В силу нелюдських обставин сімейна хроніка від осені 1932 до жнив 1933 pp. невідворотно перетворюється в мартиролог. Причому цілком підходять обидва значення цього слова: збірник повіствувань про мучеників і святих (мученики — всі члени родини Мирона Катранника); перелік жертв переслідування, гоніння, а також перенесених ними страждань.У творі ґрунтовно виписані натуралістичні сцени, автор глибоко проникає у психіку героїв. Але не можна сприймати твір лише як реалістичне зображення трагедії однієї родини. Через символіку багатьох образів, через містичні епізоди простежуються глобальні проблеми, які порушує автор.Авторський задум виходив далеко за межі докладного опису голодомору в Україні. Барка прагнув порушити чимало болючих проблем української нації, України як підневільної, а не суверенної держави. Він хотів, використовуючи вражаючий життєвий матеріал, показати світові справжню картину радянського життя, антигуманну мораль тоталітарного, чужого людській природі суспільства.Його опис, розповідь, образ, деталь, пейзаж, картина повсякчас набувають символічного, а тому й узагальнюючого змісту, притчового підтексту. Свої думки, ідеї автор висловлює лише опосередковано, без публіцистичних чи ліричних відступів. Однак це не зменшує актуальності звучання багатьох «вічних» морально-філософських понять, таких, як життя і смерть, любов і ненависть, віра й безнадія, вірність і зрада, батьки і діти, зло і добро, натовп та індивідуальність. Роман прославляє твердість людського духу і віри, які допомогли його героям залишатися людьми у найтяжчих обставинах. Автор також застерігає нащадків від повторення помилок історії.Наскрізною, чи не основною, художньою «моделлю» роману «Жовтий князь» є модель тоталітарного суспільства.У суспільстві володарював жовтий князь— сила Зла. Це засвідчують реалістичні, докладні описи, поєднані митцем з умовними, містичними сценами. Але Злу невідступно протистоїть Добро, носіями якого є передовсім незіпсовані людські душі, а символічним уособленням — вічне світило Сонце, що з'являється через зимові сніговії і весняні тумани.

48. хоча новели становлять порівняно невелику частку творчої спадщині письменника, вони не є другорядними серед його творів.1 їм притаманний той же самий гончарівський погляд на проблеми вічні, глобальні. Будучи конкретним і лаконічним, він зміг у невеликих за обсягом творах вмістити і розповідь, і глибину людських почуттів.Стиль Олеся Гончара вирізняється гармонійним поєднанням реалізму з романтичним баченням образів, філософською глибиною та ліричністю розповідей. Він ніби присутній на місці кожної дії, усю картину бачиш його очима. Ще однією помітною рисою цих творів є створення образу суто позитивного героя: гарної людини, красивої душею, думки та почуття якої глибокі. Оповідання Олеся Гончара добре передає задушливість суспільно-політичної атмосфери на початку 60-х років. Письменник нерідко зустрічався з бездушним і жорстоким ставленням партійного начальства до людини, тому і вирішив розказати про трагедію голови колгоспу, який став жертвою власної чесності і совісності. Головний герой оповідання Кресафт Кухаренко, як і колись на фронті, понад усе цінував честь і людську гідність. Вчинок його є цілком природним і зрозумілим: він пообіцяв сплатити людям на трудодень півтора кілограми заробленого’ними зерна і додержав свого слова. Проте за це його звинувачують у зриві плану по хлібозаготівлі. На партійному бюро, куди викликали голову колгоспу, сталося те, що мало статися: Кухаренка виключили з партії. Могло, звичайно, статися й по-іншому, якби Кресафт відмовився від свого слова й покаявся.

