Автокопия 11.asd

36. Нью-Йоркська група — українська літературна організація, заснована 20 грудня 1958 року в італійській кав'ярні «Павич» на Вест-стріт 4, біля парку Вашингтона в Нью-Йорку. Килина, Бойчук і Тарнавський, за кавою обговорювали своє майбутнє і вирішили видавати журнал-річник «Нові поезії» й називати себе та тих, хто до них пристав би, Нью-Йоркською Групою. Журнал вийшов десь у першій половині 1959 р. Брали в нім участь сім поетів — Емма Андієвська, Юрій Тарнавський, Віра Вовк, Богдан Рубчак, Женя Васильківська, Патриція Килина, Богдан Бойчук. Лірика цих поетів спирається на велику естетичну школу - від уснопоетичної народної творчості, давньої української поезії до найновіших пошуків літератури модернізму та постмодернізму. У шістдесятих-сімдесятих до групи прилучилися Роман Бабовал, Юрій Коломиєць, Олег Коверко, Марко Царинник, Юрій Соловій (оформив усі числа Нових поезій), та перекладач з іспанської та інших романських мов Вольфрам Бургардт. Останньою прийшла до Групи Марія Ревакович. У 50-х роках усі згадані поети друкувалися в літературній вкладці газети «Свобода», в студентському журналі «Горизонти», в «Українській літературній газеті» (1956-1961), нарешті, їхні твори займали значну частину журналу «Сучасність». Вони також друкувалися в «Нових днях» та збірниках «Слово». З 1959 по 1971 р. редколегія, яка складалася з Бойчука і Тарнавського, публікувала «Нові поезії» (вийшло 13 чисел).Не дивно, що слово «модернізм» стало одним із ключових понять у теоретичному словнику Нью-йоркської групи. Модернізм спочатку був задекларований поетичними творами, пізніше п’єсами, прозою, перекладами та статтями. В 60-і роки всі члени групи в унісон говорили про те, що саме вони представляють перше в історії української літератури вповні довершене й послідовно модерністичне явище.Слова «модернізм», «модерінсть» для членів Нью-йоркської групи не означали те ж саме, що вкладали в нього українські літератори та критики попередніх епох. Ідеться не тільки про епохи достатньо далекі – «Молодої музи» чи 20-х років, - про попередню епоху МУРу, найвідоміші постаті якої (Маланюк, Шерех, Костецький та ін.) мали змогу спостерігати за діяльністю Нью-йоркської групи і давати їй свою оцінку чи красномовно ігнорувати її існування.Поети, яких об’єднують назвою «Нью-йоркська група», ніколи не мали якоїсь єдиної естетичної та мистецької платформи. Група не визнавала жодних формальних обов’язків, для цього її учасники були надто індивідуалістичними. Пізніше їм було навіть важко згадати, як почалася група, хто запропонував назву. На останнє претендувало одразу кілька поетів. Назва групи відображала скоріше не географічне, а мистецьке утворення і мала символічне значення. Нью-йоркська група поставила завдання відкритості до світу, інтеграції з іншомовними культурами. Вона асоціювала себе з Нью-Йорком, а відповідно – з динамікою, космополітичністю, перманентною сучасністю цього міста, його чутливістю до мистецького аванґарду. Від самого початку всіх членів групи об’єднувало радикальне несприйняття народництва з його мовою і пафосом, а відтак патріотичні, національні мотиви, кліше, навіть форми видавалися неприпустимими. Догмою стала думка про те, що все, на чому відбилася хоча б тінь патріотизму чи навіть політики, вже з цієї причини не може бути якісним із мистецького погляду. Намагаючись розірвати всі обмеження, поети Нью-йоркської групи відразу наклали серйозне обмеження на можливу тематику: жодного патріотизму, жодної політики, жодних сліз за бідною Україною. Такі сентименти були не на часі. На часі була новизна, нова мова, вихід за межі старої мови і традиції, старої філософії, старих почуттів.Попри досить численні публікації англійською мовою, Нью-йоркська група не вивела українську літературу на світову чи америк сцен.

