Автокопия 11.asd

10. Шістдеся́тники — назва нової генерації  української національної інтелігенції, що ввійшла у культуру (мистецтво, літературу тощо) та політику в СРСР в другій половині 1950-х — у період тимчасового послаблення комуністично-більшовицького тоталітаризму та хрущовської «відлиги» (десталінізації та деякої лібералізації) і найповніше себе творчо виявила на початку та в середині 1960-х років. Шістдесятники виступали на захист національної мови і культури, свободи художньої творчості.Основу руху шістдесятників склали письменники Іван Драч, Микола Вінграновський, В.Дрозд, Гр.Тютюнник, Б.Олійник, В.Дончик, Василь Симоненко, Микола Холодний, Ліна Костенко,В. Шевчук, Є. Гуцало, художники Алла Горська, Віктор Зарецький, Борис Чичибабін, літературні критики Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Першими речниками шістдесятників в Україні були Ліна Костенко й  Василь Симоненко.Слідом за ними з'явилася ціла плеяда поетів: Іван Драч, Микола Вінграновський, Микола Холодний, Г. Кириченко, Василь Голобородько, Ігор Калинець, Іван Сокульський Б. Мамайсурта інші. На початку близько до шістдесятників стояв Віталій Коротич. До шістдесятників відносять також поета Івана Коваленка, хоча за віком він був старшим за більшість із них.У прозі найвизначнішими шістдесятниками були Валерій Шевчук, Григір Тютюнник, Володимир Дрозд, Євген Гуцало, Я. Ступак; у критиці — Іван Дзюба, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Іван Бойчак; у публіцистиці — Степан Кожум'яка. До найвизначніших шістдесятників слід таких як майстер політичного памфлету Валентин Мороз ("Репортаж із заповідника імені Берія)Михайла Осадчого (його табірна повість "Більмо" вийшла 5 іноземними мовами), Василя Рубана ("По той бік добра").З появою шістдесятників гостро постала проблема «батьків і дітей» у літературі. Молода генерація закидала «літературним батькам» відповідальність за сталінські злочини, пристосуванство до деспотичного режиму, творчу імпотенцію («Ода чесному боягузові» Івана Драча). Коли поети - лідери шістдесятництва - після перших арештів у 1965 відійшли у тінь, у "внутрішню еміграцію", М.Холодний не припиняв війну словом з режимом до свого арешту у 1972 ("Крик з могили", , "Дядько має заводи й фабрики...", "Собаки в місті мають паспорти...", "Вмирають поети",. Зі свого боку, дехто зі старших письменників (Павло Тичина, Платон Воронько, М.Шеремет, М.Чабанівський) вороже поставився до експерименту й новаторства шістдесятників.Для поезії шістдесятників характеристичне було оновлення заштампованої соцреалістичною догматикою поетики, інтелектуалізм, замилування в ускладненій метафорі й синтаксі, урізноманітнення ритміки тощо; у прозі — звільнене від соцреалістичного фальшу реалістичне зображення дійсності, часто з дотепним гумором (оповідання Григора Тютюнника), а то й у гостро сатиричному плані («Катастрофа», «Маслини» Володимира Дрозда), витончені мотивації поведінки героїв, зацікавлення історичною тематикою (Валерій Шевчук).  До естетичних засад шістдесятників можна віднести:  критику інакшістю — заперечення соцреалізму власною творчістю; естетичну незалежність, відстоювання свободи митця; єдність традицій (національних і світових) та новаторства;  індивідуалізацію (посилення особистісного начала); інтелектуалізм, естетизм, елітарність. Досить розмаїто постає жанрова система «шістдесятників» (лірична поезія, балади, притчі, етюди, поеми, сонети, рубаї, ліричні новели, історичні романи, роман у віршах, химерна проза) і проблемно-тематичні обшири: традиційні (природа, Вітчизна, народ, історична пам'ять, людина у всьому багатстві її проявів — суспільне життя, моральність, кохання, творчість) та нові теми (підкорення космосу, етична правомірність НТР, стандартизація особистості в умовах новітнього міщанства).  Отже, явище «шістдесятництва» було неоднозначним як за творчими постатями, так і за стильовими течіями та ідейно-естетичними вподобаннями. Тут є і модерністи (І. Драч, В. Голобородько, М. Воробйов), і неоромантики (М. Вінграновський, Р. Лубківський), і неонародники (В. Симоненко, Б. Олійник), і постмодерністи (В. Стус). Таке розмаїття свідчило про багатство відновлюваної української літератури. Воно не вкладалось у жорсткі рамки «соціалістичного реалізму», загрожувало його існуванню, і тому радянська влада та слухняна критика (М. Шамота та ін.) намагалися його дискредитувати, звинувачуючи в «естетизмі», «абстракціонізмі», відірваності від життя тощо. 