49. За своє досить коротке життя Олена Теліга не встигла видати жодної власної збірки, всі вони вийшли після), «На чужині» (1947), збірка «Олена Теліга» (1977), «Дороговказ. Поезії О. Теліги та О. Ольжича» (1994), збірник«О краю мій» (1999), а більша частина її віршів, на жаль, загубилася. Спадщина Олени Теліги невелика за обсягом, але вельми значна за своєю сутністю і публіцистичною спрямованістю, характерною для поетів «празької школи». У вірші «Сучасникам» поетеса звернулась «є тільки до сучасників, можна сказати, що рядки цього твору — моральний заповіт усім нащадкам, яких вона закликає не до словесного марнотратства, а до конкретних дій:не треба слів! Хай буде тільки діло! Його роба — спокійний і суворим. Теліга розвивала кращі традиції української літератури., зокрема Лесі Українки, що не раз відзначала емігрантська критика. Поетеса, яка завжди була прихильницею суворих ритмів, ніколи не втрачала жіночих інтонацій. Роль жінки в суспільстві, в житті нації — одна з головних тем лірики О. Теліги. Жінка, на думку поетеси,— це не квола істота, не рабиня, а помічник і надійний тил чоловіка-воїна, це новий тип особистості — вольової і цілісної. сновні твори: Поезії «Сучасникам», «Радість», «Пломіннийдень», «Поворот», «Мужчинам», «Чоловікові», «Життя», «Відповідь» «Напередодні»,'«Літо», «Вечірня пісня». В її елегантно-карбованих віршах, небезпідставно названих критикою «приватними листами світові», вимальовується яскравий Образ вольової людини, відданої ідеям національного відродження України, життєлюба, морального максималіста, апологета загальнолюдських цінностей. Власне, у цьому й полягав сенс життя нескореної поетеси-антифашистки.

50. Роман Ю. Андруховича "Рекреації", в якому заперечується українська літературна традиція як передрадянська, так і радянська, став одним із найцікавіших і найвизначніших явищ сучасної української літератури. Величезна кількість критичних публікацій і точок зору на прозу Андруховича в українській періодичній літературі 90-х років - яскраве тому підтвердження. Стосовно прози письменника навіть було вжито жанрову дефініцію "новий український роман. Втілення провідної ідеї руйнування колоніальної й антиколоніальної парадигми вітчизняної культури в творі Андруховича тісно пов’язане із проблемою творчості й творчої людини. Тема творчості, як і образи письменників, що діють в творі, як і весь світ, що їх оточує, виступає тут в своїй карнавальній і, скандалізованій іпостасі.Через це майже всі згадки про "високе покликання" головних героїв позбавлені будь-якого патетизму та урочистої серйозності, максимально знижені й буденні. Слово "поет" для героїв роману є тавром, що навісило на них суспільство разом із чужими, зайвими обов’язками "безгрішних лідерів нації "митець - проблема свободи".Аспект взаємовідносин письменників та пересічної людини, що цікавиться літературним бомондом (Білинкевич) висвітлений, на противагу традиційному народницькому розумінню цих відносин, також у дещо іронічно-гумористичній манері. Білінкевич чужий у товаристві поетів, хоч будь-якою ціною намагаєтся стати їм в пригоді. Ніхто серед поетів, що діють в романі, не бачить в ньому гідного співрозмовника. Але в "Рекреаціях" є згадки про письменників іншого ґатунку (Нагнибіда. Коротич та інші), твори яких, певно, мають лише формальне відношення до літератури, а вони самі - до людей з письменницьким покликанням. герої "Рекреацій" і такі автори певним чином протиставлені в романі. у "Рекреаціях" іронічно обігрується актуальна зараз проблема духовного воскресіння нації. є проблема пошуку людиною власної самоідентичності, втраченої в абсурдному світі.  Завдяки символізації тексту, використанню .численних алюзій, ремінісценцій та інколи навіть прямих цитат, які є неодмінною рисою постмодерного твору, автором досягається символічна багатозначність тексту. Юрій Андрухович намагається позбутися будь-якої єдино правильної точки зору. Письменник відмовляється від претензії створити об'єктивну модель світу, подаючи натомість безліч її версій. Андрухович залучає до процесу творчості і читача. Останній має не тільки включитися до розгадування образів твору, але і дещо додумувати, "додавати", адже дуже часто автор занадто лаконічний. Це стосується і багатьох рис зовнішності героїв, що в тексті знаходяться в "непроявленому" стані, і здогадування щодо психологічних реакцій персонажів на ті чи інші події Взагалі, феномен творчості достатньо оригінально виявляється в поетиці роману в цілому. Зокрема, це стосується образу оповідача, досить толерантного, проте зовсім не байдужого до своїх героїв, який використовує то займенники другої особи, то третьої говорячи про своїх персонажів, в мовленні якого також трапляються, як і в мові героїв твору, і розмовна, і жаргонна лексика, і який дає змогу відчути постійну зміну свого настрою протягом розповіді. Така тактика автора змушує відчути майже фізично його присутність, навіть невіддільність його особистості від тексту. Тема творчості втілена також у складній системі алюзій і самопосилань, що суттєво поглиблюють зміст тексту, об’єднують його із силовим полем світової та вітчизняної культури. Автор не тільки, слідуючи постмодерному принципу, руйнує або переосмислює попередню традицію, але і залучається її підтримкою, черпає енергію з її глибоких і багатих скарбниць.