37. Украïна в п'єсi постає розп'ятою i розгубленою, наче на роздорiжжi. Вона обливається кров'ю i кожному до цього байдуже. Усi бачать тiльки те, що хочуть бачити: єдину-недiлиму Росiю, "воскреслу Украïну" або зорi революцiï. Хто ж пануватиме над матiр'ю Украïною? У творi вiдчутне постiйне протистояння. Героï наче вболiвають за долю держави, а насправдi кожний хоче добра i щастя для себе, хоче задовольнити своï потреби. П"єса М. Куліша "Патетична соната", справді виняткове явище в українській драматургії як спроба поєднати в єдине ціле рух, музику, слово. Свою назву твір дістав від однойменної славнозвісної сонати великого Бетховена.Матеріалом для твору послужили бурхливі події революції і громадянської війни 1917-1919 років. За своєю суттю вони так відповідають настрою сонати -настрою шукань, поразок і перемог! У центрі дії - образ талановитої піаністки Марини, яка на роялі дає "світлий роздум бунтарського духу", а в буденному житті під іменем Чайки відстоює самостійну Україну. Таким чином, образність і мотиви "Патетичної сонати" зумовлюють композицію п"єси, її ритм і тональність. Побудова твору своєрідна. Автор зізнається, що це спогади його романтичного друга, нині уже покійного Ілька Юги. Його "я" - головна особа п"єси, композицію якої складає щоденник героя, його листи до коханої, ліричні відступи.Сто тридцять листів написав юнак до Марини і знищив їх, бо ніяк не наважиться перетнути той невеликий простір, що розділяє їх помешкання. Коли ж молодий закоханий мрійник зважується переступити поріг заповітних дверей, то бачить офіцера, який на колінах просить у дівчини посвяти в лицарі і цілує край її сукні. Оврам розстріляний, Зінька також, Настя збожеволіла. Влада переходить до більшовиків - Марину заарештовують, вона гине від руки Ілька Юги. гине і сам поет. Гине вчитель Ступай-Ступайченко, в передсмерті миттєвості міркуючи - з якого боку куля. Цей калейдоскоп смертей творить не тільки трагічний пафос п"єси, а й увиразнює думку драматурга про те, що його сучасник - постать глибоко трагічна, яка не може самореалізуватися в умовах існуючої системи. М. Куліш переконаний: немає на світі таких ідей, які б дорівнювались вартості людського життя.Інша стилізована ознака п"єси полягає в тому, що мова її персонажів нагадує музику -інтонаціями, ритмами, підтекстом. Своєрідним - символічним - є час і простір п"єси. Дія відбувається від Великодня до Великодня (за винятком останніх епізодів "Патетичної сонати", позбавлених часово-просторової конкретики).П"єса М. Куліша засуджує пріоритет класових цінностей над загальнолюдськими, засуджує суспільство, засноване на крові, сльозах, руїні.

38. Перший свій вірш поет опублікував 1931 року у пластовому журналі «Вогні». Потім він розміщував поезії у багатьох періодичних виданнях. Привітання життя: книжка поезій. Львів, 1931;Велика гармонія (збірка друкувалась 1932-33 рр. у періодиці; повністю надрукована 1967 р.);Три перстені: поеми й лірика. Львів, 1934;Книга Лева. Львів, 1936;Зелена Євангелія. Посмертне видання. Львів, 1938;Ротації. Посмертне видання. Львів, 1938. Б.-І. Антонич створює дивовижний міфосвіт поезії з його колообігом мотивів, образів, навіть метафоричних перенесень. Окрема мистецька дійсність поета побудована на міфологічному диві й одухотворенні природи, яка у зб. "Зелена Євангелія" має здатність до напівпереходу чи поєднання форм, у "Трьох перстенях" асоціюється з явищами культури, у "Книзі Лева" переживає нескінченні метаморфози, у "Ротаціях" співвідноситься з техновитворами, часто заміщуючись ними.Якщо язичницька, а подекуди й біблійна символіка в поезії молодомузівців втілена лише на рівні мотивів, то в Антонича вона стає засобом світотворення, заглиблення у первісну міфологічну свідомість. Найважливіші риси його поетики — національне забарвлення астральної символіки та мотив рідної землі, в якій проростає "співний корінь" мистецтва. Хтонічні міфологеми поклоніння стихійним творчим силам землі перемежовуються із вшануванням світил як джерела життя, світла і натхнення. Саме злитість астральної символіки із землепоклонними мотивами й органічне вростання ліричного героя у світ природи дають поетові змогу з надчуттєвих неземних сфер повернутися до підвладних органам чуття стихійних проявів сущого у всесвіті.Міфотворення в поезії Антонича — це спосіб відновлення гармонії між людиною та світом. Мабуть, найчастіше вживаним у поезії Б. Антонича є образ сонця. "Сонце тут скрізь і в усьому, та, однак, майже не зустрічається воно внепереосмисленому, прямому значенні"