11. У 1920-х роках Рильський належав до мистецького угруповання «неокласиків», переслідуваного офіційною критикою за декадентство і відірваність від сучасних потреб соціалістичного життя. та декілька книжок поетичних перекладів, зокрема 1927 року — переклад поеми Адама Міцкевича «Пан Тадеуш»цілковито ізолювався від радянської дійсності, лише подеколи в одвертій формі чи у вигляді іронічних «відступів» виявляв обурення проти ідейно-політичної та літературної атмосфери, що панувала Така поведінка викликала гострі напади офіційної критики, що врешті закінчилося арештом НКВС у 1931, після чого він майже рік просидів у Лук'янівській тюрмі. Літературна праця М. Рильського тривала, хоча політичний клімат тоталітарної держави обмежував творчу свободу й багато в чому деформував тематику та ідейний світ його поезії. поетичні збірки «На узліссі» (1918), «Під осінніми зорями» (1918), «Синя далечінь» (1925), «Крізь бурю й сніг» (1925), «Тринадцята весна» (1926), «Де сходяться дороги» (1929), «Гомін і відгомін» (1929). У вірші «Коли усе в тумані життєвому» (збірка «Під осінніми зорями») поет оспівав вічність мистецтва, нетлінність його витворів, по суті сформулював естетичне кредо митця. Вже в перших книжках молодого М. Рильського виявилися притаманні авторові риси: людяність, любов до життя, схильність до реалістично вираженого малюнка. з 1920 років, романтичний елемент слабне, а посилюється клясична ясність. Його поезія, побудована передусім на світових образах, з великою кількістю елементів класичних ізахідноєвропейських. Особливий вплив на нього мала французька поезія (парнасизм). Аж до 1930-их років Рильський стояв здалека від тих завдань мистецтва, яке пропагувалось у радянській літературі. Він не реагував на соціальні події. Немає теж у нього резонансу української визвольної війни. Ті події для нього, як поета, не існували. Він, як і інші неокласики, держався принципу „мистецтво для мистецтва”. Були вони лояльними громадянами, але мали свій інтимний світ, в який ніхто не повинен втручатися. До зміни прийшло у 1930-их роках, коли О. Бургтард вирвався за кордон, Зеров, Драй-Хмара і Филипович були знищені, а Рильському прийшов час коритися і писати на замовлення.