51. “Чухраїнці” Гумореска “Чухраїнці” складається з передмови, трьох розділів і післямови.  Особливо нещадно викривав Вишня слабість українців інстинкту громадської і національної єдності, їх анархічний псевдо індивідуалізм, їхню інертність, всі три риси в психології і думанні українця, що так довго обійшлися і обходяться Україні на суворому іспиті доби динамічних перемін і модернізацій.Сатирично відгукується Вишня не тільки на лінь, а й на процеси малоросійства, недбальства у ставленні до рідної мови й культури, розчинення їх у союзному “кориті”. Таке ж “зачухане” керівництво в Чукрен. Все співи – Європа дивуватись перестала, просто відгородилась. Актуальність цього твору очевидна. Автор критикує зденаціоналізованих чухраїнців /вважай, українців/, які не знають ні власної історії, ні хто вони взагалі. Гостро висміював сльозливу емоційність на надмірний ліризм української літератури. Лаконізм, влучність, дотепність, іронічність, обов'язкова присутність автора (в ліричних відступах, окремих репліках оповідача) створюють загальну викривальну тональність такого твору. В усмішках ставляться проблеми розвитку національної мови, культури, вільного й повного впровадження мови в державне користування. багатство відтінків і барв комічного, по-народному соковита мова, своєрідно діалогізований виклад дії, мудрий, іронічно-усміхнений погляд оповідача на порушені проблеми. Дотепні й художньо неповторні діалоги — один із основних засобів характеристики й оцінки персонажів. Діалогам притаманні неоднозначність, життєво-змістова наповненість, колоритність. Остап Вишня свято вірив у ленінські принципи національної політики, був переконаним інтернаціоналістом. Своє ставлення до російських шовіністів і українських націоналістів письменник ви­словив у блискучому памфлеті «Дещо з українознавства», де на одну дошку ганьби поставив і тих, і других. Він стояв на позиції справжнього патріоталенінця, якому однаково не прийнятний ні байстрюцький національний нігілізм, ні самозакоханість без­думного «щирого» українства. 

52. Поетеса у всіх своїх історичних творах уміє зобразити дідизну так, що вона наближається до нас, сучасних читачів, робиться об'ємною і зрозумілою. І тоді, здається, зникають віки, що розділяли давно минуле і сучасність. У віршах Ліна Костенко звертається до реалій національного буття, що становлять „парадоксальну єдність національних знаків-символів з «вічними» кодами світо історичного культурологічного контексту . Це вживані багатьма поколіннями в усній народній творчості слова, що згодом стали позначати реалії національного буття: лелека, криниця, калина, явір, біла хата, поле, луг, степ, могила, серце, кінь, річка, стежка, шлях тощо. Продовжила поетеса і традицію солярно-космічної філософії і поезії, репрезентованих Сковородою. Вона вживає найвідоміші народні назви космічних об’єктів: Чумацький Шлях, Стожари, Волосожар, Великий Віз, Малий Віз, Великий Ковш, Місяць, півмісяць, місяченько, зірка, зірки, зоря. Багато астронімів маємо в «Думі про братів неазовських». Творчість поетеси є носієм національної історичної пам’яті, історії української культури; ми чуємо в ній «голос предків». Сама вона репрезентує українську культуру, що представлена антропонімами Богдан Хмельницький, Павлюк, Остряниця, Наливайко, Іван Сулима, Байда, Сахно Черняк, Ці антропоніми є атрибутами історичних подій. Проходячи такий олюднений шлях, національна історія інтелектуалізується, поглиблюється її естетичний сенс, розширюється її філософська проекція. Історію Батьківщини поетеса сприймає як свою власну драму, вона занепокоєна відходженням України від її історичної місії, і тому твори, що торкаються історичних тем, відзначаються високою емоційною напругою. письменниця виконує роль провідника історичної місії України – ширити в усі часопросторові сфери вселюдства синтез світового і національно-державного розвитку. Своєю багатовимірністю українська культура завдячує потужній духовній насиченості; для неї характерні дві визначальні ознаки:  вона вбирає світовий досвід для власного розвитку, процвітання й поступу; має місію ширити синтез світового й національно-державного розвитку в усі часопросторові сфери вселюдства .Ці риси репрезентовано й у творчості Ліни Костенко, в якій віддзеркалено найвеличніші культурні досягнення всесвітнього часопростору, Дума про братів неазовських” з’ясовуються особливості жанру драматичної поеми в образному відтворенні історичного буття українського народу. Зауважено, що в епічній концепції Ліни Костенко теперішнє не існує без минулого, без його морально-етичних національно- культурних традицій, які віками вироблялись попередніми поколіннями. Перспективу розвитку суспільства поетеса вбачає насамперед в усвідомленні історичної наступності та зумовленості певних явищ. Цим пояснюється її звернення до різних часових координат у драматичній поемі “Дума про братів неазовських”. Етично-філософське спрямування твору пройняте невідступною думкою про український народ, яка обертається навколо таких буттєвих універсалій, як честь, гідність, вірність обов’язку, історична пам’ять, смерть і безсмертя тощо.