39. Рік: 1942-1943Літературний рід: епосЖанр: кіноповістьТема: зображення початку війни з фашистськими загарбниками та відступу радянських військ.Ідея: незламність сили і непохитність духу нашого народу, здатність до визвольної боротьби і впевненість у перемозі над ворогом (за словами самого автора).Головні герої: родина Запорожців: Лаврін, Тетяна, їхні діти, п'ятеро синів - Роман, Іван, Савка, Григорій, Трохим і дочка Олеся, подруга Олесі Христя Хутірна, Василь Кравчина; зрадник Заброда, німецький полковник Еріх фон Крауз і його син Людвіг.Композиція: 50 окремих епізодів-картин Кіноповість «Україна в огні» була написана О. П. Довженком швидко, так же, швидко знятий і фільм. Замість визнання і вдячності кінофільм і повість були осуджені й заборонені. Фільм взагалі не вийшов на екрани (досі єдиний примірник його знаходиться в архівах московського держфільмофонду), а повість уперше опублікована вже після смерті письменника.Майже за всі фільми кінорежисера критикували. Але такого теро­ру, такої тотальної наруги, як за «Україну в огні», він ще не зазнавав. Досить сказати, що для розгляду кіноповісті 31 січня 1944 року було скликано спеціальне засідання політбюро ВКП(б), на якому і розпинали Довженка. Його звинувачували у всіх смертних гріхах, а передусім — в ревізії ленінізму та критиці політики компартії. «Україну в огні, назвали ревізіоністським, націоналістичним, антирадянським твором виявом вузької національної обмеженості автора, який насправді сказав гірку правду і про колгоспну систему, і про Червону Армію, і про партноменклатуру, командний склад органів прокуратури, КДБ, УБС.

40. Володимир  Сосюра, на вiдмiну вiд своïх попередникiв, по-своєму трактує постать Мазепи. Не iдеалiзуючи його як неординарну особистiсть, поет творить, насамперед, художнiй образ, а не полiтичний портрет гетьмана. Вiн намагається, як нiхто iнший, розкрити психологiю особистостi Мазепи i через його образ пiднести iдею державностi Украïни, ïï незалежностi. В. Сосюра створює привабливий образ Мазепи - героя, гетьмана, громадянина. Цей твір В. Сосюри має досить драматичну історію. Перші розділи автор написав ще у 20-х роках та опублікував у журналі “Життя й революція” (1929). В автобіографічному романі “Третя Рота” він зізнається, що створений ним образ українського гетьмана “був ще тільки ембріоном, а мене навіть за ембріон почали бити”. Відтак робота над твором завершилася лише через три десятиліття, у 1959—1960-х роках, і тільки в 1988 році поему опубліковано на сторінках журналу “Київ”. Причина заборони поеми — на поверхні: В. Сосюра прагнув художньо осмислити неординарну особистість українського гетьмана, який у своїх сучасників здобув славу політика, дипломата, полководця. В. Сосюра створює оригінальний художній твір,задум якого полягає в тому, щоб реабілітувати видатного українського гетьмана, відтак — неупереджено поглянути на одну з трагічних сторінок історії України та її народу. поет змальовує не реальну постать , а художній образ високої емоційної напруги — йдеться про непересічну особистість, життя і вчинки якої “обросли” легендами горе-істориків радянської доби. Сам автор :Я серцем хочу показать,Страшну трагедію Мазепи,І в ній в той час страшний незгоди,Трагедію мого народу.Поет не ідеалізує Мазепу, а прагне розкрити психологію героя, його внутрішній світ, найперше закцентувавши увагу на такій рисі, як патріотизм. Твір — за жанром ліро-епічна поема — умовно можна поділити на дві частини. У першій автор розгортає сюжетні перипетії навколо перебування Мазепи на службі в польського короля Яна Казимира. У другій частині поеми розповідається про Мазепу — державного діяча, який дбає про добробут і процвітання України. Центральне місце тут відводиться зображенню Полтавської битви. В. Сосюра полемізує з 0 . Пушкіним, бо вважає свого героя не зрадником, а справжнім патріотом, який прагнув звільнити Вітчизну від московського впливу. В. Сосюра стверджує, що поразка Мазепи — не зрада, а трагічна помилка державного діяча, який уболівав за долю народну.