12. "Мальви" – це перший історичний роман Романа Іваничука. У творі зображується своєрідний мотив шукання матір'ю своїх дітей на тлі початку визвольної війни українського народу, побаченої немовби з Криму, очима невольників. Цей мотив ускладнений мотивом повернення та неповернення до втраченої вітчизни, віри й роду, мотивом пам'яті. Головні герої роману – Марія, Мальва, Стратон, Алім, Селім поєднані одною бідою: проживанням у чужому краї, та ще й у краї з іншою релігією. Перед ними у різний час постає одна й та ж проблема: змиритись та підкоритись чужій системі або все життя страждати, але залишатись вірним своїй релігії та вітчизні. Алім – підкоряється і служить чужинцям.  Селім навіть не обирав, оскільки швидко піддався впливу чужої цивілізації, проте він намагається щось зрозуміти зі свого минулого і розібратись у теперішньому. Марія – живе у чужій системі, зовні підкоряючись їй, а всередині, повністю заперечуючи, намагається не піддатись їй і пам'ятати про рідний край. Стратон – колишній раб, який отримав волю і заснував поселення християн – залишився вірний вірі й батьківщині, проте змирився з тим, що вмирати буде на чужині.  Мальва. Вона обрала собі шлях, не схожий на інші – шлях валенродизму. Шлях життя в чужій системі, проникнення у верхівку її влади, підробленої покори, а насправді відчайдушної праці на благо своїй батьківщині

13. Творчість Є. Маланюка дійшла до читача у дев'ятьох збірках. «Стилет і стилос», «Гербарій», «Земля і залізо», «Земна Мадонна», «Серпень» тощо. Маланюк: «Як в нації вождів нема, тоді вожді її поети». вільно оперує художніми засобами і класичної поетичної мови, і найсучаснішими образними версифікаційними трансформаціями її. Виваженість наукова точність слова в історіософській поезії поєднується з гранично вираженою емоційністю, просто — бурею пристрасті. поет виробив власну мову символів, що є і знаряддям, і результатом його світоаналізу. Саме символізм визначає одну із провідних рис поетичного мовлення Маланюка — лаконічність як принцип, що регулює структуру тексту. Крім того, Є. Маланюка відносять до стилю необароко. Більшість дослідників відносять його також до Празької літературної школи. Визначальними рисами творчості цієї школи. а також і Є. Маланюка, є історіософізм і міфологічність. Поезію Празької школи називають поезією чину, оскільки вона закликає до боротьби за Україну, боротьби не тільки збройної, а й духовної. Цей заклик звучить і в поезії Маланюка.Ідея утвердження державності України — центральна ідея Маланюка. Поет звертається до витоків української державницької традиції — князівсько-дружинницької доби, періоду гетьманування Б. Хмельницького, І. Мазепи, П. Орлика,образ України — внутрішньо роздвоєний, дуалістичний, він постає перед читачем в двох своїх іпостасях: Степова Еллада та Чорна Еллада. І саме ця антиномія є для Євгена Маланюка джерелом внутрішньої неструктурованості українського суспільства, втрати вольового, динамічного, державницького начала. На противагу цьому Євген Маланюк розвиває цілу комплексну теорію «мазепинства», центральне місце в якій займає пророча візія майбутнього провідника України, який має поєднати державний досвід Мазепи, патріотизм та дипломатичний хист Пилипа Орлика, цільність світогляду Тараса Шевченка, в постаті якого поєднались поет та державотворець.Євген Маланюк — це і ніжний лірик, тонкий метафорист, що в своїй поезії поєднує сувору аскетичність вислову, здатність до сильних почувань з витонченою ритмомелодикою, проникненням в глибини людської психології. Він створив прекрасні зразки любовної лірики, в якій освідчується в коханні, оспівує жінку або жалкує за втраченими почуттями.

14.Химерна проза стала досить помітним явищем у потоці української літератури 70-80 р.р. ХХ ст. Можна окреслити умовно певні "крайні точки" цього явища: від роману О. Ільченка "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця" 1958р., до творів В. Шевчука "Дім на горі", та "На полі смиренному" (1983р.), включаючи широкий простір справді неординарних спалахів – В. Земляка "Лебедину зграю", "Левине серце" П. Загребельного, Є. Гуцала "Позичений чоловік...", "Оглянься з осені" В. Яворівського. У химерному романі не автор веде слово, а саме слово мовби веде автора, постійно примушуючи його «спотикатися» об слово, звертати на нього увагу, зосереджуватися не так на розгортанні сюжетної дії, як на самому слові. Автор химерного роману виразно демонструє свою залюбленість у слово, увагу до його звучання, значення, походження. Характерною рисою мови химерного роману є широке використання просторіччя. Химерний роман слід розглядати передусім як спробу відображення в сучасній літературі тієї стильової лінії, що відіграла велику роль на початковому етапі формування нової української літератури і літературної мови, а саме лінії сміхової, бурлескно-травестійної. Однією з визначальних рис химерної прози вважають фольклорність. Термін «химерний» з'явився в 1958 р. разом із романом з народних уст О. Ільченка «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа молодиця». На той час це — єдиний твір, у якому наскрізним, центральним елементом поетики була саме умовність. Суть найлоказовіших рис, які дозволяють об'єднувати окремі твори в химерні полягає в особливостях оповідної манери, де завжди присутній всю-дисущий, іронічний, усезнаючий оповідач, тобто бачимо тяжіння до особли-востей усного мовлення, простежуємо перехрещення різних планів бачення, що зумовлює складні стилістичні ефекти —• хронологічну непослідовність у викладі матеріалу, зміну тональностей — від комізму до глибокої лірики й драматизму, а то й трагізму, загальну романтичну піднесеність, компози-ційну розкутість, вільні комбінації з часом, власне часові маніпуляції. Химерна проза — письмо, насичене міфологічністю, філософськими роз-думами, художньою умовністю. Ознаки химерної прози:  Використання міфів.  Міф не має хронотопу.  Присутність химерних образів. Межа між світом реальним та ірреальним стерта. 

