Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:

Автокопия 11.asd

.doc
Скачиваний:
10
Добавлен:
19.03.2015
Размер:
657.92 Кб
Скачать

1.В літературі умовна назва для позначення тих тенденцій у поезії на межі 19 — 20 століть, що брали за основу «класичну норму», яка передбачала досконалість форми і ясність поетичної мови, пошук шляхів до гармонії духу, зосередженість на вічних, непроминущих засадах буття, настанову на успадкування культурної та літературної традицій, орієнтацію на найкращі взірці мистецтва, створені у попередні епохи. Поети, що належали до неокласичної тенденції, широко використовували античні сюжети та образи. До українських неокласиків традиційно відносять Миколу ЗероваМихайла Драй-ХмаруПавла ФилиповичаЮрія Клена (О. Бургардта), Максима Рильського. Окрім того, В. Домонтовича (В. Петрова), М. МогилянськогоАндрія Ніковського,Бориса ТенаГригорія Кочура та ін. Як опозиція до неоромантизму й романтизму виник неокласицизм.До основних рис цього стилю можна віднести: споглядання краси витворів мистецтва, гармонії природи; використання образів, сюжетів, тем, мотивів міфології, класицизму, ренесансу, античності; культ чітко унормованої форми (рондель, тріолет, сонет); прозорість і стрункість синтаксису, конкретність, предметність образів, розміреність інтонацій; відстороненість від проблем реальності.Започаткувала неокласицизм в українській літературі Леся Українка. Цю традицію продовжили й розвинули М. Рильський, О. Теліга, М. Зеров, Б. І. Антонич, П. Филипович, Ю. Клен, М. Драй-Хмара та інші. В 1920-х роках була створена окрема група в межах неокласичної течії, в яку входили п'ять київських науковців і поетів - Юрій Клен, Максим Рильський, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара, а очолював їх Микола Зеров, якого відносять до київської школи неокласиків або до "п'ятірного грона". Неокласики сприяли змінам у самому типі української поезії. Ознаки неокласицизму:Повернення до вічних законів мистецтва;Орієнтація на кращі здобутки античності;Інтелектуалізм;Естетизм;Використання зразків античної культури і культури епохи Відродження;Гармонія між розумом і почуттями;Аристократизм духу;Несприйняття радянської дійсності (комуністичної ідеології - всього, що призвело до падіння рівня духовності).Принцип неокласиків: «На теми, що нові, античний вірш складаймо».Характерні жанри: сонет, олександрина, терцина, октава, рондо тощо.Неокласицизм в українській літературі: "П'ятірне гроно" неокласиків - М. Драй-Хмара, М. Зеров, Освальд Бургардт (Юрій Клен), П. Филипович, М. Рильський. Поети «празької школи».