У “Думі про братів неазовських” розкриття яскравих історичних характерів поєдналися з глибокими роздумами про призначення людини в історичному часоплині. У драматичній поемі історичні моральні колізії виходять на простори філософського осягнення буття, визначають глибину духовних шукань героїв, які стають головними дійовими особами процесу самопізнання й самовираження українського народу, його ментальності. Використання прийому зміщення часових площин допомагає глибше розкрити характери героїв, порушити важливі етичні проблеми, що стосуються всіх часів. Виявлено, що естетичним підґрунтям часопросторової моделі історичної пам’яті в поезії Ліни Костенко є осмислення духовних витоків українського народу, яке здійснюється шляхом введення ліричного начала в широкий історичний контекст. Це сприяє утвердженню в художньому світі поетеси спадкоємності історико-культурних традицій, посилює мотив пошуків незафіксованих слідів минулого, визначає важливі смислові аспекти творчості поетеси на рівні теми й образної структури творів. Напружена і метафорично насичена поезія цих збірок порушує чимало складних морально-етичних проблем, пов’язаних з утвердженням діяльної позиції у житті.У віршах “Древлянський триптих”,“Чадра Марусі Богуславки” тощо, авторка оцінює події минулого, руйнуючи усталені, популярні міфи та підриваючи благоговіння до історичних осіб. Інтерпретація Ліною Костенко давніх подій спричинена прагненням залучити читачів до пошуку правди про історичне минуле.Характерною ознакою творчого почерку поетеси стала складна взаємодія часових планів, яка “з’єднує в єдине ціле минуле і сучасне, безпосередні враження від дійсності з реальністю історичної пам’яті” Ліричне осмислення конкретних історичних подій, фактів минувшини в поезіях “Чумацький віз”, “Чигиринський колодязь”, “ постає одночасно в декількох часових вимірах, завдяки чому поміщається в ланцюжок всієї історії.

53. «Марі́я» — перший в українській літературі твір про насильницьку колективізацію та Голодомор 1933 року.Цей роман-хроніка, роман-спалах написав український письменник-емігрант Улас Самчук 1933 року. У книзі є присвята: «Матерям, що загинули голодною смертю на Україні в роках 1932-1933» .Написаний у високому стилі хроніки життя жінки-селянки, роман підносить її образ до символу України. Екстремальна тема вимагала особливої художньої форми. Отож роман написаний у вигляді суворого опису життя Марії. Твір-хроніка з максимальною достовірністю відображає події не тільки життя Марії, а й цілого народу. За формою твір тяжіє до традицій агіографічної (житійної) літератури ранніх зразків. Твір складається з трьох великих розділів: «Книга про народження Марії», «Книга днів Марії», «Книга про хліб». За типом твір відносять до хроніки. «Марія» наближається до агіографічного жанру (житійної літератури) у його ранньому типі.Тобто мається на увазі агіографія у первинному задумі, позбавлена, як у подальшому, певної житійної схеми. Високий стиль, яким написаний твір, надає образу Марії вищого, надпобутового значення, наближаючи її до біблійних героїнь і водночас мимохіть підносячи цей образ до рівня символу України. Жанр хроніки агіографічного характеру, свідомо обраний автором, диктує таку особливість, як документальна точність у змалюванні подій. Улас Самчук вдається до глибокого аналізу психологічного стану персонажів, які опиняються в екстремальних ситуаціях. Незважаючи на весь трагізм останніх розділів твору, роман У. Самчука сповнений життєстверджуючим пафосом: український народ безсмертний і має своє майбутнє. Наскрізним мотивом проходить у романі образ Божої Матері. Проблема духовності українців: любов до землі, до праці як основи життя; закони народної моралі; віра в Бога; національне розуміння щастя, сенсу життя, гріха та неминучості покарання за нього.Проблема деформації українського національного характеру під впливом більшовицької ідеології: антинародні порядки радянської влади; диктатура  нероб і злодіїв; гасло «грабуй награбоване» в дії; агресивність більшовицької влади.Проблема боротьби добра і зла: розуміння добра українським селянином;   зло і гріх для українця; віра письменника в незнищенність українського народу, в перемогу добра над злом.