15. Кларнетизм — термін, запропонований Ю. Лавріненком та В.Баркою для позначення стильової якості синтетичної лірики раннього П.Тичини і, походить від назви його збірки "Сонячні кларнети" (1918).  світоглядно-естетична концепція Павла Тичини, уні­кально виражена за допомогою багатьох поетичних засобів: звукових (асо­нанс, алітерація, звуконаслідування, анафора й епіфора), зорових (епітет, метафора, індивідуально-авторські слова), формальних (розміщення строф і рядків у них) тощо.Сонячні кларнети - Найголовнішою ознакою поезій є тонке спостереження навколишнього світу, замилування його гармонією. А ще — несподіваність першовідкриття. Побачити все довкола ніби вперше — на це здатний не кожен. Так дитина відкриває світ... Душа поета теж дитина, сповнена любов'ю і захопленням.У поетичному сплаві «Сонячних кларнетів» поєднані розповідь, музика, спів, живопис — усе, що було близьким натурі поета. Кожна картина — жива, радісна, інтонаційно багата. І все ж тут переважає музичне світовід­чуття.Д о збірки «Сонячні кларнети» ввійшло 44 поезії, які умовно можна поділити на три тематичні групи. До першої належить лірика з пейзажними і любовними мотивами. Це поезії «Гаї шумлять», «О панно Інно...», «Сонце» та багато інших, які вражають красою образів і почуттів. Третя група тематично поєднується з другою: Україна і революція. Закінчується збірка поемою «Золотий гомін», твором, у якому поєднуються і ілюзії, і відчуття класового розколу. Поет вірить у соціальне і національне визволення України. У книзi "Сонячнi кларнети" молодий Тичина висловив своє розумiння життя, кохання, гармонiï природи, Всесвi­ту. Лiричний герой збiрки захоплено поривається у незвiданi свiти, намага­ється все зрозумiти, все обняти i з усiм злитися воєдино.

16. Предметом його повсякденних студій стають філософія, релігія, етика й культура, при тому як на рівні сім'ї й держави, буття окремих людей, так і цілих соціальних верств. Як наслідок з'являються філософсько-аналітичні, глибоко полемічні твори "Смерть Сократа" (1971), "Суд над Сенекою" (1978), призначення яких полягало в паралельному освітленні досвіду свого та інших народів. Досвіду й позитивного (громадянська мужність Сократа, що воліє прийняти смерть, але не зрадити своїм ідеалам та друзям, своїй педагогіці зокрема у сфері людської совісті, гідності, честі. Мета письменника — пробудження й піднесення індивідуальної, класової, національної самосвідомості, духовності сучасників. зображення величі і водночас простоти героя;  показ боротьби з байдужістю;  авторське дослідження людини, яка носить конфлікт у собі;  глибокий психологізм у зображенні героя, показ здатності героя звершувати суд над собою;  відтворення незалежності дій героя від автора; утвердження єдності людини і світу. Історія давньогрецького філософа і мислителя Сократа добре всім відома: він вибрав смерть від отрути, але не відмовився від своїх поглядів. У своїй повісті «Смерть Сократа» Юрій Мушкетик показує на цьому прикладі, що питання вибору істини, безкомпромісність є актуальним і в наш час. Його Сократ викликає величезну повагу передусім твердістю свого духу, адже він розуміє, що головне для людини – жити за законами своєї совісті. ве­лике оповідання, цього paзy присвячене античній історії: «Смерть Сократа», яке, однак, називає (у виданні 1985]року) повістю. Цей твір ніби промацування письменником своїх нових можливо­стей в історичній прозі. І тут маємо протиставлення двох суспільних особистостей, самого Сократа і стратега Феогена, але їхній двобій виз­начається уже не мірилами сьогочасної праведності й неправедності, а факторами оцінки в часі чи, правильніше, оцінкою часу. Кожен із нас, ніби вістить письменник, чинить за життя так чи так, його дії вимірюються власною тимчасовою правдою. За цією правдою непра­вим проголошується Сократ, через що він і гине, але драма стратега Феогена саме в тому, що його неправда виявляється перевіркою часу, отож і виходить: він поринає в небуття, а той Сократ, що, здавалося, нічого за життя корисного суспільству не чинив, здобуває безсмертя. Тобто автор при оцінці діянь героя використовує вже не тимчасові поліпічні приписи тієї чи іншої доби, а міряє діяння міркою правди у часі, загальнолюдською, точніше кажучи, правдою гуманістичною