2.Рік: 1957Жанр: автобіографічна кіноповість ("автобіографічне кінооповідання")Тема: щира сповідь письменника про дитинство, сповнене радощів і смутку, як джерело його духовності й мистецького таланту.Ідея: заклик любити життя, цінувати й берегти все те прекрасне, що робить людину духовно багатою і щасливою.Головні герої: два ліричні герої - Сашко та Олександр Довженко, мати Одарка Єрмолаївна, батько Петро Семенович, дід Семен, прадід Тарас, прабаба Марусина.Сюжет: чіткий сюжет відсутній.Композиція: твір можна поділити (умовно) на новели «Город», «Хата», «Смерть братів», «Смерть баби», «Повінь», «Сінокіс», «Коні», «До школи» плюс ліричні та публіцистичні відступи.Проблематика:Природа і людина,Шлях народу та людини до щастя,Прекрасне й потворне в житті,Покликання, сутність людини,Роль праці в житті людини,Добро і зло,Життя і смертьОсобливості твору:Наявність двох ліричних героїв,Фрагментарність, швидка зміна "кадрів",Народний гумор,,Вживання різноманітних художніх засобів. Кіноповість «Зачарована Десна» — твір новаторський за художньою формою та за постановкою і розв'язанням проблем. Автор намагається дослідити, які основні фактори формування людської особистості, у чому духовне джерело справжнього таланту, яка роль праці в житті людини. Новаторським цей твір можна назвати ще й тому, що Довженко висвітлює глибокі філософські категорії, серед яких: шляхи народу й людини до щастя, прекрасне й потворне в житті, покликання, сутність людини, її можливості, добро і зло, життя і смерть.«Зачарована Десна» — автобіографічний твір, спогади письменника про дитинство, перші кроки пізнання життя, про «перші радощі, і вболівання, і чари перших захоплень дитячих...», про діда і прадіда Тараса, прабабу, матір і батька, коваля діда Захарка, дядька Самійла — неперевершеного косаря. Оповідач у творі — сам письменник, який виступає у двох образах: як автор і як герой кіноповісті — маленький Сашко. Відповідно й розповідь має двоплановий характер. Перший план — це своєрідне поетичне відтворення світу в дитячій свідомості (письменник зосереджується на внутрішньому світові хлопчика), другий — філософські роздуми зрілої людини-митця про сенс людського буття, роль дитинства у формуванні особистості. Саме в роздумах найбільше розкривається літературна особистість автора. Письменник прагне показати межу між добром і злом, красивим і потворним, велич духовних можливостей простої людини і тягар трагічних випробувань, що випадає на її долю. У публіцистичному відступі звучить гнівний осуд фашизму, війни.Якщо брати в широкому плані, то прочитується й ідея вічності життя, вічності людського роду й народу, який пройшов через страхітливі випробування далекого й не дуже далекого минулого.Особливістю кіноповісті «Зачарована Десна» можна вважати відсутність чіткого сюжету, однак це не перешкоджає читати твір з неослабною увагою.Для втілення художнього задуму автор звертався до випробуваних часом джерел — фольклору і класичної літератури. Письменник запозичує з фольклору принцип «нанизування мотивів, використання ліричних і публіцистичних відступів, традиційних зачинів і закінчень, обрамлення, поетичної антитези і зіставлення, ретардацій» (ретардація — штучне уповільнення дії з метою звернути увагу читача на дану подію, епізод, думку). Особливості композиції «Зачарованої Десни» зумовлені ще й жанром твору — кіноповість. Звідси й фрагментарність, швидка зміна «кадрів», планів, яка не впливає на цілісне сприйняття ліричної, сповненої тонкого гумору авторської сповіді. 

3. поетична спадщина Зерова порівняно невелика. Тривалий час лише близькі друзі знали, що глибоко ерудований критик і літературознавець, талановитий лектор і визнаний авторитет серед перекладачів до того ж і поет. Після виходу в світ у 1920 році книжок "Антологія римської поезії" і "Нова українська поезія" та їхнього визнання з'являється збірка оригінальної лірики "Камена" (1924). "Дух класичної простоти, по-парнаському піднесене почуття, глибоке проникнення у філософську сутність буття, вишукана мова, висока версифікаторська майстерність" поезій цієї збірки – все це вражало читачів. Неокласицизм Зерова закорінений у глибокі культурологічні шари. "Я знаю; ми – тугі бібліографи, І мудрість наша – шафа книжкова", – писав поет у сонеті "Самоозначення". Це легко доводить аналіз так званих "вічних образів" його оригінальної поезії. За походженням вони поділяються на кілька груп, найбільші з них міфологічні, історичні та літературні.