40.1. Незвичайним і навіть сюрреалістичним можна вважати роман — баладу Валерія Шевчука «Дім на горі». Розповідь про реальне життя героїв роману тісно переплітається з подіями, які відбуваються в їхніх снах і спогадах, думках і мріях. Сама назва «роман-балада» відносить нас до традиції європейського бароко. І дійсно, для Шевчукової прози характерні барокові риси: контрастність — у поєднанні високого і низького; динамізм, експресивність, драматична напруженість; виражена метафоричність національної художньої символіки. Основним є суто бароковий мотив — протистояння добра і зла, у якому здебільшого добро в душі людини перемагає. У творі автор глибоко аналізує проблеми стосунків між людьми: старими й молодими, Чоловіками й жінками, батьками й дітьми, братами й сестрами; розкриває їх внутрішній світ, такий неспокійний, бурхливий, такий тендітний і ранимий. У романі переплетені два сюжетні стрижні: дім, з якого герой іде у світ і до якого повертається, а також дорога, яка постійно його вабить. Йдучи цією дорогою, людина все одно приходить додому. Піднімаючись до будинку, що височіє на горі, недавній фронтовик, директор школи Володимир, навіть не підозрює, що у тому домі він знайде спокій і душевну гармонію. Хлопець, син Галини Іванівни, повертається додому через сімнадцять років, що нагадує біблійний сюжет про блудного сина. Цей дім є надійною основою, фортецею, де зберігається духовність. Із мотивом дороги пов'язана й різниця між втіленнями жіночого та чоловічого начала. Жіноча доля — чекати й терпіти, чоловіча — шукати свою дорогу та повертатися. «Дім на горі», цей приклад магічного реалізму, дає розуміння динамічного внутрішнього життя людини. Через творче проникнення у фольклорні образи, через барокову алегоричну багатошаровість автор пише літопис філософсько-образного діалогу добра і зла. Роман-балада Валерія шевчука «Дім на горі» — твір про любов. Любов у широкому розумінні: як складне й високе почуття, що містить у собі кохання, поняття рідної землі, дому, що символічно уособлює спокій, рівновагу духу вміння бути небайдужим, намагання освітити своє видноколо святим і високим вогнем творчого осяяння, — той стан, що його однаково переживають козо-пас Іван та його внук. Літературний рід — лiро-епiчний твiр iз фольклорно-фантастичним елементом. Жанр — Роман-балада. Тема — ствердження ідеї єдності усього живого, сущого на землі, яке передбачає необхідність для кожного нового покоління виборювати свій досвід пізнання себе і світу й так перевіряти досвід поколінь минулих задля майбутнього. Головна ідея — розкрити людину через психо-iнтуїтивне пiзнання її долi, коли вона творилася не лише за логікою національної доцільності, а слідувала передусім за почуттями. Пізнати сенс буття, побачити, відчути, естетично пережити добро і зло, світло і тінь, їх вічне протистояння, яке лежить в основі руху, динаміки поступу, допомагає оголити людську душу, художньо дослідити людську природу.Проблематикасутнiсть добра i зла;між світлом і тінню;вiдповiдальнiсть кожного за свої вчинки на цiй землi;пошук сенсу свого буття, самого себе;прагнення розібратися в довколишньому світі;душевна роздвоєність людини;відповідальність кожного за свої вчинки;прагнення внутрішньої чистоти, гармонії.