17. Герої оповідань і повістей В. Підмогильного — живі люди, заглиблені в життя, мислячі, в постійних пошуках відповідей на злободенні питання життя — чи це скалічений робітник («Старець»), чи це гімназисти («Гайдамаки»), чи студенти («На селі»), підлітки («Важке питання», «Добрий Бог»). Коли вони стикаються з дійсністю, а їхніх душах виникає сум'яття, поряд з впевненістю — розчарування в тих ідеалах, які так гучно проголошувалися творцями нового суспільного ладу.Підмогильний один із перших підняв і проблему голоду, показав причини цієї трагедії («Проблема хліба», «Собака», «Син»), всебічно розкрив тяжкі роки боротьби українського народу найрізноманітнішими ворогами (власними і зайдами) за свою незалежність, державність («Остап Шаптала», «Третя революція» тощо). Об'єктом художнього аналізу В.Підмогильного стають причини і механізми руйнування етичних засад людського буття, характер спотворення моральної природи людини і пошук регуляторів нормалізації та гармонізації духовності соціуму і духовного світу людини.У своїх прозових творах В.Підмогильний нерідко доходить висновку, що одним із факторів роз'єднання людей у суспільстві, спустошеності людини та її моральної деградації є міський спосіб організації життя, де кожна людина сам-на – сам залишається зі своїми проблемами.Експозицією оповідання „ Собака" є метафоричний опис міста, в якому воно постає ніби живою істотою й одночасно неживим фізичним об'єктом, який перебуває у стадії стиснення до розмірів точки, що може у будь-яку мить вибухнути. З перших рядків автор виявляє неприхильність до міста, яке може знищити все живе своїм „отруйним повітрям".У доробку митця виділяються новели «Собака» (1920), «Проблема хліба» (1922), «Син» (1925), в яких висвітлюється тема голоду 1920 — 1922 рр. в Україні. Це «новели відчаю», у яких концепція трагічного світосприймання митця є вираженням об’єктивного стану епохи, відбиває трагічне буття людини в епоху утвердження більшовицької влади в Україні. Новеліст досліджує психограму душі голодної людини. У новелі «Проблема хліба» оповідач виступає головною дійовою особою, розповідаючи свою історію, світ своїх почуттів і переживань. Для цього автор використовує щоденникові записи студента, який так само шукає їжу в голодному місті, втрачає людське обличчя: краде у господині гроші, щоб купити продукти, які на вокзалі забирають у нього червоноармійці, відтак вбиває баштанника, а згодом пристає у прийми до вдвічі старшої за себе спекулянтки, стає альфонсом, бо в неї «масні пиріжки». У цих новелах Підмогильний постає як вдумливий аналітик і тонкий психолог, майстер точного образу й світотіні, а тому у нього кожна деталь наповнена смислом. Митець немов карбує характер, зображуючи його в динаміці навіть у такому «необ’ємному» жанрі, як новела. Це досягається віртуозною формою оповіді, зміною променів зору оповідача на подію, зосередженістю на тому чи іншому персонажі (змінна фокалізація). Таку розповідь веде імпліцитний оповідач, тобто прихований, який не виявляє себе у тканині новели, не звертається до читача і не дає оцінок подіям, вчинкам героїв. Так тонко змальовуються складні перипетії доби, зображуються найглибші порухи людської душі. 