Міфологічні образи – це персонажі слов'янської, античної та біблійної міфологій. Активне використання Зеровим цих образів ще раз потверджує відому сентенцію про те, що енергія міфів живить сучасність, а також доводить, що поетові властивий особливий, культурологічний тип мислення.Для Зерова характерна і традиційна, і власне авторська інтерпретація міфологічного образу або сюжету. У більшості випадків вони несуть не тільки естетичне, а й етичне навантаження; часто автор вводить образ, термін, реалії (міфологічні й історичні) в канву "сучасного" твору. Загальновизнаним стало положення про орієнтацію неокласиків на античність. Хірон, Орфвй, Феб, Тесей, Аріадна, Навсікая, Пегас, Муза, Ікар, Поліфем, Ахілл, Ерот, Псіхея, аргонавти – це далеко не повний перелік персонажів античної міфології, які використовує у своїй поезії Зеров. Назва збірки "Камена" теж узята з античної міфології: каменами римляни називали богинь – покровительої поезії, мистецтв і наук. В поетичній спадщині Зерова сонети далеко перевищують кількісно другий культивований поетом жанр — дванадцятирядкові александрини (шестистопові ямби з цезурою посередині), подеколи синтаксично розчленовані на три чотирирядкові строфи. е підлягає сумніву, що на поезії Зерова найвиразніше відбився вплив французьких парнасистів — в першу чергу, Хосе Марії Ередія, найбільшого віртуоза сонета в французькій поезії. Тим цікавіше констатувати, що в низці першорядних пунктів своєї поетики Зеров від французьких парнасистів відрізняється цілком помітно. Друга естетична власивість поезій Зерова, почасти споріднена з їх ліризмом, а почасти — з алюзійною методою політичної модернізації (до якої ми ще повернемось нижче), це їх, сказати б, рефлексивна суб'єктивність — не такий вже частий у Зерова, але надзвичайно характеристичний перехід від об'єктивного образу природи або історії до зіставленого з ним авторового емоційно забарвленого штандпункту. Широкий спектр використаних міфологічних образів дає підстави стверджувати, що український неокласик не обмежувався наслідуванням античних авторів і французьких парнасців. Неокласика Зерова формувалася під впливом світових культурних традицій, а корінням своїм сягала національного грунту.Друга група персонажів поезії Зерова – видатні діячі української і світової історії та культури. Остання група досліджуваних образів – персонажі славетних творів світової літератури. Улюбленим книгам Зеров присвятив цикл "Книжки і автори", Отже, активно використовуючи образи світової культури, Зеров увиразнює поетичну розповідь, надає їй неповторного, зеровського колориту, забарвлює емоційно, спрямовує думку, полегшує розуміння змісту. "Культурологічна" буттєва парадигма стала основою світогляду Зерова-неокласика. Думки поета, "закодовані" в культурософські образи, не втрачають своєї естетичної цінності й нині.

4. . Мисте́цький Украї́нський Рух (МУР) — організація українських письменників, які проживали в таборах для переміщених осіб у німецькій еміграції в 40-ві роки XX ст. МУР був утворений у вересні 1945 р. у місті Фюрт недалеко від Нюрнберга за ініціативою комітету, до якого входили Іван БагрянийВіктор ПетровЮрій КосачІгор КостецькийІван Майстренкота Юрій Шерех. МУР проіснував приблизно до кінця 1948 р. За цей час було проведено три з'їзди (19451947 та 1948) та декілька теоретичних конференцій. Головою організації за весь час її існування був Улас Самчук.Організація об'єднувала письменників із різними поглядами на долю української літератури. Велика доля діяльності МУРу полягала в дискусіях про модернізацію української культури і наближення її до світової. Серед членів організації, загальна кількість яких сягала шістдесят одного, були Віктор ПетровІгор КостецькийУлас СамчукЮрій ШевельовВолодимир ДержавинОлег ЗуєвськийМихайло ОрестІван БагрянийЮрій КосачВасиль БаркаДокія ГуменнаТодось ОсьмачкаОлександр Смотрич та Євген Маланюк. Перу письменників МУРу належали деякі з найоригінальніших творів української літератури 20 століття.