41. Саме в «Чотирьох шаблях» Ю. Яновський заявив про себе як про митця, наділеного надзвичайно потужним творчим потенціалом. Це виявилося хоча б у тому, що для художнього опанування фактично нової для себе теми він винаходить відповідну жанрово-стильову форму.Герої «Чотирьох шабель» — це відроджені в нових умовах лицарі козацького степу, які на пергаментах української революції гострими шаблями виписували героїку нашої історії, здобували ту святу волю й правду, котра триста років текла під землею в нашого північного завойовника. «Чотири шаблі» — це твір про українське й загальнолюдське жадання волі, сага про українську нескореність.  роман «Чотири шаблі», у якому Ю. Яновський намагається осучаснити традицію національного класичного романтизму XIX ст. Саме в цьому романі автору вдалося з великою експресією художнього вираження передати могутню стихію визвольного селянського руху в Україні в революційний час, а також по-своєму осмислити його трагічні наслідки. Поява цього твору стала сміливим виступом молодого ще автора проти загальної течії тогочасної прози, яка відображала той непростий час загалом у дусі революційної романтики.Але у творі, хоч і не дуже виразно, наявна й більшовицька ідея. Цікаво, що національна ідея має потужну оптимістичну перспективу, яка перетворюється на далекосяжну романтичну мрію, більшовицька ж — компрометує себе, утвердившись у реальній дійсності. Українського неоромантика Яновського все ж цікавить не так докладне розгортання конкретно-історичних подій, як загальні історіософські проблеми в контексті національного буття, не аналіз, а вираження найголовнішого, хоча підготовчі матеріали з архіву письменника свідчать, що роман вибудовувався на реальних фактах й узагальнюючі роздуми з'явилися внаслідок глибоких студій письменника над історичними й фольклорними джерелами, розповідей легендарного військового діяча українського повстанського руху Ю. Тютюнника. Герой Яновського не розчиняється в масі, не є її типовим представником, він досить індивідуалізований. Шахай, Остюк, Галат і Марченко — «чотири паростки міцного дуба», як називає їх автор, є синами одного народу, тепер об'єднані спільною метою, хоч бунт кожного індивідуальний і реалізується на рівні індивідуального вибору чи індивідуальної поразки. Кожен з розділів роману може вважатися окремим викінченим твором — Яновський, таким чином, започаткував в українській літературі новий жанровий різновид роману в новелах. Однак сюжет подій, що об'єднуються між собою загальним романтичним пафосом, має струнку композицію: піднесений початок — зачин, експресивне протікання цієї боротьби, її кульмінація, апофеоз і передбачення фатального кінця — загибелі. Піднесений романтичний пафос перших чотирьох частин роману змінюється осмисленням індивідуальної трагічної поразки кожного героя й через неї — трагедії всього українського народу в останніх розділах. У них на першому плані емоційно-лірична настроєність поступається місцем глибокій змістовій раціоналістичності, синтез — аналізу.Структура роману — пісенна. Таку форму письменник обрав тому, що пісня — один із найлаконічніших художніх жанрів. «Чотири шаблі» — одна з найдраматичніших сторінок в історії української пореволюційної літератури. Півстоліття після опублікування твору він залишався предметом найбезглуздішої критики, був, по суті, вилучений з літературного процесу. За Ю. Яновським тягнувся шлейф звинувачень, ніби його роман творився на хвилі «націоналістичної романтики». Лише в 1983 р. роман нарешті було повернуто читачеві.