18. Поезіє, сонце моє оранжеве! Щомиті якийсь хлопчисько Відкриває тебе для себе, Щоб стати навіки соняшником. Основні твори: «Балада про соняшник», «Етюд про хліб», «Крила», «Балада роду», «Балада ДНК», «Чорнобильська мадонна», «Балада про творчість». Лiричнi твори поета  це своєрiдний метафоричний спосiб мислення, оригiнальне поєднання форми i змiсту, пе­реплетення вiзуальних, слухових, дотикових форм та недосказаностi слiв. Все це робить поезiю I. Драча неповторною i самобутньою.) Балади та етюди улюбленi жанри лiрики поета. (Перша збiрка лiрики I. Драча, яка вийшла друком 1962 року, засвiдчила, що в украïнську лiте­ратуру прийшов молодий, талановитий, оригiнальний поет зi своïм свiто­баченням. Бажання "повернути людину до сонця", його казковий "Храм сонця" - в цьому вбачає свiй обов'язок I. Драч як поет. А звернення до жанру балади це фольклорний пiдтекст, образи-символи, що єднають лiрику поета з творчiстю Т. Шевченка та поетами-романтиками. Форма етюду невеличкого за обсягом, оригiнального вiрша надає можливостi поетовi виразити своï сконцентрованi думки i тим самим спо­нукати читача до широких фiлософських узагальнень.) основнi мотиви його лiрики це патрiотизм, любов до Бать­кiвщини, вiра у всемогутнiсть науки й технiки, розкриття проблем проти­борства свiтлого i темного начал, космосу i хаосу в буттi людини.У творчостi митця однiєю з основних є екологiчна тема ("Самотня ластiв­ка", "Чорнобильська Мадонна".поет неординарний, зi своïм баченням свiту i власним самовираженням. В його лiрицi багато символiки, яка допомагає йому показати своє i космiчне бачення тiєï чи iншоï проблеми. Так, наприклад, калина це i образ Украïни, це i дере-во^оберiг, що рятує свiт вiд зла, це i дерево роду, тобто маленькоï батькiв­щини кожноï людини. Або соняшник  це образ-символ сонця, всього свiтлого i радiсного в життi людини.)

19. Історичними драмами «Свіччине весілля», «Алмазне жорно» та «Ярослав Мудрий» він не тільки говорив про славне, хоч і складне, нерідко — тяжке минуле нашого народу, але й був суголосним своїми думками та ідеями змаганням і потребам сучасного йому дня. Драматична поема "Ярослав Мудрий" - твір складний для розуміння,  бо ж ніщо дорогоцінніше не лежить на поверхні.  Він наснажений глибокою думкою. Які всі найкращі історичні драматурга,  драма " Ярослав Мудрий",  заглиблена в праісторію нашого народу,  полум’яному патріотизмові,  любові батьківщини,  перед лицем якої меркне,  як свіча перед сонцем,  це дріб'язкове,  несуттєве,  другорядне.У п’єсі немає єдиної стрижневої сюжетної лінії,  навколо якої розгорталися б події.  Всі сюжетні лінії твору переповнюються в образі князя,  всі найважливіші проблеми безпосередньо зацікавлять його.Це й мудра,  хоч і спірна,  філософська думка - "раніш закон а потім благодать",  це й гострий конфлікт між прагненням помсти та почуттям патріотизму,  це й місце науки та мистецтва в житті. Ярослав мріє про мир,  спокій,  про щастя будувати,  прикрашати землю,  опанувати книжну премудрість - а життя владно ламає його наміри і примушує братися за меч. За жанром «Ярослав Мудрий» - історична драматична поема романтичного плану. В її основу покладено факти й події, відомі з історичних документів. У цьому творі драматург звеличує священні почуття патріотизму руських людей, їхню боротьбу за зміцнення єдності Київської держави, готовність грудьми стати на захист рідної землі та здатність особисте підпорядковувати інтересам усього народу. Це «нелегке і часом болісне шукання правди і мудрості життя разом з народом і на користь вітчизні».