МУР опублікував ряд збірок творів своїх членів, один альманах та декілька видань в серії Мала бібліотека МУРу в видавництві Прометей, що знаходилося в Новому Ульмі.Втім, не тільки бурхлива видавнича діяльність була притаманна представникам МУРу. Талановита українська інтелігенція, зокрема письменники в еміграції, мали проблему, яку вони намагалися розв'язати: вважалося, що українська література, всупереч несприятливим історичним умовам, хоч би де вона писалася, має спільне ідеологічне коріння. Отож, розвиток її індивідуальних та групових відгалужень можливий за спільної співпраці. Тому, здавалося, можна було об'єднати розрізнені струмені української літератури. Одначе така спроба виявилася невідповідною конкретно-історичній ситуації. Де з'ясувалося вже на першому з'їзді МУРу, де У. Самчук порушив питання про «велику літературу», зосереджену на служінні національній ідеї. Відтак спалахнула дискусія. З одного боку опинилися прихильники народницької традиції в літературі — «неопросвітяни» (І. Багряний, Ю. Косач та ін.), а з іншого — «європеїсти» (Юрій Клен, В. Державин, М. Орест, В. Шаян та ін.), які, враховуючи досвід М. Хвильового, М. Зерова та ін., орієнтували українське письменство на європейське, звинувачували керівництво МУРу в застарілому «плужанстві», тобто ідейній самообмеженості літературних угруповань 20-х pp., а невдовзі створили незалежне літературне об'єднання «Світання». Водночас вони протестували і проти деяких проявів «донцовізму», зокрема нетерпимості до відмінної думки, бо «шлях до майбутнього лежить через уміння мислити й розуміти, а не через сліпу віру і завжди обмежений фанатизм». Частина українського письменства, засвоївши уроки минулого, пропонувала вихід літератури на широкий простір творчості, але, на жаль, не знайшла належної підтримки. 

5. Літературна дискусія 1925–1928 років — публічне обговорення шляхів розвитку, ідейно-естетичної спрямованості та завдань нової української радянської літератури, місця і роліписьменника в суспільстві.Дискусія виникла через глибокі розходження у розумінні природи і мети художньої творчості серед українських письменників, ідейну і політичну конкуренцію літературних організацій. Приводом до неї стала стаття Миколи Хвильового «Про „сатану в бочці“ або про графоманів, спекулянтів та інших просвітян», яка була спрямована проти низькопробної «червоної графоманії», що була написана у відповідь на виступ «Про критику і критиків у літературі» початківця Григорія Яковенка.Активну участь у дискусії взяли літературні організації «Гарт»«Плуг»«Ланка»-МАРС, пізніше ВАПЛІТЕ і ВУСПП, письменники і громадські діячі Микола ХвильовийМикола Зеров,Андрій ХвиляСергій ПилипенкоОлександр ДорошкевичСамійло ЩупакМикола Скрипник та ін. У ході дискусії було опубліковано понад 1000 статей. Найбільш резонансними були памфлети Миколи Хвильового «Апологети писаризму», «Україна чи Малоросія», «Думки проти течії», Миколи Зерова «До джерел».Величезні аудиторії зібрали диспути у Всенародній бібліотеці України в Києві 24 травня 1926 та в Будинку ім. Василя Еллана-Блакитного в Харкові 21 лютого 1928.Дискусія мала також політичний аспект - літературну критику використовували для звинувачення опонентів в ідеологічних ухилах. Дискусія засвідчила нову розстановку мистецьких сил. Після «зречення» Миколи Хвильового і «саморозпуску» ВАПЛІТЕ провідні ролі в літературному процесі відігравали ставленики партійного апарату. Лiтературнi принципи Миколи Хвильового. (М. Хвильовий у циклi пам­флетiв "Камо грядеши", "Думки проти течiï", "Апологети писаризму", "Украïна чи Малоросiя?" висловив своï думки щодо розвитку украïнськоï лiтератури XX столiття. Один iз основних лiтературних принципiв - це високий рiвень художньоï майстерностi, фахова пiдготовка письменника, бо без цього "полiтична правильнiсть - нiщо". М. Хвильовий виступав за орiєнтацiю на кращi зразки європейського мистецтва, науки, фiлософ­ськоï думки i застерiгав вiд росiйського культурного впливу, що спонукає украïнських письменникiв до копiювання. М. Хвильовий запропонував назву нового творчого методу 20-х рокiв - "романтика вiтаïзму", тобто життєстверджуючий романтизм.) порушувалось багато питань: ставлення до класичної спадщини, яку пролеткультівці відкидали, прикриваючись лівацькими (марксистськими) фразами, проблему традицій і новаторства, шляхів розвитку нового мистецтва.