42. Київська школа поезії — літературне угруповання українських поетів покоління після шістдесятників (Київ, 1964-1972).До угруповання входили Василь Голобородько, Віктор Кордун, Василь Рубан, Микола Воробйов, Михайло Саченко, Валентина Отрощенко, Надія Кир’ян, Михайло Григорів, Іван Семененко, Станіслав Вишенський та Валерій Ілля.Назва групи виникла у 1969 і походить від того, що її членами були студенти філологічного та філософського факультетів Київського університету.Радянська влада з підозрою ставилася до цього, як загалом до будь-якого україномовного неформального об'єдання, тож невдовзі з університету було виключено Василя Рубана, Віктора Кордуна, Михайла Саченка, Надію Кир'ян, Миколу Воробйова. Василя Голобородька було виключено з Луганського педінституту.Василь Голобородько, Микола Воробйов, Віктор Кордун та Михайло Григорів 1997 відділилися від групи й інколи саме цих 4 поетів називають представниками Київської школи.Для поезії Київської школи характерна модерністська естетика на відміну від домінантного на той час соцреалізму в СРСР. Повернення до найпервісніших елементів і структур української міфологічноїсвідомості Трансформація давнього міфологічного мислення в образах сучасної поезіїПовернення до лексичних першоджерел, розвинення їх до поетичних символівЗосередження уваги на темах «природа», «людина», «всесвіт»Органічність творення без оцінок власних почуттів та почуттів іншихДеяка недомовленість, що передбачає співтворчість читачаВідсутність дискурсивної мовиПошук і відродження давньої поетичної традиції, що існувала до привнесення в Україну силабо-тонічної системи римованого віршування. Розвиток українського вільного вірша. Верлібр як принцип поетичного творення. Антології: Поети «витісненого покоління». Антологія (представлено 9 поетів, більшість яких — представники «Київської школи», у передмові І. Андрусяк пропонує ширший термін "витіснене покоління").

43. «Мина Мазайло» — п'єса Миколи Куліша. За визначенням автора п'єса є сатиричною комедією, але у творі має місце трагічність становлення української мови й зацькованого народу, тому — трагікомедія. Тема твору — «Міщанство і українізація». Ідея твору полягає у тому, що засобами гротеску і разючої сатири автор викриває суспільні антиукраїнські явища наприкінці 20-х років XX ст., висміює носіїв великодержавного російського шовінізму. Водночас, побіжно висміюється і мрійництво, відірваність від життя та невміння робити правильний вибір українських націоналістів.Твір було видано 1929 р. окремою книжкою. Ідея: викриття суспільних антиукраїнських явищ, національної упередженості й зверхності (великодержавного шовінізму).Головні герої: харківський службовець Мина Маркович Мазайло та його родина: дружина Лина, син Мокій, дочка Рина; тітка Мотя (Мотрона Розторгуєва); дядько Тарас; подруга Рини Уля Розсоха; гімназійна вчителька Баронова-Козино. Сюжетні лінії: Мина - Мокій, Уля - Мокій, тьотя Мотя - дядько Тарас та інші.Композиція: 4 діїОсобливості п'єси "Мина Мазайло":Драму не можна перекласти: втрачається обігрування українських і російських прізвищ;Немає позитивних персонажів (дядько Тарас сумнівається у своїх думках і вчинках, надто легко здає свої позиції; Мокія теж не можна назвати патріотом: українська мова цікавить його з наукової точки зору);У творі містяться досить прозорі натяки на облудність насильницької радянської українізації;Фіаско для Мини можливе тільки в літературному творі, бо в той час більшовики підтримували перевертнів.Сюжет перегукується з п'єсою Мольєра "Міщанин-шляхтич" та трагікомедією І. Карпенка-Карого "Мартин Боруля".