20. Протягом короткого життя Василь Симоненко написав поезiï, провiдною темою яких є любов до рiдноï землi, вiдповiдальнiсть за ïï долю, новели, пробував створити кiносценарiй зi студентського життя, став автором численних статей, театральних i лiтературних рецензiй, створив три казки для дiтей i дорослих: "Цар Плаксiй i Лоскотон", "Подорож в краïну Навпаки", "Казка про Дурила".Протягом п'ятнадцяти рокiв забороняли видання творiв Василя Симоненка: пiдготовлене видавництвом "Молодь" "Вибране" поета "розсипали й по-живому шматували". З неймовірними труднощами Василевим друзям доводилося "пробивати" у світ кожну його книжку. І все ж завдяки колективним зусиллям читач дістав змогу одержати Симоненкові "Земне тяжіння" (1964 р.), збірку новел "Вино з троянд" (1965 р.), "Поезії" (1966 р.), "Избранная лирика" (1968 р.), "Лебеді материнства" (1981 р.), том вибраних поезій (1985 р.). Василь Симоненко у своїй поезії звертається до усіх тих тем, які споконвіку хвилювали митців і складали основу будь-якої поетичної творчості, серед них любов до Батьківщини та рідної природи, віра у духовну силу свого народу, філософські роздуми над призначенням людини на землі, оспівування глибокого і пристрасного кохання. До якої б теми не звертався Василь Симоненко, він вносив до неї власний авторський стиль, свій світогляд, оригінальну та яскраву образність.Василь Симоненко багато розмірковує над призначенням людини, над її місією у цьому житті, над сенсом життя. У своїх творах митець звеличує людину, бо людина — мисляча істота, наділена здатністю створювати, творчо мислити та діяти. Любов до рідної землі сповнює більшість поезій Василя Симоненка, і любов ця щира, без зайвого пафосу і показного патріотизму, вона йде від самого серця поета, тому, напевне, і доторкується до найглибших струн душі чита

21. Жанр твору – авантюрно-пригодницький роман. Сюжет захоплюючий та динамічний. Автор постійно тримає читача в емоційний напрузі. Проте твір виходить за межі звичайної «масової» літератури своїм ідейним спрямуванням. Гуманістична ідея перемоги добра над злом відтворюється через численні ліричні відступи, промовисту символіку та художні образи.Тема твору  - це боротьба людини проте безжальної системи, збереження, незважаючи на страшні страждання, людської гідності та честі. Сюжет побудований на історії «полювання»  майора НКВС Медвина  на Григорія Многогрішного, не прирученого тоталітарною системою молодого хлопця з України. Втікаючи з потягу, що везе в’язнів до таборів, він опинається у тайзі, де неочікувано зустрічає  земляків, друзів та кохання.Проблематика роману «Тигролови» - це  питання співвідношення добра й зла, морального вибору; збереження людяності, справедливості, патріотизму; взаємини особистості з владою. «Тигроло́ви» — пригодницький роман з автобіографічними елементами Івана Багряного, написаний 1944 року як «Звіролови», згодом перероблений і виданий 1946 року під назвою «Тигролови». «Тигроло́ви» — пригодницький роман з автобіографічними елементами Івана Багряного, написаний 1944 року як «Звіролови», згодом перероблений і виданий 1946 року під назвою «Тигролови». Сюжетна канва роману побудована навколо двох постатей — Григорія Многогрішного і майора НКВС Медвина. Їх двобій — це боротьба Людини із світом пітьми і пекла. Автор, як очевидець, змальовує страшні картини знущання над людьми, приниження їх людської гідності, насильства, приреченості на забуття в пеклі концтаборів. Виживання людини в умовах жорстокого терору;Боротьба добра і зла;Справедливість і кара;Моральний вибір;Воля до життя і цілеспрямованості;Стосунки людини і природи;Родинні взаємини;Вічність вікових традицій предків;Кохання.