Але центральним питанням було бути чи не бути українській літературі як самобутньому мистецькому явищу в контексті світового духовного розвитку Його підтримали академіки, вчителі, студенти, неокласики, зосібно М.Зеров, М.Рильський, М.Могилянський, відомий польський поет Б.Ясенський. До його тез приєдналась Українська Академія Наук (УАН), політики, економісти, інженери. Зокрема, економіст М.Волобуєв за допомогою статистичних даних довів, що більшовицький уряд у Москві продовжує стару імперську колоніально-економічну політику на Україні. Тому він вимагав зробити її незалежною від імперського центру — Москви. А член ЦК КП(б)У О.Шумський доповнив Хвильового, вимагаючи від Й.Сталіна усунути російське керівництво з ЦК КП(б)У та уряду України, сприяти дерусифікації українського пролетаріату. . Протилежну позицію зайняла комуністична влада. У дискусію втрутився Й.Сталін, написавши лист «До тов. Кагановича Л.М. та інших членів ЦК КП(б)У» від 26 квітня 1926 р., в якому виправдовував більшовицьку експансію в Україні і в усіх «гріхах» звинуватив М.Хвильового та українських «хвильовистів», тобто націоналістів. З розгромними статтями, спрямованими проти духовно-національного відродження України, виступили «рідні» партійні функціонери, спрямувавши свої удари проти «хвильовизму» як нібито соціал-націоналістичного ухилу в партії.

6. За своє коротке (якщо рахувати від першої публікації — менше 20 років) життя у літературі Гр. Тютюнник написав кількісно небагато: чотири десятки оповідань і новел, п'ять повістей, кілька нарисів, рецензій, есе, а також спогади про брата — Г.М.Тютюнника, кіносценарій. Проза Гр. Тютюнника багата гумористичними ресурсами, вона зіткана з іронічних, глузливих, хоч мало коли відсторонених, частіше співчутливих деталей, інтонацій, реплік, часто це колізії, про які в народі кажуть: «і сміх і гріх».Художній світ Гр. Тютюнника — це і світ живого народного слова. І авторова літературна мова, і народнорозмовні монологи чи діалоги героїв не мають жодних ознак «літературності», вони напрочуд життєві. Стиль Григора Тютюнника давно вже визначають як реалістично-психологічний, і це справді так, тільки сьогодні ми вже вирізняємо в ньому й посилений імпресіоністичний компонент, і безсумнівні екзистенціальні мотиви, й уникнення жорсткої детерміно-ваності в сюжетах і характерах, а подекуди і художницький інтерес до ірраціонального й непоясненого, химерного в людській природі до, на перший погляд, невмотивованих дій і почуттів тощо. Тютюнник у новелах зажди працював над почуттями, що жили навколо нього i в ньому. Головний принцип його творчостi сконцентрований у таких словах: "мила моя людино,  нiколи я не скажу про тебе чорного слова!" I це було правдою. Вiн умiв дивитися i на зло "з висот розуму", сприймав його душею.Особливiстю творчого стилю Г. Тютюнника є використання художньоï деталi в розкриттi характеру.  проблематики     Соціальні (проблема села – «Син приїхав»; мігративна – «Оддавали Катрю», «Син приїхав»; розбіжності у поглядах – «Холодна м’ята»).Отже, піднімаючи соціальні проблеми, Григір Тютюнник показує різнопланові характери, які жили в той час, намагається показати місце села у долі кожної людини. Автор наголошує на актуальних, суспільних проблемах часу, питань майбутнього щастя народу.    Філософські (швидкоплинність часу – «Дядько Никін»; самотність людини «Печена картопля», «Холодна м’ята», «Бовкун», «Дивак»;  проблема долі людини – «Деревій»; проблема духовності людини – «Син приїхав»).Отже, письменник приділяє значну увагу філософським роздумам над проблемами швидкоплинності часу, самотності людини, долі людини та її духовності. Питання, які розглядає автор є актуальними й сьогодні. Побутові («У Кравчини обідають», «Бовкун»).Таким чином, Григір Тютюнник через побут простих людей намагався показати проблеми, які виникають у звичайних селянських сім’ях.Психологічні («Холодна м’ята», «Дивак»).Г.Тютюнника цікавлять не тільки соціальні, філософські та побутові проблеми, а й психологічні. Автор намагався показати життя простих людей через психологічну призму.