44. Драматична поема "Сніг у Флоренції" – вершинний твір і певний підсумок роздумів Ліни Костенко над проблемою ролі художника у суспільному житті, про вписаність таланту у часопросторі. Парадоксальна назва твору і промовистий підзаголовок – "Сад нетанучих скульптур" забирають увагу читача, котрий прагне розкодування загадки. Рідкісний сьогодні жанр драматичного диспуту з одного боку потверджує невмирущість традиції психологічної драми Лесі Українки, а з іншого – вписує поему у світовий контекст, де проблема вибору, здійсненого творчою натурою, віддавна тривожила таланти. Цілий масив проблем, що їх поставила Ліна Костенко, – митець і час, художник і юрба, особистість і влада, творчість і свобода – це лише частка авторської тривоги, трансльована драматичною тональністю "Снігу у Флоренції". Вибудовуючи вектор долі художника в контексті італійського рісоджіменту, Ліна Костенко фіксує факт: молодий митець гідно розпочинав свій шлях у щасливому середовищі талановитих ровесників, серед яких був і високошляхетний Буонарроті. Авторка акцентує на цьому сусідстві двох імен невипадково і не раз. Стартові позиції вони мали однакові. Міра таланту – то інша річ. Хоч поетеса підкреслює, що свого часу Рустичі справді займав гідне місце серед найталановитіших сучасників. Саме тому запізніле каяття художника отруєне гіркотою життєвої поразки честолюбної й не вільної внутрішньо людини.  Авторка забезпечує динаміку дійства особистою енергієюпереживання героєм власного шляху в двох аспектах: того, що так щасливопочався, і такого, котрий вже драматично завершується. Межову ситуацію перебуванняскульптора між двома власними іпостасями Ліна Костенко прокреслює густою сіткоюсумнівів, які терзають душу молодого і старого Рустичі на перехресті цієїумовної і щемливої зустрічі, примушуючи до самоаналізу. Обурення, страждання,каяття, невір’я, самовиправдання, розпач і знову каяття–це далеко не весьспектр емоцій, температура яких визначає рух до істини.  ЛінаКостенко дає нам можливість відчути корозію душі свого героя. Він позбавленийтієї внутрішньої потуги, яка зберігає цілість особистості, спонукаючи неприймати правила гри деформованого оточення. Обставини, спокуси, власніслабкості згущують ситуацію випробувань, які змушують зробити остаточний вибір.Тому позиція молодості, котра піддалася спокусі жити переважно зовнішнімсуєтним життям,занедбавши духовність, у тексті окресленаспробою виправдати себе знову ж таки тягарем об’єктивного, неадекватною реакцієюсуспільства на талант.  Філософськаістина–природа дає людиніпокликання, одночасно даруючи спромогу його реалізувати, тільки над цієюспромогою слід потрудитися,–трансльована в поемі за принципомконтрасту (Буонарроті–Рустичі). Необхідністьопанувати обставини, не відступивши від високої мети, не зрадивши божого дару,не змарнувавши дивовижне покликання, що має потенцію вписуватиу вічність не лише ім’я творця, а й іменняйого народу, нації–це єдиний шлях, що ведедо храму. Напрям, мета і сенс окремої людської долі стають основою того“космосу історії”, коли всі складники названої тріади перебувають у гармонії. 

45. Рік: 1927Літературний рід: епосЖанр: модерний урбаністичний романТема: підкорення людиною містаІдея: розкриття характеру людини, яка підкорює місто.Головні герої: Степан Радченко, його односельчанка Надійка, міщанка Мусінька (Тамара Василівна), її чоловік Гнідий і син Максим, міщанка Зоська, балерина Рита, Левко, Михайло Світозаров, поет ВигорськийКомпозиція: 2 частини"Місто" - перший урбаністичний роман в українській літературі.Роман має епіграф: "Як можна бути вільним, Евкріте, коли ти маєш тіло?" Підмогильний створив модерний роман, в якому, на відміну від традиційної селянської і соціальної тематики, акцент переноситься на урбаністичну проблематику, порушуються філософські питання буття, аналізується психіка героїв, а конфлікт розгортається між людьми з різними світоглядами. Автор прагнув зрозуміти, хто є людина і яке місце їй відведене у цьому житті, для чого вона живе і як повинна жити. В. Підмогильний намагався поставити людину перед самою собою, змушував її зазирнути у власну душу, адже лише через пізнання людини можна дати відповідь на одвічне питання: у чому сенс життя? Найцікавішим у романі «Місто» є образ головного героя Степана Радченка. Читаючи твір, весь час задаєш собі питання: хто ця людина? «Завойовник» міста чи його «жертва»? З одного боку, ми захоплюємося блискучим кар'єрним ростом Степана, але з іншого — нас обурює його жорстокість у ставленні до жінок. Проблематика: акцент переноситься на урбаністичну проблематику, порушуються філософські питання буття, аналізується психіка героїв, а конфлікт розгортається між людьми з різними світоглядами.