54. „Палімпсести” стверджується, що предметний світ у поезії В. Стуса може бути класифікований у такий спосіб:І. Реальний предметний світ: 1) внутрішнє коло – інтер’єр камери, 2) зовнішнє коло – побратими, наглядачі, природа. ІІ. Уявний предметний світ – спогади, „сніння”, видіння України, рідних, Космосу, предметні мотиви вогню, крові, сонця тощо.У найвужчому, внутрішньому колі предметного світу поезії В. Стуса наявні скупі реалії тюремного життя, замкнений простір, які дають потужний поштовх до їх осмислення автором, трансформації у його внутрішньому світі. Всупереч читацьким очікуванням від в’язничної лірики, тюремні реалії зустрічаються лише в окремих текстах „Палімпсестів”, більше таких образів можна знайти у в’язничній ліриці І. Калинця та І. СвітличногоУ 1965 р., а потім у 1972, 1980 рр. Україною котилася хвиля арештів, розпочалася жорстока боротьба комуністичного режиму з інтелігентами-гуманістами, зазвичай проголошуваними буржуазними націоналістами. Усі спроби усунути талановиту молодь від літератури виявилися марними, навіть тоді, коли радянська влада неприховано її переслідувала, кидала за колючі дроти І. Світличного, В. Стуса, І. Калинця, Т. Мельничука та інших письменників-дисидентів. Поетичні твори Світличного перейняті шляхетністю духу, моральним максималізмом, спротивом яничарству, диктатурі страху, моральному самогубству. Низку творів поет присвячуєсоратникам: В.Стусові, В.Симоненкові, Є.Сверстюкові, П.Заливасі, Г.Севрук,Л.Семикіній, М.Коцюбинській, сестрі Надії, дружині Леоніді. Чи не найсильнішою в поетичному доробку І.Світличного є написана в таборі поема«Курбас». Після повернення з ув'язнення та виселення 1981 року Калинець, за його словами, цілком замовкає як поет (завершене явище) і стає «імпресаріо колишнього Ігоря Калинця». Мельничук -Здав рукопис збірки віршів «Чага» у видавництва «Карпати» та «Радянський письменник», що стало причиною його арешту 24 січня 1972 року під час масових репресій проти української інтелігенції. Відбував покару в Пермських таборах, звідки вийшов на волю в березні 1975 року. Перебував під наглядом органів радянської держбезпеки.Квітень 1979 — через спровокований КДБ інцидент[2], за «вчинення опору працівникові міліції» (а насправді за антирадянську діяльніст Тарас Мельничук був арештований на 4 роки. Далі — кілька років адміністративного нагляду, поневіряння в пошуках роботи.1982 — у видавництві «Смолоскип» в Торонто без відома автора вийшла збірка його віршів «Із-за ґрат». Зорові образи у збірці „Палімпсести” групуються за досить чіткими правилами, хоч деякі поетичні уривки складають враження калейдоскопу, довільного поєднання, мерехтіння, монтажу. Свідомість В. Стуса, пульсуючи, видає на-гора згустки енергії – зорові образи – у певній послідовності. Семантична пульсація – термін, який можна застосувати при аналізі видінь у збірці „Палімпсести”. Образ матері в його поезії, як і образ дружини, оповитий ореолом святості. Рядки, присвячені Їлині Стус, матері поета, сповнені журбою і смутком. Місто Київ у „Палімпсестах” зовсім не пов’язується з міськими реаліями. З пам’яті швидше виринають візії садів чи паркових зон. Більш того, В. Стус до чисто міських реалій ставиться вороже. Уявлення про предметний світ „Палімпсестів” дають найчастотніші образи. Першість у повторюванні посідають кров, сонце (сяйво, світання), вогонь, небо, серце, вода, образи птахів і частин тіла. У „Палімпсестах” вогонь безпосередньо символізує і виявляє внутрішню сутність Божественного. В. Стус наповнюється цим „всенепогасним” вогнем, джерело і пульс якого відкриває у власній душі (поезія „В мені уже народжується Бог...”). В. Стус неодноразово звертається до себе із закликами збільшити внутрішній вогонь, „жар”. За частотою використання кольори збірки „Палімпсести” розташовуються у такий послідовності: чорний, білий, синій, золотий, зелений, червоний, жовтий, голубий. Кількість інших кольорів незначна