7. Можемо говорити про єдину для фільмів і кіноповістей, оповідань поетику  Довженка.Але Довженко-прозаїк безперечно, виростав із Довженка-кінорежисера. Починаючи з «Арсеналу», сам писав сценарії для своїх фільмів.В українській літературі він започаткував новий жанр —кіноповість—повість, написану з урахуванням специфіки кіно.Втім, стосовно О. Довженка це визначення неточне. Він не писав свої прозові твори, щораз думаючи про те, як вони виглядали б на екрані. Засоби кіномистецтва ідртальне розроблення діалогу, увага до кольору, монтаж окремих епізодів і картин, часом не пов'язаних між собою, переміщення часових і просторових площин і т. ін)були кладовою поетики письменника, тобто складовою його індивідуального стилю,його художнього почерку. Як поет, він сприймав довколишній світ через художні образи. Але він сприймав його, бачив крізь операторську камеру, вихоплюючи те найяскравіше і найприкметніше, що передавало, втілювало суть явищ, понять. Він пов'язував і компонував його, оте побачене, як режисер.Перу митця належать кіноповісті: «Арсенал», «Аероград», «Щорс», «Україна в огні», «Повість полум'яних літ», «Мічурін», «Земля», «Зачарована Десна», «Поема про море». Кожен із цих творів має свою специфіку. Так, «Зачарована Десна» взагалі писалася не для постановки фільму і за всіма жанровими ознаками її правильніше було б назвати ліричною повістю. А от «Україна в огні»більше нагадує кіносценарій. У більшості оповідань помітні ті самі риси індивідуального стилю письменника:  умовність ситуацій, контрастні сюжетні зіставлення, увага до окремих найприкметніших деталей, яскравих образів. Усе це служить не детальному зображенню, а сутнісному, поетичному вираженню важливого, вирішального, найсуттєвішого в долях героїв, їхніх характерах і поведінці. За кількома рядками Довженкового оповідання часом більше змістового наповнення, аніж у кількатомових епопеях тих часів... Попри зовнішню пафосну декларативність, яка була лише необхідною даниною «жорстокому кесарю», письменник спромігся передати страждання, трагедію українського народу в кровопролитній війні, змусити людей замислитися над долею своєї гнаної, але ніким не скореної нації. Варто звернути увагу на підтекст оповідань Довженка. Він виконує першорядну роль. І тут митець справжній, тут він ніколи не фальшивив: у своєму щирому вболіванні за Україну за майбутнє, у проникливому погляді на її історичне минуле, у співпереживанні за долю кожної конкретної людини.

8.  У перших збірках Павличка — «Любов і ненависть» (1953), «Моя земля» (1955), «Бистрина» (1959), «Днина» (1960) та ін. трапляються речі, оцінювані неоднозначне. Проте треба сказати на честь поета, що він один із перших розібрався в складних і політичних, і літературних перипетіях післясталінського періоду. І саме тоді — 1958 року — виходить у Львові збірка поезій Дмитра Павличка «Правда кличе!» На перший погляд, у ній все було гаразд. Червона обкладинка, відкривалася книжка циклом «Ленін іде», були вірші проти націоналістів...Та не добачили компартійні цензори найголовнішого: різкого осуду тоталітаризму, який, певна річ, не помер разом із Сталіним.Не спостерегла й гарячої залюбленості в рідну мову, гнівний осуд перекинчиків, які забули, зрадили її «заради лакомства нещасного». Й отого українського національного духу, яким перейнятий характер ліричного героя поезій Павличка. Та всього цього не добачили, доки книжка була надрукована. А тоді спостерегли, вдарили на сполох — і майже весь тираж пішов під ніж, був знищений, уціліло лише кільканадцять примірників.  Треба відзначити його збірки «Гранослов» (1968) і «Таємниця твого обличчя» (1974), а також вибрані твори в двох томах (1979). З них підноситься постать мудрої людини, зрілого поета, якого добре видно навіть на тлі світової літератури. Поетичне мислення Павличка характеризується синтезом глибокого ліризму та інтелектуалізму, поєднанням конкретної художньої деталі з образами широкого узагальнюючого значення, які здебільшого виходять на обшири загальнолюдських, світових проблем.  Павличкова ліра тяжіє до складних загальнолюдських проблем у їх найгостріших суперечностях, контрастах. Добро і зло, любов і ненависть, пелюстки і леза, світло й пітьма — Павличко розмірковує над цими вічними тезами як філософ, а осмислює й розповідає про них — у вишуканих і точних образах. Так, у сонеті «Погляд у криницю» поет надає світлу всеохоплюючого, вселенського значення: Як і кожен поет, Д. Павличко, звичайно ж, звертався до інтимної лірики, де талант його розкрився на повну потужність. Чудові вірші про кохання, що ввійшли до збірки «Таємниця твого обличчя» (1974, 1979), з повним правом можна зіставити зі славнозвісним «Зів'ялим листям» І.Франка. Ліричний герой Павличкової збірки — то наш сучасник, духовно багата людина, що вміє бачити й тонко відчувати красу. Його кохання чисте й щире, а разом з тим — суто земне, поєднане із здоровою пристрастю. В інтимних поезіях Павличка криється глибинний прихований зміст. «Ти — як дощ, а я — мов явір. Хочу листям тебе зловить». Та повне глибинне осягнення кохання — подвійне, духовне й тілесне, як це проглядається в цікавому образі: «Ти повинна приходити двічі: Спершу — з неба, а потім — з землі». Відомий Д. Павличко і як поет-епік. Його поеми «Земля», «Іван Загайчук», «Вогнище», «Поєдинок» — то широкі картини життя земляків поета, то суто реалістичні, де в основі лежить чисто подійовий сюжет, то перейняті духом, романтизму, які групуються на внутрішньому психологічному сюжеті, багаті на образи-символи («Вогнище»). Не обминув поет своєю увагою й найменших читачів, яким подарував чудові книжечки — казку «Золоторогий Олень», «Дядько Дощ», «Де найкраще місце на землі» та ще декілька. Вони ваблять дітвору щирістю, красою художнього слова та простотою, за якою ховаються зовсім не прості думки.

9. Невмирущу традицію київського неокласицизму, її ідеалістичне піднесення та глибокий артистизм зберіг і переніс у Європу Юрій Клен, втіливши його високі якості у поемі-інвективі «Прокляті роки», збірці лірики «Каравели» та історичній епопеї «Попіл імперій», у якій віртуозна «легкість віршу й карбована прецизійність вислову» органічно сполучаються з «теплим ліризмом патріотичних почуттів і глибо-коідеалістичним розумінням нашої еміграції» (В. Державин).Звісно, творчість Ю. Клена під впливом різних чинників зазнала складної еволюції. Особливо відчутною є роль антитетики, специфічної «суперечності» у його художній системі. Філософська традиція бачення усякого буття як антитетичної структури йде ще від античності, від Платона, який стверджував, що світ складається з тотожності і різниці, спокою і руху (у діалозі «Софіст»), єдиного і многого, буття і небуття («Парменід») і наскрізною лінією проходить через філософію і естетику еллінізму, римської античності, Візантії, патристики і схоластики, Відродження і Просвітительства, усі філософські та естетичні теорії ХІХ-ХХ ст., аж до наших днів включно.У Ю. Клена ця антитетика має характер бінарної опозиції «гармонія душі — хаос (розлад) душі» і на ній збудована більша частина його творів, хоча у кожному з них ситуативна форма вчинку та його змодельована через лінгвістичну площину мотивація подаються по-різному.  Готовим матеріалом (ready made) для Ю. Клена, як і для інших неокласиків, є звернення до уже готових мотивів: античних сюжетів і персонажів: (пошлемося лише на назви творів— «Шляхами Одіссея», «Лесбія», «Січневий Діоніс», «Прометей», «Егей», «Антоній», «Смерть Риму», «Антоній і Клеопатра», «Цезар і Клеопатра», «Наслідування Горація», «Гетера», «Лідійська пісня», літературних сюжетів і типів («Дантє», «Сковорода», «Пам'яті Сковороди», «Бернар де Вєнтур», «Бертран де Борн», «Жоффруа Рюдель Мелісанді», «Отелло», «Беатріче», «Кіплінговське»), біблійних джерел («Христос», «Божа матір», «Книга буття», «Лот», «Лотовим донькам», «Єремія», «Мойсей», «Потоп», «Голгофа», «Давид»), історичних образів та мотивів («Володимир», «Олегів щит», «Жанна д'Арк», «Маркіза Помпадур», «Кортес», «Конкістадори», «Вікінги», «Софія», «Київ», «Україна») і т. д.Візьмемо для прикладу вірш Ю. Клена «Беатріче», написаний 31.01 — 1.01. 1936 року. Беатріче— це один із тих вічних образівВперше до образу Беатріче Ю. Клен звернувся у російськомовному вірші «Я шел с мечтой о Беатриче», написаному восени 1921 року. Цей твір має характер ремінісценції з «Божественної комедії» Данте, ремінісценції свідомої (бо ж інколи у художній практиці може траплятися випадковий збіг образів), але ще доволі слабо адаптованої ідо художньої концепції автора, яка щойно почала викристалізовуватися, і до вимог часу. Звертаючись до почуттєвої сфери людини, Юрій Клен створює метафори, які передають внутрішні порухи, різноманітні рефлексії, психічний стан. Особливістю метафор цього класу нерідко є незвична чи суперечлива сполучуваність компонентів. Поетичне мовлення Юрія Клена надає нового стилістичного звучання усталеним конструкціям, виражає самобутність його індивідуального стилю. Значне місце в поетичній системі автора посідають образно-символічні формули на означення життя. Творчість Юрія Клена доцільно розглядати також через призму філософії екзистенціалізму. Осмислюючи феномен Кленової поезії, літературознавці прийшли до висновку, що це синтез неокласичних, символістських та неоромантичних традицій. Наприклад, у поезії митця активно оживають образи природних стихій - вітру, дощу, хмар, сонця, зір тощо. Наскрізним у його віршах став образ вітру, де через градацію вітер - бурун - буря автор виражає наростання емоційного настрою, і водночас - розкриває іншу його смислову грань, таку, що уособлює силу, здатну долати перешкоди на шляху від дійсності до мрії і навпаки. Така організація поетової думки розкриває його призначення в системі буття та свідчить про наявність неоромантизму в синкретичному стилі Юрія Клена.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.